Версiя для друку Обговорити в форумi

 Події 9 травня та 22 червня, попри різне їх трактування на сході і на заході України, принаймні нагадали суспільству про ветеранів Другої світової війни. У деяких регіонах України, скажімо, в Криму чи на Донбасі, про них завжди писали і пишуть більше, ніж на галицьких теренах. Ніби підкреслюючи: «Це наші герої, і своїх ви нам не нав’яжете!» На заході ж беззастережно віддавали перевагу героям УПА - тут із курсом відразу визначилися. Кожна сторона не надто переймалася гармонізацією стосунків та зближенням позицій. Мовляв, якось воно само собою перемелеться, перетреться… Отак, у поті чола, ми впродовж двох десятиліть дружно закладали фундамент федеративності, яка, звісна річ, для нинішньої України є, скоріше, мінусом, ніж плюсом. І лише тепер деякі історики та філософи починають говорити про потребу українсько-українського компромісу, резонно зазначаючи, що поляризація України де-факто нічим не краща, ніж її федеративний статус де-юре. І поки не схоже, щоб ця мудра в своїй основі ідея негайно підхоплювалася більшістю населення. Зрозуміло, чому голоси про компроміс найчастіше лунають з Галичини. Звідси очевиднішим є брак інтелектуальних ресурсів, життєво необхідних для збереження попереднього курсу. В силу різних причин Галичина вже не може розраховувати на всеукраїнське лідерство, хоча її голос усе ще є досить потужним, коли йдеться про захист прав українців. Значна частина колишніх рухівських активістів та героїв Майдану вимушена заробляти на прожиття, працюючи в країнах Євросоюзу - Польщі, Чехії, Іспанії, Португалії… Ця «оголеність» галицької глибинки добре відчувається і тоді, коли йдеться про використання надзвичайно цінного досвіду героїв визвольних змагань. Старіють у забутті навіть такі яскраві постаті, як учасник українського підпілля на Кубані Пантелеймон Василевський та легендарний сотенний УПА Мирослав Симчич… Василевський у 1945 році навіть партизанив на Північному Кавказі. Вісім місяців провів у сотні Шума, де дружною родиною проходили вишкіл «материкові» українці, кубанські козаки, черкеси… Це маловідомий факт. А Мирослав Симчич провів у карпатській ущелині поблизу Космача найкращу, найвдалішу партизанську спецоперацію всіх часів і народів; співвідношення втрат тоді було 1:400 - на користь українських повстанців, звичайно. Про цей бій уже давно могли б писати у підручниках для елітних спецпідрозділів найкращих армій світу. Але за умови, якби ми навчилися популяризувати своє так, як це роблять англійці, французи, євреї… Третину століття Мирослав Симчич провів у тюрмах і в таборах, не скорився, не покаявся, залишився таким же сміливим, жертовним, людяним, а головне - надзвичайно скромним. В інших країнах така людина до кінця днів не знала б відбою від громадських активістів, а у нас пана Мирослава ніхто особливо й не турбує…
 Євген Грицяк з Івано-Франківської області відомий як один з керівників Норильського (у 1953 р.) повстання в ГУЛАГу. Тепер він прискорено (наскільки дозволяє здоров’я) працює над книгою спогадів, проте не певен, чи зможе видати її. Бо де ж тепер, у період кризи, знайти спонсора? Колись його героїчна дружина вимушена була годувати на свою скромну вчительську зарплату родину з чотирьох чоловік. Непоступливому Євгену в КДБ відверто казали: ніде не знайдеш роботи, поки не підеш на співпрацю з органами. А коли підеш, то й квартиру в Івано-Франківську отримаєш і ще багато чого… Не пішов і цим вписав власну сторінку в історію українського Опору. Довів, що для націоналіста кодекс честі - не вигадка, не порожній звук. Але чи народ, достатньо просвітлений за 20 років незалежності, оцінив жертву земляка? Чи приклад ГУЛАГівського ватажка (а тепер прикарпатського цілителя, художника і йога) надихає нинішню молодь? Чи потрібні комусь його спогади і чи допоможе громада видати книжку?
