Версiя для друку Обговорити в форумi

Подорожні нотатки

  Столиця Чехії, як відомо, – одне з найгарніших міст у Європі. Карлів міст, Празький град, 600-літній чудо-годинник Орлой, празькі готичні собори, Стара Нова синагога, де, за переказами, зберігаються рештки Голема, музей Франца Кафки, Танцюючий дім, затишні ресторанчики, де й сьогодні бравий солдат Швейк може зіграти для вас на гармоні… Як магнітом притягує сюди туристів з багатьох куточків світу. У Празі минуле все ще пульсує у старовинних кварталах і вуличках, проте не заважає стрімкому бігу сучасності. У цьому мільйонному місті б’ється серце успішної 10-мільйонної центральноєвропейської нації. Прага дещо молодша за Київ, але за своє понад тисячолітнє існування вона, як і чимало інших міст Європи, була рідною домівкою для представників багатьох народів. Навіть були часи, коли із втратою політичної незалежності Чехії чехи становили меншість у своїй сьогоднішній столиці. Гадаю, жителям Києва, Львова або Чернівців подібні історичні метаморфози теж добре знайомі. Отже, в різні часи свій внесок у життя «матері міст» чеських разом з чехами зробили німці, євреї і представники інших народів. Таким чином, можна умовно говорити про німецьку Прагу, єврейську Прагу… Є й Прага українська.
 Вона має різні часові виміри. Русини бували у Празі ще у Середньовіччі. У 1848 році під час «Весни народів» у цьому місті на Слов‘янському конгресі русини заявили про себе як про окремий від росіян і поляків народ, про свої соборницькі прагнення і уклали справедливу угоду з поляками про розвиток культурно-освітніх інституцій у Галичині. Згадується, що на початку ХХ ст. ректором Карлового університету, який діє з XIV ст. і є найстарішим у Центральній Європі, був українець Іван Горбачевський. Масові ж хвилі еміграції наших співвітчизників до Праги відбулися після Першої світової війни і в наш час. Мандруючи сьогодні вуличками Праги, можна нерідко почути українську мову, або, заговоривши із російськомовним випадковим перехожим, з’ясувати, що він з України. На жаль, дуже багато з цих українських пражан є не туристами, а заробітчанами. Тільки офіційно в Чехії, здебільшого у її столиці, працює 150 тисяч українців. Ще декілька десятків тисяч наших співвітчизників, на думку експертів, заробляють тут на життя нелегально. Чимало доброго зроблено їхніми руками для впорядкування Праги. Цікаво, що декілька років тому одна з центральних чеських газет вийшла до Дня Незалежності України з україномовним додатком, де подякувала за працю українським заробітчанам. Кажуть, що вдячність – ознака шляхетності та гарантія успіху…
 На відміну від наших сучасників, які здебільшого шукають у Чехії можливостей заробити на гідне життя, після поразки українських національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. туди були змушені виїхати з України понад 20 тисяч українців, переважно - політичних емігрантів.
 Серед них були державні й політичні діячі, генерали, офіцери й солдати, вчені, професура й митці, справжня українська еліта, цвіт нації. Фактично, Чехія між світовими війнами була головним еміграційним осередком українства (принаймні – інтелектуальним), так би мовити «альтернативною» або «віртуальною Україною». А чеська столиця за своїм внеском у розвиток української культури стояла в одній лаві з Харковом, Києвом або Львовом. З початку 1920-х рр. у Празі працював Український вільний університет, українські Педагогічний інститут ім. М. Драгоманова і Студія пластичного мистецтва,  діяли осередки різних українських наукових товариств і політичних партій, гімназія, у Подєбрадах – Господарська академія… На початку 1920-х рр. у кав’ярнях можна було почути українські пісні, а чеська преса писала, що у моду ввійшли вишивані рукави жіночих сорочок.  У міжвоєнний період у чеській столиці розквітла «празька школа» поетів, яка дала українській літературі декілька блискучих імен. Варто зазначити, що плідна діяльність багатьох українських інституцій обумовлювалась не тільки активністю самих українців та загальним ліберальним кліматом у Чехо-Словаччині, яка виявилась єдиною в Центрально-Східній Європі державою, що зберегла в міжвоєнний період демократію. А також - фінансовою підтримкою з боку влади цієї країни під час президентства Томаша Гарига Масарика, який продовжив традиції демократичного слов’янофільства і створив сприятливі умови для емігрантів із країн, що опинилися під пануванням комуністичного тоталітаризму. Щоправда, ні за керівництва Т. Масарика, ні його наступника Чехо-Словаччина так і не виконала до 1938 р. зобов’язання, взятого на себе у 1919 р. щодо надання автономії Закарпаттю.  
