Версiя для друку Обговорити в форумi

Сташук Василь Федорович народився 1 січня 1944 року в с. Савлуки Малинського району Житомирської області. Середню освіту здобув у Великих Клішах Народницького району, вищу — в Київському національному університеті імені Т. Г. Шевченка.
Працював у колгоспі, шляховиком, на будовах Києва, в народницькій, малинській і брусилівській районних газетах, керував літературною студією «Поліська ластівка», нині очолює міжрайонне літературно-мистецьке об’єднання «Посвіт» імені І. Огієнка та брусилівський осередок Всеукраїнського товариства імені І. Огієнка.
Лауреат Всеукраїнської премії імені І. Огієнка.
Лауреат поетичного конкурсу «Дорогами ровесників».
Нині проживає у Брусилові. Працює директором історико-краєзнавчого музею імені І. Огієнка. Головний редактор літературно-мистецького альманаху «Житичі і світ». Заступник голови Житомирської обласної організації Національної спілки письменників України.
Поет, прозаїк, критик, член Національної спілки письменників України. Автор збірок «Мефістофель у Чорнобилі», «Круті береги», «Глиця», «Вересневі стодоли», «Освідчення», «Неприкаяність», «Міражі», «Гарячий вітер», «Вибране», «Хіба я знав, що так любити можна», «Нурт», есеїв «Те, що минуло, не минає», трилогії «Останній лелека», повісті «Голос спаленої трави».
Делегат ІХ (надзвичайного) і V з’їздів Національної спілки письменників України.

Василь СТАШУК
«Я – РОДОМ ІЗ МАЙДАНУ!»

ОСТАННІЙ ШАНС
(уривок з поеми)

Світ захлинається гудроном…
Світ — по коліна у крові.
Хозари, гунни і тевтони…
Чекісти, вихрести, омони…
А ми ще — Боже мій! — живі.
Вже всенький світ — череповище.
Куди іти? І що нести?
А треба йти все вище й вище,
А сатана зловісно свище…
О Боже праведний — прости,
Прости нас вічно недолугих,
Рабів у немочі сліпій…
Ми вже не ладні йти за плугом,
А вийдем з склепів недолугих
На свій одвічно смертний бій.
Ми знаєм, як це — брат — на брата,
Коли кров хлище, — як вода,
Коли згорить остання хата.
І кров’ю буде шинкувати
Новітня скурвлена орда.
Коли вже вперше і востаннє
Позаздрить мертвому живий,
Коли зустріне вас у стайні
Немов циклоп, всесвітній вій.
Нам вже нема чого втрачати —
За віком — вік… За роком — рок…
Тремтіть, лакузи і магнати!
Ми встигнем навіть і в лещатах
Намацать пальцями курок.
Гуляйте, тіштеся, панове…
Ще прийде глум на ваш едем.
Біда вселюдська — не полова…
Біда, замішана на крові,
На тім’я карою впаде.
Ваш час проб’є вже у безмов’ї,
Коли у праведних гріхах
Ви уп’єтесь людською кров’ю,
І прогендлюєте з любов’ю
Прабатьківський всевишній прах.
Гуляйте, тіштесь, пийте каву,
А завтра вип’єте смоли,
І по заслугах, і по праву
Вам воздадуть і честь, і славу —
Свавілля нашого — масли.
Ми знаєм, як це — брат — на брата,
Коли звіріє день, як рок, —
Що буде тісно і в сенаті…
І хай впаде біда набатом,
Ми ще натиснем на курок.
…Гуртують злидні новобранців…
Що буде — нам усе одно…
Шинкують кров’ю сіроманці,
А кулемети на тачанці
Уже розчохлює Махно.

СЛОВО НОВОБРАНЦЯ

Я з погонами, здається,
не в ладу,
І до армії не хочу  —
й не піду.
Я без армії як-небудь
обійдусь,
І ахметовим служити
не берусь.
Там зелених,
 як черлених —
ого-го!
Їх, я знаю, не заробиш
батогом.
День і ніч крути хвости
чужим бичкам,
Все одно твоя дорога —
в комнезам*.
І нехай їм кревно служать
холуї,
Їх мільйони,
скажем прямо —
не мої.
І нехай шкребеться зранку
баланда,
Завтра, може,
десь засвітить
коляда.
І мені давно не рівня
пінчуки.
Їм служити мені явно —
не з руки.
А за честь свою, як треба,
постою,
І гибіти я не хочу
у строю,
І за бубликом не кинусь
у Афган…
Я, шановні, будьте певні,
не пацан.
Там заробиш медаляку, —
ще й яку! —
Дірку з бублика і хрест —
у сосняку,
І дурить мене
не треба вже —
гуд бай!
Мені — честь, а каплунам —
холопський рай.
І циклопа, що нам витесав
труну,
Я від отчого порога
віджену,
Коли люди
вийдуть дружно
і дихнуть.
Я скажу вам, тоді бурі —
не минуть.
І допоки ще душа моя
кипить,
Я зумію Україні
послужить.
Коли треба, знову вийду
на Майдан…
Честь — по честі!
Уперед!
Но пасаран!
* Комнезам — комітет
незаможних
*   *   *
Не діждетесь!
Схимником не стану,
Не діждетесь.
Не перевихрить.
Я вам не латун
із комнезаму,
Що під ліжком
із чужим Кораном,
Як Стецько з мегерою
лежить.
Не діждетесь.
Б’ють мої куранти.
Не ґвалтуйте.
Сказ переживу,
Я — не з шобла
куцого гаранта,
І мені начхать
на аксельбанти,
Як на пережовану траву.
Заспокойтесь,
вихрести буржуїв.
Марно надриваться,
пахани.
Хай вам грець!
Я — не переюндую,
І своїх хрестів
не прогендлюю
За тевтонські
випрані штани.
Не шукайте,
вишкребки, сутани.
Я уже знайшов те,
що шукав.
Я — не ваш.
Я — родом із Майдану!..
На коліна — брешете! —
не стану…
З палашем
здіймається рука.
Не діждетесь!
Схимником не буду…
*   *   *
Вишивала мати солов’їв
І забула вишити гаї.
Солов’ї знялися,
а навколо біло…
Що ж ви, ненько рідна,
наробили?
А вони знялися
з пелехатим криком,
Розтинали тишу,
билися у вікна.
Беріть, мамо, голку,
Беріть, мамо, нитку,
Бо надворі холод,
А зима — не тітка.
Захурделить лихо,
затріщать морози…
Хіба ж можна бачить
солов’їні сльози?
…Забарилась ненька,
Не іде до хати,
Бо давно не може
Голови підняти…
А в домівці нашій,
у кленовій скрині
Солов’ї сивіють
в білім безгомінні.

смт. Брусилів
на Житомирщині

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #39 за 25.11.2011 > Тема "Душі криниця"