Версiя для друку Обговорити в форумi

З 1 вересня кафедру української мови та літератури Севастопольського міського гуманітарного університету очолила 38-річна Олена Попова, кандидат філологічних наук, наймолодший за віком викладач кафедри. Колеги одностайно довірили їй цю посаду. Пані Олена працює тут з 1999 року й за цей час здобула повагу не лише студентів, а й колег-викладачів.
Я відчинила двері кафедри, шукаючи очима серед присутніх незнайомого мені респондента. З-за столу підвелася тендітна, усміхнена зеленоока красуня й запропонувала використати для інтерв’ю аудиторію з однією умовою, що ми вкладемося у 15-хвилинну перерву. Отже, спробуємо вкластися.
Спокійний погляд, неметушливі рухи, готовність до діалогу видавали організовану людину, що звикла цінувати час.
Вона у Севастополі давно, хоч народилася у Києві. Закінчила Національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова й навіть встигла попрацювати в одній з київських шкіл. Зустріч з судженим круто змінила життєвий шлях: він — військовий і мав відбути за призначенням.
Місце служби вибирали разом: із запропонованих Одеси та Севастополя зупинилися на останньому.

— Чи не пожалкували згодом?
— Ніколи. Я прибула до приморського міста, ніби просякнутого солоним морським бризом. Тут було не так гамірно, як у столиці, легко дихалося, вільно думалося. Я ніби занурилася у казку.
— А як же київські театри, палаци дозвілля, столичні бібліотеки, кращі, врешті-решт, можливості для кар’єрного зростання?
— Там залишилися мої батьки і я в будь— який вільний час їду до рідного мені Києва. Навчаючись в аспірантурі, я відвідувала Київ 3-4 рази на рік. Й зараз, коли не вистачає знань, чи, скажімо, я починаю читати новий курс, то обов’язково їду до столичних бібліотек. З Києвом я ніколи не переривала зв’язок.
Єдине, що трохи засмучувало, у 1994 році в севастопольських школах не викладалася українська мова і я змушена була піти вчителювати до початкової школи. Проте мені дозволили викладати українську в моєму третьому класі, адже програма викладання української мови у школах міста тоді вже набувала ствердження.
— Як сприймали діти новий предмет?
— Досить добре. Пам’ятаю, один хлопчина підійшов до мене й каже: «Мені подобається, що ви звете мене Павлом…» Мама хлопця була вкрай вражена не стільки новим ім’ям сина, скільки тим, що воно йому подобається, й приходила до школи, аби просто на мене подивитися. Лагідність та милозвучність української мови діти відчувають самостійно, без будь-якої дидактики з боку вчителя. Чимало років після закінчення школи Павло пам’ятав своє українське ім’я, хоч і поїхав навчатися до Росії. Його мати, зустрічаючи мене на вулиці, завжди зупинялася й ми разом пригадували той визначний, як на мене, момент дитячої відвертості.
Пізніше, коли я вже набула певного досвіду викладання української у російськомовній школі, а в Індустріально-педагогічному коледжі відкривалася нова спеціальність «Вчитель початкової школи з правом викладання української мови», я була запрошена до коледжу й тоді вже повністю поринула в свою методику викладання. Разом зі студентами ми набували досвіду, як не просто проводити урок, а найкращим чином себе учням представити, щоб через особистість учителя зацікавити предметом. Наука – не нова, але часи змінюються, а разом з ними змінюється особистість учня чи, скажімо, студента. Якщо між студентом та викладачем встановлюється тісний емоційний зв’язок, опанування мови набуває іншого забарвлення, іншого сенсу. Як учня, так і студента не варто спонукати до вивчення, він сам ініціативний і зацікавлений у вивченні предмета. Існує така послідовність: ми їх любимо і віримо в них і вони відкриваються, відчувають нашу підтримку й жодним чином не очікують покарання за недосконале володіння мовою. Така методика виправдовує себе на 100%. Я пам’ятаю, як одна дівчина захоплено розповідала подрузі, що викладач української мови на заняттях співає зі студентами пісень. Хочу сказати, це досить дієвий метод засвоєння матеріалу. Я викладаю в університеті усну народну творчість й, звичайно ж, знаю чимало народних пісень. Інколи це стає в нагоді.
Часто після закінчення ВНЗ колишні студенти продовжують приходити до нас, розповідають про те, як облаштувалися у суспільстві та власному житті. Я надзвичайно ціную такі моменти.
— Чому Ви обрали цей фах, у родині були вчителі?
— Ні, моя мама – бухгалтер, а робота батька пов’язана з електроприладами. Просто процес мого навчання у школі не залишив спогадів про якісь цікаві педагогічні родзинки. Мені це не дуже подобалося, викликало протест, хотілося чогось іншого. Я пішла навчатися до педучилища, бо у школі мені було нудно. Там я зустріла педагогів, які буквально горіли самі й запалювали у студентів цікавість до майбутньої професії. Було неймовірне бажання змінювати процес викладання, експериментувати, йти далі й ніколи не зупинятися на досягнутому. Думаю, що саме почуття протесту проти старої методики викладання привело мене до фаху викладача. У школі треба постійно змінюватися, крокувати у ногу з часом.
— Буває таке, що запитання студента заводить у глухий кут?
— Ще й як буває! Але, думаю, цього не варто боятися. Завжди можна перенести розмову на інший час. Головне, треба не забути повернутися до запитання студента. Вихід завжди є. Варто поважати студента й відрізняти справжню цікавість від бажання просто побайдикувати за розмовою. Буває й таке.
— У вас на лекціях залізна дисципліна?
— А немає жодної потреби у залізній дисципліні. Мені, мабуть, таланило на учнів та студентів. Такого досвіду, коли треба конфліктувати під час проведення лекції чи уроку, у мене не було.
Бувають дуже енергійні юнаки чи дівчата, яким важко всидіти довго на одному місці. Тоді я декілька разів прошу пройтися такого студента до дошки й цей метод повертає його до конструктиву. Треба просто вирахувати, чого прагне на той момент студент чи, скажімо, учень. І якщо це – потреба висловитися, потрібно надати йому таку можливість у руслі уроку чи лекції. Бувають непосидючі дівчата, котрі прагнуть оцінки своєї вроди чи енергетики. У такому разі я надаю їм можливість відчути зацікавленість тим станом, у якому вони перебувають. За такої умови інцидент вичерпується миттєво. Я не люблю виявів менторства і ніколи цим методом не користуюся. Молодь перебуває на стадії становлення особистості й тут треба бути дуже обережним. Ми не завжди встигаємо за тенденціями нового часу, і бути актуальним для молоді іноді буває складно.
— Як давно ви працюєте на цій кафедрі?
— З 1999 року. За цей час колектив певною мірою оновлювався, але основний його склад залишається. Зараз на кафедрі вісім осіб. Я навіть не мріяла у такому віці посісти посаду завідувача кафедри. Це – чимала відповідальність.
— Родина з розумінням поставилася до Вашої нової посади?
— З родиною мені поталанило. Ми – однодумці й звикли підтримувати одне одного. І чоловік, і донька мають свої захоплення. Якщо я іноді працюю 14 годин на добу, це нікого не зачіпає, родина мене підтримує. У цьому сенсі я — щаслива людина.

Записала Лідія СТЕПКО
м. Севастополь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #22 за 07.10.2011 > Тема "Українці мої..."