Версiя для друку Обговорити в форумi

Кримський Майдан

Роман ЯРЕМІЙЧУК
доктор технічних наук, професор, дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка, академік і віце-президент Української нафтогазової академії, іноземний член Російської академії природничих наук ім. В. Вернадського, заслужений діяч науки України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки

ВІТЧИЗНА ТРИВОГИ НАШОЇ...

Уже йде двадцять перший рік з дня проголошення Незалежності нашої держави. Чи справдилися надії і сподівання нашого народу, що у своїй державі ми будемо жити щасливо, заможно? Яким стане наше молоде покоління людей, що народилися вже у своїй незалежній країні? Це для нас багато важить, адже сьогодні більше п’ятої частини нашого народу складають громадяни, котрі народилися після 1991 року. Правда, вони ще підростають, їм ще треба стати дорослими.
У квітні 2007 року в Івано-Франківську прощалися з народним художником України Панасом Заливахою. Щоб провести його в останню путь, прийшли тисячі людей з Івано-Франківська, приїхали його друзі та побратими зі Львова, Києва. Моральний авторитет цієї людини був дуже великим, бо він беззастережно любив Україну, мріяв про щасливе прийдешнє для українців у своїй державі. Вже на залізничному вокзалі, після похорону Панаса Заливахи, я запитав Євгена Сверстюка, одного з побратимів покійного, що нас чекає у майбутньому. І почув від нього оптимістичну відповідь — Україна відбудеться тоді, коли піде з життя остання людина, яка зазнала комуністичного впливу (чи гніту).
Можна по-різному оцінювати прожиті двадцять років. Можна порівнювати нашу державу з Польщею, країнами Прибалтики, південними сусідами. І у багатьох з нас виникають гіркі порівняння не на нашу користь.
То чому ж живеться людям в Україні все гірше і гірше? Чому багато людей виїжджають у пошуках роботи за кордон? Чому кожний рік під зиму Україна вижебрує ціну на газ у Росії? Чому наші університети та академії випускають багато неуків? Чому ціни на продукти харчування для нас зрівнялися з цінами в європейських країнах, а селянин, виробник цих продуктів, отримує за них набагато менше? Чому безперервно зростає вартість комунальних послуг? Чому в нашій державі витрачається енергоресурсів у чотири і більше разів на одиницю валової продукції, ніж в європейських державах? Де наші нові технології, нове обладнання, якщо число докторів наук зросло за двадцять минулих років у п’ять разів? А і справді, захист дисертацій не приніс оновлення технологій і не наблизив нас до рівня передових країн світу. Цих «чому» можна називати все більше і більше. А до цього можна додати ще й забюрократизованість, чиновницьке свавілля, корупцію, хабарництво. Чи настане колись цьому кінець?
Відповідей годі знайти. І виникає закономірне запитання: чи усвідомлюють люди біля державного стерна, ким, чим і як вони мають керувати? Ще на зорі незалежності України до влади прийшла колишня партноменклатура та радянські підпільні мільйонери, а за ними ринули тисячі і тисячі енергійних людей з числа безбатченків, у душах яких не було Батьківщини. Бо почуття приналежності до свого народу було витравлено більшовицьким «інтернаціоналізмом», зневагою до рідної мови, незнанням власної історії.
У руках сучасних олігархів (скоробагатченків) опинилися «заводы и пароходы», що стали їм приносити нечувані статки. Украдені у народу багатства вивозяться в офшори, матеріалізуються в замках Британії, придбанням багатств в інших країнах світу. Для цих скоробагатченків не потрібні лікарні, сучасні університети, бо вони та їхні діти вчаться, одружуються, лікуються десь там, далеко за межами України.
А тим часом Україна все більше і більше відстає від цивілізованого світу. В Україні не виробляються сучасні трактори, комбайни, телевізори, електроніка. Україна перетворилася на державу, якій доводиться все купувати — одяг та взуття, посуд, автомобілі, бурове та нафтогазове обладнання. Варто зайти на промтоварний ринок будь-якого з міст України, щоб переконатися у цьому.
На чому ж тоді тримається економіка країни? На низьких заробітках людей, тобто на бідності, на низькому рівні системи охорони здоров’я, на застарілому обладнанні університетських лабораторій і кафедр.
А тим часом вулицями великих і малих міст рухаються помпезні автівки, телевізори показують «тусовки» наших багатіїв, у престижних місцях виросли палаци наших нуворишів.
Навесні 2010 року мені довелося бути на міжнародній конференції в Алжирі. У столиці цієї держави, як і в усьому світі, рухаються тисячі автомобілів. Але за тиждень перебування у цій країні я не побачив жодної супермашини, навіть під будівлями уряду стоять авто середнього класу. На цій конференції була виголошена доповідь професора Аруші з Великобританії, що тривала дві години з п’ятнадцятихвилинною перервою. У доповіді було наголошено на необхідності зменшення енерговтрат на одиницю валової продукції і наголошено, що ті країни, які впродовж найближчих десяти років не зменшать енерговтрати, опиняться на узбіччі світової цивілізації. У числі найбільш енергозатратних держав світу була названа й Україна.
