"Кримська Свiтлиця" > #35 за 11.11.2011 > Тема "Душі криниця"
#35 за 11.11.2011
«ВУГ╤ЛЛЯ СХОЖЕ НА НАС, НА ЛЮДЕЙ...»
Поез╕я
Доброго дня, вельмишановна редакц╕╓! З великим задоволенням разом з мо╖м колишн╕м учителем Григор╕╓м Андр╕йовичем Пономаренком чита╓мо «Кримську св╕тлицю». А з Василем Григоровичем Латанським я вчився у Льв╕вському держун╕верситет╕. Листуюся з ним, читаю його твори у ваш╕й газет╕. А оце згадав, що в середин╕ грудня поц╕новувач╕ Симоненкового таланту в╕дзначатимуть наступний день його пам’ят╕. Пригадався мен╕ грудень 1964 року. Я вчився на другому курс╕ рос╕йського в╕дд╕лення ф╕лфаку. Був знайомий з багатьма акторами ╕ поетами, бо перейшов з рос╕йсько╖ на р╕дну мову ╕ перебудовував св╕й св╕т. ╤ от якось мене запросив Михайло Горинь до театру Мар╕╖ Заньковецько╖. Там вшановували першу р╕чницю з дня смерт╕ Василя Симоненка. Тод╕ я ще не був з ним знайомий ╕ н╕чого не знав, хоч працював у черкаськ╕й Кам’янц╕ на машзавод╕. До реч╕, к╕лька раз╕в заходив у районну газету, та так ╕ не налагодив зв’язк╕в, бо забрали в арм╕ю. Ходив я понад берегом Тясмина в 1958–1959 роках. Отож, з╕бралися в театр╕, у вузькому кол╕, найближч╕ Василев╕ люди. ╤ я був дуже вдячний дол╕ за в╕дкриття. Слухав чудову промову ╤вана Дзюби, як пот╕м дов╕дався, мого земляка. Який в╕н в╕дважний ╕ талановитий! А головне, почув голос Василя у запису на пл╕вц╕, а пот╕м його в╕рш╕ читали актори. Там були Богдан Ступка, Ярослав Максимчук, дружина Василя ╕ маленький Лесик. А як в╕н напам’ять декламував Плакс╕я ╕ Лоскотона та ╕нш╕ дитяч╕ твори. Та все ж головне — я вперше почув гостре, в╕дверте слово про наше життя, про любов до Укра╖ни. ╤ це Василь, такий молодий, ген╕альний ╕ безстрашний. ╤ я тод╕ зразу подумав, що таких влада не шану╓, а бо╖ться, тому все так ╕ ск╕нчилося траг╕чно. А я, надиханий Василевим гор╕нням, також почав писати в його дус╕, виступав на електроламповому завод╕, п╕сля чого ╕ з╕ мною «розмовляли товариш╕». Але не виключили з ун╕веру, як погрожували. Все об╕йшлося, та на стар╕сть я знову згадав сво╓ «ремесло». Дещо висилаю для ознайомлення. Коротко про себе. Народився 1937 року в Петровському район╕ м╕ста Донецька у шахтарськ╕й с╕м’╖, зак╕нчив середню школу, Стал╕нський (Донецький) г╕рничий техн╕кум. Працював у шахт╕. Служив у арм╕╖ на В╕нниччин╕, в п╕сках Казахстану. Зак╕нчив Льв╕вський держун╕верситет ╕м. ╤. Франка — ф╕лолог╕чний факультет. З 1968 року працював у школ╕, в редакц╕ях газет, редактором у книжковому видавництв╕ «Донбас», у Центральному штаб╕ во╓н╕зованих г╕рничорятувальних частин Донбасу. ╤, нарешт╕, перед виходом на пенс╕ю, роб╕тником у шахтах Петр╕вки. Останн╕ два десятил╕ття знову був газетярем — кореспондентом ╕ фотокором обласних газет. Член Нац╕онально╖ сп╕лки журнал╕ст╕в Укра╖ни. Автор зб╕рки в╕рш╕в «Повернення» (Донецьк, «Ре╜╕на», 2008 р.). Мешкаю в Донецьку. Бажаю вам всього найкращого!
В╕ктор КАЛИНИЧЕНКО м. Донецьк
Пропону╓мо уваз╕ читач╕в в╕рш╕ донецького поета В╕ктора Калиниченка з його зб╕рки «Повернення».
«ВУГ╤ЛЛЯ СХОЖЕ НА НАС, НА ЛЮДЕЙ...»
