Версiя для друку Обговорити в форумi

Слово про Вчителя

Шановні друзі з «Кримської світлиці»! Вітаю вас зі всіма новорічними святами! Хай усе, що вам довелося пережити у минулому році, відійде в історію як приклад дикунства сучасного буття.
Цікавих і мужніх вам авторів, стійкості у боротьбі за Україну, її мову, історію і культуру! Хай Всевишній допомагає вам в усіх ваших замислах, оберігає від напасті.
Найкращим новорічним подарунком для «КС» має бути, як на мій погляд, матеріал до друку. Ось уже який місяць я в солодких муках працюю над автобіографічною книгою «Євшан-зілля рідної мови». Надсилаю вам кілька фрагментів майбутньої книги, може, і знадобиться.
Ще раз вітаю з Новим роком і Різдвом Христовим!

Павло МАЗУР, м. Маріуполь

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ
Павло Мазур — давній передплатник і дописувач «КС». У себе на Донеччині він відомий як учитель-новатор, методист, краєзнавець, журналіст, письменник, автор тридцяти книг. А ще він — представник педагогічної династії Мазурів, загальний педагогічний стаж яких сягає 300 років.
Сьогодні на робочому столі Павла Івановича — рукопис нової книги «Євшан-зілля рідного слова. Сторінки сімейної хроніки на тлі історії роду і народу».
Книга — своєрідна естафета, яку автор передав від покоління, яке вже відходить, тому поколінню учителів, яке приходить.
Що ж об’єднує їх, педагогів Мазурів, таких різних за віком і вдачею, методичними уподобаннями? Відповідь одна: УКРАЇНСЬКА МОВА. ВОНИ — ЇЇ ЗНАВЦІ Й ЗАХИСНИКИ!
Майже за сто років у житті кожного із героїв книги всяке бувало... Але кожен з них знову і знову повертався в лоно материнської мови, бо лише там були невмирущі, невичерпні творчі джерела!
Автор ще і ще раз закликає читачів замислитися не лише про сумну долю української мови на Донеччині, але й про особисту відповідальність кожного з нас за цю долю.

«КС» публікує кілька фрагментів з майбутньої книги.