 До речі, 8 серпня Євген Степанович відзначив ювілейну дату, свій 85-й день народження. Мабуть, це добра нагода привітати його, побажати здоров’я і всіляких гараздів, а заодно й вислухати. Вдруге спілкуюся з Євгеном Грицяком, і знову колишній повстанець починає з найактуальнішої теми – нашої національної єдності.
 - Коли прочитав у газеті «День» інтерв’ю з львівським істориком Ярославом Грицаком «Справжній компроміс – це коли обом сторонам боляче…», мене приємно вразила висловлена ним ідея українсько-українського компромісу. На перший погляд, звучить надто оригінально, насправді ж тут усе логічно. Ідея компромісу є надзвичайно актуальною! Бо розділене, розколоте суспільство нічого не зможе будувати… Пам’ятаєте, як Любомир Гузар, говорячи про події 9 травня у Львові, поставив нам за приклад американців? Їхній стриманий, мовчазний протест під час візиту Хрущова був у тих умовах оптимальною реакцією. Головне – американці продемонстрували єдність. І вони ж якось досягли її, хоч ця нація сформувалася з різних етнічних груп… А коли у нас єдності немає (принаймні, у всеукраїнському масштабі), то радикалізмом цю обставину ніяк не компенсуєш. Мало того, несхильність до компромісів та невміння долучати до себе друзів і союзників дуже шкодить. Пригадую, як у 1954 році в таборі «Озерний», що поблизу Тайшета, я деякий час сидів разом із колишнім капітаном Червоної Армії на прізвище Білокудренко. Він був кубанським козаком, і з усього було видно, що тягнеться до українців, вважає їх земляками. Але наші чомусь сторонилися його – не могли вибачити російськомовності. Якось цей молодий офіцер підійшов до мене і запитує: «Як ви думаєте, я українець чи ні? Бо ваші не хочуть визнавати мене за свого… Але ж я відчуваю себе українцем! Просто, мене зрусифікували – спочатку в школі, а потім - в армії…» Я його як міг заспокоїв, але не певен, що встиг переконати побратимів. Як ви гадаєте, українська справа виграла б, якби до нашого гурту долучився цей колишній офіцер з Кубані?
 - Думаю, що так.
 - І я так вважаю. Але згодом мене перевели до Іркутської тюрми, і я більше не міг впливати на долю цього хлопця. Боюся, що він так і не став «своїм» для наших. На превелику втіху більшовиків, які багато зробили для того, щоб Кубань перестала бути частинкою України. Найгірше те, що українці не хочуть учитися на своїх помилках! У газеті «День» від 8.04.2011 студент філфаку Житомирського державного університету придністровець Валентин Дубовий фактично повторив те, що сказав мені капітан Білокудренко півстоліття тому: «Від представників радикальних партій часто чую, що я - москаль, що, не володіючи українською, прагну стати громадянином цієї держави… Отже, вони, які, можна сказати, такою поведінкою псують репутацію України, є її громадянами, а мені, який прагне вивчити мову, засвоїти історію та культуру, ним стати не можна?» Придністровець сказав трохи по-іншому, ніж кубанець у 1954-му, але суть та сама: ми, скоріше, відштовхнемо від себе людину, ніж залучимо до своїх лав. Якщо у нас немає ніякої політики відносно Білокудренків з Кубані чи Дубових із Придністров’я, то чим нам зарадять радикали? Чи тільки вони повинні виходити на передній край оборони?
