Версiя для друку Обговорити в форумi

За вікном кружляли білі пухнасті сніжинки. Вони бавилися, наздоганяючи одна одну, мимоволі заглядали у вікна і падали додолу, встеляючи землю білою ковдрою. Котька сидів біля вікна і наспівував собі під ніс якусь дитячу пісеньку. Перед ним лежав аркуш паперу, в якому хлопчик щось писав, потім закреслював і, задумливо муркочучи, дивився у вікно.
— О, згадав! – скрикнув він і почав писати на аркуші, повільно промовляючи. — Я хочу конструктор! — і, поклавши ручку, додав уголос. — Такий, як у Федька, з червоними баштами!
На мить Котька замовк, потер потилицю і вкотре закреслив написане.
— Та ні! Нащо мені конструктор, краще попрошу у Діда Мороза велосипед, спортивний, з сигналом: «Уі-уі-уі». Я мчу з гори, — Котька схопився з місця і, бігаючи кімнатою, уявляв себе за кермом нового велосипеда, — я — Шумахер! Виїжджаю на останнє коло! Ось уже фініш!
Захоплений грою хлопець не помітив відчинених дверей і з усього маху налетів на них:
— Ба-ах! Аварія!!! Шумахер зійшов з траси! — вже лежачи на підлозі і потираючи гулю на лобі, промовив Котька і додав. — Ні! Велосипеда не треба!
Зморений роздумами про новорічний подарунок, Котька вирішив перепочити. Він одягнувся, перекинув через плече зв’язані ковзани і миттю вилетів на двір. Через три будинки від його дому жив Котькин ліпший друг Мишко, саме туди постукав у двері Котя. Двері відчинив Мишко. Обличчя в нього було стурбоване, одягнений хлопець був у мамин фартух. Котька, побачивши таке вбрання на своєму другові, покотився зо сміху:
— Ой, що це ти нап’ялив на себе? Це ти приміряєш новорічний костюм?
— Мама, мама приїхала! – почулося з сусідньої кімнати, і звідти вибігла Катруся – чотирирічна сестричка Мишка. Та побачивши, що замість мами на порозі стояв Котька, вона заплакала.
Мишко взяв сестричку на руки і тремтячим голосом промовив:
— У нас мама хворіє! — при цьому він відвернувся, щоб Котька не помітив його очей, повних сліз.
Котька зніяковів. Він знав, що Мишкова мама вже другий місяць лежить у лікарні у місті, а Мишко і Катруся живуть зараз самі, бо тата в них нема.
«Як я міг ляпнути таку дурість?!» — картав себе подумки Мишко і, намагаючись якось згладити ситуацію, сказав:
— А ви вже написали листа Діду Морозу? Які подарунки замовили?
— Що за дурню ти верзеш? Дорослий хлопчик, а і досі віриш у Діда Мороза! Його ж не існує, це батьки нам під ялинку подарунки кладуть, — не повертаючи голови, сказав Мишко і заходився мити посуд.
— Як це батьки?! – вже трохи осмілівши скрикнув Котька. — А як під ялинкою минулої зими з’явилася енциклопедія про тварин, коли ні мами, ні тата, ні мене вдома не було? Йшли – її не було, прийшли – а вона є?!
— Ти її просто не бачив, або сусіди занесли, коли вас не було.
— Хто?! Я не бачив?! Та я цілий день з ялинки очей не зводив! Не віриш? От я тобі зараз…
— Хочу до мами, — раптом знову заплакала Катруся.
Котька замовк, не встигши договорити те, чим зазвичай закінчуються їхні суперечки: «…покажу, де раки зимують». А потім вони повинні почати сіпати одне одного, потім кататися по підлозі, потім розглядати синці під очима, потім пояснювати вдома батькам, що сталося і, нарешті, три дні одне з одним не розмовляти. Але сьогодні ситуація змінилася: Мишкові було не до цього, він знову взявся заспокоювати сестричку, а Котька, хоч і звик доводити свою правоту до кінця, зараз був задоволений, що не договорив останньої фрази, адже Катрусин плач нагадав йому про їхню хвору маму.