О, де ти, Укра╖но, не мовчи! Невже тебе отру╓но нав╕ки... Володимир М╕щенко
Приспали друз╕-вороги Красиву ж╕нку Укра╖ну. ╥╖ гетьмани розп’яли, ╤ одбирають нин╕ Сво╖, здавалось би, вкра╖нц╕ Усе прекрасне, що у ж╕нц╕ — ╥╖ коштовност╕ ╕ мову (За це тепер беруться знову). ╤ шахра╖ кричать: свобода Тоб╕ дана, давно ти в╕льна, Сам╕ ж в╕д Заходу до Сходу Цькують, принижують пост╕йно. Та ще др╕ма╓ моя люба, ╤ все ж прокинеться вона В╕д сну, отрути ╕ ярма, ╤ поведе ╖╖ до шлюбу Той, кого вибере сама. * * * Душа тисячол╕ть себе шука╓ в слов╕. Л╕на Костенко В мен╕ гудуть тисячол╕ття, Нурту╓ ск╕фська кров ╕ обп╕ка╓ п╕т арат╕в, ╤ думи тяжк╕╖, чи╖ ми д╕ти, Що так болить нам Батьк╕вщина-мати. В мен╕ ╕стор╕я кор╕нням Зм╕шалася з великими св╕тами, Та я себе вважаю нин╕ Народженим в╕д Укра╖ни-мами. ╤ б╕льш н╕хто не ма╓ права Мене й народ м╕й оскверняти: У нас ╕стор╕я своя ╕ слава, ╤ р╕дн╕ в нас ╕ Батько, й Мати. * * * Г. А. Пономаренков╕
Вуг╕лля схоже на нас, на людей. Воно, як душа, у глибинах зарите. Добуте й п╕дпалене — дуже гуде, А може й тихенько соб╕ гор╕ти. Отак ╕ поети, коли спалахнуть Нестримним вогнем ╕ прекрасним, По небу крилом демон╕чним черкнуть ╤ в мороц╕ в╕чност╕ згаснуть. А ╓ ╕ так╕, що потроху корплять Над кожним рядочком роками, Та врешт╕ нагр╕ються так, аж киплять, ╤ плавлять ╕ душ╕, ╕ кам╕нь.
БАТЬКОВ╤, який 35 рок╕в працював у шахт╕ електромонтером, електромехан╕ком, ╕ у важк╕ пово╓нн╕ роки в╕д умов роботи та недо╖дання «заробив» виразку шлунка, а я н╕чим не зм╕г допомогти.
Ти приходив з роботи п╕зно Кр╕зь сн╕ги та нудн╕ дощ╕. Тебе в шахт╕ авар╕╖ гризли, Вдома гр╕ли с╕м’я ╕ борщ╕. На пороз╕ свойого дому, Де вже тиша вляглась н╕ма, Двигунами гримлячу втому, Наче плащ, ╕з плечей зн╕мав. Ти «п╕д мухою» нав╕ть приходив, Бо механ╕ки завжди тод╕ З механ╕змами мали «пригоди», Коли все в мачмал╕ ╕ вод╕. Я зростав без тво╓╖ уваги, Нав╕ть без твого рем╕нця: Головними були переваги Виробництву... ╤ так без к╕нця. Що я знав про твою роботу, Про шахтарський виснажливий труд, В╕д якого в душ╕ болото Можна пляшкою змити, й забуть... Вибач, тату, за п╕зн╓ л╕то, За г╕ркоти мо╖х провин. Я пролився на тебе св╕тлом, Коли в мене вже був св╕й син.
У ЛАВ╤
Н╕би разом Десятки блискавок Темну н╕ч п╕дземну Прор╕зують, ╤ ось вони Довгою низкою Лаву уздовж Нанизують, Сховалися в закутках Морок ╕ тиша — Зм╕на нова На роботу вийшла... ╤ знову комбайн В пласт вуг╕лля Вр╕за╓ться, А натруджен╕ спини Не розгинаються. ╤ попливла в риштаках ╤з шумливо╖ лави Вуг╕лля чорна р╕ка До ствола ╤... до слави. 1958
П╤ДЗЕМНА АКАДЕМ╤Я
У дн╕ тод╕шньо╖ ╕деолог╕╖ Так званого парт╕йного застою, Де не ступить було без демагог╕╖, Де б не сп╕вали Брежн╓ву застольну, Я вт╕к у бан╕ неземн╕, Де л╕сом пахнуть штреки ╕ квершлаги, Там викладали практику мен╕ Прох╕дники ╕ грози-роботяги. Були вони ще т╕ професори ╤з пробою найвищого ╜атунку! Довбав вуг╕лля я, породу рив, Слова солон╕ чув, як щир╕ подарунки, ╤ вин╕с я, п╕днявшись на-гора, Коли хл╕бця солоного понюхав, Для журнал╕стського осиного пера Товст╕ п╕дручники очищеного духу. * * * Я ще бажав би бути молодим, Аби на зм╕ну, як ран╕ше, б╕гти, Та вже на скронях в’╓ться сивий дим, Обличчя лемехами часу зрите.
