"Кримська Свiтлиця" > #3 за 20.01.2012 > Тема "Душі криниця"
#3 за 20.01.2012
ГРУПА КРОВ╤
Шановн╕ читач╕ «Кримсько╖ св╕тлиц╕»! Сьогодн╕ ми вперше презенту╓мо вам поетичне слово Любов╕ Проць – поетеси ╕ вчительки ╕з села Дубляни Самб╕рського району на Льв╕вщин╕. Ось що про не╖ нам розпов╕да╓ ╖╖ колишн╕й ╕нститутський навчитель, професор Дрогобицького державного педагог╕чного ун╕верситету ╕мен╕ ╤вана Франка, член Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни Михайло Шалата. «Любов Проць народжена у кв╕тн╕. ╤ л╕ричний ╖╖ талант повен св╕жост╕ й вибухово╖ сили кв╕тневих бруньок. Вишукан╕сть, емоц╕йн╕сть художнього слова, багатство найнеспод╕ван╕ших, але завжди оправданих асоц╕ац╕й роблять ╖╖ творч╕сть привабливою, п╕д усяким оглядом високояк╕сною. Про що б не писала поетеса, в ╖╖ твор╕ неодм╕нно пульсу╓ нац╕ональне, — у тем╕, в загальному мелос╕ чи принаймн╕ в якомусь каданс╕. Любов Проць, безперечно, — одна з кращих майстринь сучасно╖ укра╖нсько╖ поез╕╖. Вищу ф╕лолог╕чну осв╕ту здобула в Дрогобицькому педагог╕чному ╕нститут╕ ╕мен╕ ╤вана Франка. Л╕тературн╕ вчител╕ — ╤ван Франко, ╢вген Маланюк, Богдан-╤гор Антонич, ╤ван Гнатюк. Натхнення черпа╓ в народ╕, серед р╕дно╖ природи. Живе й працю╓ у р╕дних Дублянах, що на Самб╕рщин╕. Учителька, виклада╓ укра╖нську мову та л╕тературу. Видала поетичн╕ зб╕рки: «Дубляни» (1990), «Горобина н╕ч» (1995), «Ср╕берн╕ ключ╕» (2001), «Дух ╓вшану» (2002), «Група кров╕» (2009). Член Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни. Лауреат прем╕й ╕мен╕ Василя Симоненка, «Благов╕ст». У першому номер╕ газети «Л╕тературна Укра╖на» за 5 с╕чня цього року опубл╕ковано пов╕домлення Ком╕тету з Нац╕онально╖ прем╕╖ Укра╖ни ╕мен╕ Тараса Шевченка. В ньому, зокрема, говориться: «Ком╕тет з Нац╕онально╖ прем╕╖ Укра╖ни ╕мен╕ Тараса Шевченка пов╕домля╓, що на здобуття найвищо╖ нац╕онально╖ нагороди Укра╖ни 2012 року над╕йшло 30 подань. До участ╕ у третьому тур╕ конкурсного в╕дбору на здобуття Нац╕онально╖ прем╕╖ ╕мен╕ Тараса Шевченка шляхом та╓много голосування Ком╕тет допустив так╕ твори...» Дал╕ йде перел╕к роб╕т ╕ серед них книжка поез╕й «Група кров╕» нашо╖ сьогодн╕шньо╖ гост╕ Любов╕ Проць, висунута Нац╕ональною сп╕лкою письменник╕в Укра╖ни. «Кримська св╕тлиця» щиро рад╕╓ такому пов╕домленню, ми сердечно п╕дтриму╓мо кандидатуру Любов╕ Проць, представлену на здобуття нашо╖ найвищо╖ Нац╕онально╖ нагороди – прем╕╖ ╕м. Т. Шевченка, зичимо ╖й перемоги. З деякими в╕ршами Любов╕ Проць ви, шановн╕ наш╕ читач╕, ма╓те змогу зараз ознайомитись. Скажемо т╕льки, що ус╕й творчост╕ ╕, зокрема, книз╕ вибраних поез╕й Любов╕ Проць «Група кров╕» притаманна розма╖та метафоричн╕сть, св╕ж╕сть ╕ ориг╕нальн╕сть художн╕х образ╕в, глибока думка, своя манера ╖╖ викладання… Усе це робить поез╕ю Любов╕ Проць надзвичайно ц╕кавою ╕ привабливою. ╥╖ поез╕я – то неначе чисте джерело, з якого раз попивши, хочеться повертатися до нього знову й знову. Поез╕я Любов╕ Проць зачарову╓, в╕дкрива╓ перед читачем щось таке, чого вони ран╕ше не пом╕чали. Таку поез╕ю хочеться читати ╕ перечитувати, запам’ятовувати кожен рядок, кожну строфу, кожен в╕рш, рад╕ти кожному художньому в╕дкриттю ц╕╓╖ талановито╖ поетеси в╕д Бога. Так╕ неперес╕чн╕ таланти з’являються в л╕тератур╕ не часто, а тому ╖х потр╕бно шанувати. Отож, нехай ╖й, поетес╕ Любов╕ Проць, щастить на нов╕ творч╕ здобутки, на ╖х г╕дне поц╕нування, на любов та пошану читач╕в.
