Версiя для друку Обговорити в форумi

Література

Нещодавно до моїх рук потрапила книжка, зміст якої розкриває очі на багато, здавалося, безперечних істин, змушує згадати — відчути ту епоху, коли й ти сам був до неї причетний. Читав і не міг відірватись, роман затягує, наче вир, дарма що величенький за обсягом — більш як дев’ятсот сторінок. Для багатьох з нас, хто жив і трудився в одному часі з автором, тим паче, служив у радянській армії у ті шістдесяті роки, звісно, минулого століття, герої цього твору — постаті до болю знайомі. Не тільки тому, що ми зустрічалися з ними, але й тому, що їхня частка, так би мовити, в нас самих. Не буде перебільшенням сказати: до О. Шугая ніхто з наших прозаїків не брався так правдиво і талановито розповісти про сповнене тривог і ризику життя воїнів, у тому числі українських хлопців, за кордоном, а точніше, в Групі радянських військ на території НДР, якої тепер немає на географічній карті.
У художню тканину повістування О. Шугай органічно «вплітає» реальні події, історичні й літературні факти, щоденникові записи — з метою глибшого «проникнення» в матеріал. Раз у раз на них посилається, досліджуючи тогочасні суспільні явища. Тому-то «Вертеп...» — це й роман-документ. І все-таки домінує в ньому вільна розкута стильова течія, характерна для есеїстики: манера розгортання подій у двох часових вимірах, що змінюють одне одного — розповідь безіменного героя про армійську службу і, зокрема, редакційні будні військових журналістів і спогади про життя в містечку до служби. Письменник демонструє блискучу авторську гру у творенні фікційного «я», де перетворений в оповідь од першої особи досвід автора — це, певна річ, художній прийом, що привносить у роман інтимно-довірливі інтонації і письменницьку причетність до описуваних подій.
У головного героя-оповідача немає імені, як не названо й інших членів його сім’ї — Батько, Мати, Дядько. Таким чином, прозаїк запрошує читача поставити себе, як він уже зізнався, на місце літературного героя. Хай там що, а перед нами типовий представник покоління шістдесятих (йому 23 роки), рефлексії якого обертаються не тільки, точніше, не стільки довкола власного життєвого досвіду. Його бентежать речі більш важливі, скажімо, руйнація хати Федора Коваля. Адже якраз вона, хата, стає в творі символом роду і отчої землі, зрештою, нації і держави. Він, безіменний герой, як і Арсен Жалко (блудний син із повісті О. Шугая «По стерні босоніж» — В. Л.) теж перейнятий невтомним правдошукацтвом. Часом видається диваком, самозаглибленим, залюбленим у журналістику і поезію. Одначе в тому дивацтві явний виклик «правильній нудоті», яку втілюють більшість його колег, працівників газети «Советская Армия». Він, добропорядний і чесний, усупереч обставинам, не надто сприятливим до чеснот, вірить у добро, відмовляючись брати участь у навколишньому злі. На своєму передостанньому рубежі — повернення з армії на круги своя (виконуючи заповіт Батька-Матері) — спізнає особливе піднесення, яке для нього і є миттю щастя. Бо дім — опора духу, начало начал, притулок радості й печалі, остання пристань людини. Словом, маємо ще одну історію «блудного сина», історію про пошук сенсу життя людиною, яка здобуває його, прийшовши до ідеї отчого дому як своєї духовної основи. Розмова про безіменного героя тому й вийшла такою докладною, що його образ видається однією з помітних удач О. Шугая як майстра соціально-психологічного аналізу. А взагалі-то багатолюдність роману не завадила йому зробити живим, художньо вірогідним кожне обличчя, що з’являється на сторінках. Є тут колоритні постаті офіцерів-журналістів полковників Булатова і Акшевського, обох капітанів Фалимонова і Холодкова, фотокора Миколи Убасєва; є витончений образ Валентини Карлівни, вчительки німецької мови; є чистий і ніжний образ журналістки Аліси. Авторові, безумовно, дорога готовність героїв до вибудовування гармонії і в собі, і в стосунках з іншими. Хай не завжди активно вони впливають на перебіг подій, зате перебувають у постійному внутрішньому русі.