 - Це логічно, але не для всіх, очевидно. Активні дії радикалів завжди справляють враження, а заклики філософів-гуманістів для пересічного українця є надто високими матеріями…
 - Ми ніяк не можемо зрозуміти, що ненасильство є великою силою! Саме цей шлях (у поєднанні з високою активністю) дав би нам можливість будувати Україну значно швидше. Махатма Ганді, виборюючи незалежність Індії, якось сказав: «Я не воюю проти Англії, я воюю за душу англійського солдата…» І нам теж було дуже важливо вже на початку 90-х років привернути на свою сторону максимальну кількість людей. Причому, не лише в Україні, але і в Росії та інших республіках колишнього Радянського Союзу. Треба було рішуче перемагати сталінізм, а не перефарбовувати його в інші кольори…
 - Знаю, що 28 серпня 1993 року газета «Известия» надрукувала ваш виступ перед колишніми в’язнями ГУЛАГу, в якому ви пропонували покарати своїх колишніх мучителів… прощенням. І видно, що болісно розмірковували над цією темою: «Благодаря происходящим в наших странах демократическим преобразованиям, они свободны от заслуженного наказания как со стороны общества в целом, так и со стороны своих жертв, т.е. нас с вами. Так что же нам теперь делать? Оправдать их? Нет! Никакого оправдания им быть не может. Ну а если не оправдать, тогда что? Наказать? Но тогда возникает вопрос: как их всех разыскать (ведь им нет числа), уточнить как наказывать и кто должен этим вопросом заняться? Мы с вами? Конечно, больше некому. В таком случае мы должны будем поменяться с ними ролями. До недавнего времени мы были их мучениками, они же – нашими мучителями. Теперь же мы должны превратиться в мучителей. Получается нечто вроде заколдованного круга…»
 - Саме так. Звичайно, на мою позицію вплинула йогівська філософія, а йогом, як ви знаєте, я став ще в тюрмі… Тому закликав колишніх в’язнів усвідомити, яку роль у духовному розвитку людства відіграє мучеництво. Мученики, а не мучителі виправляють світ! Переконував, що катам треба винести єдиний вирок – прощення. І не треба боятися такого несподіваного рішення, бо на принципі прощення тримаються всі великі релігії світу. Цього ж принципу завжди дотримувався великий гуманіст XX століття Махатма Ганді… Виступав я російською, але виступ синхронно перекладали англійською і німецькою мовами. Серед присутніх був англійський історик Джон Кроуфорд – він сказав, що визнає мій виступ найкращим. Підійшла до мене і кореспондентка зі Сполучених Штатів Америки, зазначивши, що почути в Москві про Махатму Ганді вона аж ніяк не сподівалася… А серед нещодавніх громадян СРСР голоси розділилися. Одна інтелігентна росіянка підійшла і тепло подякувала за виступ. А ось литовка заперечила їй, мовляв, важко прощати, коли постраждали найрідніші, коли вбили твого батька… На що росіянка відповіла, що вона також є дочкою розстріляного «ворога народу».
 - Отже, є шляхетні росіяни, з якими можна домовлятися? Якщо вони є в Москві, то будуть і в Донецьку, Харкові, Одесі…
 - А тим паче, можна знайти спільну мову з російськомовними українцями Сходу. І тоді у нас з’явиться багато друзів. А чому б ні? До речі, за Ганді тоді пішло чимало англійців. Принцип йоги «перетворити ворога на друга» є універсальним, і тут я цілком згоден з Ярославом Грицаком: якщо компроміс відбудеться, то до нас прийде нове дихання. А чого нам чекати від майбутнього, якщо водорозділ по лінії Схід-Захід збережеться і надалі?
 До речі, кілька років тому Володимир Вітковський писав у «Львівській газеті», що незалежна Україна фактично є спільним проектом як нащадків катів, так і нащадків їхніх жертв. І дійшов висновку: «Нам державу будувати разом або ж не будувати зовсім». Мудрий чоловік цей Вітковський, правильно пише. Видно, що добрий аналітик. Але щоб зрушити з місця українців, потрібне гасло – просте, дохідливе для більшості… У довоєнні роки ОУН саме так і мобілізувала молодь.
 - А Георгій Почепцов пише про потребу «гуманітарного спецназу» і про «інвентаризацію» всього спектра наших можливостей. Тобто у нього більш аналітичний, науковий підхід.