Данило КОНОНЕНКО
Любов ПРОЦЬ ГРУПА КРОВ╤
ГРУПА КРОВ╤ ╤ванов╕ Гнатюку
╢ кров холодна ╕ гаряча, ╢ кров швидка ╕ кров ледача, — Якщо Ти, Господи, ╓си, Молю: в╕д рабсько╖ спаси! * * * Поменшало атлант╕в. Нижче небо. Вже птах крилом черка╓ по земл╕. А людям що? Переб’╓мось як-небудь. Ми нем╕чн╕. Ми смертн╕ ╕ мал╕. Ще небо ╓. Впаде, ачей, не скоро, — Ще доволочим св╕й благенький в╕к. ...Н╕м╕ атланти ╕з н╕мим докором Зорять на нас ╕з-п╕д важких пов╕к. У них в очах — ╖жакуват╕ стерн╕ Вчорашн╕х втрат. В них л╕то запеклось. Ми не чита╓м погляд╕в. Ми смертн╕, ╥мо. ╥мося. ╤ ╖мо когось. Зима у душах. Та така жорстока – Аж ухопивсь за голову атлант. Поплямкуючи, сит╕сть вирлоока Жу╓ безтямно молодий талант. Шука╓ п╕сня, де б заночувати, — Позамикали наглухо уста. Все р╕дше йде Хрещатиком хрещатий, Бо не пускають т╕, що без хреста. Вже тиш╕ так багато — б╕льш не треба. ╥╖ закреслить зойком ранн╕й птах. ╤де криниця, вкрита клаптем неба, — Шука дощу у спечених степах. А н╕ч! ╤ в пору сонно╖ облуди, Затерпле розтираючи плече, Атлант простогне раптом: — Б╕дн╕ люди, Х╕ба вам спрага груди не пече? 1989 * * * Життя — омега. Альфа — зеренце. Буквар той — найдревн╕ший. Правда, св╕те? Земл╕ мо╓╖ лаг╕дне лице З цих починалось найсв╕тл╕ших л╕тер. Слова у н╕м складали не роки – В╕ки поважн╕ з почтом ╕ з роками. Складали: хл╕б. Писали в╕д руки. Воно найперше. Перше п╕сля «мами».
А з в╕стря дзв╕нко скапнуло: Дн╕про – I забрин╕ла хвиля солов’╖на. Та впало в подив ╕ саме перо, Як склалося п╕сенне: Укра╖на! ╤ вже дощ╕ блакитн╕ м╕ж рядк╕в – Мелод╕я, далека ╕ чар╕вна. Вже душ╕ рве з кор╕нням, рве з в╕к╕в Та п╕сня, що сп╕ва╓ Чура╖вна. ...А пот╕м стало: кобза ╕ Кобзар, Калина ╕ барв╕ночок хрещатий... Гортаю найдревн╕ший той буквар – ╤з нього не одному починати. З ним тихо говорити в╕ч-у-в╕ч, Себе творить по крихт╕, по пилинц╕. …Дощ╕в блакитн╕ шлейфи по трав╕ ╤ золота росинка на травинц╕. Це небо... Ця земля... Цей дивоцв╕т... Х╕ба знайдеш у св╕т╕ щось р╕дн╕ше? ...А дощ зеленим пише запов╕т Щасливим внукам, що прийдуть п╕зн╕ше.
