Версiя для друку Обговорити в форумi

Пам’ять

Можна вибрать друга
І по духу брата…
В. Симоненко

Початок 2010 року для мене був якимсь не вельми настроєвим. По-перше, почалися негаразди з єдиною на теренах зрусифікованого Криму україномовною газетою «Кримська світлиця», одним із співзасновників (1992 р.) якої я був, в якій працював 18 років редактором відділу літератури і мистецтва та шеф-редактором дитячого додатка «Джерельце». Київські дядьки, на щастя, уже колишні керівники Газетно-журнального видавництва при Міністерстві культури України почали «шерстити» колектив редакції, звинувачувати нашого головного редактора у якихось несусвітніх гріхах, і, не змігши довести його провину навіть через суди, поновили по суду на роботі. Але, звичайно, вже інші керівники.
Випуск «Кримської світлиці» було перенесено до Києва, де вона друкується й нині, а потім доставляється… в Крим. Залишки колись міцного колективу готують матеріали та верстають тижневик у Сімферополі. Якийсь час газета зовсім не виходила. Відновила свій випуск, коли до керівництва Газетно-журнальним видавництвом прийшли очільники, які розуміють значення української газети в Криму.
Ще тоді, в січні 2010 року, на знак протесту проти несправедливих дій київського керівництва і звільнення редактора – досвідченого журналіста і порядної та чесної людини, я подав заяву на звільнення, одночасно написавши обурливу статтю «Поверніть у Крим «Кримську світлицю»! Цю статтю було опубліковано на першій сторінці «Літературної України» за 11 лютого 2010 року. На душі, як кажуть, «кішки шкребли». Перегортаю другу сторінку нашої «Літературки», і тут з портрета у траурній рамці дивиться в мою розтерзану душу світлий погляд мого доброго друга і брата по духу, чудового поета і перекладача, майстерного публіциста Станіслава Зінчука…
Не вірю своїм очам: не стало нашого Стасика, як його називали друзі і приятелі, яких у нього було багато. Почав пригадувати, коли ж я заприятелював із Станіславом? І згадалося, що уперше мене з ним познайомив поет із Херсона, який згодом переїхав до Миколаєва, Валерій Бойченко.
З В. Бойченком ми подружилися на одному з Ірпінських семінарів творчої молоді, коли у нас майже одночасно (1972 р.) вийшли перші збірочки віршів (у нього «Іскри» в «Молоді», а у мене «Джерело» в сімферопольській «Таврії»). У 1974 році ми приїхали до Києва на республіканську нараду авторів першої книжки, скликаної Спілкою письменників України. Там і зустрілися з Станіславом Зінчуком, багаторічним завідувачем редакції першої книжки у видавництві «Молодь», де за його доброзичливого сприяння й побачила світ перша книжечка В. Бойченка.
— Стасику, це — Данило Кононенко, поет із Криму, та ще й твій земляк із Черкащини, — відрекомендував мене Станіславу мій херсонський колега.
— Привіт, Даньку, — лагідно промовив до мене Стасик, назвавши по імені так, як мене завжди називала моя мама, і від якої з рідного дому я поїхав на службу в армію та так і «кинув якір» біля кримських берегів. Уже живу тут, у Криму, чимало років, а так, по-материнському тепло і лагідно, мене давно ніхто не називав.
— Як там живеться тобі в Криму, Данько, чи не сумуєш за нашою рідною Черкащиною? — запитав Станіслав.
Я відповів, що звикаю, звикаю до цього нашого не нашого Криму і ніяк не звикну. Душею там, у рідних краях.
— Тримайся, козаче, адже ж мусить хтось і в Криму творити і відстоювати нашу літературу, — міцно стиснув мою руку Станіслав.
