Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2113)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ДМИТРО ДОНЦОВ - ТВОРЕЦЬ ПОКОЛ╤ННЯ УПА, НАСТУПАЛЬНИЙ ТА БЕЗКОМПРОМ╤СНИЙ
Тож за яку Укра╖ну? Вкотре перекону╓мося, що питання, як╕ ставив Дмитро Донцов, сьогодн╕ ╓...


ПОВЕРНУТИ ╤СТОРИЧНУ ПАМ’ЯТЬ
╤сторична пам'ять – головний феномен в╕дтворення ╕стор╕╖ сусп╕льства, кра╖ни, нац╕╖…


ОДЕСЬК╤ ДРУЗ╤ Т.Г. ШЕВЧЕНКА
В Одес╕ на той час мешкали друз╕ Тараса Григоровича, з якими в╕н п╕дтримував пост╕йний...


ПЕРША ЛАСТ╤ВКА УКРА╥НСЬКО╥ ПЕР╤ОДИКИ
Наш календар


ЯН НАГУРСЬКИЙ – ТОЙ, ХТО ПОСТАВ З МЕРТВИХ
П╕лот час╕в Першо╖ св╕тово╖ в╕йни був оголошений загиблим, про що в╕н д╕знався в середин╕ 1950-х...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #15 за 16.09.2011 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#15 за 16.09.2011
ЛЕРА — АРТИЛЕРИСТ
╤ван МЕЛЬНИКОВ

Рядки, обпален╕ в╕йною...
 
  (Зак╕нчення. Поч. у № 13-14)

 Поки Лера л╕кувалася, радянськ╕ в╕йська в╕дкинули фашист╕в на триста к╕лометр╕в в╕д Москви. ╤ ось тепер юнарм╕╓ць Соколова повернулась на сво╖ позиц╕╖, нав╕ть гармати стояли на тому ж м╕сц╕, де вона п╕дбила ворожий танк. Шкода т╕льки — не до сво╖х б╕йц╕в попала. Зовс╕м ╕нший полк стояв тут.
 У 177-му гвард╕йському артилер╕йському полку польово╖ артилер╕╖ Леру прийняли радо. Б╕йц╕ першо╖ гармати, де вона була нав╕дником, спорудили ╖й у сво╖й землянц╕ з ковдр окремий куточок. Над входом вис╕в суворий напис: «Сторонн╕м вх╕д заборонено!» Лера довго см╕ялася, побачивши цей напис. Хоч ╕ нова була фронтова с╕м’я, але скоро б╕йц╕ гарматно╖ обслуги стали, мов р╕дн╕. Вона була ╓диною д╕вчинкою в артполку, ╕ кожен, як т╕льки м╕г, виявляв п╕клування про юного артилериста. Наближалося 8 березня ╕ артилеристи готували пам’ятн╕ сувен╕ри для Лери.
 З новою техн╕кою д╕вчинка осво╖лась швидко ╕ вже трич╕ брала участь у в╕дбиванн╕ ворожих танкових атак. Слава про точний оком╕р юнарм╕йця Соколово╖ д╕йшла до комбата, ╕ кап╕тан Жуков при╖хав у розташування першо╖ гармати, щоб особисто познайомитися з нав╕дником Соколовою.
 — Лера? — перепитав в╕н, уперше почувши таке ╕м’я.
 — Так мене мама назвала, — пояснила зн╕яков╕ла Лера. — А взагал╕ — Калер╕я.
 — Ну що ж, гарне ╕м’я, — м’яко посм╕хнувся в пухнаст╕ чорн╕ вуса комбат. — ╤ ми називатимемо тебе Лерою, як мама. — Помовчавши, додав: — Якщо тебе, дочко, хто-небудь образить, в╕дразу ж приходь до мене. Н╕кого не пощаджу!
 — Н╕, н╕. Мене н╕хто не обража╓, не кривдить, — з посп╕шлив╕стю запевнила комбата д╕вчинка. — Ус╕ ставляться до мене, як до р╕дно╖.