ЧЕБРЕЦЬ ╤ П╤СНЯ
Галера. Н╕ч. Н╕ з╕роньки на неб╕. Лиш душу б╕ль просв╕чу╓ до дна. ╤ щось у н╕й кричить йому, як леб╕дь, — Страшн╕ у пар╕ н╕ч ╕ чужина. Як г╕рко серце мерзне на чужин╕! Не раз уже здавалося — к╕нець. Та на останн╕й ниточц╕-хвилин╕ Його життя врятовував чебрець. Чебрець йому насп╕вував ночами – ╤ снилася криниця золота, ╤ р╕дна п╕сня р╕дними словами Загоювала спечен╕ уста. ╤ марилась далека Укра╖на, ╤, мож не мож, а, душе, воскресай! – Його зц╕ляла п╕сня солов’╖на, Та, що носив м╕ж люди Вересай. Чебрець ╕ п╕сня — криниц╕ любов╕, Пили д╕ди з них, п’ють тепер сини... Козак ут╕к вклонитися Дн╕пров╕, ╤ з ним ут╕к чебрець ╕з чужини. Усе було: ╕ курен╕ на С╕ч╕, Галери й битви, свити й постоли... ...Хай курить пил ╕стор╕╖ у в╕ч╕, Щоб душ╕ наш╕ — св╕тлими були! * * * Уста легенд затерпли г╕ркотою, Стежки казок заб╕гли в н╕куди. Не скроплен╕ живлющою водою, Лежать мо╖ порубан╕ сади. Заупок╕йних молитов не треба – Ще тепл╕ зруби ╕ зола багать. Як тоскно, Господи! Не спивши неба, Сади мо╖ порубан╕ лежать... А чи устануть? В чорний б╕ль закутий, В╕дтерпне голос р╕дних солов’╖в?.. По крапл╕: Кодня... Берестечко... Крути... – На почорн╕л╕ пальчики сад╕в.
ЧИТАЮЧИ МАЗЕПУ БОГДАНА ЛЕПКОГО
...А якщо переможе цар? Так тод╕ останеться спомин боротьби, св╕дом╕сть протесту, зерно, котре не пропада╓ н╕коли. Б. Лепкий, «Не вбивай»
Заграли сурми. Стрепенулись кон╕ ╤ гетьманове серце — лиш на мить. Ще спить Петро. ╤ Меншиков ще спить – Замкнули сонце ╖х пов╕ки сонн╕. За ними, мов за ╜ратами, Вкра╖на – Нещасна, недержавна ╕ н╕ма. Блукати в хащах сумн╕в╕в дарма – Пече московським попелом ру╖на. ...А може, ненад╕йний хтось углед╕в Цю тайну тайн, злел╕яну в ночах? Дух Кочубея в зрад╕ не зачах... Але пора. Руша╓мо до швед╕в! — Ст╕й, гетьмане! Химерна ╕ лукава, Не вам простелить доля добру путь... Ту мр╕ю-кв╕тку москал╕ з╕мнуть, На вас впаде розпукою Полтава! Рве хоругви нахабний в╕тер сходу, Гарцю╓ слава на чуж╕м кон╕... Почув Мазепа. Зн╕чен╕й мен╕ В╕н мовив так, не стишуючи ходу: — То Божа воля. А до Карла — мушу: Маг╕чне св╕тло гордо╖ мети! Моя Полтава мусить перейти Вам через серце ╕ незрячу душу. ╤ кр╕зь ридання сиво╖ бандури Проб’╓ться шлях — як пам’ять по мен╕. ╤ поведуть ваш дух мо╖ п╕сн╕ На спалений нескорений Батурин. * * * Не можеш збайдуж╕лим кроком Пройти повз тих, що йшли навстр╕ч, — Мурашкою недремне око З рядка в рядок повзе всю н╕ч. Грушевський... Рада... Дуже «Слава!»... Ц╕лу╓ слух хм╕льне — «держава»... А дал╕ страшно зазирнути: А дал╕ — Крути...
