Версiя для друку Обговорити в форумi

ДОБРІ СПРАВИ ВІДЕНСЬКОГО «СІЧОВИКА»,
 АБО ЮВІЛЕЙ, ЩО ОБ’ЄДНУЄ УКРАЇНЦІВ

 У метушні сьогодення ми якось забули, що не так давно виповнилося 150 років з дня народження Євгена Озаркевича (1861-1916) – лікаря, просвітителя, громадського діяча. Ця непересічна людина стала першим автором науково-медичних публікацій українською мовою, першим укладачем української медичної термінології, засновником лікарської комісії Наукового товариства ім. Т. Шевченка (НТШ), засновником і редактором першого українського санітарно-гігієнічного часопису «Здоров’я», членом найвищої Ради здоров’я у Відні.
 Народився Євген 9 червня 1861 року в селі Белелуя Снятинського повіту в родині священика Івана Озаркевича. Це була високоосвічена людина шляхетського походження, знавець кількох європейських мов, власник великої бібліотеки, де переважали книги богословського, філософського, історичного напрямку. Іван Озаркевич намагався привчати людей до громадської праці і до здорового способу життя. Як сказали б тепер «творив фундамент громадянського суспільства». Українці цінували зусилля Євгенового батька і тому довірили йому захист своїх прав: з 1873 до 1891 року Іван Озаркевич був депутатом Віденського парламенту.
 Отже, дитинство Євгена пройшло в заможному домі з глибокими культурними традиціями, а батько був для нього прикладом в усьому. Дім Озаркевича друзі називали «Руськими Афінами», на цьому маленькому острівці творилася українська культура високої проби, пов’язана з іменами В. Стефаника, Л. Мартовича, О. Кобилянської, Н. Кобринської. Нерідко гостювали представники «Великої України», що не давало забути п’яти юним Озаркевичам (у Євгена було ще два брати і дві сестри), що всі вони - діти єдиного, великого українського народу. Особливий вплив на формування характеру молодого гімназиста мав Іван Франко. Після закінчення гімназії восени 1879 року Євген став студентом медичного факультету Віденського університету. Тут він відразу ж став членом Віденської «Січі», неодноразово виступав з рефератами і доповідями. Трішки забігаючи наперед зазначимо, що «Віденська Січ» проіснувала досить довго: з 1868 до 1947 року. Її останнього голову С. Накловича - такого собі інтелектуального віденського Калнишевського - «совіти» вивезли до Сибіру (а куди ж іще - свідомий українець, та ще й посмів очолити патріотичну організацію!). Але за 179 років свого існування «січовики» встигли принести багато користі Україні. Їхня чисельність не була сталою, лише 27 чоловік під час заснування в 1868 році, зате в 1922-му чисельність зросла до 327! Так ось, Євген Озаркевич мав козацький характер, за спогадами І. Бондарука - був завжди діяльним, веселим, мав справжній дар розповідати цікаві, захоплюючі історії. Одним словом, у «Січі» був душею товариства.