Промовистим є образ — символ вертепу. Вже сама саркастична назва твору «ставить тему», заінтриговує. Як у народному ляльковому театрі, у романі опричники тоталітарної системи віртуозно грають ролі. Люди у цьому «раю», а радше пеклі, просто невільні від ниточок майстрів-лялькарів, що позбавили їх свободи вибору, ким і якими бути. Від несправжності «райського життя» й неволі всього довкола себе герої найчастіше таки самотні і відчужені від усіх і вся. Мимоволі думаєш: де беруться в них, зокрема в безіменного оповідача, сили не зламатись, шукати моральні цінності, щоб надійно почуватись у світі?
О. Шугай, треба наголосити, щасливо «збалансовує» белетристику і публіцистичність. Далебі, треба мати неабияку творчу мужність, щоб не збитися на марудну документальність, зберегти пульс художнього письма.
Смакуєш мовним багатством твору — одним із визначальних критеріїв художності: умінням О. Шугая сприймати й відчувати таїну народного слова, його інтонаційні відтінки. От хоч би й прислів’я і приказки, в них ховається неймовірна багатобарвність: «Убитись, як чорт у суху грушу», «У страху очі по яблуку», «У степу й хрущ м’ясо» тощо. Виразні також діалоги і авторські ремарки, що непомітно переходять в короткі внутрішні монологи персонажів, відтворюють стиль їхнього спілкування. А які місткі «забуті» колоритні слова: напевняка, байдужки, причинець, капарити, мовчечки, неймовіра, щирувати, відпряження, зайти в тяж (завагітніти)! Образна палітра в романі, може, дещо занадто скупувата на тропи, проте раптом візьме і бризне отаке: «З хруском розчинились двері — і як загуло, як загупало, як забразчало десятками підкутих металевими косинцями солдатських чобіт». Або: «Серце прошила — ніби далека, загнана в патронташ снайперська куля, — прошила наскрізна думка»; «майор Пономарьов з примруженими, як приціл, очима». Не кажу вже про окремі вислови, які так і просяться до збірника афоризмів, як-от: «Мабуть, поети — це віщуни», «Геть усе на землі має свою логіку, початок. Свій власний корінь», «А слово не тільки пишеться на папері, воно і звучить, як музика», «Людина влаштована так, що здатна радіти кожній подарованій дрібниці», «Кожна жінка скидається на скарб, що повинен комусь належати».
Та ще й варто сказати, що твір О. Шугая, адресований усім, хто хоче більше знати про той складний час, а надто молоді — самобутнє доповнення до підручника з історії (та й географії теж) про чужоземний край, батьківщину Ґете і Шіллера. Враження про свої численні мандри оповідач-журналіст, проникливий і спраглий знань, занотовує в щоденник, а пам’ять — як маяк — висвітлює побачене. Разом з оповідачем нас зачаровує Берлін, вельми зелене місто (майже сорок відсотків його площ — це ліси, парки, озера, річки й канали). Чи Потсдам з палацом Цецилієнгоф, де колись засідала трійця — Черчілль, Трумен і Сталін. Або місто Дрезден з його знаменитою кількаповерховою картинною галереєю. Та найбільше ріже око і ранить серце Берлінський мур, гнітюча споруда загальною довжиною понад півтори сотні кілометрів, у межах Берліна — 43 км, зведена, як відомо, 1961 року для того, аби роз’єднати німців Західної і Східної Німеччини. (Парадокс!) Уздовж муру були мінні поля, також встановлені самострільні автомати, які відкривали вогонь, якщо будь-хто чи будь-що (навіть предмет) перепинали невидимий інфрачервоний промінь. Однак не зарадив і мур. Приблизно двомстам тисячам напівголодних сміливців удалося різними способами утекти з соціалістичного раю під назвою НДР до ФРН, де жилося набагато краще. «Люди спочатку стрибали з балконів і дахів, щоб опинитися у тому, вільному Берліні… А під час спроб перебратися через мур загинуло близько двох тисяч осіб, хоча це число вважають неповним. Коли 1989-1990 рр. минула ейфорія від руйнування муру й об’єднання Німеччини, виявилося, що зруйнувати матеріальні символи тоталітарного минулого легше, ніж здолати роки поділу країни...
