Версiя для друку Обговорити в форумi

Віра ФЕСЕНКО

(УРИВОК З ІСТОРИЧНОЇ ПОЕМИ)

(Закінчення.
Поч. у № 20-21, 22-24, 25-26)

Лежав умиротворений, щасливий,
Під гук розгнузданої зливи,
У Варниці, де чути подих степу,
Де літні вечори духмяні й сині,
У вічність відійшов Іван Мазепа -            
Ясновельможний гетьман України5.
Одправившись в свою блаженну путь,
Позбувсь одразу всіх земних він пут.
Залишилось усе за небокраєм:
Петро і Карл, а Україна?
Ні, не знаю.
Мабуть, що ні! Шептав же він слова:
- Вкраїна, вольность, хай живе, жива...
Осінньої сумної днини
Володареві України
Уклін шаноби віддали
І в путь останню провели
І Карл із Орликом,
І Гордієнкове козацтво,
Та й інших ще народів братство,
Що прибуло в Бендери зрання:
Представники турецького султана,
Господарі Волощини й Молдови,
Усі зажурені, нахмуренії брови.
У сільській церкві земні почесті віддали,
Прийняти душу його Господа благали.
За гетьманом тужили сумно
Шведські фанфари і козацькі сурми.
За ними в похоронному поході
Ознаки гетьманської влади
Козацька старшина несла:
Бунчук і прапор, булава ясна
На сонці перлами блищала,
І самоцвітами вся грала.
Багряним оксамитом вкрита,
Прощаючись із білим світом,
Пливла в заобрій домовина
Великого Вкраїни сина.
Йшли королівськії драбанти строєм,     
За ними - яничари в білих строях.    
І, як заведено було на Україні,
Йшли плакальниці за труною тої днини.
Жінки заводили, аж надривали голос.      
Так проводжали гетьмана у Галац.          
Там в Святоюрському монастирі,             
Що від співучого Дунаю недалеко,
На вічний супочинок віддали
Івана Степановича Мазепу.
В жалобі схилилось над гетьманом небо,
Поникли в зажурі козацькії стяги,
Й чужая земля пригорнула до себе
Того, хто взірцем був любові й відваги.
Та гетьман й при житті не мав,
Ні після смерті супокою.
Проворний турок відкопав
І викинув його з труною                 
На берег світлої ріки.                    
Де він тепер - мовчать віки.        
Чи так було, чи ні, не знаю.       
Хіба що поспитать в Дунаю?    
А може, чув Мазепин дзвін,
Де гетьман наш?
Що сталось з ним?
*   *   *
Пилип Орлик.
Із прощальної промови.
Ім’я достославного гетьмана Івана Мазепи буде вічно жити безсмертною славою в пам’яті нашого народу, бо він бажав для нього свобідного розвитку всіх його безконечних можливостей. Нехай ні військо, ні нарід не тратять надії! Наша справа праведна, а праведна справа обов’язково перемагає.

5. 22 вересня (2 жовтня) 1709 р. о 10-ій годині вечора помер Великий гетьман України І. С. Мазепа і був похований у м. Галац (тепер Румунія).

ЕПІЛОГ

Ehey! Fugaces labynityr anni!1
Горацій
З тих пір минуло триста літ.
Й хоча давно змінився світ,
В Полтаві так же зріють вишні,
І задивився сам Всевишній
На наш земний і милий рай.
От тільки де він? Пошукай!
Вже й в Сеймі стали світлі води,
Цвітуть сади, ростуть городи,
Й пірамідальнії тополі,
Що Розумовський2 насадив,
Коли він за велінням долі
В Батурині також тут жив.
А от дубів старих нема.                  
Й того, що таємниці знав,            
Був спільником Мазепи й Мотрі,         
В дуплі листи їх зберігав.                     
Колись приймав Батурин радо             
Гостей вельможних кавалькади,    
І був у всій Європі знаний                  
Золотоверхими церквами.                             
Вражала розкіш всіх палацу,                          
І вправність козаків на плаці,                        
Ще й величезна книгозбірня,
Якій не було в краї рівні.
Чи ж зрадив гетьман тоді нас?
На це вже відповідь дав час.
Тож Пушкін був тоді не прав,
Коли в «Полтаві» він сказав:
«Забыт Мазепа с давних пор!»
Ні! Не гримить за ним собор,
Й анафему вже не співають,
Бо скрізь усі давно вже знають:
Церкви Мазепа будував,
І про освіту завжди дбав3.                           
Тож як душа його просила,
Вкраїна гетьмана простила.
Хоч й досі міфів нить прядеться,
І фіміам солодкий в’ється,
Проте в Батурині вам скажуть при нагоді
Прислів’я, що живе в народі:
- Від Богдана до Івана -
Не було справжнього гетьмана!
Минули вже й роки безликі,
І у прийдешніх поколінь
Гетьман з епітетом «Великий»
У пам’яті зберігся він.
На жаль, тоді це зрозуміли,
Коли в століття склався час.
Раніше, мабуть, не зуміли -            
Так узвичаєно вже в нас.              
Завжди пишаюся тобою,
Вишневий кароокий край!
Вже й постать, зігнуту судьбою,
Ти сміливіше розправляй.
Стоїш, немов міцна батура,
Хоч і пройшла ти шлях свій хресний,
Столице гетьманська - Батурин,
Що з крові й попелу воскресла.
Тепер тобі давно годиться,
Мов дивний фенікс, возродиться
В прекрасне місто і чудове,
Щоб дивувать Європу знову.
Кажуть, історія - роман,
Який колись насправді був.
Про зміст його судити вам,
Усім, хто велич не забув,
Минулих днів звитяжну славу
В ім’я Вкраїнської держави.