 Коли приїздив додому на літні канікули, то відразу збирав навколо себе гурт товаришів і знайомих. Дискусії точилися про мистецтво, завдання літератури, ставлення до природи (і тоді це вже було актуально!), молоді інтелектуали нерідко ходили в гори, проводили товариські вечірки. В одному з ранніх творів Ольги Кобилянської («Доля чи воля») знайшли відображення ті незабутні зустрічі з Євгеном Озаркевичем, Наталією Кобринською та Софією Окуневською. У 1888 році Євген Озаркевич одержав диплом доктора лікарських наук і впродовж трьох років проходив практику в клініках Відня, зокрема, у знаменитого професора хірургії Більрота. Потім працював повітовим лікарем у далекій Боснії - це було дуже вигідно в сенсі матеріальному, але дуже скоро молодий романтик затужив за рідним краєм і повернувся до Галичини. У квітні 1893 року газета «Діло» помістила теплу статтю про Озаркевича, - молодого фахівця ставили у приклад іншим лікарям-українцям, які, пригрівшись на чужині, не поспішали повертатися в рідні краї…
 А якщо говорити про патріотичну діяльність юного Озаркевича, то вона могла б бути чудовим підтвердженням приказки: «І один у полі воїн…» У 1894 році він одержав призначення у Рожнятів, став там повітовим лікарем і водночас… єдиним українським інтелігентом на все містечко. Не про кар’єру і не про квартирне питання почав думати Євген Озаркевич, а відразу приступив до аналізу мовної ситуації: «Ціла руска справа стояла тут в руках москвофілів. Тимчасом Польща не дармувала і, крім  того, що містечко чисто руске, перевела в школі язик викладовий на польський…» Тож необхідно було протистояти, з одного боку, - полонізації, а з іншого, – агітації москвофілів. Принциповість і рішучість молодого лікаря просто вражають – він негайно пише листа послу Олександру Барвінському, коротко викладає суть справи і відразу пропонує конкретну кандидатуру на посаду місцевого вчителя. Саме рожнятівський міщанин Павло Гринішак, на його думку, є достатньо патріотичною фігурою. Ось так - вперто, послідовно, конкретними справами зміцнював Озаркевич українське середовище, і цей стиль роботи досі можна пропонувати як взірець для наслідування нинішнім просвітянам. Часом Євген відчував себе дуже самотнім, але вперто тягнув свого плуга, а за підтримкою і натхненням їздив до батьків у Болехів. Там часто можна було побачити Грушевських,Торонських, Рошкевичів, нерідко гостював закоханий в українську культуру чех Франтішек Гржегорж. Ольга Кобилянська, вперше відвідавши цю родину, записала в щоденнику: «Тут життя і дух!»
 У 1897 році Євген Озаркевич переїздить до Львова, причому, вже не сам, а з молодою дружиною – Анною-Еммою Озаркевич. Німка, народжена у Відні, вона була зразком «ландспатріотизму», щиро полюбила малу Батьківщину свого чоловіка, добре оволоділа українською мовою і все життя була йому вірною супутницею і другом. Треба сказати, що 20-літній період життя у Львові був найпліднішим у діяльності Озаркевича. У 1899 році він стає дійсним членом НТШ, починає активну роботу над виданням «Лікарського збірника», який згодом розповсюджується однодумцями не лише в Галичині, але (всупереч заборонам царського уряду) потрапляє і в Східну Україну. Потрапив «збірник» і до бібліотек багатьох європейських держав. На III Чеському з’їзді лікарів редактор «Часопісу ческіх лекаржу» доктор Семерод високо оцінив українське дітище і подавав його за взірець словакам, болгарам і сербам.
 У жовтні 1903 року у Львові була відкрита «Народна лічниця», директором якої, зрозуміло, став сам Євген Озаркевич – ініціатор створення. Думаю, що й тепер, через сто з лишком років, подібний крок мешканці Львова оцінили б дуже високо, принаймні вище, ніж в радянські часи, адже переваги безплатної медицини тепер очевидні, як ніколи. А тоді газети так роз’яснювали призначення лічниці: «для несення дарової лікарської помочі мешканцям Львова і цілої Галичини без різниці віросповідання і народності».
 У 1911 році Євген Озаркевич видає «Порадник гігієнічно-лікарський», який згодом став настільною книгою в багатьох українських родинах, що є найкращим доказом потрібності та актуальності його праці. А в 1912 році виходить у світ перший науково-популярний журнал українською мовою – місячник «Здоров’я». Його девізом стали слова: «В здоровому тілі здорова душа, де сила – там воля витає!» Передплатників відразу було ніби й небагато - 400 чоловік, але це й немало, якщо врахувати, що всіх лікарів-українців в Австро-Угорщині тоді нараховувалося лише 144… «Здоров’я» читали вчителі, освічені селяни, передплачували приватні школи і гуртки. Озаркевич подавав багато інформації про діяльність медичної секції на Наддніпрянщині. Прагнув максимально поширити видання в Східній Україні.