 До речі, під час Першої світової війни Київ був важливим центром чехословацької еміграції. У місті засідало правління «Союзу чехословацьких товариств у Росії», діяло головне відділення Чехословацької національної ради, розташовувалися штаб чехословацького війська (в Україні налічувалося до 50 тис. чоловік) і його запасні батальйони. З метою визначення статусу чехословацьких частин під час революції в українській столиці понад чотири місяці перебував Т. Масарик, який встановив контакти з лідерами національного руху Наддніпрянщини, - М. Грушевським, В. Винниченком, С. Петлюрою, О. Шульгіним та іншими. З І. Франком та іншими західноукраїнськими лідерами він був знайомий ще по довоєнній діяльності в парламенті Австро-Угорщини. У травні 1908 року під час дебатів про польсько-українські стосунки в Галичині виступив як депутат на захист українських прав. У 1917 році Чехословацька національна рада, а за її наказом і чехословацьке військо, розташоване на території України, визнали Українську Народну Республіку. Щоправда, прихильне ставлення Т. Масарика до останньої змінилося після проголошення її самостійності та особливо після підписання Брестського мирного договору з центральними державами, адже Україна встановила мир і звернулася по допомогу до країн, від поразки яких залежав успіх боротьби за незалежність Чехословацької держави. Бажаним, з точки зору лідера чехів і словаків, було існування Української Держави як складової частини федеративної Росії, що розглядалася ним як противага головному історичному ворогу - пангерманізму. Цікаво, що у жовтні 1937 р. В. Винниченко зробив запис у щоденнику: «…Хтозна, коли б ми в 1917 р. не надали допомоги чеським Легіонам, чи живі б були і Масарик, і Бенеш, і вся їх державність».  На щастя, вони залишились живі, а їхня боротьба за незалежність була успішною.
 Чимало культурних цінностей та документів було створено у 1920-1930-ті рр. українськими емігрантами в Чехії,  багато їх було й привезено сюди ними. Українські діячі розуміли важливість їхнього збереження для наступних поколінь. Власними силами вони створили у 1925 р. в Празі Музей визвольної боротьби України. Утримувався він без державних субсидій, на кошти еміграційної спільноти різних країн. Колекція музею документів Центральної Ради, Української Народної Республіки, Української Держави, державних, громадських діячів і митців, збірка художніх творів є безцінною для української історії і культури. Після Другої світової війни музей було закрито, а його збірки вивезли в СРСР, де вони опинилися в центральних архівах Києва, деяких обласних архівах України, а також в аналогічних установах Росії. На жаль, зібрання Музею визвольної боротьби України було не тільки розпорошене і на півстоліття виведене із наукового обігу (опинилося у спецхранах), а й частково знищене. Так, наприклад, у 1960-ті рр. в СРСР було знищено експонати цього закладу - прапори УНР, що сьогодні могли б стати окрасою кращих музеїв України. Комуністичний режим нищив пам’ять про прагнення українців до свободи і державності.