Щодня я бачу терикон старий У зморшках в╕д дощ╕в ╕ зрошень — В╕н так дим╕в ╕ поглядав згори На шахтар╕в, тепер одн╕ лиш мощ╕.
Тод╕ були ми з ним до д╕ла гож╕: Я в шахт╕ чорне сонце добував, Коли ж ╕ в╕н сво╓ в╕дпрацював, Ми стали меншими ╕ трохи схож╕. * * * В царство п╕дземне А╖да, Як звали той св╕т колись, Стволом я у пр╕рву ╖ду На тисячу метр╕в униз. Там вогко, ╕ протяги, й страшно. ╤ долю вир╕шу╓ мить. Коли перший день — б╕долашний Хлопчина в╕д жаху тремтить. Та це все мина — чест╕ слово! До всього людина звика, ╤ шахта ку╓ поступово В╕дважного г╕рника. * * * В╕дганяй в╕д себе жах ти, Як життя жене до шахти. Справд╕, страшного нема Там, в глибинах, де п╕тьма. Страшно тут, серед людей, ╥хн╕х плутаних ╕дей. Тут св╕домо, може, й здуру З нас деруть останню шкуру, Залишають, як на см╕х, На податки ╕ на хл╕б. А потрапивши до шахти, В╕дганяй в╕д себе жах ти. То ж як прийде смерть, нехай Там ╕ тут вс╕м буде рай. * * * Ран╕ше були шахтар╕-геро╖ — Величн╕сть його, роб╕тничого класу! В сьогодн╕шн╕й влад╕ вони ╕зго╖ — Краплина народно╖ «б╕омаси».
Трудились вони м╕ж життям ╕ смертю, Несли з п╕дземелля св╕тло розмаю. Сьогодн╕ ╕м’я шахтар╕в з╕терто ╤з Дошок пошани, та й тих нема╓...
В╕дв╕дав копальню, зайшов у нарядн╕, А там шахтар╕в — по дво╓, по тро╓. ╤ хто ж тепер плани державн╕ «потягне»?.. На ринках сидять шахтар╕-геро╖! * * * Донбас-Черкащина — тут в╕дстань недалека — Якихось рок╕в дв╕ст╕, це без див: Мене од Тясмина, мабуть, прин╕с лелека ╤ пом╕ж син╕х терикон╕в посадив.
Коли я вир╕с, у мен╕ проснулись гени ╤ так в пра-пра-прабатьк╕вщину потягло. Чи то така козацька доля в мене, Чи справд╕ так усе й було.
Та, мабуть, справд╕, бо коли згадаю Мов сон, л╕та далек╕ молодеч╕, То в серц╕ знов Дн╕про, лиман ╕ клек╕т чайок, ╤ голоси вчуваються лелеч╕.
О Кам’янко, о Тясмине, я знову Немов на белебн╕ високому стою! ╤ Симоненка сильне ╕ бентежне слово Знов чую тут, в черкаському краю.
Цей край Шевченка — в╕чна Укра╖на На роздор╕жж╕ чвар, поез╕╖ ╕ цноти, ╤ тут жива ще пам’ять Чигирина — Як л╕ки для донбасько╖ сп╕льноти.
ДО ВИХОДУ ЗБ╤РКИ Г. А. ПОНОМАРЕНКА «УКРА╥НСЬКА ДОЛЯ»
У степу ще дикому, На Донецьк╕м кряж╕, Козачк╕в чучикали Славн╕ предки наш╕. Степовою мовою, Як могли, балакали ╤ русинське слово Кв╕тло над паланками. Пот╕м вав╕лон╕ю Тут звела ╕мпер╕я ╤ п╕шли в колон╕ю Русич╕ до бер╕╖в. Там ╖х довго правили, Щоб хребет — п╕дковою, Щоб завчили правило: ╢ лише москов╕я... Та розкв╕тло знову Укра╖нське слово — ╤ душа рад╕╓, Бо збулась над╕я: На Донецьк╕м кряж╕ ╢ поети справжн╕: Серед Поля Дикого, А тепер Великого, Крила розправля╓ Невмируща воля, ╥й допомага╓ «УКРА╥НСЬКА ДОЛЯ».
