Версiя для друку Обговорити в форумi

Слово - не горобець...

  У Севастополі з 1 до 7 серпня проходив фестиваль авторської пісні «Балаклавські канікули». Я не є фанатичним прихильником авторської пісні, але до будь-якої творчості ставлюся з великою повагою. 5 серпня у міському Будинку культури та дозвілля у рамках вищеназваного фестивалю мав відбутися вечір під назвою «Весела кухня з Борисом Бурдою». Відомий одесит-інтелектуал має чимало шанувальників, і не лише серед глядачів передачі «Что, где, когда?». Я також серед них, бо симбіоз інтелекту та легкої веселої вдачі ціную понад усе.
 Велика зала Будинку культури була переповнена вщент, городяни та гості міста радо вітали Бориса Бурду. Вийшовши на сцену, він передусім вибачився за свій непрезентабельний, як для ведучого концерту, вигляд – короткуваті джинси й вигорілу на сонці сорочку: «Якби не ця сорочка з льону, не доїхав би сюди, помер би від спеки».
 Байдужі до сценічного дрес-коду севастопольці були у захваті від кумира, що розповідав про родзинки кухні різних народів, дивував рецептами страв, організовував інтелектуальні вікторини та дарував переможцям призи. Час від часу він зупинявся, аби представити чергового барда з його гумористичним репертуаром. Пісенні історії, вихоплені з виру життя, приправлені тонким гумором, переривалися бурхливими аплодисментами. Перше відділення концерту промайнуло як мить.
 Не схильний відпочивати за кулісами, Борис Бурда спілкувався з городянами у фойє, роздавав автографи, фотографувався, розповідав, як колись у дитинстві опановував музику та спів. Стимули до співу, як виявилося, були типовими для всіх підлітків: «…Хотілося бути в центрі уваги, подобатися дівчатам. З раннього дитинства я грав на піаніно: це була мрія мого дідуся й мене просто примушували грати. Пам’ятаю, бабуся з дідусем ставили на інструмент годинник і казали: «Гратимеш від цього часу до цього». Зрештою, я таки навчився й навіть отримував від цього задоволення, награючи популярні пісеньки спочатку для однокласників, потім для друзів з піонерського табору. Але ж піаніно не тягатимеш за собою і мій товариш Льоня зголосився навчити мене грати на гітарі, буквально за п’ять-шість уроків. Як не дивно, бо сам собі я здаюся ледарем, вже через місяць-другий я опанував ту науку й дуже цим пишався».
 Веселе спілкування севастопольців з Борисом Бурдою перервав дзвінок: глядачів запрошували до зали.
 Друге відділення як дві краплі води було схожим на попереднє: жарти та інтелектуальні вікторини від Бориса Бурди чергувалися з виступами бардів з Одеси, Москви, Волгограда, Донецька тощо. Було справді весело, невимушено і я раділа цій знахідці, маю на увазі сюжет. Так тривало, аж поки на сцену не вийшов бард із Донецька Вадим Гефтер. Спочатку він заспівав про злодія-домушника, який з успіхом крав, допоки не розжирів на дармових харчах. Відтоді для нього настали скрутні часи, бо застряг у відчиненій кватирці, де його і знайшов господар. Особливістю його виконання було те, що співав він від першої особи. Друга пісня під назвою «Сомалійський пірат» змусила мене повернутися до думки, що у Севастополі політикою займаються навіть барди. Треноване журналістське вухо, мабуть, не здатне розслабитися до тієї межі, аби перестати препарувати текст. Сомалійський пірат, за творчим задумом автора, колись навчався у Москві, закінчив, мовою оригіналу, МГИМО, вчився за рублі й тепер ностальгує за тими часами. Своєрідно ностальгує, як і автор, що знову співав від першої особи – такий у нього стиль (вибачайте за цитату):
 …Как жаль, что не учили
 экономику в МГИМО
 Уж при форштевень иль швартуйся лагом
 По морю нынче плавает
 одно только дерьмо
 И чаще, что под сине-желтым флагом…
 Перша думка, що промайнула в моїй голові: це мені почулося, цього не може бути. Місто переповнене і моряками, і цивільними, і військовими. Хіба ж може людина мистецтва плюнути в обличчя такій кількості українських моряків, зневажати державу, її символіку? Цього не може бути! Проте пошукова система Google швидко розвіяла мої сумніви. Набравши лише три слова: пісні Вадима Гефтера, я почула те ж саме, що й на концерті. Як кажуть, з пісні слів не викинеш...
 Пісень - безліч, проте комусь таки було потрібно, щоб у Севастополі прозвучала саме ця. Тепер я вже схильна припуститися думки, що вона така – не єдина. Адже на прес-конференції, яку барди разом з організаторами фестивалю провели чомусь у Будинку Москви, директор цього російського закладу Володимир Стручков сказав: «Творческие встречи, подобные «Балаклавским каникулам» - яркий пример эффективности «народной дипломатии». Все те, кто из республик бывшего СССР приезжают к нам в Севастополь, по-прежнему едины в своей любви к Родине… И Дом Москвы всегда готов поддержать такие знаковые для Севастополя мероприятия».
 Своїми гіркими роздумами про «фестивальні родзинки» я поділилася з офіцером ВМС ЗС України у відставці Вадимом Махном. Сказати, що мене його відповідь заспокоїла, поки що не можу. Але можу її процитувати: «Президент України у травні поточного року видав розпорядження на будівництво корвета для Українського військового флоту. Як кажуть: «Собака лает, а караван идет».
 Це добре, що караван рухається, але скільки ж ще треба десятків років, аби та собака вже, нарешті, не гавкала? Може, варто придивитися певним службам, хто сприяє тому гавканню? Хіба це нормально, що на двадцятому році Незалежності дозволено так принижувати український флот, українську державну символіку та ще й у рамках культурницьких заходів?
 
Лідія СТЕПКО.
 м. Севастополь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #5 за 12.08.2011 > Тема "Резонанс"