Версiя для друку Обговорити в форумi

Теж Лев і теж Толстой...

Наша зустріч декілька разів відкладалась. То через ІІІ міжнародний чемпіонат охоронців у Ялті «Бодігард — 2011», куди, виявляється, Льва Миколайовича Толстого запросили як почесного гостя, то через інші невідкладні для нього особисті справи. Нарешті ми зустрілись у центральному скверику Фороса. У цьому курортному селищі, відомому на весь світ через епохальні події двадцятирічної давності, до яких, до речі, колишній начальник служби охорони у Криму генерал-майор у відставці Лев Толстой має безпосереднє відношення, розташований оздоровчий комплекс «Тесселі», у минулому дача пролетарського письменника Максима Горького (Сталін начебто подарував «буревіснику революції» з нагоди сорокаріччя його літературної діяльності. — Авт.). Тривалий час після відставки мій співрозмовник працював тут директором, нині ж — радником директора.

ПАРАДНІ ДИТИНСТВО І ЮНІСТЬ

Давня професійна наближеність Льва Миколайовича до «коронованих» осіб кидається у вічі майже відразу. Надто її видають імпозантність та вишколені манери, де багато стриманої усмішки, але мало якихось однозначних категоричних суджень. У свої 76 відставний генерал зберіг поставу і командирську виправку. Що-що, а цю науку йому прищеплювали з раннього дитинства.
У голодному 1944 році, коли фронт тільки-но відкотився подалі від Тули, поштар віддаленої залізничної станції Євдокія Толста віддала своє худеньке восьмирічне дитя у «казенні» руки — до тамтешнього суворовського військового училища (Левко закінчив його з золотою медаллю). Відтак марудна і нерідко виснажлива справа «тягнути носок» стала для її Левка буденною майже на півтора десятиріччя. Надто перед святковими парадами на московській Красній площі. Відбувалось це двічі на рік — на Першотравень і чергову річницю Жовтневої революції, коли щоденний, ранковий і вечірній, підготовчий «променад» на плацу впродовж декількох місяців займав щонайменше три-чотири години. Загалом же за час навчання у суворовському, а пізніше й у Московському піхотному училищі хлопець чеканив крок бруківкою головної площі країни аж десять разів. Разом із іншими суворовцями-барабанщиками мав навіть закривати парад Перемоги у червні 1945-го. Проте останньої миті Левка все ж зняли з парадного розрахунку. «Тоді мені пояснили, що через низький зріст і хворобливість, — каже Лев Миколайович. — І тільки значно пізніше, вже після смерті Сталіна, мій колишній офіцер-вихователь виклав усю правду: мовляв, потрапив я до списку неблагонадійних через приналежність рідні до «білої» еміграції. Хоча по лінії мого прадіда Сергія Миколайовича, рідного брата Льва Миколайовича, ніхто після революції 1917 року й не емігрував. Щоправда, серед інших Толстих знаєте скільки було «ворогів народу»! Зокрема, Олександра Львівна, донька письменника. Вона ж вивезла до Штатів фактично весь архів свого батька. І там усіляко підтримувала емігрантський білогвардійський рух».

МОСКВА, КРЕМЛЬ

— І все одно, попри своє непролетарське походження, судячи з відкритої інформації в Інтернеті, ви одразу лейтенантом потрапили у 10-е управління КДБ СРСР (комендатуру Московського Кремля. — Авт.).
— Завдяки певному потеплінню ставлення до Льва Толстого з боку влади. Це заслуга Софії Андріївни, дружини Льва Миколайовича. Вона домоглась, аби геть усіх Толстих, які на ту пору мешкали в СРСР, поновили у правах. Адже до цього моїх батьків позбавили навіть громадянства. Тому працевлаштуватись змогли лише різноробочими на цукровому заводі. А вже після відновлення у правах батькові дозволили працювати лісником, а мамі — на пошті. 1942 року батька взяли на фронт, під Сталінградом воював бронебійником, нагороджений орденами. Хоча у 1955 році, коли в училищі мене приймали у партію, на парткомісії ледве не годину випитували: а як батьки висловлюються щодо завоювань революції, радянської влади і таке інше.
— Чим найбільше запам’яталась вам кремлівська служба?
— Мабуть, подіями червня 1957 року. Я тоді у кремлівському полку обіймав посаду помічника начальника варти. Як завжди, прийшов на інструктаж, але бачу, що щось тут не так. Кремль закрили для відвідування, у тому числі й через Троїцькі ворота, які до цього ніколи не зачинялись. Одержуємо вказівку: десятий пункт інструкції несення служби терміново скасовується і всім нам належить беззастережно виконувати виключно розпорядження голови КДБ генерала армії Сєрова і коменданта Кремля генерал-лейтенанта Веденіна. Десятий пункт передбачав пропуск без перевірки лише тих осіб, яких особисто добре знаєш в обличчя. А це приблизно сто двадцять членів ЦК, ревізійної комісії. Їхні посади потрібно було знати назубок і безпомилково розпізнавати по фото. Так ось скасування десятого пункту, як з’ясувалось пізніше, спричинило «антипартійне угруповання» (Каганович, Маленков, Молотов на засіданні президії ЦК КПРС намагались змістити з посади першого секретаря Микиту Хрущова. — Авт.).

