Версiя для друку Обговорити в форумi

Нашого цвіту — по всьому світу…

Письменник Віктор Жадько відомий, перш за все, як некрополезнавець: на його творчому рахунку такі видання, як «Байковий некрополь», «Український некрополь», «У пам’яті Києва: некрополь столичних письменників», «Некрополь на Байковій горі», а нещодавно в газеті «День» видрукувана велика стаття «Український некрополь в Ніцці». Сьогодні письменник працює над укладанням «Всесвітньої української енциклопедії некрополезнавства». Ми попросили автора розповісти про відомих українців, наш національний цвіт, що розкиданий по всьому світу.

...На Ольшанському кладовищі (Прага, Чехія) — останній притулок ще однієї відомої особистості з України Наталії Григорівни Яшвіль (у дівоцтві — Філіпсон; 1861-1939) — художника, іконописця, мецената, організатора кустарного художнього промислу. Мешкала в селі Сунки Смілянського повіту Київської губернії, де спорудила школу й лазню для селян, відкрила кілька майстерень: художніх, столярних та різьбярних робіт і карбування на металі, а також ручної вишивки та килимових виробів. У селі Сунки працювали відомі українські художники Михайло Нестеров, Ян Станіславський, Олександр Мурашко. Українські майстрині були учасниками багатьох виставок художнього шитва: у Парижі (1900 — мала золота медаль); у Києві (на Першій у 1906 р. і Другій у 1909 р. Південноруських кустарних виставках — велика срібна медаль); у Чернігові (1912 — бронзова медаль); у Петербурзі (1913 — II Всеросійська кустарна виставка — премія).
Після революції Н. Г. Яшвіль із донькою виїхала до Праги (1922). Працювала над портретами та іконами, виконала низку мініатюр до церковних текстів. Малювала проекти різдвяних листівок, обкладинок до релігійно-популярних книжок, розписувала фарфор, тканини й дерев’яні вироби, на яких переважала українська тематика.
Прага 1920-х років для українців — це як тогочасний Париж для російської «білої» еміграції. Які імена! Михайло Грушевський, Євген Маланюк, Олександр Олесь, Олег Ольжич, Олена Теліга, Дмитро Дорошенко... І ще сотні найдостойніших прізвищ, які б склали честь будь-якій європейській нації.
Прага була осередком і політичної еміграції. Тут перебував еміграційний центр УСДРП, тут плекали надії на відродження села і повернення в Україну есери: врешті-решт, саме у Чехії постала Спілка українських націоналістів — міцна цеглинка в підмурівок майбутньої ОУН. Не обійшлося і без «совєтофілів» — прихильники маріонеткового українського радянського уряду збиралися в читальні імені Тараса Шевченка, а також в об’єднанні «Жовтневе коло» й Товаристві громадян УРСР. До них приїздили Павло Тичина, Олександр Довженко і діячі згодом викошеного під корінь Розстріляного Відродження — Валер’ян Підмогильний, Лесь Курбас, Михайло Бойчук...
Восени 1921 року до Праги з Відня перенесли Український вільний університет, першим ректором якого був відомий мовознавець та історик літератури, оборонець українських прав у віденському сеймі Олександр Колесса. Це було б неможливо без допомоги тодішнього президента Чехії Томаша Масарика, який бачив себе гуртувальником слов’янства. Саме з його ініціативи того ж 1921 року проведено так звану «російську акцію», внаслідок якої змогли приїхати до Праги й отримати роботу тисячі антикомуністично налаштованих науковців і діячів культури з колишньої Російської імперії, зокрема — чимало українців.
Дослідники Володимир Трощинський та Анатолій Шевченко в монографії «Українці у світі» зазначають: «Історія не знає іншого випадку такого лояльного й гуманного ставлення до вельми чисельної, як для такої невеликої країни, і різнорідної за своїм характером еміграції». Кінець Другої світової війни став водночас і кінцем українського вільного життя. Комуністичний уряд Чехословаччини 1948 року закрив останню установу — Український музей (перша його назва — Музей визвольної боротьби України). Ще перед тим більшість українців залишили країну, що швидко радянізувалася, й перейшли через Австрію до Баварії. Фонди унікального музею, що за «Енциклопедією українознавства» налічували близько мільйона експонатів (архіви УНР, Союзу визволення України, інтернованих українських вояків УНР, УПА, Української республіканської капели Олександра Кошиця тощо, понад 1200 назв української періодики, нумізматична колекція, однострої військових формацій), почасти були знищені під час авіанальотів радянської авіації, а решта вивезена до Москви після «визволення» Чехословаччини. Наприкінці 80-х років життя української діаспори відродилося.

(Продовження в наступному номері).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #25 за 14.10.2011 > Тема "Українці мої..."