Версiя для друку Обговорити в форумi

Минуло вже 70 років з того часу, як у середині листопада 1941 року майже вся територія Криму, за винятком Севастопольського оборонного району, була окупована німецько-фашистськими військами. Загарбники пунктуально вводили «новий порядок» і педантично його виконували, показуючи своє нелюдське обличчя. По всіх містах і селах розвішувались накази німецьких комендатур, які закінчувались словом: «Розстріл». Одночасно з партійними та господарськими керівниками, командирами і політруками Червоної Армії, комсомольцями та активістами, партизанами, підпільниками та їхніми родинами, одними з перших жертв окупаційного режиму стали представники єврейського народу та кримчаки. Почався справжній геноцид за національною ознакою.
Крим також був одним із «полігонів» для здійснення фашистської расової теорії з метою вивільнення життєвого простору для «вищої» арійської раси. В усіх містах з’явились «Оголошення населенню Головнокомандувача германських військ», в яких євреям наказувалось терміново зареєструватись і носити на обох рукавах білу пов’язку із зображенням шестикутної зірки Давида. (Саме так зараз виглядає державний прапор Ізраїлю). Євреям заборонялося вільне пересування і переселення з одного місця на інше. Всі євреї обох статей віком від 16 до 50 років повинні були перебувати в розпорядженні старійшини громади, який призначав їх на роботи. І уточнювалось, що на найважчі і найбрудніші роботи.
Через кілька днів німецька окупаційна влада видала новий наказ: «Усі євреї повинні носити єврейську зірку на своєму костюмі. Ця зірка Давида повинна бути у кожного єврея закріплена на грудях і спині. Ці знаки євреї повинні самі собі зробити. Євреї, які цьому наказу не підкоряться, будуть розстріляні…» Цей же наказ вимагав, щоб євреї терміново здали всі наявні гроші і цінності. За невиконання — розстріл. Потім фашисти почали масове знищення євреїв.
Першими «Кримський голокост» відчули мешканці Євпаторії, яку окупували 31 жовтня. А вже 25 листопада єврейське населення міста було повністю знищено на Красній Горці. Вижити вдалося тільки двом. Феодосію німці захопили 3 листопада, а вже 4 грудня з євреями було покінчено. Не вижив ніхто. 8 тисяч людей було розстріляно у протитанковому рову біля заводу «Механік».
Сімферополь було захоплено 2 листопада, а 11-13 грудня були проведені акції зі знищення єврейського населення в районі сумнозвісного «Картопляного містечка». Було знищено 14 тисяч євреїв.
В Ялті, окупованій фашистами 8 листопада, масова екзекуція євреїв відбулась 18 грудня. Біля Масандрівських казарм було розстріляно 2000 людей. Ніхто не вижив. Але найбільш «скорострільна» акція зі знищення євреїв проводилась у Керчі. У захопленому після запеклих боїв 16 листопада місті «розстрільна» акція проводилась уже з 29 листопада до 29 грудня, незважаючи навіть на те, що 25 грудня почалась Керченсько-Феодосійська десантна операція. Складається враження, що нацисти, побоюючись швидкого розвитку операції, намагались якнайшвидше і будь-якими засобами знищити якомога більше євреїв, навіть живцем закопували приречених у Багеровському рову.
Не оминула трагічна участь і севастопольських євреїв. Після захоплення міста 1 липня 1942 року, вже 6 липня по місту були розвішані оголошення, а 12 липня почалися розстріли. Всього в Севастополі їх було розстріляно 4200 чоловік. До війни в Криму мешкало близько 70 тисяч євреїв. З них 44 тисячі було знищено. Подібна доля спіткала і кримчаків — було знищено 80% представників цього нечисленного народу.