 Коли в 1911 році проводилася підготовка до першого Всеслов’янського з’їзду суспільного оздоровлення, що мав відбутися у Петербурзі, Євген Озаркевич виступив з пропозицією: виголошувати промови і читати реферати на всіх слов’янських мовах. А ще запропонував, щоб учасники з Галицької і Російської України виступали як одне ціле, становили єдину секцію. Голова підготовчого комітету В. Бехтєрєв цю ідею підтримав, за що потім у Росії мав нападки з боку чорносотенців. Великодержавні «патріоти» боялися цієї своєрідної демонстрації української сили.
 Євген Озаркевич дивився далеко вперед, адже як ніколи актуальними є його ідеї про створення в Карпатах так званих «кліматичних станиць», ефективного використання джерел мінеральних вод, розвиток рекреаційних послуг, зеленого туризму. Можна лише здогадуватися, скільки втратила українська наука від того, що великий медик трохи не дожив до відновлення Української державності у 1917 році. Але і створеного ним було достатньо для того, щоб радянська влада усі 70 років боялася його «націоналістичного» доробку… Усе, що збереглося, трималося у спецфондах з позначенням: «Националистическая литература».
 Чи не найактивніше 150 років з дня народження Євгена Озаркевича відзначали в Коломиї. Велике прикарпатське місто фактично виконувало всеукраїнську функцію, адже цю важливу дату можна було б з розмахом відзначити і в Чернівцях, і у Львові, і в Києві, і ще в багатьох містах одночасно, бо доробок науковця належить всій Україні. Організатори свята це врахували і запросили до Коломиї гостей з Києва, Харкова, Одеси, Дніпропетровська, Полтави, Севастополя тощо. Додавала настрою чудова режисура свята, в усьому відчувалася чиясь мудра рука. Скажімо, дніпропетровці представляли Національний історичний музей імені Д. Яворницького, бо саме козацька ідея свого часу невидимо поєднувала Галичину з Наддніпрянщиною. Принаймні, саме «Віденська Січ» дала Україні такого вченого і мислителя. Про це багато говорилося в неофіційній обстановці… На жаль, через хворобу фактично залишився «за кадром» доктор медичних наук, професор, член НТШ, професор Ярослав Ганіткевич зі Львова. Хоч саме він і був головним ідеологом міжрегіональної науково-практичної конференції: «Євген Озаркевич та його роль у формуванні національної самосвідомості українців, вихованні національної еліти, розвитку освіти, культури, медицини». Але значною мірою його ідею реалізували брати Іван і Микола Солоненки (громадська організація «Інститут розвитку громадянського суспільства»); багато зробили працівники управління культури і туризму Коломийської міської ради, а Коломийський медичний коледж імені Івана Франка у ті дні був ніби другим домом Євгена Озаркевича, його другими «Руськими Афінами»… Ну і, звичайно ж, не забули про свого великого земляка мешканці його рідного села Белелуї - прислали своїх представників. Важливо, що під час конференції з галичанами могли тісно контактувати гості з Південно-Східної України. Скажімо, добре відому діячку з Севастополя Богдану Процак я сфотографував з такою ж подвижницею з Харкова, керівником громадської організації «Наш дім Мерефа» Тетяною Селезньовою та з парохом села Белелуя, настоятелем храму Успіння Пресвятої Богородиці отцем Іваном Курилюком. Дуже сподобалося в Коломиї Катерині Минаковій з Дніпропетровська, яка очолює відділ археології в місцевому музеї ім. Дмитра Яворницького. Хотілося б, щоб такі зустрічі відбувалися і в інших містах, причому, не раз на десятиріччя, а щороку – велична постать Євгена Озаркевича на це заслуговує.

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #13 за 09.09.2011 > Тема "Українці мої..."