ВЕЛИКИЙ ГРІХ
(Сповідь)
1
Я — син Поділля, це про мій край писала Леся Українка: «Красо України, Подолля!..»
Тут, у цьому благословенному краї я народився, тут пішов до першого класу, та й свої перші вчительські кроки зробив в одній із подільських шкіл.
З колиски я всотував історію, культуру, звичаї й мову подолян — складову частину українського етносу. Пишався долею, що випала мені від Всевишнього. Думалося, що й надалі так буде скрізь і завжди... Якби ж то так...
2
Йшов 1948 рік. Уже перші дні перебування на філологічному факультеті Чернівецького університету показали — тут українська мова присутня хіба що на відділенні української мови й літератури.
Ще гірші справи зустріли мене на «мовному фронті» в Маріуполі. Пригадую перший крок у цьому індустріальному і такому незвичному мені краї. Як молодий фахівець я написав у міськВНО заяву, заповнив листок обліку кадрів, додав до нього автобіографію, і все, як годиться, державною мовою.
Інспектриса, яка вела кадрові справи, не наважилася навіть узяти до рук мою писанину. З незадоволеним виглядом на обличчі вона просичала: «Возьмите это и перепишите как положено!..»
3
Йшли роки — п’ятдесяті, шістдесяті... В умовах суцільної русифікації шкіл і я поступово ставав російськомовним. І досить успішним: мої нариси й замальовки зі шкільного життя, педагогічні роздуми йшли, як кажуть, на «ура» в «Приазовском рабочем», «Донецком комсомольце», «Учительской газете», журналах «Народное образование», «Воспитание школьников»... Невдовзі на пропозицію «Учительской газеты» я, крім роботи в школі, став позаштатним кореспондентом центральної вчительської газети по Донецькій області.
4
Так би, напевно, усе на цьому й скінчилося. Але одного разу (це було року 1964-го) майже два місяці ми всією сім’єю відпочивали на дачі знайомих, що на Рязанщині, недалеко від Константинова, батьківщини Сергія Єсеніна.
І тут з уст рязанських молодиць, що ранком розносили дачникам молоко, я вперше почув справжню, з глибоким історичним підґрунтям, російську мову. Яка ж це була красива мова! Услухаючись в її мелодію, я ніби пив парне, щойно з-під корови, молоко, пив і не міг угамувати свою мовну спрагу! Тут до мене зовсім по-іншому прийшла поезія Сергія Єсеніна, я наче доторкнувся до джерела її могутньої сили.
День у день я мандрував селами того краю, услухався в милозвуччя народної говірки, милувався різьбою по дереву, що прикрашала тамтешні оселі.
5
Ось тут, на Рязанщині, мені, подолянину з діда-прадіда, уперше стало соромно.
Я зрозумів, що донецький мовний суржик нічого не має спільного з мовою росіян центральних губерній, і мої друковані опуси, що навіть не раз відзначалися на різних творчих конкурсах, то наче квітки, зроблені з паперу, — вони були яскравого кольору, але без запаху, безплідні, мертві від народження... У них не відчувалась історична глибина мовної культури росіян. Її й не могло бути, бо це те, що відкладається століттями в підсвідомості роду, поступово накопичується й передається від покоління до покоління.
Я ж був у полоні примітивного мовного суржику, а в нього, через певні історичні обставини, тут, на Приазов’ї, не було коріння.
Згодом я вичитав в одній науковій праці з мовознавства: для того, щоб засвоїти чужу мову на творчому рівні, потрібно не менше чотирьох поколінь жити в певному мовному оточенні.
І я запитав себе: що ж ти, нерозумне дитя, тепер уже донецького краю, наробило, відцуравшись у своїй журналістській і літературній творчості від матусиної мови? Подумай, бо ти скоїв великий гріх. Але у тебе з’явився чи не єдиний шанс змінити щось на краще. Скористайся ним... Іди й уклонися в ноги рязанським бабусям, що напоумили тебе... Подякуй їм за науку!
6
Здавалося, що всі проблеми вирішені!.. Якби ж то так!.. Проблеми, вишкіривши зуби, оточили мене з усіх боків, вони боляче кусалися.
Приїхавши в Маріуполь, я засів за своїм робочим столом, щоб написати добірною українською мовою нарис, який був мені раніше замовлений... і не зумів! На столі з’явився російсько-український словник. Це вже була трагедія, у моїй мовній пам’яті обірвалася нитка, що зв’язувала мене з життєдайними мовними джерелами мого роду! Потрібні були кілька років каторжно-солодкої праці, щоб відновити свою творчу фактуру. І ось надійшла перша обнадійлива звістка.
Не знаю, яким чином моя книжка «Колиска земської народної школи. Сторінки біографії Миколи Олександровича Корфа» потрапила до рук Івана Михайловича Дзюби, академіка, доктора філологічних наук, професора. У моїй уяві це був мовний суддя найвищої категорії.
Іван Михайлович прочитав мою скромну працю і написав листа своїм знайомим у Маріуполь, там були такі рядки: «Хто такий Павло Мазур? Я прочитав його книжку «Колиска земської народної школи». Дуже цікава. Написана кваліфіковано. Гарною українською мовою. Жаль, тираж мізерний, але це тепер типово для більшості видань...»
За шістдесят років активного літературно-творчого життя я отримав чимало нагород різного ґатунку, але доброзичливий відгук на мою книжку Івана Михайловича Дзюби — то найдорожча, найвища для мене нагорода, то свідчення того, що я повернувся в мовне лоно свого народу.
7
Ні, я нікого й ні до чого радикального не закликаю, тим більше не хочу кинути тінь на мову російського народу. Кожен «блудний син» в умовах панування в тому чи іншому регіоні мовного суржику має пройти, спокутуючи гріх, свій тернистий шлях. У мене він склався таким, як я розповів на сповіді. А читач чи слухач, ознайомившись з моїми нотатками, зробить для себе, якщо в тому буде потреба, свій вибір.
* * *
...Я ще й ще раз припадаю до ніг рязанських жінок, знову читаю й перечитую з насолодою вірші їхнього вихованця Сергія Єсеніна. Усі вони, не підозрюючи того, вивели мене з мовних манівців на шлях до рідної мови, якою, переливаючи її у своє дитя, співала над моєю колискою матуся — Подільська Мадонна.