Сьогодні лише під тиском Росії («Газпрому») міністр енергетики та вугільної промисловості Юрій Бойко заявив, що у 2012 році Україна скоротить використання газу до 46 мільярдів кубічних метрів. Здійсниться це чи ні, побачимо вже зовсім скоро. Незважаючи на державні реляції, в Україні нема чіткої і строгої програми зменшення енерговтрат у всіх галузях народного господарства — в металургії, в хімічній, газовій та комунальному господарстві. Так, лише в комунальному господарстві Україна використовує у вісім разів більше газу, ніж наша сусідка Польща.
Минулі роки стали роками втрачених можливостей. Ми ж пам’ятаємо трагічну зиму 2006 року, коли більше трьох тижнів замерзав Алчевськ, куди були стягнуті ремонтні бригади з усієї України. Через півроку був перепроданий Криворізький гірничо-металургійний комплекс за 24 мільярди гривень. Досі влада (ні колишня, ні нинішня) не оголосила, куди ділися ці великі гроші. Але якби вони були спрямовані на модернізацію комунального господарства, то третина всього комунального господарства (або й половина його) була б доведена до європейського рівня.
Величезні теплоцентралі, зокрема і в Криму — в Керчі, Сімферополі та Саках працюють з коефіцієнтом корисної дії в межах 20 %, у той час, як у країнах Європейського Союзу, в Туреччині вони сягають 80 і більше відсотків. Для їхньої модернізації нема у держави грошей.
Власні ресурси нафти і газу є значними. Але для нарощування їх видобування теж потрібні нові технології, нове обладнання. А ми застрягли і тут на рівні 60-х років минулого століття. Збільшення видобування власних нафти і газу з газовим конденсатом залежить від використання сучасних технологій розробки родовищ, освоєння родовищ шельфу та глибоководної частини Чорного моря, акваторії Азовського моря, від організації видобування метану Донбасу, сланцевого газу Олеського родовища на Заході України. Звичайно, певні зрушення є — це закупівля нового обладнання для буріння на морі, проводяться перемовини щодо залучення західних компаній до розробки нових родовищ Олеська та Юзівки. Але ці всі роботи не базуються на власних українських технологіях.
Здавалося б, що в Україні вчених не бракує. Так, в Івано-Франківському національному технічному університеті працює більше 50-ти докторів наук, 17 з них стали лауреатами Державних премій у галузі науки і техніки. А де тоді їхні новітні технології, нове устаткування для буріння та видобування нафти і газу? Ректор технічного університету хизувався, що під його науковою опікою захищено 10 докторських дисертацій, проте на пряме запитання, де ж тоді нові технології цих дисертантів, відповісти не зміг. У нас йде гонитва за захистом кандидатських та докторських дисертацій, а не за їхнім науковим внеском у нові технології, в промисловий прогрес.
У багатьох вищих навчальних закладах відбувся величезний розрив між потребами виробництва та кількістю випускників цих ВНЗ. Цей розрив сягає десятків разів, що можна проілюструвати на прикладі Івано-Франківського національного університету нафти і газу. Керівники ВНЗ себе заспокоюють, що вони надають «освітні послуги», а тим часом тисячі молодих людей лишаються без роботи та поповнюють ряди вимушених емігрантів, або стають безробітними, або йдуть працювати на ринки.
Міносвіти, науки, спорту та молоді (це ж треба так поєднувати ці сфери діяльності!) все більше і більше забюрократизовує діяльність ВНЗ. Більшість ректорів університетів та академій залишаються на своїх посадах впродовж 15-25 років, обростаючи, мов коростою, своїми вірнопідданими заступниками. Вчені Ради уже не керують діяльністю ВНЗ, а своїми рішеннями лише підтверджують вимоги ректора та міністерства. Не кажу вже про корупцію, хабарництво під час екзаменаційних сесій та в повсякденній діяльності.
Це все дуже небезпечно для майбутнього України. Бо надія на те, що виросте нове освічене покоління вчених (науковців, як це тепер називають) згасає. Бо купуються дипломи, захищаються дуже часто псевдодисертації, і до цього звикає підростаюче покоління. «Може, це так і має бути?» — думають багато з молодих.
Повертаюся до питання мови. За останні два роки зусиллями уряду йде відступ від засвоєння громадянами України державної мови. В тих регіонах, де проживає значна частина росіян або російськомовних громадян, вивчення та засвоєння української мови сприймається багатьма як насилля над ними. Я думаю, чому кримськотатарська молодь вільно послуговується українською мовою, а молодь з числа росіян — ні? Чому на Шевченківських заходах у Криму серед присутніх багато кримських татар — молодих і старших, а росіян нема? Чому нема росіян на відзначенні роковин Сахарова, Григоренка, Чорновола? Тому що ці заходи багатьма росіянами сприймаються як приниження їхніх національних прав. І ці речі ще більше роз’єднують наш народ. І справді, чому українці вільно розмовляють російською, знають літературу, поезію, історію Росії і це ніяк не заважає їм знати своє. І ми не вважаємо, що це може нас принижувати. Тому влада своїми заходами, указами, наказами і тут робить погану послугу своєму народу.