— То я піду? – якось ніяково сказав Котька.
Мишко нічого не відповів, продовжував витирати Катрусині сльозинки, що, мов смарагдові камінці, котилися по її щічках.
Не дочекавшись відповіді, Котька відчинив двері і пішов вулицею на ковзанку. Він ішов, піднімаючи високо ноги і з силою опускаючи їх на сніг, ніби той винен у чомусь. «Діда Мороза йому нема, — примовляв Котька, притоптуючи сніг ногою, — подарунки сусіди підклали, а я не побачив!» Він ще з більшою силою гупнув ногою і, не втримавшись, упав у сніг. «Діда Мороза йому не існує, — продовжував буркотіти Котька, обтрушуючи сніг з одягу, — нехай у мами запитає, раз мені не вірить!» І раптом Котька ніби застиг, потім миттю схопив ковзани і помчав додому. Розкидавши в різні боки чоботи, шарф, шапку, не знімаючи пальта, Котька схопив аркуш і почав писати: «Дорогий Діду Морозе! Пише тобі Котька. У мене є найкращий друг – Мишко, а в нього захворіла мама. Дуже прошу тебе, Дідусю, зроби так, щоб Мишкова мама одужала і повернулась додому».
Задоволений, що нарешті вирішив, що йому замовити Діду Морозу, Котька поспішив на пошту і віддав листа дядькові Петру – сільському листоноші, який пообіцяв вчасно відправити листа адресату.
Минув тиждень. Завтра Новий рік. Мама поралася на кухні, Котька вносив останні штрихи у новорічний інтер’єр кімнати: почепив зірку на ялинку, прикрасив ватою зелене гілля. Залишилась ще одна важлива справа – розклеїти на шибках сніжинки. Самі сніжинки Котька вже приготував, тому, зручно умостившись на підвіконні, почав старанно приліплювати білі і блакитні, круглі і шестикутні сніжинки до мокрих шибок. Як зазвичай, він муркотів собі під ніс, підспівуючи за телевізором, де демонстрували музичний концерт. На приспіві Котька затягнув голосніше: «Розкажи мені, чому на серці жаль!» Кіт Мурко, що дрімав на ліжку під вікном, здригнувся від несподіваного співу Котьки і незадоволено перевернувся на інший бік. Котька продовжував: «Пісня не про нас, на жаль, на жаль, на...» Раптом він замовк і мов закляк, дивлячись у вікно. «На жаль, на жаль…», — проговорив знову Котька, не зводячи очей з вікна. Він намагався щось розгледіти за вікном, але наклеєні сніжинки заважали це зробити. Хлопець почав швидко і необережно здирати сніжинки з шибок, одну, другу… Так, це була вона – мама Мишка і Катрусі! Вона швидко йшла вулицею, поспішала додому.
— Ура! — почувся крик Котьки. — Він існує! Він існує!
— Мурчику, він існує! – продовжував репетувати Котька.
Він схопив Мурчика на руки і почав кружляти по кімнаті, безперервно повторюючи одну й ту саму фразу. Переляканий кіт витріщив очі, не розуміючи, що відбувається. Все, що він міг сказати, було «Мяу!», що в перекладі з кошачого, мабуть означало «Рятуйте!» За мить, обурений неподобством, кіт уже сидів під ліжком, приходячи до тями. А Котька прожогом кинувся на кухню:
— Мамо, мамо! Він існує! Я вірив! Я знав!
— Синку, ти про що? Хто існує? Ти що, телевізора передивився?! — з усмішкою спитала мама.
— Мамо! Дід Мороз існує!
Котька підбіг до телефону і похапцем набрав номер Мишка. Підстрибуючи зі слухавкою в руках, він не міг дочекатися, поки друг відповість йому. І як тільки він почув на іншому кінці дроту Мишкове «Алло», одразу урочисто і важно сказав:
— І все-таки він існує!

Світлана ПЕРФІЛОВА
учитель української мови і літератури Красноперекопського НВК «Школа-ліцей» № 2

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #50 за 30.12.2011 > Тема ""Джерельце""