Я був зворушений його земляцькою приязню, бо й він був з Черкащини з села Орадівки Христинівського району. Моя душа, яка давненько не відчувала такої щирості, засвітилася із середини.
— А що, хлопці, поїдемо до мене на каву? — запропонував Станіслав. І ми дружно зголосилися. Я вже не пам’ятаю вулиці, на якій жив Стасик Зінчук, запам’яталася лиш квартира – невелика, чиста, по-хазяйськи доглянута. У кімнаті – великий стелаж з книгами.
— Подивіться книги, поки я зварю каву, — сказав Станіслав.
Ми з Валерієм кинулись розглядати книги, почали навперебій одне одному називати духовні скарби, які стояли на полицях. Збірки поезій Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Ліни Костенко… А ось і в зеленуватій, гарно розмальованій, стилізованій під народний стиль суперобкладинці збірочка Петра Засенка «Князівство трав» (видавництво «Молодь», 1969 р.), про яку останнім часом було багато розмов у пресі і яку вилучили з книгарень…
— У мене є кілька примірників, вдалося зберегти від «недремлющего» ока, — сказав Станіслав. – Я завжди намагаюсь мати запасні фонди такої літератури. Візьми один примірничок, Данько, але будь обережним.
Я й досі бережу ту, гнану тодішньою ідеологією, збірочку П. Засенка, як теплий спогад про гостину у Станіслава Зінчука.
І ще один приємний сюрприз мені зробив (та, гадаю, й Валерію) Стасик: він увімкнув програвач і кімнату наповнила мелодія «Козацького маршу» кобзаря Євгена Адамцевича. То було моє перше знайомство з цією хвилюючою козацькою музикою, яка дуже збентежила мою душу і наповнила мене мрією будь-що, а мати й собі таку платівку, і слухати, слухати, відтворюючи в уяві ті далекі сторінки нашої рідної історії, яку від нас намагалися весь час приховати.
Нині, коли Україна здобула свою Незалежність, я маю гарний запис на електронному диску «Козацького маршу» Євгена Адамцевича, якого колись уперше відкрив мені мій київський друг Станіслав Зінчук. Так сталося, що останні роки свого життя відомий кобзар жив у Криму, в селі Холмівці Бахчисарайського району, у своєї дочки Тетяни, тут і відійшов за вічну межу, тут його й поховали…
Наша перша зустріч із Станіславом Зінчуком згодом переросла в тривалу, близько 40 років, дружбу. Здавалося б, яка там дружба на відстані – він у Києві, я в Криму, та обидва ми були не лише добрими друзями, а й братами по духу. Любили рідну мову, свою батьківщину – і велику, і малу, збирали рідкісні і цікаві книги, писали вірші… У 1972-1978 роках я працював редактором художньої літератури у Кримському видавництві «Таврія». І це нас також зближувало – він багато років віддав видавничій справі, я – менше, але знав редакторську «кухню» і під час зустрічей із Станіславом ми спілкувалися й на редакторсько-видавничі теми.
У нашій редакції десь в 1975-1976 рр. вийшов двотомник Зінаїди Тулуб «Людолови», але з деякими купюрами: татарське питання тоді ще було закрите. Станіслав якось побідкався, що в нього немає цієї книги, а дуже б хотілося її мати. Повернувшись додому із чергового відрядження з Києва, я відшукав у своїй домашній книгозбірні цей двотомник і надіслав його Станіславу, за що він був мені дуже вдячний. І хоч я попередив його, що є в книзі цензурні купюри, Станіслав був радий і такому виданню.
Працюючи у видавництві «Молодь», Станіслав як міг морально підтримував мене. Видати книжку у видавництві, де він працював, я не набивався, бо знав, як там завізно з рукописами, однак Станіслав усіляко сприяв публікації моїх віршів – то в колективній збірці молодих поетів про війну (збірник «Вічний вогонь», видавництво «Молодь», 1975), то в альманасі «Вітрила» — 1969, то в збірнику «Труд переростає у красу», в антології молодої поезії України «Дніпрові райдуги» (1978)…