Ще два роки тому радіостанції України почали транслювати українські пісні, а ранком радіоведучі вибачалися перед слухачами за це, бо, мовляв, ми виконуємо вимоги влади. Тепер ці вимоги скасували, не чути наших пісень, а замість них почали транслювати низькопробну російську попсу. Кому є від цього користь? Це ж треба так довести людей, щоб на радіо чи телебаченні в Криму один із слухачів, росіянин, сказав, що колись він любив українські пісні, а зараз він їх ненавидить. І радіоведучий не дав цьому належної оцінки.
Чому популярну телепередачу «Млин», яку вів журналіст Олександр Польченко, ліквідували на ДТРК «Крим»? Чому ми, українці, вивчаючи російську мову, не бачимо для себе приниження, а росіяни не можуть, не бажають знати українську, навіть проживши все своє життя серед нас? Як і не знають українську літературу, поезію, не хочуть знати нашої історії. Ми ж — братній до росіян народ, і нам не зрозуміла істерична ворожість багатьох росіян до мови братнього народу. Залишаються і понині актуальними страшні слова у Винниченка: «Лучше быть изнасилованной, чем украинизированной».
Бюрократія, мов ракова пухлина, заповнює в Україні все, бо у неї є великі важелі для цього. Наприклад, якщо у вас встановлені лічильники витрат газу, електрики, води, то їх періодично треба перевіряти. Але скільки непотрібних кроків треба зробити споживачеві, щоб виконати вимоги «Кримгазу», «Крименерго», «Водоканалу». Наведу приклад про те, як мені у листопаді-грудні 2011 року довелося перевіряти лічильник витрат газу. Мені повідомили, що треба з’явитися у «Кримгаз», а там мені було сказано, що до мене прийде їхній оператор для зняття показання лічильника витрат газу, а потім до мене через 5 днів приїдуть їхні фахівці, щоб зняти лічильник для перевірки. На моє запитання, о котрій годині вони приїдуть, почув відповідь: «Впродовж робочого дня». Тобто мені треба було чекати їхніх працівників половину робочого дня. Після цього я мусив відвезти лічильник у «Кримгаз», де простояв у черзі, щоб здати лічильник, дві години. Через тиждень виявилося, що лічильник має похибку, тому я мушу його здати в кімнату поруч і знову дві години простояв у черзі. Мені призначили прийти за лічильником рівно через два тижні. І знову двогодинна черга. Після цього я мусив простояти у черзі півтори години, щоб мені призначили час встановлення лічильника у квартирі. І на моє запитання, коли це відбудеться, почув у відповідь — через п’ять днів протягом робочого дня. Але і на тому мої митарства не скінчилися. Бо треба було прийти у «Кримгаз» та заплатити за місяць, коли лічильника не було, за якоюсь нормою. І знову двогодинна черга. Це все мусило відбутися, бо якби я не провів цю операцію, то мені би нараховували оплату не за фактом витрат газу, а за «нормою», що у декілька разів більше. Подібні операції з лічильником проводяться і в «Крименерго», і у «Водоканалі».
Хто створив цю складну систему? Для чого? Невже так само мордують людей у європейських країнах та США або Японії? Хто дасть на це відповідь?
Це лише невеликий штрих до оцінки наших бюрократичних приписів, що мучать людей, і через які кожен витрачає гроші та час. Просто людина не може встати, грюкнути дверима, бо це їй відгукнеться великими грошовими витратами.
Велике — це промисловість, виробництво, фінанси, а комунальне господарство — це життя простих людей. Нема державних важелів до стимулювання зменшення енерговтрат на виробництві та в комунальному господарстві, до мінімалізації бюрократичних приписів.
Чи є якась надія на краще? Не знаю. Бо скрізь панує непрофесіоналізм, байдужість до того, що станеться з нами, з Україною через два-три роки. Більшість чиновників при владі живуть сьогоднішнім днем. Владі не потрібні вчені, як помічники та порадники. Владі потрібні вірнопіддані виконавці їхніх рішень та забаганок. Страшні сторінки у гоголівських «Ревізорі», «Мертвих душах», «Вибраних листах з переписки з друзями». Читаєш і думаєш — це ж написано про нас, хоча минуло з часу їх написання майже двісті років.
Хотілося б думати, що серед підростаючої молоді таки визріє та критична маса, яка не захоче бачити свою Батьківщину обідраною, приниженою. Але це вже може статися за межами нашого земного життя.
Може, знайдуться люди, які реалізують проекти зменшення енерговтрат, повернуть ВНЗ до світових стандартів, дебюрократизують народне господарювання, реалізують проекти видобування своїх власних енергоресурсів, приведуть до розквіту нашої держави і до її входження в європейську спільноту. Як вигукнув у далекому 1956 році актор Філіпов: «Люди! Де ви? Ау?»