ВЕЛИКДЕНЬ-33
Хрущ╕ над вишнями гудуть. Хлопц╕ ╖дять хрущ╕в. Книга-мемор╕ал «Голод-33», ст. 293
В очах калини — дума невесела. Л╕хтарик слова п╕днесу до в╕ч – У чорних рамах — тих╕ б╕л╕ села, Берези — зам╕сть поминальних св╕ч. ╤ т╕н╕... т╕н╕... Лег╕они т╕ней, Що хл╕бця просять. А його нема. Безумна мат╕р валку перестр╕не, Та вимолити крих╕тку дарма... См╕╓ться вождь у хат╕ на портрет╕ До тих примар, страшн╕ших в╕д б╕ди. С╕в на пороз╕ спухлий тридцять трет╕й З╕ жмутиком п╕сно╖ лободи. Весна. Великдень. Янголи зчорн╕л╕. В саду хрущ╕ над вишнями гудуть. Нема душ╕ у зболеному т╕л╕ – Подибала в небесну каламуть. П╕д церквою, що без хрест╕в ╕ дзвон╕в, У св╕тлий день, що тихо споноч╕в, Хлоп’ятко кволе на хм╕льн╕м осонн╕ ╥сть з кулачка прозорого хрущ╕в. ...В очах калини — дума невесела. Л╕хтарик слова п╕днесу до в╕ч – В тернових в╕нцях — укра╖нськ╕ села, ╤ б╕ль наш — зам╕сть поминальних св╕ч.
СОЛОВЕЦЬКИЙ СН╤Г
Упав на Соловки — й посолов╕в: Невинна кров тавром пече чоло. О, ск╕льки укра╖нських солов’╖в Св╕й в╕чний вир╕й в тих сн╕гах знайшло! * * * По нед╕л╕ яблун╕ в╕нчались – Аж очам бол╕ло з б╕лизни! У село поволеньки вертались Лег╕н╕ з в╕йни — з далечини. «У Миколи втрата невелика», — Ж╕ночки шептали по сел╕. (Десь правицю загубив музика – Чи в Криму, чи на чуж╕й земл╕). Смерекова скрипка сумувала, В спомин, мов у куп╕ль, прилягла. А було — т╕ль голос подавала, Як в танку вихрилось п╕всела. «Все пройшло, — з╕тхнула скрипка нишком, — Б╕льш не втну веселу до в╕нця...» ╤ сухим смичком, немов з╕рнички, Чист╕ сльози витерла з лиця.
150-Л╤ТН╤Й ╤ВАН ФРАНКО
Ти, брате, любиш Русь, Як хл╕б ╕ кусень сала.... ╤ван Франко
Фанфари гучно трублять. Ти дал╕ спиш, як спала: На тронах т╕, що люблять Тебе, як кусень сала. Пусту снують розмову Раби гроша й гонору: У льох запертий знову Народ, що йшов угору. Чи ще колись ти рушиш Волом упертим зранку?.. А чи лише обтрусиш В╕д мол╕ вишиванку, Посупиш брови з болю, Та не ступнеш н╕ кроку – Обернешся в тополю Край шляху у ╢вропу?..
27 серпня 2006 р., Нагу╓вич╕
* * *
Руша╓м. В безв╕сть. В бездор╕жжя. Десь там — дорога ╕ мета. ╤ висипа╓ться, мов зб╕жжя, У н╕ч тривога золота. Ми довго йтимем. З╕б’╓м ноги. ╤ там, де й ворог нас не жде, Над пругом бито╖ дороги Хтось тихо з╕ркою з╕йде. Чужинськ╕ ватрища не зваблять, Дасть Бог, приб’╓мось до коша, ╤ щоб при нас — щербата шабля ╤ непощерблена душа. * * * Золоте рамено небокраю Рве п╕тьма — ╕ св╕т ста╓ на прю. П╕д дашком чи╓╖сь хати скраю Дол╕ в бурю не перестою. Хай не буде рубчика сухого На барв╕нком вишит╕й душ╕. ...Т╕льки не сп╕ткнись, моя дорого, Ще н╕м упадеш на спориш╕. * * * Була Москва тод╕ ще жовторота, А Ки╓ву й не снився «старший брат». ...Зап╕зно тих, що проклят╕ стократ. Хапнуть за поли Золот╕ ворота. Заброди л╕зли, не питавши броду. Сичала зрада покрадьки: стерпи. ...Ген москалем стриножен╕ степи Йдуть до Дн╕пра ╕ п’ють затруту воду. * * * Глумимось на р╕дних чорноземах: Де ти, воле? Чи ╕ще жива? ...