Версiя для друку Обговорити в форумi

 Майже рік тому - 9 вересня 2010 року часопис «За вільну Україну плюс» надрукував мою статтю «Хижа птиця імперії» - як відкритий лист до байдужих. Звернутися тоді мене спонукали три причини. Перша – це стаття «Заслужена, але не пошанована», що була надрукована в газеті «Україна молода» від 28 серпня 2010 року. У ній йшлося про збирання коштів на пам’ятник Олені Пчілці на Волині. Особливо вразили слова, що «ставимо пам’ятники варенику, галушці, свині, салу, Проні Прокопівні, Остапу Бендеру (від себе додам – Паніковському, Отцу Фьодору - С. В.), Катерині II, Сталіну – цей список можна продовжити. І тільки Олені Пчілці в ньому місця не знайшлося. Парадокс? Аніскілечки. Це лише свідчення того, що ми ще не доросли до величі цієї жінки. І що українського в нас лише на сало з варениками й вистачає…»
 Дописувачка «УМ» деталізувала, що вже дванадцять років тому волинський письменник Петро Мах і київський скульптор Микола Обезюк пробували, а художник з Києва Микола Дьомін долучився до тієї справи та намагається нині виправити цю несправедливість. Волинська газета «Віче-інформ» оголосила громадський збір коштів для побудови пам’ятника. На спеціальний рахунок, відкритий Волинською організацією Національної спілки журналістів України, уже почали надходити по-жертвування. Є сподівання, що незабаром бронзова Олена Пчілка, нарешті, постане перед входом до головної книгозбірні Волині. Словом, громадська активність суспільного загалу, робота на добровільних засадах художників і скульпторів, ініціативні форми просвітницької діяльності письменників і журналістів, небайдужість нації – ось що разом надихає спільноту на позитивні здобутки навіть в умовах економічної кризи.
 Друга. Тут позитиву, як я тоді наголошував, – нуль. Річ у тім, що з аналогічною пропозицією, правда, щодо громадської ініціативи у зведенні у Львові пам’ятника борцям за волю України, камінь якого був закладений ще в минулому столітті, я звернувся через ЗМІ в статті «Щоб жить – ні в кого права не питаюсь». Роздумуючи над загальним контекстом широкої боротьби української нації за це, здавалося б, природне право збереження своєї тотожності, я ситуативно згадав цей знаковий камінь, встановлений львів’янами на вулиці Вітовського напроти міського Парку культури. На ньому можна ще прочитати викарбувані колись пафосні слова: на цьому місці буде споруджено пам’ятник борцям за волю України.
 Власне, це словосполучення і є ключовим поняттям, концептуальне визначення якого могло б суттєво утихомирити закордонний галас, що виник, здавалося б, на рівному місці з приводу присвоєння звання Героя України Роману Шухевичу та Степанові Бандері. Адже  це чисто внутрішні проблеми українського народу, його екзистенції – історичної пам’яті, тяглості розвитку, збереження культурних традицій та національної ідентичності, формування інформаційного простору, комфортного для креативу нації середовища, здатного відтворювати і формувати національно-свідому особистість. Це, мабуть, і було б так, якщо львів’яни вчинили б на взір волинян. Однак біда в тім, що немає ні концепції, ні практичної активності. Адже концептуальних нових монументів, які львів’яни збудували б і які були б на віки символом боротьби нації за її свободу та незалежність, окрасою міста, його знаковою візиткою – вкрай мало. Може, трагічна постать В’язня біля тюрми на Лонцького… Але де ж втілена у граніті, бронзі героїчна картина визвольної боротьби за волю України, що почалася задовго до її ведення ОУН-УПА? Хіба ті українці, які віддавали життя у війні з поляками в 1918-1919 роках чи полягли під Крутами, у Холодному Яру, не боролися за волю України? Власне, у селах Галичини ще в 1942-1943 роках почали масово насипати символічні могили (переважно біля церков) всім борцям за волю України.
 Поки що маємо ще незавершений пам’ятник Бандері, але він – персональний і здалека, даруйте, дещо схожий чи то на Галана, чи то на трафаретного Леніна. Фонові колони пам’ятника мають невиразне і не одразу зрозуміле навантаження. А де ж безпосередні герої, ці юнаки та юнки, що добровільно йшли заради волі України на явну смерть ще до того і тоді, коли Бандеру ворожі сили тримали у тюрмі. Чи ці сили були лише німецькі? Чи сьогоднішньому молодому поколінню можна показати прекрасний народний пам’ятник, який би комплексно висвітлював: проти якого розмаїття ворожих сил боролися і борються зараз – ще живі й уже мертві герої - січові стрільці, вояки УПА?