Ми почали частіше зустрічатися, коли я став працювати, пішовши 1978 року із видавництва, в Кримській обласній організації Спілки письменників України, спочатку уповноваженим Українського літературного фонду, а з 1983 року – відповідальним секретарем. Я часто приїжджав на різні Спілчанські заходи – збори, пленуми, а згодом і як член Приймальної комісії СПУ. Станіслав, як і я, завжди був радий нашим зустрічам. Коли виходила його нова поетична збірка – дарував, пишучи теплі, щирі слова. «Дорогому другові Данькові – з давньою симпатією. 28 листопада 1983 р. Ст. Зінчук» (збірка поезій «Райдуга снопа»); «Дорогому землякові Данилові Кононенку – за законом вірності». 31 жовтня 1984 р. Ст. Зінчук» (збірка вибраних поезій «Закон вірності», видавництво «Дніпро», 1984 р.); «Повноважному послові Черкащини в літературному Криму Данилові Кононенку від земляка. 31 жовтня, 1984 р. Ст. Зінчук» (поема «Аджимушкай», видавництво «Радянський письменник», 1984); «Дорогому землякові, талановитому поетові Даньку Кононенку, щоб наші стрілки й надалі йшли в одному напрямку. 5 червня, 1986 р. Ст. Зінчук» (збірка поезій «Компасна стрілка», вид-во «Молодь», 1986 р.)…
Зупинюсь детальніше на поемі «Аджимушкай». У ті 80-ті роки я, заручившись згодою видавництва «Таврія», почав готувати книгу – українські поети про Аджимушкай. Аджимушкай – це підземні штольні на околиці міста Керч, де у роки війни перебували наші війська, які, стримуючи натиск німецько-фашистських загарбників, що рвалися через Крим і, зокрема, Керченську протоку, на Кавказ, не встигли переправитись на Тамань і змушені були перейти до оборони в районі розташування аджимушкайських катакомб. Трагедія, що сталася там, у підземеллі, була жахливою, про неї довідався увесь світ. До військовиків, а їх було кілька тисяч, долучилося мирне населення, в основному старики, жінки та діти. Ворожі війська заблокували підземний гарнізон з мирним населенням. Вони обстрілювали всі виходи зі штолень, замурували їх, а голодних, холодних, без питної води та світла людей почали труїти газами, підігнавши до штолень спеціальні компресори. Без протигазів, без засобів хімічного захисту багато тисяч людей загинули, а ті, що вціліли, помирали від спраги і голоду. Під час однієї з газових атак з підземелля полинула в світ радіограма: «Всім народам землі. Нас труять газами, ми вмираємо, але не здаємось!»
З травня до жовтня 1942 р., 170 днів і ночей вели нерівну боротьбу захисники Аджимушкайських штолень з озброєним до зубів ворогом. І тільки в жовтні купку уцілілих, виснажених до краю, воїнів, від яких лишилися вже самі тіні, вороги взяли у полон. Ось про ці трагічні події війни і розповів у своїй талановито написаній поемі «Аджимушкай» Станіслав Зінчук.
Така щемлива розповідь у віршах про людські трагедії під час минулої жорстокої війни могла б прикрасити ту, готовану мною, велику колективну книгу українських поетів про Аджимушкай – незагойну рану на тілі Кримської землі. Але почалася Горбачовська перебудова, виникли економічні труднощі у видавничій справі, і всі плани рухнули… Книга не вийшла, але Зінчуків «Аджимушкай» і понині хвилює серця читачів.