У калини — по п╕снях-поемах – Тепла кр╕вця капле з рукава. Гр╕м у неб╕ чортихнеться стиха: Проп╕ка╓ блискавка плече. Унизу Чорнобиль тяжко диха У затилки заспаних н╕кчем. Десь на дн╕ забутих океан╕в Укра╖нська атлантида спить. Безголосий клич дурних ╤ван╕в, Ох, чи так далеко долетить... Пиймо чарку! Хто там зве холу╓м? Укра╖на-ненька — ще жива! ...╤, з╕гнувшись, преданно ц╕лу╓м Дулю, що п╕дсунула Москва. * * * Дев╕з епохи: спати й жерти. ╤ не ряту╓ св╕т краса... Святий вогонь самопожертви Боги забрали в небеса. Без нього ми — орда безлика З ╓диним прагненням — гребти. В «гуман╕тарних» черевиках Чалапа╓мо до мети. До нитки обберуть небавом Сво╖ й чуж╕ зарубеж╕. ...╤ чим там думають, ц╕каво, Висок╕ правляч╕ муж╕? Та не один з них в каламут╕ Половить рибку золоту... Хоч начебто уста розкут╕, Та волю ма╓мо не ту... Степи перевертн╕ запрудять. ╤ жах наш╕пту╓ мен╕: «Присплять, лукав╕, ╕ в огн╕ ╥╖, окраденую, збудять...» М╤Й ЧАС Усе таке н╕яке ╕ безлике, Безмовне, безголосе, без’язике. Пустеля: н╕ког╕с╕нько н╕де. Вола╓ш в тиш╕: — Господи, Ти де?.. * * * Затемнення м╕сяця — серце болить. Затемнення сонця лиша╓ руйнац╕╖. Та що нам робити, о Боже, коли Настало суц╕льне затемнення нац╕╖?..
* * *
Невже задарма ст╕льки серць гор╕ло... ╤ван Франко
В╕к спантеличених традиц╕й ╤ гнучкоши╖х холу╖в... А де ж т╕ хлопц╕, що ╕з криц╕, Що ╖м огонь в очах гор╕в? Лежать, спресован╕, у том╕ – ╤ репресован╕, ╕ н╕... ╤, певно, не на неб╕ сьом╕м ╥х душ╕ — в ц╕ триклят╕ дн╕. Бо чим там т╕шитися, справд╕, Коли «добра не жди» — нема... ╤ живемо ми не по правд╕, А якось так, мов крадькома. То де ж ви, хлопц╕, що ╕з криц╕, Що вам огонь в очах гор╕в?.. В╕к спантеличених традиц╕й ╤ гнучкоши╖х холу╖в.
* * *
«...лежача незалежн╕сть» Микола Кагарлицький
Н╕би ╕ не дурн╕, ╕ не лежн╕, Та б╕ди на╖лися сповна. Дожились: «лежача» незалежн╕сть... ╤ пече (ох, як пече...) вина. Що проспали, пром╕тингували, Шлях великий в дебр╕ завели... Словом, розбираючи завали, Зремигали волю, як воли. А тепер диву╓мося, брути, Загубивши (чи й було...) лице: Та невже судилось в╕чно бути На дороз╕ Бож╕й — кам╕нцем? Тим самим — дошкульним ╕ проклятим, Що до кров╕ натира╓ п’яти?.. * * * Ми нин╕ вс╕ — борц╕ сво╓╖ Держави, що позбулась пут. О де ви, лицар╕ ╤де╖? ...╤ голос з-п╕д земл╕: — Ми тут!
╤СТОР╤Я УКРА╥НИ
То тихим кроком, то галопом, То п╕д конем, то на кон╕... Сльозиться око Конотопом: Ах, знали ж ми ╕ дн╕ ясн╕! Пилявц╕, Корсунь... Ох, чимало... Гор╕ли оч╕ молод╕. ...Було усе — ╕ враз пропало, Як с╕ль на звихрен╕й вод╕. * * * Чи будем в╕чн╕ недотепи «На наш╕й — не сво╖й» земл╕?.. Н╕ Дорошенка, н╕ Мазепи... А ми без духу ╖х — мал╕... * * * Довго серце каралося, босе. По епохах, як битому шкл╕. Лишаями сидять малороси На пок╕рно ласкав╕й земл╕. Крепом ноч╕ затягнутий обр╕й, — ╥м же, Боже прости, все одно. Вигарцьовують хлопц╕ хоробр╕ Лиш в п╕дручниках та у к╕но. Мов н╕ мору тоб╕, н╕ Гулагу, Все забулося, — диво ╕з див, — Наче нашу казкову одвагу Хтось у неб╕ дверми прищемив.
"Кримська Свiтлиця" > #3 за 20.01.2012 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=9846
|