 А виступили вони проти потрійної колонізації України – німецької, московської і польської. Саме це підтверджує нещодавня, навдивовижу швидка реакція на згадане рішення Ющенка як Європарламенту, так і наших сусідів – північних і західних. Потрійна колонізація України і масовий рух патріотичного опору – ось що має стати концептуальною основою пам’ятника героям визвольних змагань минулого сторіччя. Це нерівне протистояння криваво пронизує трагедію українсько-польської війни, подальшу жорстокість подій польської пацифікації, протестні виступи українців на Волині, ганебної операції поляків під назвою «Вісла», енкаведистські репресії перших совєтів та виселення у Сибір, розстріли фашистами Ольжича, Теліги та сотні тисяч замучених, вивезених на каторжні роботи до Німеччини, вбивство другими совєтами Августина Волошина і багатьох інших патріотів. Тут ще багато не з’ясовано, але незаперечним є факт: патріоти України на рідній своїй землі захищали її від трьох гербових імперських хижих орлів: німецького зі свастикою, російського з роздвоєною головою (хоча його за умов радянської імперії тимчасово було декласовано) і буцімто білого, але не менш кривавого – загарбницького польського.
 Як цю трагічну потрійну колонізацію України символічно виразити – за допомогою кровопивців-орлів чи трьох абстрактних кубів (колон), чи інших художніх засобів – це завдання митців, і не мені про це судити. Я також не знаю, один чи три Ангели на вершині цієї скульптурної композиції мають переможно трубити, розносячи по світу славу нескореним борцям. Але я знаю: а) зображення має бути таким, аби кожному мешканцю і гостеві Львова було зрозуміло - не ми, а нас на нашій же землі намагалися жорстоко поневолити (полонізувати, онімечити, зросійщити), тобто позбавити національної автентичності і гордості; б) потрійна колонізація була тотальною і дуже нищівною з боку усіх згаданих суб’єктів і в усіх сферах життєдіяльності корінної титульної нації; в) і останнє: якщо такий пам’ятник був би зведений наперекір економічній, а ще більше, моральній кризі за добровільні пожертви українців, спроектований на громадських засадах творчими духовно-інтелектуальними скульпторами, архітекторами, а соратники Лозинського не паплюжили б президента Віктора Ющенка, то ніхто ніколи не посмів би і заїкнутися про скасування указів всенародного обранця. Саме тоді настільки очевидним стало б, хто народний герой, а хто – агресор, загарбник, що всякі пани Бузини не «бузили» б проти українців і правди про них. А гасла «Львів – польське място», «Севастополь – русский город» чи творення великої Румунії за рахунок української Буковини, видача угорцям в Україні паспортів громадян сусідньої держави чи новий російський месидж: «Україна від Ужгорода до Сахаліна» навіть зі столицею в Києві, чи колонізаторська нова патріарша концепція «русского мира» без переносу столиці – сприймалися б однозначно як неореваншистські. Тоді й звання борець за волю України виключно присвоювалося б народом в контексті його ексклюзивного права визначати героїв трагічної і надзвичайно кривавої боротьби їх Батьківщини впродовж вельми тривалого історичного періоду. Жодними судами не можна заборонити народові вибирати: хто герой, патріот України, а хто - українофоб. До речі, в телепроекті «Великі українці» Степан Бандера посів, за результатами масового опитування, друге місце після Ярослава Мудрого. І як «інтелігентно» висловився про цю оцінку нації одіозний міністр від гуманітарної сфери Табачник. Однак, чи лише завдяки таким чиновникам поставлений камінь й далі обростає мохом. Шкода, але громадська активність львів’ян, найперш творчої інтелігенції, на відміну від волинян, під нього, на жаль,– не тече. Навпаки, батьки міста виношують ідею – побудувати під ним чотирьохповерховий паркінг, та, мабуть, до «Євро-2012» не встигнуть.
 Нарешті, причина третя – обнадійлива і загальноукраїнська, бо хочеться, як і волиняни, бути оптимістом «на нашій – не чужій землі». З надією я сподіваюся, що громадські організації, товариства репресованих за допомогою журналістів, Конгресу української інтелігенції, – усі небайдужі люди разом візьмуться за зведення меморіалу борцям за волю України, який буде окрасою Львова і всенародною пам’яттю про їхню героїчну звитягу за умов кривавої потрійної окупації. Однак, що переможе: фактор громадської активності в кризових умовах чи криза в головах та мотивах морально-патріотичної поведінки, байдужість митців – ще належить довести. Наголошую – потрійної, бо саме потрійність окупації – має стати основоположним концепт-конструктом творчості всього процесу проектування і будівництва пам’ятника. Лише так він буде адекватний історичним подіям, викликам сьогодення і нестиме правду в майбутнє, а громадська активність львів’ян в його зведенні – переконливий доказ правди. Але ця активність має бути не тільки і не стільки регіональною, скільки загальнонаціональною.
 Позаяк лише тоді, бачачи серйозність і дієвість ініціатив волинян, полтавці, у свою чергу, – переконають своїх депутатів-бютівців у тому, що, окрім пам’ятника галушці, час погоджуватися на встановлення монументів історичним постатям України – Мазепі та Петлюрі. А відтак і кіровоградці, і дніпропетровці (і не лише вони) захочуть позбутися імперської, тоталітарної семіотики – нав’язаних імперіями (царською і радянською) назв міст, вулиць, встановлених пам’ятників кривавим царям, царицям і більшовицьким вождям. Тоді активна меншість стане суспільним локомотивом, що байдужих громадян плавно перетягуватиме в небайдужу критичну масу українців, які своєю вибуховою енергією активізують національне і духовне відродження, а відтак – їх соборну здатність досягати великих здобутків наперекір дії ворожих центрів і засланих псевдолідерів.