КРИМ
Над Чорним морем лаг╕дн╕ в╕три Мою в╕дпустку в катер╕ гойдають. Човни без гр╕н╕вських малинових в╕трил Пливуть в туманну далеч Аю-Дагу. ╤ гори, й море пам’ятають дос╕ Тут ауру Волошина, Ахматово╖ Анни... ╤стор╕╓ю пахнуть Ялта, Феодос╕я, Бахчисарай, уславлений Фонтаном. Брук╕вка в╕дшл╕фована в╕ками. До неба моляться султанськ╕ м╕нарети, Неначе вт╕лен╕ намази в кам╕нь — Споруди мирн╕, схож╕ на ракети.
Але бентежить штиль у м╕ст╕ Слави, Де, як дельф╕ни, в бухт╕ насторож╕, Др╕мають лайнери сус╕дньо╖ держави, На кримськ╕ земл╕ косяться вороже. А море — древн╕й Понт Евкс╕нський Ще й дос╕ багатьом лоскоче груди, Та як дев’ятий вал роздмухають есм╕нц╕, Тут айвазовським вже не до натхнення буде. * * * Я народився в Укра╖н╕ На наш╕й, не сво╖й земл╕, П╕дкорен╕й чуж╕й кра╖н╕ ╤з верховенством у Кремл╕.
Були дв╕ мови у родин╕, З дитинства завчен╕ слова: «Теперь в Союзе мы едины И наша матушка — Москва».
Але з роками, поступово, Як самост╕йно думка д╕яла, Я зрозум╕в: одна в нас мова ╤з верховенством батька — Ки╓ва. * * * Анют╕ — мо╖й однокласниц╕ ╕ ╓дин╕й дружин╕.
Заколисан╕ спали над╕╖ У з╕гр╕т╕м притулку мр╕й, Та неждано весну народила Синя блискавка сяйвом з-п╕д в╕й. Усм╕хнулось в деревах сонце Й покотилось по схилах вниз, А за ним руча╖ скорогонцем Затопили закляклий л╕с. Спалахнули пожеж╕ зелен╕, Вибухаючи соком бер╕з. Я весну виглядаю м╕ж клен╕в, А вже й л╕то п╕шло кудись... 1964 * * * Одним дано з народження л╕тати, А ╕ншим — п╕д землею плазувати. Я тут ╕ там бував ╕ ще — де бозна, Та перед вищими не повзав. * * * Мо╖ прапращури — станичники, Прийшли з козацького кол╕на. Колись вони були Кол╕нченки, А в мене... виросла Калина. * * * Однофам╕льцю Володимиру
З тобою вчились ми у Львов╕ У альма-матер╕ велик╕й, Та матер╕ дали нам мови, Як по-народному, р╕зноязик╕. Хоч ти також Калиниченко, Московська теж красива мова, Та вибрав я В. Симоненка, А ти — К. Симонова. * * * СИМОНЕНКАМ
Два кольори у нас, два кольори, Як в╕чне гамлет╕вське: бути чи не бути? Василь — нам прапором державним майорить, Петро — п╕гулкою червоно╖ отрути. * * * У ц╕й каденц╕╖ нема ╕нтел╕генц╕╖. Народ ще в╕рить — дал╕ краще буде, ╤ вида╓ ╖м ╕ндульгенц╕╖, Бо, видно, любить б╕йки ╕ облуди. * * * Нема у можновладц╕в друз╕в. ╤ це вже зна╓мо вс╕ ми, ╢ лиш попл╕чники-лакузи Та за сум╕сництвом — куми. * * * От ╕ знову цв╕те невмируща весна, Одягнувши зелене ╕ б╕ле. Все рад╕╓ навкруг, та моя сивина, Мов кульбаба, давно облет╕ла.
╥й, природ╕, дароване в╕чне життя. А ми, люди, що вигнан╕ з раю, Осипа╓мось в землю — у небуття, Зв╕дки вже вороття нема╓.
╤ так в╕чно цв╕стиме земля навесн╕, Одягаючи б╕ле й зелене, Покол╕ння рад╕тимуть знову на н╕й, Але то уже буде... без мене.
"Кримська Свiтлиця" > #35 за 11.11.2011 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=9603
|