1. Гай-гай! Як швидко минають роки (лат.).
2. Розумовський Кирило Григорович (1728-1803). Останній гетьман України (1747-1764). Народився в с. Лемеші (тепер Козелецького району Чернігівської області) у родині козака Григорія Розума. Здобув домашню початкову освіту, 1743 року відправлений царицею навчатися до Європи у супроводі академіка графа         Г. Теплова. У 1743-1745 рр. слухав лекції математика Ейлера в Берліні, навчався в університетах Геттінгена, Кенігсберга та Страсбурга. Після повернення до Петербурга в 1745 р. став дійсним камергером, у 18-річному віці був призначений президентом Петербурзької АН (1746) і перебував на цій посаді майже 20 років, підтримував наукові дослідження Ломоносова. У 1744 році під час поїздки Єлизавети Петрівни в Україну козацька старшина за підтримки О. Розумовського переконала царицю відновити гетьманство. У 1747 році була проголошена царська грамота про відновлення гетьманства та фактичне призначення гетьманом К. Розумовського. У лютому 1750 р. на козацькій раді у Глухові Розумовського «заочно» обрали гетьманом України. Улітку 1751 р. Розумовський переїхав із Петербурга в Україну. Своєю резиденцією гетьман обрав зруйнований в 1708 р. Батурин, де побудував чудовий палац. Влада гетьмана поширювалась також на Запорозьку Січ і Київ, який перебував під управлінням російських воєвод. З 1762 р. жив переважно в Україні і займався державними справами. У 1762 р. брав участь у двірському перевороті на користь Катерини II. Скликав у Глухові генеральний з’їзд козацької старшини для затвердження проведених реформ. Однак, скориставшись проханням про введення спадкового гетьманства в Україні і збереження її автономного укладу, Катерина II змусила Розумовського подати рапорт про відставку. 10 листопада 1764 року вийшов царський указ про скасування гетьманства. Для управління Лівобережною Україною була створена Малоросійська колегія на чолі з графом П. Рум’янцевим-Задунайським. Після ліквідації гетьманства К. Розумовський певний час був членом Державної ради (1768-1771). Згодом відійшов від державних справ, жив у Петербурзі, за кордоном, у підмосковному маєтку Петровське-Розумовське. Останні 9 років життя провів у Батурині, де і помер у 1803 р.
3. При Мазепі Києво-Могилянська колегія восени 1703 р. одержала статус академії. Було побудовано або відновлено декілька монументальних споруд у стилі українського бароко. У 1690 р. побудовано новий будинок Києво-Могилянської колегії, 1698 р. - кафедральний собор у Переяславі, дзвіниця собору св. Софії в Києві, обнесена новими кам’яними стінами Києво-Печерська лавра. У 1700 р. було засновано Чернігівський колегіум. Мазепа був автором деяких віршів і пісень: «Дума», «Пісня», «Ой горе тій чайці», «Псалми» тощо. Підтримував творчість Д. Туптала, С. Яворівського, І. Максимовича. У 1700 р. Мазепа став другим кавалером ордена Андрія Первозванного, затвердженого Петром І. У 1703 р. король Польщі Август II Фрідерік нагородив його орденом Білого Орла, а 1707 р. імператор Йосиф І подарував гетьману титул князя «Священної Римської імперії».

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #27 за 21.10.2011 > Тема ""Білі плями" історії"