У КРАЮ МАГНОЛІЙ

— Леве Миколайовичу, чому ви проміняли столицю на теплу, але все ж провінцію — Крим?
— Уперше побував у Криму 1961 року, відтоді у нього буквально закохався. А у 1967-му випала нагода сюди перевестись. У кремлівському полку далі «ловити» було нічого — таких, як я, сотні. Нова посада — офіцер охорони — була на щабель нижчою від попередньої. Але вона передбачала деяку самостійність — і це мене цілком задовольняло.
— Отже, ви починали з охорони Леоніда Брежнєва. А завершили службу?
— З першим президентом України Леонідом Кравчуком. Працював також з Леонідом Кучмою, коли він ще був головою уряду. У 1992 році на наших кримських об’єктах — дев’яти держдачах і двох заповідно-мисливських господарствах — сформували новий підрозділ у складі Служби охорони України і мене призначили його першим начальником. Через три роки — у шістдесят звільняють на пенсію. От і все.
— З ким почувалось найкомфортніше?
— Із Леонідом Кравчуком. Принаймні я не відчував жодних труднощів у роботі з ним та його сім’єю. До речі, саме він дав команду нашу службу не чіпати. Тому майже всі мої підлеглі, коли Москва від нас фактично відріклась, залишились тут працювати.
 
«ЧОГО ВАРТА ТІЛЬКИ ГАЛИНА ЛЕОНІДІВНА»

— Леве Миколайовичу, вам ніколи не кортіло за прикладом великого родича, котрий, як відомо, теж колись служив офіцером у Криму, взятись за перо? Адже такий калейдоскоп подій і вражень, хоча й на тлі, так би мовити, курортної релаксації...
— Ви маєте на увазі написання мемуарів? Я — категоричний противник цього. Вкрай негативно сприйняв, приміром, книгу Коржакова (начальника особистої охорони першого російського президента. — Авт.) про Бориса Єльцина. Взагалі вважаю, не личить це робити у такому плані представнику 9-го управління. Знаєте, ми мали справу з дітьми, внуками, правнуками перших осіб, з чого, власне, розпочиналась моя служба в Криму. Ми близько, так би мовити, підходили до особи, сімейних стосунків. Ви ж розумієте, всі ми люди. При бажанні можна такого наколупати.
— Тим більше, коли люди розслабляються...
— Авжеж. Чого тільки варта Галина Леонідівна (мається на увазі донька генсека Леоніда Брежнєва. — Авт.).
— Клопоту, схоже, вона додавала вам чимало?
— Бувало по-всякому (сміється). Галина Леонідівна загалом уміла себе тримати в руках, хоча інколи все ж «прорізалось». Складність полягала в чому: вона каже одне, а Юра (її чоловік Чурбанов, заступник міністра МВС. — Авт.) — інше. І тут починається...
— Леоніду Іллічу доповідали?
— Навіщо. Берегли його нерви. А взагалі, Галина Леонідівна, скажу вам, глибоко нещасна людина, яка не знайшла себе у житті.

НЕ СТАТИ МІШЕННЮ

— Зважаючи на власний досвід, що ви можете сказати про ялтинські чемпіонати охоронців? До речі, на останньому перемогли охоронці білоруського президента Олександра Лукашенка.
— Звичайно, у нас таких можливостей не було, бо охоронна справа була надто утаємниченою. Однак не у цьому річ. Даруйте, стояти таким собі стовпом, бути для когось просто мішенню, як це кругом показують, це вже остання стадія охорони. А от завадити контакту з особою, за безпеку якої відповідаєш, у комплексі гласних і негласних заходів — це найголовніше завдання. Мене інколи запитують: а чи були у вас серйозні проколи? Слава Богу, ні. Бо ми вміли попереджати будь-який негатив.
— Невже жодна жива душа за всі ці роки не зуміла прослизнути на держдачі?
— Було кілька спроб. Але у більшості випадків задля простої цікавості.
— А навпаки, вислизнути, як в історії з фороським «в’язнем» Михайлом Горбачовим?
— Жодних. Як з боку самого Горбачова, так і його особистої охорони. Президент лише двічі просив дати йому зв’язок, бо на об’єкті справді вимкнули телефони, але не тільки йому. Ми лише виконували наказ свого московського керівництва. Але якихось репресивних заходів стосовно Горбачова ми не застосовували.
Лев Толстой зберігає ще багато таємниць про завсідників кримських держдач...

Василь САДОВСЬКИЙ
Фото автора

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #35 за 11.11.2011 > Тема ""Білі плями" історії"