Ось як розповідав мені у листі Станіслав про свій задум написати поему. «Дорогий Даньку! Радий, що тобі сподобався мій «Аджимушкай». Ця річ – особлива для мене. По-перше, написана про події, учасником яких автор не міг бути (а про таке завжди важче писати), а, по-друге, відбуваються вони в Криму, який для мене до 1975 року був «темною плямою».
1975 р. у складі письменницького «десанту», котрий здійснив автопробіг по містах-героях, я вперше потрапив у знамениті Аджимушкайські катакомби, і мужність їхніх захисників приголомшила мене. Ще тоді, стоячи біля (чи не єдиної в світі!) підземної братської могили, заприсяг написати про це. Вісім років, — перефразую Шевченка, — неначе цвяшок, в серце вбитий, виношував Аджимушкай: вивчав документи, перечитав усе написане, спускався в підземні галереї, щоб уявити все до деталей. Здається, знав про нього уже все, міг розповідати годинами, а от написати…
Не знаю, коли взявся б за це, якби минулого року (1983 – Д. К.) не відпочивав із дочкою у Феодосії на турбазі «Золотий пляж». (До речі, і я того літа із своєю сім’єю – дружиною, донькою і сином відпочивали на тій самій турбазі… Шкода, що розминулися… — Д. К.). Соломія моя перейшла у десятий клас, тож і старався дати їй побільше позитивних емоцій: купалися, їздили на екскурсії (навіть до Ялти, в знаменитий Нікітський ботанічний сад). А вона щоразу питала: «Тату, коли ми, нарешті, поїдемо в Аджимушкай?» (Я їй, певна річ, багато розповідав про це).
Чесно кажучи, мені не хотілося, як і багатьом сучасним батькам, ранити серце доні такою трагедією, бо одна справа розповідати, а зовсім інша – побачити це на власні очі. Я обіцяв поїхати в Керч, як тільки буде не пляжна погода. Як на те, дні стояли сонячні, і я вже сподівався, що не доведеться везти туди дочку.
Але якось наші сусіди за столом (до речі, теж кияни, в яких є власна «Волга») кажуть: Станіславе Сергійовичу, ми вже об’їздили весь Крим, а от в Аджимушкаї не були. Сьогодні по обіді збираємося туди. Чи не поїдете і ви з нами?» Певна річ, відступати було нікуди – і ми поїхали…
Ти знаєш, що екскурсія в катакомбах закінчується хвилиною мовчання в цілковитій темряві. І я подумав: «А уяви, що ти стоїш із дочкою не в липні 83-го, а 42-го; і що ти — не екскурсант, а захисник цих бастіонів…» Мабуть, Соломія злякалася кам’яного мороку, бо її рука в темряві намацала мою… І це був той поштовх, коли я вже не міг не писати.
Працював у повному розумінні день і ніч – і в Криму, і повернувшись до Києва. А коли завершив – запропонував «Радянському письменнику». Спасибі їм – видали поза планом, а Аркадій Пугачевський проілюстрував. Оце, власне, і все. Що вийшло – судити не мені. Обнімаю тебе. Станіслав. 2 грудня 1984 р.».
Підтверджу ще раз – поема вдалася. Вона хвилює читача. Автор зумів передати весь трагізм людей, які опинилися в кам’яному, темному і сирому мішку Аджимушкайських катакомб. Чого вартий лиш поетичний розділ «Вода» — опис того, як люди, виснажені спрагою, копали, якщо можна цю нелюдську роботу в камінні назвати копанням підземного колодязя, щоб угамувати спрагу. А скількох життів коштували вилазки із підземелля до колодязя, що стояв на поверхні! За краплю води – море крові, десятки смертей…
Хвилююче виписано й інші розділи поеми – «Інтермеццо з дочкою», «Лейтенант», «Остання ніч комісара»… Поема «Аджимушкай», без перебільшення, це значний творчий успіх мого друга поета Станіслава Зінчука.
Кримські враження відбилися у віршах «Ялтинський пам’ятник Лесі Українці», «На золотому пляжі біля Феодосії» та інших, котрі я взяв до упорядкованої мною книги віршів українських поетів про Крим – «Люблю тебе, мій Криме», що побачила світ уже двома виданнями, у 1988 та 2008 роках.