 - Я пам’ятаю цю статтю. Звичайно, можливості впливати на ситуацію можуть бути різними. Ярослав Грицак згадує про те, як досягли примирення німці та іспанці…
 - А Юрій Щербак у своїй статті «Нам треба знайти своє місце в світі» згадує про комісію прощення і взаємного примирення, яку створили в Південно-Африканській республіці…
 - Отже, у багатьох країнах світу є подібні проблеми. Звичайно, треба вивчати різні технології. Так чи інакше, але нам конче треба подолати нинішнє роз-колення України… Дух злагоди, компромісу і примирення зараз потрібен як ніколи! Бо потрібна єдність. Як би активно ми не бралися відстоювати свої права, але розколотою Україною олігархи будуть легко маніпулювати. Дивно, що цієї єдності не може забезпечити церква. Ідея прощення є чи не головною ідеєю християнства, але вона досі не затребувана в суспільстві. Може, тому, що християнство у нас викривлене? Самі лише обряди та ритуали… Колись, ще на початку 90-х років мене запросили виступити у Снятині з нагоди створення Конгресу української інтелігенції. Я звернув увагу на те, що зал у місцевому будинку культури тоді був ніби розділений надвоє… І зрозумів чому: саме тоді інтенсивно йшов (очевидно, інспірований ззовні) процес розділення галичан на православних і греко-католиків. І віряни вже не змішувалися між собою, сиділи окремо! Потім зайшли дуже поважні (виробили вже у собі таку поставу) священики: спочатку греко-католицькі, потім православні. І одні, й другі заходили до зали, не дивлячись у бік протилежної конфесії… До виступу я не готувався, але тут тема напросилася сама собою: «Шановна громадо, всечесні отці обидвох конфесій, - так розпочав свою промову, - ми зараз обговорюємо питання єдності нашого народу. І в церквах співаємо: «Боже, нам єдність подай…» А Бог чомусь не чує. Ми голосніше співаємо, а він все одно не чує… Ми ще голосніше пробуємо, а результат усе той самий. Чому ж не допомагає нам Всевишній? А тому, що допомагає він лише тим, хто робить над собою якісь зусилля. А подивіться-но, святі отці, як ви посідали в протилежних куточках, щоб не зустрітися поглядами з представником іншої конфесії. А чому не сядете посередині, разом? Тоді й ми об’єднаємося, зважаючи на вас. А поки що церква замість того, щоб єднати людей, тільки роз’єднує їх. Тобто, кажучи мовою Євангелія, вона  стала тим деревом, яке дає тільки гіркі плоди. А таке дерево залишається тільки зрубати і кинути у вогонь… Не дай, Боже, щоб із нашим церковним деревом таке сталося! Краще перещепімо його, щоб воно давало солодкі плоди. А прищепити що можна? Єдність!» Увесь зал мені тоді аплодував…
 - Російський кінодокументаліст Сергій Лозниця якось висловився, що не уявляє вірмен, які мовчки спостерігали б за знищенням своїх церков. І вже, тим більше, не може уявити вірмен, які тягнули б у свою церкву динаміт… Це скидалося б на національне самогубство. Сумно про таке говорити, але наша церква не гарантує такої високої національної свідомості і не дає такої єдності. Навіть найбільш «просунуту» в патріотичному плані Галичину вдалося швидко розколоти за конфесійною ознакою…
 - На щастя, тепер українські церкви значною мірою подолали цю розколотість, зате все активніше затягує стару імперську пісню УПЦ МП. Гебістська структура, яка не має ніякого відношення до християнства… А якщо повернутися до ідеї Почепцова «використання всього спектра можливостей», то варто згадати відомий парк Ґрутаса у Литві. Свого часу місцевий мільйонер Вілюмас Малінаускас приватизував 20 гектарів заболочених лісових угідь і спробував там відтворити радянську епоху. З усієї Литви звіз туди 75 пам’ятників Леніну, Сталіну, Дзержинському… Литовський актор Ґірдвайніс, загримований під Леніна, теж допомагає людям подумки перенестися в ту епоху. І доріжки скрізь дерев’яні – як у мордовських таборах… Відвідати цей парк мене запросили литовські друзі, учасники Норильського повстання. Довго я там не зміг бути - коли побачив вагон для перевезення в’язнів, то повернувся назад… Дуже негативна аура у цього місця. Але цей парк якнайкраще агітує проти радянської влади. Щось подібне можна б створити і в Україні, тоді фанатичних прихильників червоного прапора поменшало б…
 - Звичайно, краще було б реалізувати цю ідею в часи правління Ющенка, тоді у суспільстві було більше оптимізму. І тоді можна було розраховувати на підтримку демократичних ЗМІ.
 - Але якщо і тепер не зберемося з силами, то у нас поступово відберуть усе. Ось уже й на Десятинну церкву замахнулися! І дивно, що суспільство так мляво реагує…
 - Чи не здається вам, що надійшов час нових мучеників?