 — Це добре, — знову посм╕хнувся у вуса Жуков, але в╕дразу ж погасив посм╕шку ╕, дивлячись кудись поверх хутряно╖ шапки нав╕дника, зовс╕м оф╕ц╕йно сказав:
 — У мене до тебе справа, Соколова.
 Лера, в╕дчувши тон наказу в його голос╕, клацнула каблуками арм╕йських чоб╕т ╕, виструнчившись, в╕дпов╕ла:
 — Слухаю, товаришу кап╕тане!
 — Праворуч в╕д позиц╕й г╕тлер╕вц╕в, м╕ж двома тополями, голубу баню церкви бачиш?
 — З хрестами?
 — Саме так, з хрестами. Та т╕льки хрести фальшив╕. ╥х установили зовс╕м недавно. У хрести фашисти вмонтували оптику, щоб вести спостереження за нашими позиц╕ями. Словом, там спостережний пункт ╖хнього див╕з╕ону. Наш╕ розв╕дники зас╕кли коректувальник╕в, але п╕д╕йти близько не можуть: г╕тлер╕вц╕ посилено охороняють церкву. Так ось, як т╕льки вони розпочнуть стр╕лянину, — а саме в цей час працюють коректувальники, — ми повинн╕ першим же снарядом знищити цю баню. Усе залежатиме в╕д тво╓╖ наводки, Соколова. Повинна спрацювати як справжн╕й ювел╕р! Ось таке завдання, гвард╕╖ молодший сержант.
 — Постараюсь, товаришу гвард╕╖ кап╕тане!
 — Постарайся, дочко, постарайся.
 Комбат ще не залишив розташування першо╖ гармати, коли фашисти раптом в╕дкрили артвогонь, ╕ ворож╕ снаряди почали точно лягати на позиц╕╖ 177-го гвард╕йського артполку. Дружним залпом в╕дпов╕ли ворогу гвард╕йц╕. Не стр╕ляла лише перша гармата. Лера уважно обертала рукоятку наводки, припавши пильним поглядом до окуляра, ловлячи баню на перехрещення рисок. Пот╕м опустила приц╕л нижче, на р╕вень в╕конного отвору. Почувши пов╕домлення нав╕дника — «╢сть!», сержант Кустов скомандував: — «Вогонь!»
 Снаряд влет╕в точно у в╕конний отв╕р ╕ вибухнув усередин╕ кам’яно╖ веж╕. Баня судорожно здригнулася, нахилилася ╕ важко гупнула на землю.
 — Пр╕звище у тебе, дочко, правильне, — рад╕сно обняв Леру комбат. — ╤ око справд╕ соколине. Дуже дякую тоб╕, Леро, за ювел╕рну роботу.
 А за тиждень фашисти п╕шли в контрнаступ. Бомбов╕ й артилер╕йськ╕ удари наносились майже одночасно.
 Батарея кап╕тана Жукова вела безперервний артвогонь, в╕дбиваючи одну за одною ворож╕ атаки. Зазнавали великих втрат й гвард╕йц╕. Коли б╕ля першо╖ гармати не залишилося жодного п╕днощика снаряд╕в, Лера поб╕гла на склад бо╓припас╕в. Прив’язавши лямки для переносу поранених до ящика ╕ одягнувши ╖х на плеч╕, д╕вчинка волоком тягнула снаряди до сво╓╖ гармати. «Ще трохи, ще три кроки», — умовляла себе д╕вчинка, напружуючи останн╕ сили, щоб виволокти ящик на бруствер. ╤ нараз побачила, що снаряди вже не потр╕бн╕: гармата розбита. Б╕ля лафета, притиснувшись спиною до гармати ╕ в╕дкинувши назад голови, нап╕влежали сержант Фед╕р Кустов ╕ зарядник Кузьма Бондаренко. Молод╕, сильн╕, вродлив╕ хлопц╕. Ще вчора жартували, сп╕вали веселих п╕сень. Запрошували Леру на вес╕лля, яке мали справити в╕дразу ж п╕сля Перемоги. ╤ ось ╖х нема╓... С╕вши на ящик з╕ снарядами, опустивши голову на кол╕на, д╕вчинка вперше за всю в╕йну г╕рко заплакала.