А якось я прочитав у «Літературній Україні» нову добірку віршів Станіслава. Серед них й вірші кримської тематики. Це було ще до проголошення Незалежності України. Нашої газети «Кримська світлиця» ще не було, точилися лиш словесні баталії, аби українська газета в Криму таки виходила. Вірші мені дуже сподобались, це був якийсь новий потужний поетичний ривок у творчості мого друга. Надрукувати їх, ці сміливі, як на той час, і дуже патріотичні вірші, ніде було, бо жодна з тодішніх та й нинішніх кримських російськомовних газет їх не опублікувала б. Я зробив вирізку з газети і поклав ці вірші Станіслава Зінчука до котроїсь із своїх папок. Поклав і за іншими клопотами забув, куди поклав. Довго не потрапляли вони мені під руку, хоч я завжди про них пам’ятав. І от почала виходити в Криму (з 1992 року) і україномовна газета. Якось, перебираючи свої папери, я натрапив на газетну вирізку з віршами Станіслава. Поклав на видному місці і вирішив спитати дозволу в автора на їх передрук. Але нагоди такої все не випадало. І я, на свій, як кажуть, страх і ризик видрукував їх на шпальтах «Кримської світлиці», а газету надіслав до Києва автору. Чекав реакції, гадав, сваритиме мене Станіслав… І ось лист:
«Дорогий друже Даньку! «У цьому черствому, скрипучому світі», як висловилася Ліна Костенко, на превеликий жаль, так рідко навідує нас принцеса Радість. Якраз така панна принесла мені конверт від тебе…
Щиро вдячний і зворушений, що ти зберігав добірку моїх віршів у «ЛУ» майже 20 (!) років, і тепер їх змогли прочитати згорьовані та скривджені наші тавридські одноплемінники, щоб зміцнити свої душі животворним поетичним огнем.
Ваша кримська «Русалка Дністровая» (ти, Василь Латанський і Валерій Тарасов) у шовінізованому краю робить для Вітчизни більше, ніж три регулярні армії. Ось хто передусім заслуговує Героя України! А не якісь засухи, ротари, футболісти шевченки і Ко.
Понад два роки я на «творчому безхліб’ї» — перебивався редагуванням найскладніших рукописів (не поетичних, звісно!), а з березня цього року оформив, нарешті, журналістську пенсію і спробую активніше взятися за власну творчість.
Я подарував тобі свій «Екран пам’яті» (автобіографічні нотатки). Після неї випустив ще дві – збірку поетичних перекладів і переспівів «Сузір’я ліри» та книжечку для малят «Абетка від котиків і киць» (остання дуже підходить до твого «Джерельця»). Але надсилати не наважуся, бо на пошті їхні сліди зникають. Тож коли будеш у Києві – зателефонуй: ми зустрінемося, і я віддам їх у твої добрі руки. З глибокою шаною, щиро твій Ст. Зінчук. 22.06.07».
Отаку несподівану відповідь на мій самовільний вчинок щодо публікації віршів Станіслава «Яничари», «Карасубазар», «Базар глухонімих», «Древні мури облога скорила» з присвятою О. Т. Гончару, «Фашистів злочин змірять хіба стратами». І поруч з цією добіркою віршів С. Зінчука – есей Василя Латанського про роман Зінаїди Тулуб «Людолови», якого я колись надсилав Станіславу з Криму. Це ж, може, під враженням прочитаного у Станіслава й написалися вірші на кримську тематику історичного спрямування «Яничари» та «Карасубазар». А стосовно книги «Екран пам’яті» — то її мені Станіслав подарував у Києві, в Спілці письменників, де він тоді працював. Ми завітали до Спілки разом з моїм кримським колегою і другом, теж земляком з Черкащини Василем Латанським у березневі дні 2005 року після вручення нам у Будинку вчителя премії імені Олекси Гірника, якої ми, він – вчитель-словесник сільської школи, а я – редактор дитячої газети «Джерельце», були удостоєні за патріотичне виховання підростаючого покоління.