 - Без них у нашій ситуації буде складно. Свого часу ОУН виховувала людей, готових іти на будь-які жертви в ім’я України. Я під час війни прочитав книгу Ю. Горліса-Горського «Аvе, диктатор!» Вона справила на мене надзвичайно сильне враження – зрештою, як і на багатьох моїх ровесників. Тож не я один був готовий жертвувати собою в ім’я перемоги, таких людей були тисячі! Сталося так, що до когорти мучеників долучилася і моя дружина (до знайомства зі мною мала шанс вступити до партії, стати завучем, а потім стільки всього натерпілася), однак, жодного слова докору я від неї не почув упродовж усього життя! Якщо Бог дасть ще трішки здоров’я, мрію написати фарбами її портрет – заслужила на це моя Марія… У мене є декілька полотен – переважно на релігійну тематику, а ось написати портрет дружини за її життя не встиг… До речі, такою ж шляхетною і терплячою була її мати, завжди підтримувала мене. Донька-відмінниця з шести спроб так і не змогла вступити до медінституту… Бо як же можна - донька «ворога народу»!
 - Виявляється, що одна людина мимоволі затягує у вир мучеництва інших, часом навіть найближчих, найдорожчих людей?
 - У радянську епоху найчастіше саме так і виходило. Але ж на тому і трималася Україна, українськість! Тепер же всі хочуть жити спокійно, нічим не ризикуючи… Але якби сталося диво і жертовний дух ОУН 30-х років зцементував наше суспільство, ми легко вирішили б багато національних проблем. Може, таких масових настроїв уже й не буде, але не здивуюся, якщо з’являться нові мученики. Важливо, щоб це були люди мудрі, жертовні, які любили б Україну в собі, а не себе в Україні. Приклад самопожертви впливатиме на оточення, неодмінно впливатиме! Пригадую, як у 1958 році мене знову хотіли загнати у безвихідь… Сам голова КДБ Шелепін і генпрокурор Руденко клопотали перед Верховною Радою, щоб мені дали новий строк. Одного разу мене знову викликають у «контору» і пропонують працювати на них, погрожуючи позбавленням прописки. Я відмовився від такого кроку, добре усвідомлюючи можливі наслідки… Єдиною «нагородою» для мене того дня був міцний потиск руки начальника паспортного столу старшого лейтенанта КДБ Шепелєва. Він, росіянин, знав, що мені пропонують співпрацю, не виключаю, що й себе він подумки ставив на моє місце… Але був приємно здивований стійкістю українського націоналіста. Розпорядження начальства він виконав – відразу й виписав мене, але приховати свою симпатію не зміг…
 - Махатма Ганді казав, що бореться за душу  англійського солдата. Може, й Ви таким чином боролися за душу російського офіцера? Думаєте, щось могло прокинутися в ній?
 - Не виключаю цього. Людина, набуваючи певного досвіду, змінюється.
 - Тобто, принциповість теж може бути зброєю? І, схоже, не гіршою, ніж радикалізм…
 - Звичайно. Одна кримська газета вже 12 травня помістила статтю про відомі львівські події. І назва матеріалу була така: «Фашизм по-украински. Или мы его, или он нас». Так що радикалізм – це палиця з двома кінцями, шкоди від нього може бути набагато більше, ніж користі. Треба діяти по-іншому. Знати і любити всю Україну, постійно вчитися, піднімати свій інтелектуальний рівень. А ми цього не любимо: і на своїх помилках не вчимося, і досягнення інших народів не використовуємо. А даремно. Ось я: опанувавши йогу, хіба став від цього гіршим українцем? А нещодавно прочитав книгу турецького філософа Фетхуллаха Ґюлена: «Нариси – перспективи - думки». Прочитав на одному диханні, незважаючи на те, що тепер швидше втомлююся, до того ж, кожну вільну хвилину намагаюся берегти для закінчення книги спогадів… А трохи згодом уважно перечитав книгу американки Джил Керол «Діалог цивілізацій» - у ній авторка з любов’ю пише про все того ж Ґюлена. Скільки у цих книгах є цінного, повчального для нас! Ґюлен є турецьким Ганді; ця фігура може бути прикладом і для багатьох інших народів. Ідеї Фетхуллаха Ґюлена не лише сприяють піднесенню духовності турків, але й дозволяють їм ефективно рекламувати свою країну, завойовувати духовний простір. Школи Ґюлена вже є в багатьох тюркомовних державах колишнього СРСР, навіть у Молдові вони є! До речі, в їхній педагогіці закладені і йогівські принципи… Турки міцно спинаються на ноги; давно вже є лідерами тюркського світу, поступово вибиваються у лідери «діалогу цивілізацій», а ми ніяк не налагодимо повноцінний діалог між сходом і заходом України…
 Якби люди знали всю правду про Другу світову війну - відразу перестали б ідеалізувати «непереможну і легендарну» Червону Армію і не носилися б із тим червоним прапором… Чого лише вартий наказ наркома оборони Ворошилова, який забороняв екіпажам танків покидати свої підбиті бронемашини? Порушників цього наказу знищували вогнем свої ж!