м. Сімферополь

ТИМ ЧАСОМ...

43% українців вважають себе щасливими. Про це свідчать дані опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС) в рамках проекту незалежної мережі дослідників громадської думки WIN-Gallup International. При цьому 14% респондентів почуваються нещасливими. Ще 37% українців не вважають себе ані щасливими, ані нещасливими, а решта 6% – не визначилися з відповіддю.
Втім, за рівнем щастя українці посідають лише 41 місце із 58 країн, які брали участь в глобальному опитуванні компанії WIN-Gallup International. Всього було опитано 52 тис. 913 осіб, які представляють переважну більшість населення світу.
Відповідно до Глобального барометра щастя WIN-Gallup International, 53% населення світу в ході опитування повідомили, що вони почувають себе щасливими, а 13% – що нещасливими. Ще 31% повідомив, що вони почувають себе ані щасливими, ані нещасливими. 3% респондентів не змогли відповісти на запитання. Опитування показує, що не кількість грошей, які має людина, а саме відносний статус у суспільстві проживання робить людину щасливою. Також виявилося, що люди середнього віку (51-65 років) менш щасливі, ніж люди у віці до 30 років.
Київський міжнародний інститут соціології проводив всеукраїнське опитування громадської думки на замовлення WIN-Gallup International напередодні Нового року. Методом інтерв’ю було опитано 1 013 респондентів віком від 18 років, що мешкають в усіх областях України, в АР Крим та м. Києві.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #1 за 13.01.2012 > Тема "З потоку життя"