Багато снігу натрусила тоді зима, залишаючи свої рубежі під натиском березня, і ми ледве піднялися з Хрещатика нагору до Спілки. В. Латанський домовився тут, у Спілці, зустрітися зі своїм давнім другом Олександром Шугаєм, я ж просто йшов за компанію. І раптом – несподівана зустріч із Станіславом. Якби не поспішали на поїзд, то не знаю, чи й закінчили б ми із Стасиком наші перемовини. Він подарував мені тоді свою книгу «Екран пам’яті» з ось таким дарчим надписом: «Дорогому побратимові-землякові Данилові Кононенку – талановитому майстрові Слова на многая літа. 10.03.05 Ст. Зінчук». Ці автобіографічні нотатки я перечитував кілька разів: хотілося більше дізнатися про його воєнне і повоєнне дитинство, про родину, шкільні та студентські роки, про його шлях у велику літературу. Ця документальна книга читалася мені краще, аніж художній твір. Адже в художньому творі була б переважна більшість авторського домислу, а тут – усе правда. Тоді, під час нашої, як виявилось, останньої зустрічі, Станіслав настійно радив мені, коли я сказав, що ще жива моя старенька 80-річна тітка Катерина, аби я докладно розпитав її про наші місцеві весільні обряди, записав з її уст пісні і усе це, добре літературно оформивши, видав книжкою. Він, мовляв, уже так зробив, записавши від сестри Ліди призабуті пісні та весільний орадівський обряд…
Я загорівся такою ідеєю і зготувався було до тривалої поїздки в свою Ребедайлівку, що в Кам’янському районі на Черкащині, але щоденна напружена робота в газеті не дала мені змоги зробити це, підказане моїм добрим незрадливим другом і порадником.
Про Станіслава Зінчука я бережу найтепліші спогади: і про зустрічі та розмови в Києві, в Черкасах на святі «Поетичний жовтень», у Каневі на Тарасовій горі, і, звичайно, в Києві, в Спілці письменників. Дуже заздрю тим людям, які вели чи ведуть записи найпам’ятливіших подій, зустрічей. Тоді легше щось пригадати детальніше, розповісти, написати… Я ж розраховував на свою колишню чіпку пам’ять… Але ж з роками усе вивітрюється, призабувається, стирається з пам’яті… І все ж я радий, що моя пам’ять ще трохи зберегла світлих зустрічей з чудовою людиною, доброю, порядною, товариською і чесною, з таким же чудовим поетом, перекладачем, публіцистом Станіславом Зінчуком. З-поміж його творчого доробку монументально височать поеми «Аджимушкай» та «Підривне поле», творчі переспіви «Пісні пісень», його щемливі вірші про матір. А «Балада про білу глину» — то хвилюючий вірш і про моє повоєнне голодне і босоноге дитинство: і в нашому селі були копальні з білою глиною, і я, мала дитина війни, носив ті глиняні перепічки за кілька кілометрів у райцентр на базар, аби вторгувати якусь копійчину, щоб мама могла купити пляшку соняшникової олії, аби нею замастити сякий-такий післявоєнний суп. «Діти війни» — цей вислів нині на слуху у багатьох, але вперше я прочитав його в одному з віршів Станіслава Зінчука. Багато доброго, чесного, мудрого почерпнув я з книг свого друга-земляка, брата по духу, талановитого поета.
Скільки мені суджено долею ще топтати ряст на цій землі, доти я буду берегти в своєму серці світлу пам’ять про нього. Він, Станіслав Зінчук, Стасик, як його любовно називали друзі, гідний такої пам’яті.