 - Часом здається, що ця інформація є вигадкою недругів Радянського Союзу. Що ж це за армія, якщо вона змагалася з ворогом у тому, хто більше покладе, знищить своїх же вояків?
 - Ні, це не вигадка. І «спеціальні передові батальйони» були, в які брали чоловіків віком від 16 років, а потім кидали у бій неозброєними… У народі цих нещасних називали «чорносвиточниками» - 90% з них гинули у першому ж бою! Так Сталін карав людей, які мали нещастя пожити деякий час на окупованій території… А відомі штрафні батальйони? Цього лиха я зазнав особисто, тому з повним правом можу запевнити, що нові російські фільми на цю тему зовсім не спотворюють правду.
 - Ви воювали у штрафбаті? А як туди потрапили?
 - Ми з батьком служили в одній роті. Якось перед боєм я побачив, що мій старенький «ЗІС-5» не заводиться. Мене відразу ж попередили, що розстріляють як саботажника, якщо не заведу… А що я міг зробити, якщо від холоду вийшла з ладу система живлення? Чекати неминучого розстрілу? Вирішив, що краще тікати, ніж отак безславно загинути за «батька» Сталіна. Але тоді неминуче постраждав би мій тато, у якого машина, на щастя, була справною. Вирішили тікати разом. Це було на території Лемківщини, ми два дні блукали лісами, полями, хотіли перейти на територію Словаччини. Але нас недалеко від кордону затримали поляки і, як дезертирів, передали в радянську комендатуру. Добре, що вони сприйняли нас за «східняків», бо якби вирішили, що ми волиняни чи галичани, то розстріляли б відразу! І у червоних нам трохи пощастило - врятував старший лейтенант, українець родом з Вінниччини. Згідно з законом мав би розстріляти, але він направив нас до штрафбату.
 - Нічого собі, милість…
 -  Але я вдячний йому за це, бо отримав шанс дожити до сьогоднішнього дня. Ось тоді, у березні 1945-го, я й мав можливість спостерігати перший бій «штрафників». У наступ пішло 180 чоловік - спочатку ми чули могутнє, переможне «ура!», а потім це «ура» звучало все тихіше і тихіше, аж поки не затихло зовсім… Лише семеро чоловік залишилося живими. А потім надійшла наша черга атакувати, і цих сімох «щасливчиків» долучили до нас. Настрою перед атакою не було ні в кого, усі знали, що йдемо на забій… Однак і тут мені пощастило: залишився живим, хоча й отримав поранення в ногу… Але після лікування мене направили вже у звичайну бойову частину. Це також везіння, і то лише тому, що був кінець війни. Раніше підлікували б у госпіталі і знову направили б на передову у складі штрафної роти. А так я благополучно дожив до перемоги, продовжував службу вже у рідних місцях, відновив зв’язки з  підпіллям, зрештою, мав можливість брати участь у Норильському повстанні. Тоді ми одержали справжню перемогу! Щоправда, батько мій у тому ж першому бою - 27 березня 1945 року і загинув… Через несправність моєї машини і через нелюдяну більшовицьку владу. Добре, що газета доносить до читачів правду про Другу світову війну! Саме правда й допоможе українцям об’єднатися.
 

Розмовляв Сергій ЛАЩЕНКО.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #7 за 19.08.2011 > Тема "Українці мої..."