 Адже вже давно пора зрозуміти одну фундаментальну річ у сенсі утвердження національної ідеї: якщо ми хочемо жити і зберегти свою українськість, тотожність титульної нації, її ідентичність – мовну, культурну, етнічну, економічну, ментальну, релігійну тощо, то повинні умислитися в дискурс не лише понять конкурентоспроможності продукції, платоспроможності населення, приміром, за газ чи розуміння середовища як екологічного чинника, яке вже за кордоном вивчається в струк-турі нової галузі науки – середовищезнавства (інвайронментології), а й досліджувати середовищноспроможність нації як системно-творчий фактор формування свідомого та активного громадянина України в усіх векторах суспільного життя – національної освіти, науки, інтелектуальної власності, інформаційного простору, мас-медійного покриття територій, систем їхнього захисту та безпеки, зрештою, стратегічних доктрин розвитку країни. Завойовник цілиться, насамперед, в середовищеспроможність нації: не лише щодо території, а й її слова, інформаційного простору, єдності спільноти.
 Утім, нас чомусь зовсім не турбують суспільні: духовно-інтелектуальні, інформаційно-мовні, релігійні та інші критерії середовищноспроможності нації щодо відродження (передавання, виховання, збереження) автентичних якостей її індивідуумів у всеукраїнському вимірі. Цей інтегральний індикатор – доленосний для суверенного розвитку народу, бо відображає здатність громади (соціуму) бути націєтворчим середовищем (простором, джерелом, тлом, чинником) не лише в економічному, технологічному, екологічному плані, а й в духовно-інтелектуальному, мовно-інформаційному, етнічно-культурному, демографічно-ментальному, політично-патріотичному аспектах відтворення (чи відродження після колоніальної денаціоналізації) людини, її сім’ї, рідної школи, Помісної церкви, історичної пам’яті, батьківських традицій і таке інше.
 Загарбницькі режими, зловмисність Валуєвського указу і Емських циркулярів, імперська заборона передавання в Україні традиційної інформації від покоління до покоління, окупація пам’яті народу, нехтування знаннями української мови в школах, аспірантурі, руйнація геном (наголос на «о») живих створінь віддавна (не лише з 1917 року) – негативно і не періодично, а перманентно – впливають не тільки на спілкування людини з навколишньою природою в системі сталого розвитку, тобто збереження та передачі наступним поколінням успадкованого, а й на здатність української нації творити нові знання, бути в авангарді нових науково-технічних здобутків, спроможності продукувати модерні інформаційні технології і програми для потужних комп’ютерів, формувати нові прояви ментальної і креативної суспільно-корисної поведінки. Зрештою, набути стану, за якого вільним українцям у наступних поколіннях можна буде позбутися постімперського синдрому, принизливих для активно-творчої особистості почувань меншовартості, прогинання перед «старшим» нібито братом, приреченого перебування в стані непереборного офсайдерства. Без подолання цього негативу за умов подвійного впливу в Україні зодноріднюючої глобалізації (постімперської, залишково-ностальгійної, сусідської та загальносвітової) не можна на рівних партнерських засадах інтегруватися у світове співтовариство, водночас зберегти свою автентичність серед багатого різнобарв’я культур, мов, традицій та інших головних ознак нації.
 Отак я писав рік тому. Але, на жаль, справа з будівництвом пам’ятника не просувається, камінь заростає не лише мохом, а й травою…
 І, насамкінець, аби нині частково відповісти на поставлене в заголовку запитання, наведу інформацію газети «Літературна Україна» від 21 липня цього року – у Луцьку відкрито перший в Україні пам’ятник Олені Пчілці в бронзі. «Ми запізнилися на вісім десятиріч, – сказав на відкритті голова Волинської ОДА Борис Климчук. – Безумовно, Олена Пчілка належить всій Україні». Отже, посткриптум з білою заздрістю: на скільки десятиріч запізняться львів’яни з відкриттям пам’ятника борцям за волю всієї України?! Це запитання напередодні святкування Незалежності України вельми актуалізується, адже вже на два десятиріччя ми спізнюємося… Посадимо біля знакового каменя хоча б квіти, а навколишнім графіті надамо певного тематично-патріотичного і художньо-естетичного забарвлення. Нині і на таке я вже «без надії сподіваюся». Утім, може, скульптори, художники, архітектори, журналісти, письменники, зрештою, вся інтелігенція й усі законослухняні громадяни чекають: коли ж борцям за волю рідної Неньки на урядовому рівні нададуть громадянство, аби посполиті без дозволу суддів змогли посмертно шанувати їхні імена як героїв України? Але чому спить нація, не доходить правильних висновків та адекватно не діє?!
 
Степан ВОВКАНИЧ,
доктор економічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, провідний науковий співробітник Інституту регіональних досліджень НАН України.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #7 за 19.08.2011 > Тема "Ми єсть народ?"