Берлінський мур пройшов не лише через серця, а й через уми людей... Але найголовніше, і в цьому докорінна різниця з Україною, — природні, регіональні відмінності, які дісталися від нелегкого минулого, не стають частиною політичних ігор... І це добрий приклад для нас!» (Юрій Райхель. Подолання муру. Газета «День», 12-13 серпня, 2011 рік).
Задовгу цитату зі статті, присвяченій 50-річчю спорудження Берлінської стіни, подаю невипадково. Про цей символ тоталітаризму О. Шугай часто-густо роздумує на сторінках роману, переймаючись трагедією німецького народу, як і автор названої статті. Перегук очевидний, хоча, зрозуміло, художній твір про події і публіцистичне тлумачення тих самих подій — однакові за змістом, проте різні формою та стилем мови. Нам важливо відзначити проекцію минулого на сучасність, на злободенність.
Одне слово, О. Шугай, безперечно, — чутливий і тонкий художник, якому не позичати майстерності. Це яскраво засвідчують чотири романи п’ятикнижжя і твори, написані давніше — повість «По стерні босоніж», «Крапля сонця у морі блакиту», роман «Іван Багряний, або через терни Гетсиманського саду». Роман-есе «Вертеп у раю» є кроком уперед у дослідженні характеру, часу. Усе ж прикро натрапляти в цьому творі на окремі прогріхи. Слід закинути, приміром, те, що в історії взаємин оповідача і німецької журналістки Аліси автор пішов супроти життєвої (і художньої теж) правди. Чистоту і ніжність випромінюють сторінки твору, присвячені «святим хвилям» цього божевільного кохання. І ось ні сіло ні впало оповідач, після прощання на берлінському вокзалі, подумки звертається до неї: «Дорога Алісо, ти покохала не мене. Ти покохала міф, який створила собі за допомогою уяви. Тож, може, замість мене з тобою буде цей міф». І далі: «Сказати їй так у вічі мені забракло сміливості». Виходить, порозважалися — і квит?
Доскіпливий «читальник», напевне, запримітить у тексті роману повтори одних і тих самих висловів, словосполучень, сентенцій, надмірну описовість і надмірну увагу до малозначущих подробиць — і тоді виникає відчуття ходіння по колу, монотонна одноманітність (скажімо, раз у раз повторюються: «передній край», «солдат на п’єдесталі», «втратив місце в редакції райгазети», «ні разу не побував у відпустці», «збірку зарубали у видавництві «Молодь», «вірші відцурались мене» тощо).
І все ж, попри незначні огріхи, можемо констатувати: О. Шугай у романі-есе продемонстрував вигадливу, багату на різні стильові плани оповідь, відкрившись перед читачем у новій художній іпостасі. І що найприкметніше — прагнув показати події крізь призму осмислення людської долі — у тісному зв’язку з проблемами суспільно-історичними. Чи не тому до цієї книжки мимохіть повертаєшся подумки: щось у ній тривожить, щось тягне знову замислитись над її сторінками. Мабуть, то ознака всякої справжньої, яскравої книжки.

Василь ЛАТАНСЬКИЙ,
член Національної спілки письменників України, лауреат премії імені Олекси Гірника
с. Пруди Совєтського району,
АР Крим

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #43 за 09.12.2011 > Тема "Душі криниця"