ЛЕБЕДИНА ПІСНЯ
1. МАМИНІ УРОКИ
...Раз у раз повчала нас мати-вчителька: «Діти, змалку наполегливо вчіться всьому. Бо ніхто не знає, як складеться ваша подальша доля... Знань і умінь ніколи мало не буває...»
Особливо дбала мати про свою молодшу доньку — Світлану, мою сестру. Привчала її й до кравецької справи, і до вишивання, плетіння, витинанок, кулінарії, поступово вводила у світ народних звичаїв, подільського фольклору... Може, щось і згодиться... Ніби у воду дивилася матуся…
Першим із сімейного гнізда вилетів у студентський край я.
Потім прийшла черга Світлани. Вона стала студенткою українського відділення Кам’янець-Подільського педагогічного інституту. Це був вибір за покликанням. Сестрі уже ввижалася в мріях творча робота зі школярами.
Але через сімейні обставини склалося так, що Світлані довелося все подальше життя провести в підмосковному місті Жуковському. Тут про роботу за фахом і мови бути не могло. Сестра змушена була оформитися на роботу в одній з міських шкіл учителькою обслуговуючої праці. Як їй у спілкуванні з ученицями згодилися мамині уроки! Працювала сестра так, що невдовзі була призначена на громадських засадах методистом з праці Московського обласного інституту вдосконалення кваліфікації вчителів.
* * *
А ще, пам’ятається, батьки переймалися тим, аби ми, їхні діти, росли громадсько активними українцями, мали усталені погляди, ніколи не поступалися своїми принципами, не зазирали улесливо в очі начальству, пам’ятали, якого ми роду-племені.
Тому тільки-но в Москві виникло українське земляцтво «Славутич» (його тоді очолив космонавт Павло Попович), сестра поспішила туди, стала одним із активних членів товариства.
І її громадська діяльність була гідно поцінована. Свідченням того була, зокрема, її участь, починаючи з 1991 року, в складі делегацій українців столиці Російської Федерації в роботі засідань усіх п’яти Світових конгресів у Києві.
Правда, після поїздки на V Всесвітній форум українців у серпні 2011 року повернулася Світлана на Московщину вкрай засмученою — серце переповнили любов, надія і... розчарування. Стало зрозумілим, що в критичний момент українська діаспора РФ не може розраховувати на розуміння й підтримку теперішніх владних структур України.
А «критичного моменту» в Москві довго чекати не довелося: розпочався грубий наступ на провідні українські організації — Об’єднання українців у Росії та Федеральну національно-культурну автономію українців Росії...
Але хай про все це розповість уже сама Світлана Іванівна Мазур-Святодух.
2
…У 1980 році в одній зі столичних газет промайнула інформація про те, що в Москві на громадських засадах працює українська недільна школа. Її організатори — батьки школярів, переважно за фахом інженери. Вони ознайомлювали дітей з рідною мовою, українською історією й культурою…
Ось коли мені стало соромно! Як же це так, я — професійний учитель української мови й літератури — фахово не працюю з дітьми, які бажають знати рідну нову!
І я стала шукати організаторів цієї корисної справи. Не буду переповідати, як це було непросто в багатомільйонному мегаполісі. Але все скінчилося благополучно: я приєдналася до гурту цього патріотичного об’єднання — організаторів і вихованців першої в столиці української недільної школи. З того часу минуло тридцять років, є що згадати, є над чим замислитися…
* * *
То як усе те починалося?
Мене радо зустріли педагоги — організатори недільної школи, бо я була першою професійно підготовленою вчителькою, мала педагогічний досвід.
У нашій школі зібралися ентузіасти, патріотично налаштована українська інтелігенція, у такому складі ми дружно працювали чотири роки. Про якусь оплату праці не могло бути й мови!
Школа користувалася авторитетом у населення, дітей ставало все більше і більше, ми розділили їх на три групи: молодшу, середню й старшу. Я вирішила працювати з молодшою групою.
Якихось інструкцій, методик, підручників не існувало. До всього доводилося доходити самостійно. Для мене взірцем служив досвід роботи «Школи радості», про який так яскраво й переконливо розповів на сторінках своїх творів видатний український педагог Василь Олександрович Сухомлинський. Мені дуже хотілося, щоб і наша недільна школа стала для кожного з вихованців справжньою Школою радості, своєрідним куточком України.
Нашими «учнями» були не лише малеча, але й їхні батьки (а особливо бабусі дітей). Усі вони охоче сиділи на уроках, де отримували можливість почути українську літературну мову, українські народні пісні, помилуватися українськими вишиванками... Інколи я помічала в старечих очах сльози — чи то суму, чи то радості?
Не потрібно думати, що всі і скрізь сприяли нашій праці. Школа тривалий час не мала свого постійного місця, доводилося проводити заняття в клубах, бібліотеках, навіть у приміщенні посольства України.
Тогочасний посол Крижанівський — розумна, сердечна людина, справжній патріот. Він чим тільки міг допомагав нашій школі. Посольство щорічно запрошувало наших дітей на новорічну ялинку, сприяло організації екскурсій на батьківщину.
Це вже стало доброю традицією: кожний навчальний рік ми завершували багатоденними мандрами по Україні. Наші вихованці кілька разів відвідували Київ, Львів, міста й заповідні місця Криму. Важко переоцінити позитивний вплив на свідомість школярів від того, що вони побачили в містах і селах України. Особливо подобалися їм поїздки в західні регіони. Не випадково, що чимало наших вихованців, закінчивши середню школу, ставали студентами вищих навчальних закладів України.
Поступово в нашій недільній школі склався дружний колектив педагогів: Медведєв Андрій Романович, Петрова Тамара Степанівна, Тимченко Неля Андріївна, Анисимова Тетяна Петрівна. Усі ці роки недільною школою керував талановитий педагог і патріот України — Семененко Валерій Фокич. Кожен з них вклав частку своєї душі в загальну справу: дати маленьким москвичам — українцям за походженням — не лише певні знання про свою історичну батьківщину, але й сформувати з них патріотів України.
* * *
Нарешті в 2003 році московські владоможці «змилувалися» — у столиці була організована державна школа № 1650 — багатонаціональний навчальний заклад. Її директором призначили вірменку Офелію Арекелян. За національною ознакою в школі були укомплектовані українські, грузинські, вірменські, татарські, болгарські та інших народів класи — навчанням було охоплено дітей двадцяти п’яти національностей. У кожному класі навчання проводилося відповідною національною мовою.
Це був цікавий і перспективний проект, діти національних класів товаришували між собою, запрошували на свої національні свята — Хануку, Байрам... Українські класи підготували й успішно провели виставу «Святий Миколай»...

(Закінчення в наступному номері)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #1 за 13.01.2012 > Тема "Душі криниця"