Версiя для друку Обговорити в форумi

Не вдалося мені жодного разу бачити, як Віра Роїк вишиває. Бачив лише, як мовиться, її готову продукцію: численні, надзвичайно вишукані вишивані витвори на виставках. Уява моя малювала цю маленьку, просто мініатюрну сиву бабусю, яка неспішно орудує голкою. Навколо все розкладено по порядку: заполоч найкращого ґатунку різноманітних кольорів, голки також дуже різні. І просто таки артистичні руки, які бувають у піаністок чи балерин. Може, насправді все воно було не так, бо я ніколи не бачив Віру Сергіївну за її святая святих – за роботою, яка принесла їй всеукраїнську і навіть світову славу. Тут, у спогадах, я не хочу робити аналіз чи оцінювати її творчість, хоч, здавалося б, моя професія якраз до цього зобов’язує.
Набагато більше Віра Роїк цікавила і продовжує цікавити мене як людина, свого роду феномен оповідачки з чудовою пам’яттю. Півроку вона не дожила до свого сторіччя, але мені інколи здається, що вона знала особисто все, що відбувалося на її рідній Полтавщині більш як за сто років! Вона прийшла на початку 1970-х років у наш Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії в Києві – і одразу завоювала симпатію буквально всього відділу образотворчого мистецтва. Ми відірвалися від роботи за своїми письмовими столами і слухали її, мов народну оповідачку з повісті Марка Вовчка «Козачка». Точні дати з днями і роками; топоніми сіл, міст, річок – навіть тих, що були змінені у колишньому Союзі; але Віра Сергіївна пам’ятала їхні давні назви, — що за дивовижна пам’ять! Хтось із наших старших співробітників не втримався і сказав, перервавши її спогади:
— Вам би письменницею бути, а не вишивальницею!
— Я і є письменниця, — не розгубилася Віра Сергіївна. – Тільки «пишу» своє життя і життя України голкою, у своїх вишиваних витворах!
Відтоді ми, академічні мистецтвознавці, закохалися у Віру Роїк, писали про кожну виставку її робіт, які вона часто привозила з Криму в столицю. В Україні багато талановитих вишивальниць, але таких оригінальних і неповторних вдач, як у майстрині Роїк, не знали навіть вузькі дослідники народної і професійної вишивки.
Віра Роїк мала великий характер. Вона не терпіла неправди і не йшла на компроміси. З великою точністю, і то швидко, ця жінка впізнавала, хто є хто. Я не раз дивувався, що мені, аби узнати людину з нашого мистецтвознавчого кола, потрібні були місяці, а то й роки спілкування. А Віра Роїк з великою точністю впізнавала людей науки, хто на що здатний, які в кого наміри. Я думаю, що це в ній промовляв не тільки життєвий досвід, а й особлива вдача жінки з тонким психологічним чуттям. Наприклад, вона категорично не хотіла, щоб певні особи – критики чи мистецтвознавці – писали про її творчість, огляди її виставок. Це можна було б трактувати як вередливість знаної майстрині з всенаціональною славою, що отримала від влади найвище звання Героя України. Та насправді Віра Роїк найменше переймалася людською славою і своїми гучними титулами. Вона була прямолінійної козацької вдачі, характеру справжньої полтавки, тому хотіла мати справу з тими людьми, яких вона поважала і яким вірила.
За понад тридцять років нашого знайомства я отримав від Віри Сергіївни з Криму десятки листів. Вона акуратно надсилала каталоги своїх виставок в Україні і за кордоном. Вона була одним з найобдарованіших знавців національних орнаментів українського народу і класичних орнаментів цивілізованих країн Заходу, включаючи античну Грецію. Я переконався в цьому в розмовах з нею під час її приїзду до Києва на виставки або на якісь імпрези. Мене не раз дивував її син Вадим, який завжди супроводжував матір у її мистецьких виставкових мандрівках. Завдяки опіці сина та його родини Віра Роїк навіть у роки похилого віку могла займатися улюбленим мистецтвом вишивки. Для цього потрібні не лише артистичні руки, а й чіпкий, гострий, точний зір. Він у неї був добрий. Я ніколи не бачив її в окулярах, навіть після 90 років життя.
Віра Роїк нагадує мені наших славних українських жінок минулого, які прославили Україну своїм материнством, талантом, характером. Якби Віра Сергіївна не мала козацького твердого характеру, то й її творча праця була б іншою. Я спостерігав за композиціями орнаментів сотень її вишивок. Вони якісь дуже визначені, тверді, ясно окреслені; в кольорах чітко розмежовані. Кожна петелька на своєму місці. І в цій категоричності її праць я завжди вгадував її характер з його визначеністю, чіткими рішеннями та однозначними оцінками.
Мало хто з жінок, розмовляючи на побутовому рівні російською мовою, виявляв такий полум’яний український патріотизм, як Віра Роїк. Вона не раз мене дивувала тим, як відгукувалася на московські «наїзди» на все українське, — як у період Союзу, так і після 1991 року. Часто її оцінки і рекомендації здавалися мені радикальними. Я їй якось про це сказав. «Не думайте, що кримські українці дадуть собі на вуха навісити лапшу, — категорично відчеканила Віра Сергіївна. – Нас там мало, але ми в тільняшках, і ми — козаки. А козацькому роду нема переводу!» Ось так. Її мрії збулися. Крім однієї: вона дуже хотіла відзначити своє сторіччя від дня народження у квітні 2011 року. Але її оригінальний талант замовк назавжди на півроку раніше...

Дмитро СТЕПОВИК,
доктор мистецтвознавства, професор, академік Академії наук Вищої школи України

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #20 за 30.09.2011 > Тема "Українці мої..."