Данило КОНОНЕНКО
м. Сімферополь

На фото: Група українських письменників на Тарасовій горі.
У центрі — Станіслав Зінчук.
1980 р.

Станіслав ЗІНЧУК
«ХОХОЛ — ТО ВЖЕ НЕ ЧОЛОВІК!»

Не знаю я, чому це росів
Перехрестили в малоросів.
Народ мій станом не малюк!
Він жито жав і сіяв просо,
Жив не горбато — повноросто,
Вставав на кривду — Кармалюк!
Але (від правди дітись ніде)
Сини горнулись до сусіда...
Щоб прислужитися йому,
Вони за ласу, жирну шкварку
Підпалять власну хату шпарко
Чи занесуть туди чуму.
Можливо, через те захланно
Нас пойменовано хохлами.
Хохол — то вже не чоловік!
Так зватися рабові личить,
Не має раб свого обличчя —
Худобі рівня він одвік.
Ганьба перевертню-рабові,
Що зрікся імені та мови
І записався в холуї.
Пощо для нього рідна мати?!
Її він ладен поміняти,
Мов капці стоптані свої.
Я повен гордощів по вінця,
Що народився українцем.
А ти, перевертню, котись,
Немов сухе покотиполе,
Колюче й жалюгідно голе,
Бо ти без кореня родивсь.
Позбувся (Юді на догоду)
Коріння роду і народу,
Його відтявши без ножа.
Нехай твоє гадюче сім’я
Згноїть моква сира осіння
І не прийме рілля чужа!

Станіслав ЗІНЧУК
У БЛАГОСЛОВЕННОМУ КРИМУ
*   *   *
Пальми, олеандри і магнолії
(Легко здогадатись будь-кому)
Не в Анголі, Чилі чи Монголії —
У благословенному Криму.
Вабить море вродою спадковою,
Силою нестримною стихій.
Вигнулися гори тут підковою —
Щастя проморгати не посмій!
Простір тут гойдається прискалками,
Коли злотно плеще хвилеграй.
Тут бронзовотілими русалками
Пляжний повимощувано рай.
Віддаєшся леготу-озоннику,
Що легень вітрила напина,
І пірнаєш в голубу екзотику:
Паморочна вабить глибина...
Ти пірнеш істотою звичайною,
Випірнеш — дивуєшся з одмін,
Що ширяти можеш уже чайкою
Чи плисти безжурно, як дельфін...
Може, то все чари перелесника?
Може, то Нептунова рука?
...Хтось тебе гукає, мов Телесика,
Звідти — з глибини материка.
Там рослини не вдягають шортики,
Але радість хлюпа через креш:
Там із екзотичного курортника
Знову ти людиною стаєш.

ШТОРМ

Каміння скрегоче і свище,
Коли шаленіє прибій.
І скачуть все ближче і вище
Вали, що від піни рябі.

Мов чотки, метається галька —
Скрипучо, сипучо сичить.
На скелі сполохана зграйка
Чаїна — відчайно ячить.

Ляка їх лавина мажорна,
Що дужо й байдужо злина:
Здається, то крутяться жорна
Гіганта — морського млина.

Напевне, чекають щемливо,
Сховавшись у травах лляних,
Якого поживного млива
Ця буря намеле для них.

КАРАСУБАЗАР

В Карасубазарі на Ясир-горі
Жалібненько квилять бранки
дві — сестриці,
Що збирались нарік стати на порі,
А стоять при рабстві у сириці.

В’їлася у тіло Сиваша ропа,
Рот закоркувала курява давуча.
Ой, чому так довго
 дощ не накрапа?
Від орди, напевне, заховалась туча...

Як дощу немає — дав би бог росу,
Бо сьогодні спека дужча, ніж учора.
В Карасубазарі річка Карасу *,
А вода в ній справді чорна.

Під Ясир-горою плеще той напій,
А гора висока — аж за оболоки.                    
А людей невольних
 тьмуща-тьма на ній —
Чехи, українці та волохи.