 — Ой, мамочко, що ж мен╕ робити?! Що мен╕ робити, неню моя? Як же це пережити?!
 Тихо п╕д╕йшов кап╕тан Жуков, довго стояв мовчки над Лерою, вдивляючись в обличчя загиблих во╖н╕в. Нарешт╕, проковтнувши гарячий клубок у горл╕, с╕в поруч з д╕вчинкою ╕ тихо сказав:
 — Ну, негоже гвард╕йцю сльози лити! За кожного втрич╕ в╕дплатимо! Битимемо, поки не зметемо вс╕х окупант╕в з нашо╖ земл╕. А зараз витри сльози, дочко. Сльозами горю не допоможеш. Ворога треба бити! Бити!
 — А що я... без гармати, без сво╖х... Що я можу зараз? — усе ще схлипуючи, дивлячись розгублено на комбата, мовила д╕вчинка.
 — Головне зараз — винести ус╕х поранених, — хутко прийняв р╕шення комбат. — Ось ╕ допоможи сан╕тарам. А там одержимо нов╕ гармати, п╕дберемо гарних хлопц╕в. ╤ вдаримо по г╕тлер╕вцях з ус╕╓╖ сили.
 ...Поклавши на плащ-палатку, волоком — ╕накше не змогла б, не вистачило б сил, тягнула Лера поранених. До вечора в╕дправила у госп╕таль одинадцять солдат╕в ╕ п’ять оф╕цер╕в, серед яких уп╕знала молоденького лейтенанта, що виступав у них на пристанц╕йн╕й площ╕. Зробила перев’язку, наклала на стегно шину ╕, в╕дчувши якесь тепло, що виникло при згадц╕ про р╕дне селище, д╕м, маму, обережно поклала лейтенанта на плащ-палатку.
 — Чого так дивитесь на мене, лейтенанте? — запитала Лера. — Рана не страшна, до вес╕лля заживе, — додала вона, м’яко посм╕хнувшись.
 — Та я не про те... Алтухово тво╓ згадав... Ось як довелося нам зустр╕тися, с╕роока. Адже ти — Соколова, чи не так?
 — Отже, запам’ятали?
 — Тепер не забуду. Шкода, наш╕ дороги розходяться, та, спод╕ваюсь, ще зустр╕немось.
 — Зустр╕немось у Берл╕н╕. Там ус╕ фронтов╕ дороги з╕йдуться, — засм╕явшись, пооб╕цяла Лера.
 На св╕танку фашисти обрушили бомбовий удар на позиц╕╖ артполку. Був розбитий ╕ КП комбата. Лера кинулася туди. Серед уламк╕в дощок та колод вона знайшла кап╕тана Жукова, нерухомого ╕ закривавленого. Як могла, наклала джгут, квапливо п╕дсунула п╕д комбата плащ-палатку ╕, п╕дв╕вшись на весь зр╕ст, потягнула до полкового медсанбату.
 Фашисти пом╕тили сан╕тара, взяли п╕д приц╕л маленьку постать. Снаряди почали вибухати один за одним, свист╕ли осколки, двигт╕ла земля... Коротко й нервово зататакали кулемети, хльостко зацокали кул╕. Дим, вогонь, порохов╕ гази й пил застилали все довкола. У цьому справжньому пекл╕ Лера втратила ор╕╓нтир, не знала вже, у який б╕к тягти пораненого.
 Тод╕ вона прикрила собою комбата. ╤ так лежала до прибуття сан╕тарно╖ машини. Умовила фельдшера, щоб дозволив супроводжувати командира до госп╕талю. А там сказали:
 — Багато втратив кров╕, навряд чи виживе.
 — В╕н не повинен вмерти, не повинен! В╕н мусить вижити, в╕зьм╕ть у мене кров, — благала вона х╕рурга.
 ...Уже в палат╕, опритомн╕вши ╕ побачивши б╕ля себе Леру, комбат кволо посм╕хнувся:
 — Отже, доню, ми тепер р╕дн╕ по кров╕.