Акції зі знищення євреїв відбувалися і в Джанкої, і в Джанкойському та Колайському (Азовському) районах, який зараз у складі сучасного Джанкойського району, та в інших районах степового Північного Криму. На околиці Джанкоя, біля пам’ятника «Танк», на місці розстрілу в протитанковому рову, як свідчить меморіальна дошка, 6666 людей — євреїв і частково червоноармійців, встановлена справжня «Стіна Скорботи», на якій зображено силует скорботної жінки зі свічкою.
У «Книзі печалі» Гітель Губенко мешканка села Шереп-Кермут Підгорна Анна Семенівна засвідчила розстріл 720 євреїв у січні 1942 року. Інший житель села — Панкєєв Тимофій Олексійович, на початку лютого 1942 року бачив розстріл майже тисячі людей. За свідченнями обох очевидців, людей перед розстрілом повністю роздягали, а одяг відвозили до міста. Рів закопували військовополонені, яких під конвоєм приганяли татари-добровольці. (За свідченнями А. Мальгіна, нинішнього директора Кримського краєзнавчого музею, що наведені в його книзі «Партизанський рух та кримськотатарське питання», у 1941-1944 роках у Джанкої діяв 152-й кримськотатарський батальйон «Шума» та 14-та татарська рота самооборони).
Ще живі мешканці міста, діти війни, котрі були свідками справжнісінької бійні на околиці міста біля протитанкового рову. Ось що згадує Ніна Михайлівна Золотова (Будько): «У місті почалися розстріли. Особливо звірствували окупанти, знищуючи євреїв. Уперше я усвідомила, що війна — це кров і смерть, коли побачила, як розстрілюють невинних людей: роздягли і поставили перед ровом. У юрбі я побачила бабусиного сусіда та його сина Льову. Мить… і їх не стало». Ніна Михайлівна згадує одну деталь: одяг, знятий з євреїв, німці, як по бартеру, обмінювали на продукти харчування у місцевого населення. Бо легка промисловість, та ще й в умовах окупації, була відсутня, а одяг у людей позношувався.
А ще Ніна Михайлівна повідомила, що німецьку окупацію у Джанкої пережив один єврей — Яків Ольхович. І, що дивовижно, німці про це знали. Він був чоботарем, шив німецьким офіцерам чоботи на замовлення. А на бажання коменданта міста зшив лайкові рукавички його коханці (нічого приховувати, адже були і такі, прозвані в народі «німецькими підстилками» або «простирадлами»). А коли німці в Джанкої приступили до «остаточного вирішення єврейського питання», то Ольховича по черзі ховали сусіди в ямах, на городах до самого визволення під носом у того ж самого коменданта міста.
У свою чергу, комісар піонерської підпільної організації ім. К. Ворошилова Леонід Степанович Алексєєв згадував, що під час визволення Джанкоя він з командиром ораганізації Миколою Малушею прокрались на завод Наркомзему. Німці туди чомусь нікого не пускали під час окупації. І там, у приміщеннях, знайшли купи одягу і взуття — і дорослого, і дитячого. Леонід Степанович пригадав такий випадок: «Німці приїхали в гетто на «душогубці» і запропонували дітям «покататись», заманюючи їх у «машину смерті» цукерками. Навіть передбачливо дошку підставили. А потім двері наглухо зачинили і на очах очманілих матерів завели мотори. Діти спочатку кричали, а потім усе стихло. Тільки струмки дитячої сечі протікали крізь щілини». «Поруч з ровом, — згадує Л. С. Алексєєв, — було тирло (місце для збирання корів на випас). Там було закопано рейку, до якої прив’язували бика. Під час розстрілу євреїв особливо лютував начальник поліцаїв, такий собі «дядя Вася». Він виривав малолітніх дітей з рук матерів, хапав їх за ноги і з розмахом розбивав дитячі голови об рейку… Нам з Миколою Малушею вдалося заманити його на риболовлю, і там ми його прикінчили… Коли в комишах Микола дістав пістолет і виніс присуд, поліцай почав вимолювати пощаду, але Малуша сказав: «Ти знаєш, за що!» і влучив упритул, щоб менше було шуму від пострілу».