Смерди. Сіромахи.
 Сироти. Я-с-и-р!
Долі перебиті. Витоптані душі.
Зовсім не зосталось
 вже, здається, сил...
Їх живить надія — нею тільки дужі.

Витерпіть безводдя мусиш —
 хоч-не-хоч:
Мурзам непотрібні кволі та похилі!
До води й до волі
 шлях єдиний — сторч
З Проклятої скелі в темні хвилі...

Хто й за що народ мій
 на ясир прирік,
Зашморгнув арканом
 степове роздолля?
Він здолає безліч найчорніших рік,
Доки його стріне не базарна доля.

* Карасу — чорна вода, чорна річка (тюрк.).

ЯНИЧАРИ

Страшні не дурні, а придурки,
І яничари, а не турки.
Прислів’я

На Вкраїну чумою вповзала орда,
По собі залишала руїну:
Западались хати, зацвітала вода,
Бур’янились поля України.

Хто супроти вставав — затинав ятаган,
Хто коривсь — мав кайдання неволі.
Їх в отару зганяв кочівницький каган,
Гнав на торжище Кафи поволі.

Йшли дівчата вродливі у пишний гарем,
Козаків на галерах кували;
А малі хлопчаки перед турським царем —
Перед самим султаном ставали.

Він примруженим зором прибульців палив:
Підростуть — і захочуть вкусити...
Чи не краще для Порти і трону, коли
Вовченят цих утримувать сито?

Замінити їх лахи на шати паші,
Вирвать матері слово і пам’ять,
Дати в руки ножі — землі власні й чужі
Вони витопчуть, витнуть, попалять...

Видно, мудрий султан той психологом був,
А можливо, вдавався до чарів,
Та відтоді він гвардію власну набув —
Завелися полки яничарів.

Пролили море крові султанські раби,
Всіх гяурів сікли, поторочі,
І молились Аллахові нишком, аби
Україна не снилась щоночі...

Їм немає до неї назад вороття
(Ох, життєва дорого, курна ти!).
Згайнували в розбоях нікчемне життя,
І не турки вони — потурнаки.

Зневажають османи їх явно. Проте
Зрада — теж заняття чоловіче...
Їх чекає нащадків презирство круте
І прокляття Вкраїни довічне.

На землі їм не вдасться залишити слід:
Чужина сушить роду бадилля.
Яничари — імперії хижої плід.
При пологах вмира породілля.

ЯЛТИНСЬКИЙ ПАМ’ЯТНИК ЛЕСІ  УКРАЇНЦІ

Я на гору круту крем’яную
Буду камінь важкий підіймать...
«Contra spem spero!»
Сидить у закуті двора
На стомленому валунові.
Навколо грає дітвора,
Прибою хвилі полинові.

Стирає море всі сліди,
Та не втопила в нім недугу.                   
І от знеболено сиди,                                
Із чайками окрилюй тугу.

Заклично вабить далина:
Лети за птицями недбало!
Та припнута до валуна,
Що доля-зрадниця надбала.

Нагородила ним за всіх
(Ох, переслідування вперті!):
Коти його, немов Сізіф,
На недосяжний свій Ай-Петрі.

Дарма, що біль судомить рот,
Що ледве дибаєш по схилі.
...Той камінь, що душив народ,
Скорився жінці слабосилій.                     

ГРОЗА В ЯЛТІ  

Над містом лопає небес кавун —
І змигується тріщина кривава,
З Ай-Петрі грому котиться валун,
І орд хмариних сунеться облава.

В два пальці свище вітер дико лют:
Він судна із причалу ладен здути.
І утікає санаторний люд —
Здає без бою пляжницькі редути.

Лиш кипарис хоробро здибив спис,
Бо що для нього дощова навала?!
Та ще маяк у пітьмаві заблис,
Щоб хвиля рідний берег пізнавала.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #4 за 27.01.2012 > Тема "Українці мої..."