 — Ой, я така рада, що допомогло.
 — Ненадовго це, Леро, ненадовго... А взагал╕, ти - молодець! Я представив тебе, Соколова, до нагороди...
 Хот╕в ще щось сказати, але знову знепритомн╕в. Його вдруге повезли до операц╕йно╖. Через три дн╕ комбата не стало...  Лер╕ хот╕лося плакати, але сл╕з не було, щось н╕би запеклось всередин╕, ╕ одне бажання охопило ╖╖: повернутися на передову ╕ мстити — мстити за комбата, за Ганю Кузн╓цову, яка недавно загинула в бою, за Федю Кустова ╕ Кузьму Бондаренка, за вс╕х загиблих однополчан.
 ...До батаре╖ Лера не до╖хала метр╕в триста. Пам’ята╓ т╕льки набридливе виття «месершм╕тта» ╕ як пот╕м трусонуло машину, як пронизливий б╕ль ув╕йшов у груди, ╕... вже зовс╕м без болю, м’яко й пов╕льно вона кудись пада╓, пада╓, а верх╕вки сосен кружляють над нею, кружляють, в╕дл╕таючи у блакить неба...
 ...Майже два м╕сяц╕ д╕вчинка н╕чого не чула ╕ не могла говорити. Думала — все, спишуть, ╕ край! ╤ не зможе вона, юнарм╕╓ць Соколова, як мр╕ялося, д╕йти до Берл╕на ╕ розписатися на ст╕н╕ рейхстагу. Та щастя ще раз посм╕хнулося Лер╕ — хвороба в╕дступила: повернувся слух, вона заговорила ╕ рани зажили. Тут, у госп╕тал╕, знайшла ╖╖ перша велика нагорода — орден В╕тчизняно╖ в╕йни 2-го ступеня за мужн╕сть ╕ геро╖зм, виявлен╕ в боях п╕д Смоленськом, ╕ винос з поля бою ш╕стнадцяти поранених. Коли Лера знову стала перед ком╕с╕╓ю л╕кар╕в, то саме висока нагорода Батьк╕вщини — бойовий орден — був останн╕м аргументом д╕вчинки, що дав ╖й право на повернення у ряди фронтовик╕в.
 П╕сля госп╕талю вона ╕ цього разу не попала до сво╖х гвард╕йц╕в. 217-й зен╕тний полк     60-╖ арм╕╖ переводився у резерв головного командування. Полку потр╕бн╕ були досв╕дчен╕, обстр╕лян╕ нав╕дники. До ╖хнього числа зарахували ╕ п’ятнадцятир╕чну Леру Соколову.
 Знову в окуляр свого приц╕лу ловить вона фашистськ╕ винищувач╕, бомбардувальники, штурмовики. ╤ коли тримала на приц╕л╕ бомбардувальник, який кидав бомби на позиц╕╖ зен╕тник╕в, ╕нколи здавалося, що летить в╕н прямо в ╖╖ окуляр. Та жодного разу Лера не в╕двела очей, не зняла руки з рукоятки наводки.
 За збит╕ «хейнкель-111» та «месершм╕тт» гвард╕╖ сержанта Соколову нагородили медаллю «За в╕двагу», вручили ╖й значок «В╕дм╕нний артилерист».
 ...Фашисти в╕дступили. Радянськ╕ в╕йська зм╕тали з╕ сво╓╖ р╕дно╖ земл╕ окупант╕в. ╤ во╓нн╕ дороги вели юнарм╕йця Соколову в т╕ ж м╕ста ╕ села, через як╕ ╖й доводилося в╕дступати в г╕ркому 1941 роц╕. Так ╖хн╕й полк п╕д╕йшов до Дн╕пра, за яким видн╕вся Ки╖в ╕ без╕менна висота, де вона копала св╕й перший окоп.
 Розташувалися зен╕тники на галявин╕ соснового л╕су, оч╕куючи на ворож╕ л╕таки. Та раптом одержали наказ комдива — в╕дбити танкову атаку! Невдовз╕ по долин╕ поповзли танки.