Свідчить про ті жахи і Надія Сергіївна Ломакова (у дитинстві — Варда. Це вона згадується в Історії міст та сіл УРСР у Кримській області). У неї була подруга — єврейська дівчина Етері. Євреям казали, що їх переселять, але куди — не казали. Надія з дитячої цікавості вирішила прослідкувати, куди людей поведуть і де буде жити її подруга. І побачила жахливу бійню на місці «переселення». Виявляється, у німців був такий жаргон, умовне слово, яке означало «переселення» на «той світ».
Пам’ятає про трагедію єврейського народу і Лариса Григорівна Зарницина. Вона розповіла, що єврейське гетто у Джанкої існувало на території «Бринзотресту» (зараз на північно-східному розі перехрестя вулиць Інтернаціональної та Дзержинського (колишня Вокзальна) за рестораном «Геліос»). На жаль, навіть Кримський архів не має подібних даних. Це гетто існувало, принаймні ще в березні 1943 року. Бо 14 березня 2002 року Москаленко Валентина Вікторівна засвідчила в компетентних органах, що під час війни в місті Джанкой фашисти мали п’ять концтаборів і один з них — єврейське гетто…
18 березня 1943 року сестри Лора та Поліна Зарницини допомогли втекти з гетто десятирічній дівчині — Кларі Васильцевій, залишивши її у себе вдома до приходу Радянської Армії 11 квітня 1944 року. Маму Клари звали Єва Берг. Дівчинку виводили на вулицю тільки вночі, аби ніхто її не бачив. Клара Василівна Скоробова і зараз мешкає в Керчі, неподалік від однієї зі своїх рятівниць — Лариси Григорівни Зарнициної.
Під час війни сім’я Зарнициних мешкала поруч із СШ № 1 по вулиці Інтернаціональній, і врятувала кількох військовополонених з фільтраційного концтабору, який розташовувався в цій школі. Це — радистка Галина Ніконова, льотчик Куницин, моряк Швець, танкіст Фатін. Але насправді під прізвищем Фатін ховався єврей Файнер. Його вдалося визволити з концтабору під виглядом чоловіка Поліни Зарнициної. А потім Поліна з Файнером пішли з міста і ховались у неіснуючому зараз селі Володимирівка (воно було у двох кілометрах перед селом Новокримське з правого боку по Перекопській дорозі). Після визволення Джанкоя танкіст Файнер гнав далі з нашої землі «істинних арійців».
Уся родина Зарнициних (окрім Лариси та Поліни, ще й мати — Дар’я Михайлівна та батько Григорій) так само, як і Ніна Михайлівна Золотова достойні того, щоб їх занести в реєстр «Праведників світу», куди записують усіх, хто рятував євреїв під час Голокосту. Тому звертаюсь до єврейської громади Джанкоя, Криму, усієї України з пропозицією і проханням — детально вивчити це питання і вирішити його позитивно, поки деякі рятувальники ще живі.
Дві дати — Голодомор і Кримський голокост — у часі майже збігаються. Як і паралелі, проведені в долі обох народів у ХХ столітті. Обидва народи, мабуть, дуже «заважали» офіційній політиці двох тоталітарних держав. До честі єврейського народу, він зумів згуртуватись навколо національної ідеї. На жаль, серед українців і досі зустрічаються «малороси» і дуже багато «поміркованих» манкуртів, які заради власної вигоди і керівних посад готові і зараз зрадити національні інтереси власного народу. І зраджують! І не бояться суду Божого. То на яке ж майбутнє нам сподіватися?

Віктор ТУРЧИН
м. Джанкой

Зліва направо: Н. М. Золотова, В. С. Турчин, Л. Г. Зарницина

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #45 за 16.12.2011 > Тема ""Білі плями" історії"