 Під час короткого перебування в Празі у липні 2011 р. було чимало випадкових зустрічей з українцями, й не тільки - заробітчанами. Один з поетів ХІХ ст. сказав, що «немає нічого більш людського в людині, ніж… потреба зв’язувати минуле з сучасністю». Є серед празьких українців й такі, які своєю подвижницькою працею намагаються підняти пласт культури, пов’язаний з передвоєнною українською еміграцією, зв’язати часи і географічні простори. У цьому мене особисто переконала, зокрема, й зустріч з мистецтвознавцем і славістом Оксаною Пеленською, яка з 90-х років вивчає український культурний спадок у Чехії і Словаччині. У 1998 р. сталася важлива для вітчизняної культури подія: працівники Слов’янської бібліотеки в Празі під час опрацювання так званих «засекречених фондів» виявили понад тисячу експонатів – творів українського образотворчого  мистецтва зі збірки Музею визвольної боротьби України. Цінність знахідки, зокрема, і в тому, що роботи багатьох художників в Україні у радянський час було знищено. У 1945 р. літаки союзників з антигітлерівської коаліції помилково замість Дрездена скинули бомби на Прагу. Одна з них потрапила у новозбудований українцями музейний будинок і знищила значну частину колекції. Її рештки було врятовано і сховано у різних частинах Праги. Виявилося, що не все опинилося в СРСР у післявоєнний період. 
 Саме пані Оксану було запрошено у 1998 р. опрацювати унікальну знахідку в Слов’янській бібліотеці. Зусиллями дослідниці твори 68 митців, серед яких такі метри, як Георгій Нарбут, Юрій Вовк, Іван Іванець, Наталія Геркен-Русова, Іван Кулець, було не тільки каталогізовано, описано і поміщено у спеціальні папки, а й представлено широкій публіці. Декілька років тому вийшла книга О. Пеленської «Український портрет на тлі Праги. Українське мистецьке середовище в міжвоєнній Чехо-Словаччині», що містить точний опис знайдених творів, алфавітний реєстр митців, бібліографічні дані про них, а також огляд творів українського мистецтва у збірках чеських і словацьких музеїв та архівів. Ця книга стала, фактично, мініенциклопедією українського мистецького середовища в Чехо-Словаччині між двома світовими війнами.
 Пані Оксана люб’язно провела екскурсію для кримчан на… Ольшанський цвинтар Праги. Серед десятків гектарів цього некрополя є й православна ділянка з невеликою церквою, побудованою у 1925 році. Парадоксально, але в чеській столиці відчуваєш живий доторк до історії власної країни. Вже на підході до церкви у вічі кидається напис під православним хрестом «Денисов из Керчи». А неспішна прогулянка поміж могил мимоволі наводить на роздуми про долю вітчизняної культури та історію. Адже на Ольшанському цвинтарі лежать рештки ледь не третини уряду УНР, багатьох професорів, академіків, митців. Одна з найстаріших могил православної ділянки – першого голови делегації УНР у Парижі, міністра Г. Сидоренка.  Тут же неподалік знайшли вічний спочинок професор, педагог Софія Русова, письменник Спиридон Черкасенко, поет Олександр Олесь (батько Олега Ольжича)… Є й символічна могила з написом «Моїм вірним дітям Героям і Жертвам терорів. Мати Україна». Багато на могильних каменях із православними хрестами російських, білоруських, кавказьких, чеських прізвищ. Є колективні поховання – денікінців та власівців. Серед відносно ранніх поховань й могила російського письменника із Севастополя Аркадія Аверченка, який помер у 1925 р. До речі, інший емігрант Левко Чикаленко, який у міжвоєнний період перебував у Чехо-Словаччині, згадував, як у 1920 р. під час відвідин Криму в складі військової місії УНР його запросив до себе Аверченко і довго, з непідробним інтересом розпитував про Україну.
 Емігранти з України у 1920-1930-ті рр., хоч і були відірвані жорстокими обставинами від рідного народу, все-таки зробили чимало для своєї національної спільноти, її культури і мистецтва. І процес синтезу досягнень у духовно-культурній сфері емігрантів та співвітчизників в Україні є актуальним завданням на багато років. До речі, у Празі в міжвоєнний період все-таки було менше українців, ніж зараз. Чи залишать наші сучасники такий самий культурний спадок, як їхні попередники? Хоча б ті, що живуть в Україні?
 
Андрій ІВАНЕЦЬ,
 консультант Кримської філії НДІ українознавства МОНМС України
Прага – Сімферополь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #13 за 09.09.2011 > Тема "З потоку життя"