 Командир третьо╖ гармати Петро Шитро занепоко╓но глянув на Леру: «Чи висто╖ть д╕вчинка, адже вперше проти таких чудовиськ сто╖ть?» Нав╕ть у нього, бувалого винищувача «тигр╕в» та «пантер», холонула спина в╕д могутнього скреготу ╕ реву «фердинанд╕в».
 Та Лера спок╕йно обертала рукоятку наводки, стараючись якнайточн╕ше зловити в окуляр першого плямистого «фердинанда». ╥й добре було видно, як пробуксовували гусениц╕ в п╕щаному ╜рунт╕. Величезний ствол гармати стрибав на перехрещенн╕ рисок, з кожною миттю невмолимо наближався, зб╕льшуючись у розм╕рах. Ще якийсь метр, другий — ╕ «фердинанд» вдавить ус╕х у землю!
 Перший залп оглушив д╕вчинку, але руки ╖╖ м╕цно лежали на приц╕л╕. Та снаряд зрикошетив! ╤ Лера, зц╕пивши зуби, щулячись в╕д гулу сталевих громадищ, знову прикип╕ла очима до окуляра. Залп — ╕ юний нав╕дник першою закричала: «Ура-а!» — «фердинанд» закружляв на м╕сц╕, вр╕заючись у ╜рунт ╕ оповиваючись димом.
 — Нав╕дник Соколова, приймайте гармату! — кр╕зь неймов╕рний гурк╕т почула Лера наказ сержанта Шитра, що зам╕нив убитого командира взводу.
 — ╢сть прийняти гармату! — в╕дпов╕ла Лера ╕ продовжувала б╕й, виконуючи одночасно обов’язки нав╕дника ╕ командира гармати. Як т╕льки на перехрещенн╕ рисок окуляра з’являвся фашистський танк, вона в╕ддавала команду: «Вогонь!», ╕ гармата стр╕ляла по ворогов╕.
 У цьому бою вони п╕дбили ще два «фердинанди» ╕ одного «тигра». Броньована атака г╕тлер╕вц╕в захлинулась, ╕ наш╕ п╕хотинц╕ почали переправу через Дн╕про. За цей б╕й та бойове прикриття переправи нав╕дник гармати гвард╕╖ сержант Соколова, яка стала в бою командиром гармати, була нагороджена другим бойовим орденом — В╕тчизняно╖ в╕йни 1-го ступеня.
 Бо╖... Ск╕льки ╖х було? Х╕ба вела Лера-артилерист ╖м л╕к? Та одне знала д╕вчинка: кожен б╕й, кожен в╕дступ ворога наближав день Перемоги. Позаду залишились визволен╕ Воронеж, Курськ, Н╕жин, Ки╖в, Терноп╕ль, Льв╕в... Переступивши державний кордон, ступила юнарм╕╓ць Лера Соколова на землю Польщ╕.
 П╕д Краковом зен╕тний полк затримався на к╕лька дн╕в. Окопались, зайняли оборону.
 На св╕танку Лера прокинулась в╕д гучного щебетання солов’╖в. Долинало воно з густих зарост╕в кв╕тучого бузку. Лера прислухалась — враз солов’╖ залящали, затьохкали на р╕зн╕ лади сво╖ веснян╕ п╕сн╕, не в╕даючи, що збентежили ними д╕вчинку. Чи то в передчутт╕ швидко╖ перемоги, чи то давно занудьгувавшись за мирним життям, за тихими вечорами, за запальними п╕снями д╕вчат, як╕ жили на кордон╕ трьох республ╕к — Б╕лорус╕, Рос╕╖ й Укра╖ни — ╕ найчаст╕ше сп╕вали укра╖нських п╕сень, але, слухаючи солов’╖в, Лера в╕дчула, як вона суму╓ за дом╕вкою... З╕братися б ╖м ус╕м — братам ╕ сестрам — обняти б маму, показати ╖й сво╖ фронтов╕ нагороди: поглянь, мамо, як хоробро билися тво╖ д╕ти з окупантами, визволяючи земл╕ Рос╕╖, Укра╖ни, Б╕лорус╕. ╤ нехай не ми, тво╖ д╕ти, а ╕нш╕ сини Укра╖ни вирвали тебе з концтабору, але нам в╕домо — ти зараз вдома ╕ нетерпляче чека╓ш на вс╕х нас, а ми... ще вою╓мо. Ось куди д╕йшла твоя найменша донька, — подумати лишень! — п╕д Краковом слуха╓ п╕сн╕ польських солов’╖в.
 ...Обстр╕л позиц╕╖ 217-го зен╕тного полку г╕тлер╕вц╕ розпочали раптово. М╕ни лягали наст╕льки щ╕льно, що, здавалося, порятунку не знайти серед низькорослого фруктового саду. Враз Лера побачила, що загор╕лися стелаж╕ з╕ снарядами. Поблизу стояла не розвантажена машина, повна бо╓припас╕в. Страх охопив д╕вчинку. Поки когось покличеш, станеться найстрашн╕ше: вибухнуть снаряди. Не роздумуючи, Лера метнулася до стелаж╕в, почала збивати вогонь, засипати ящики п╕ском. Коли в батарейному р╕вц╕ залишився останн╕й палаючий ящик, Лера схопила його ╕ помчала до обриву...
 Снаряди вибухнули за три метри в╕д обриву... Там ╕ знайшли однополчани д╕вчинку в нап╕взгор╕лому одяз╕, всю пос╕чену осколками. У польовий госп╕таль артилеристи принесли Леру на руках.
 ...Не сумуй, Леро, що не д╕йшла до Берл╕на, що зак╕нчилися тво╖ фронтов╕ дороги б╕ля польського м╕ста Кракова. Ти зробила на сво╖х фронтових дорогах усе, що можна зробити у п’ятнадцять д╕вочих л╕т. ╤ нав╕ть б╕льше: воювала, як справжн╕й солдат, бо була ним. Тво╖ друз╕-однополчани продовжили шлях на Берл╕н, але тепер з кожним новим залпом по ворогов╕ вони обов’язково додавали: «За нашу Леру вам, проклят╕!» Вони пройшли решту шляху без тебе, несучи добру пам’ять про в╕дважного бойового нав╕дника, наймолодшу д╕вчинку-артилериста 1-го Укра╖нського фронту.
 *   *   *
 ...Кавалер чотирьох орден╕в ╕ двадцяти медалей, в╕дм╕нний артилерист, гвард╕╖ старший сержант Лера Соколова довго л╕кувалася у тиловому госп╕тал╕ Свердловська. ╤ т╕льки напередодн╕ Дня Перемоги при╖хала до Москви, розшукала тут свою сестру, ╕ вони разом у перший день миру були на Красн╕й площ╕, рад╕ючи зак╕нченню в╕йни, велик╕й Перемоз╕, рад╕ючи зустр╕ч╕.
 Багато рок╕в Лера Соколова жила у Москв╕. Там знайшла сво╓ с╕мейне щастя... Зараз Калер╕я Петр╕вна Соколова-Ольк╕на живе у С╕мферопол╕. У не╖ донька ╕ два сина. Старший син Олександр — у Мурманську. В╕н - кап╕тан корабля «╢руслан». ╤ в яких би широтах не перебував Олександр, завжди на День Перемоги надсила╓ телеграму: «В╕таю тебе, мамочко, з Днем Перемоги! Тво╖м найб╕льшим святом!» Шлють ╖й телеграми ╕ однополчани-артилеристи, кличуть у гост╕, запрошують на зустр╕ч╕ ветеран╕в полку.
 От т╕льки куди спершу ╖хати: адже вона була дочкою трьох артилер╕йських полк╕в, й ус╕ три полки для не╖ дорог╕ ╕ близьк╕, в ус╕х трьох вона залишила часточку свого юного серця...

P. S. К╕лька рок╕в тому К. П. Соколово╖-Ольк╕но╖ не стало. Ця розпов╕дь - пам’ять про не╖...

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #15 за 16.09.2011 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=9357

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков