"Кримська Свiтлиця" > #3 за 05.08.2011 > Тема "Душі криниця"
#3 за 05.08.2011
ЗАКОХАНИЙ У Р╤ДНИЙ КРАЙ
Поез╕я Олесь Луп╕й належить до когорти вельми талановитих ╕ ц╕кавих сучасних укра╖нських письменник╕в. В╕н - один ╕з тих, кому п╕д силу майже вс╕ л╕тературн╕ жанри – поез╕я, проза, к╕нодраматург╕я, публ╕цистика, л╕тературознавство... Народився Луп╕й Олесь (Олександр) Васильович 28 березня 1938 року в сел╕ Нова Кам’янка Рава-Руського пов╕ту (тепер Жовк╕вського району) на Льв╕вщин╕. У пово╓нн╕ роки його родина зазнала репрес╕й: його батьк╕в разом з ╕ншими 27-ма с╕м’ями односельчан було вивезено до Сиб╕ру. Йому, десятир╕чному хлопчиков╕, дивом вдалося утекти полов╕ючими житами в сус╕дн╓ село до т╕тки в╕д енкаведистсько╖ кул╕. Про т╕ траг╕чн╕ для ╖хньо╖ родини (та х╕ба т╕льки для ╖хньо╖?!) ╕ для нього самого дн╕ Олесь Луп╕й, будучи уже в╕домим письменником, розпов╕сть в автоб╕ограф╕чному роман╕ «До б╕лих ведмед╕в». Життя тривало. П╕сля зак╕нчення середньо╖ школи Олесь навчався в Ки╖вському державному ун╕верситет╕ ╕мен╕ Т. Шевченка на факультет╕ журнал╕стики, працював у газетах «Молодь Укра╖ни», «Л╕тературна Укра╖на», у видавництв╕ «Радянський письменник». У 1991-2006 роках працював секретарем Ради, заступником голови Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни. Автор близько двадцяти зб╕рок поез╕й, шести роман╕в, к╕лькох пов╕стей, з-пом╕ж яких «Милява», «Лицар╕ помсти», «Романа», «Гетьманська булава» та багато ╕нших твор╕в. З творч╕стю Олеся Луп╕я я ознайомлений ще з часу виходу в св╕т його першо╖ зб╕рки поез╕й «В╕нки юност╕» (1957 р.), котру, ще будучи школярем-дев’ятикласником, придбав у книгарн╕ нашого районного м╕стечка Кам’янка, що на Черкащин╕. В╕рш╕ ц╕╓╖ книжечки полонили мене, юного поета-початк╕вця, сво╓ю щир╕стю, л╕ричн╕стю, любов’ю до р╕дно╖ земл╕, до людей. Його думки ╕ почуття були дуже близьк╕ мен╕, адже ми були обо╓ тод╕, в 1957 роц╕, ще дуже молод╕. Олесю – 19, в╕н був студентом столичного ун╕верситету, мен╕ – 16, я був дев’ятикласником. У лютому 1966 року в С╕мферопол╕ проходив сем╕нар творчо╖ молод╕ Кримсько╖ област╕, на який зав╕тали з Ки╓ва тод╕ ще молод╕ поети – Петро Засенко, Юр╕й Сердюк, Анатол╕й Седик ╕ Олесь Луп╕й. Вразила надзвичайна толерантн╕сть цього 28-р╕чного красеня, його щире, приязне ставлення до нас, укра╖нських поет╕в-початк╕вц╕в Криму – Федора Степанова, Дмитра Шупти ╕ автора цих рядк╕в. З Олесем ми в╕дразу ж знайшли сп╕льну мову, бо його в╕рш╕ були мен╕ вельми близьк╕ по духу. Його л╕рика – ╕ громадянська, ╕ пейзажна, й ╕нтимна зачарували мою душу. Та х╕ба лиш мою! Про творч╕сть Олеся Луп╕я згодом схвально в╕дгукувався сам класик нашо╖ л╕тератури Андр╕й Малишко: «З╕ сво╖м ╕менем ╕ кра╓м п╕дводяться люди з поетичних рядк╕в молодо╖ поез╕╖ Олеся Луп╕я. Пригляньтеся уважно до його писань, адже в╕н весь повен тонко╖ акварельно╖ прозорост╕ ╕ того хорошого оптим╕зму, що не цура╓ться гострих граней чи болючих ╕мпульс╕в людсько╖ душ╕. …Над╕йний талант Олеся Луп╕я виведе його на тверду дорогу прац╕ й нових в╕дкритт╕в, до того св╕тла й чистоти, яких в╕н так жагуче прагне у сво╓му житт╕». В╕дтод╕, з часу нашого знайомства в Криму, ми й заприятелювали з Олесем Луп╕╓м. Приятелювання згодом переросло в дружбу, яка трива╓ ось уже понад сорок рок╕в. Тако╖ чесно╖, безкорисливо╖, щиро╖, добро╖ серцем ╕ душею людини я б╕льше не зустр╕чав на сво╓му житт╓вому шляху. Дякую Богов╕, що долею мен╕ судилося згодом ще й працювати п╕д кер╕вництвом Олеся Васильовича Луп╕я, коли в╕н з 1991 до 2006 року був секретарем ради, а пот╕м ╕ заступником голови Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни, а я працював спочатку в╕дпов╕дальним секретарем, а згодом ╕ головою Кримсько╖ орган╕зац╕╖ Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни до середини 2005 року. Це в╕н, Олесь Луп╕й, очолював нашу укра╖нську делегац╕ю, яка ╖здила на останн╕й з’╖зд письменник╕в СРСР на початку 90-х рок╕в у Москву, до складу яко╖ входили я ╕ кримськотатарський поет Шак╕р Сел╕м. Тод╕, на тому Всесоюзному з’╖зд╕, Олесю Луп╕ю було доручено виголосити заяву про вих╕д Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни з╕ складу Сп╕лки письменник╕в СРСР. Скажу в╕дверто, моральна ╕ пол╕тична обстановка на тому з’╖зд╕-розлученн╕ була дуже напружена, ставлення рос╕ян до член╕в нашо╖ делегац╕╖ було вельми прохолодним, якщо не сказати агресивним: вони, певно, здогадувалися, з якою метою ми при╖хали до Москви на цей останн╕й всесоюзний письменницький з’╖зд. Ми вс╕ хвилювалися за Олеся, адже в╕н мусив виступити ╕з заявою про «розлучення» наших Сп╕лок. ╤ Олесь Луп╕й, звичайно ж, хвилювався не менше в╕д нас, але виступив як ╕ належить справжньому кер╕вников╕-патр╕отов╕, принципов╕й ╕ порядн╕й людин╕, розставив ус╕ крапки над «╕». Про принципов╕сть ╕ порядн╕сть Олеся Луп╕я знаю за його статтею «Собори душ людських», з якою в╕н виступив на захист злободенного на той час роману Олеся Гончара «Собор», за що й поплатився посадою в газет╕ «Л╕тературна Укра╖на». Про долю ╕ творч╕сть Олеся Луп╕я можна говорити ╕ писати багато – ╕ про те, як його родину (за прихильн╕сть до УПА) вивозили до Сиб╕ру, ╕ про його твори, присвячен╕ нац╕онально-визвольн╕й боротьб╕ УПА, про незламн╕сть укра╖нського духу, про нескорен╕сть укра╖нсько╖ нац╕╖ в ╕сторичн╕й пов╕ст╕ «Гетьманська булава» та роман╕ «Пад╕ння давньо╖ столиц╕», за як╕ йому 1994 року було присуджено Нац╕ональну прем╕ю ╕мен╕ Т. Г. Шевченка. А роман «Лицар╕ помсти» - про морськ╕ походи запорозьких козак╕в - удосто╓ний прем╕╖ ╕мен╕ Д. Яворницького. Хвилююч╕ поеми «Сотня», «Зелене вес╕лля», «Льв╕вський лег╕нь», присвячен╕ нац╕онально-визвольн╕й боротьб╕ во╖н╕в УПА, були написан╕ уже в часи Незалежност╕ Укра╖ни, бо ран╕ше вони й не могли б побачити св╕т. Про ╕стор╕ю ╖хнього написання поет розпов╕в в одному з╕ сво╖х ╕нтерв’ю в газет╕ «Л╕тературна Укра╖на» 27 березня 2008 року: «Я народився на Льв╕вщин╕ ╕ там проминуло мо╓ дитинство до часу вивезення нашо╖ родини до Сиб╕ру. На мо╖х очах в╕дбувалася запекла боротьба справжн╕х захисник╕в укра╖нського народу ╕з загарбниками. Тат╕в брат Михайло Луп╕й – «Кармелюк» був пол╕твиховником сотн╕ Ема, а згодом куреня «Галайда», та ╕ вся наша с╕м’я допомагала повстанцям. Я добре пам’ятаю обличчя вояк╕в УПА, вони часто заходили до нас, ночували, л╕кувалися, вони були для нас як р╕дн╕, наш╕ геро╖, бо захищали людей в╕д н╕мецьких фашист╕в та енкаведист╕в. Мен╕ н╕чого не треба було вигадувати, образи конкретних людей ╕ дос╕ в мо╖й пам’ят╕…» Олесь Луп╕й нещодавно перейшов св╕й 70-р╕чний руб╕ж. Для талановитого письменника це пора напружено╖ повсякденно╖ творчо╖ прац╕. Олесь Васильович працю╓ багато ╕ пл╕дно. З-п╕д його пера з’являються нов╕ прозов╕ й поетичн╕ твори. У видавництв╕ «Укра╖нський письменник» побачила св╕т книга вибраних поез╕й, а нещодавно - зб╕рка нових поез╕й «В╕чний рух». У ц╕й зб╕рц╕ поет Олесь Луп╕й не полиша╓ сво╖ традиц╕йн╕ теми – любов до р╕дно╖ укра╖нсько╖ земл╕, до ╖╖ захисник╕в ╕ чесних труд╕вник╕в, ╕сторичне минуле Укра╖ни та ╖╖ сьогодення, пейзажна та ╕нтимна л╕рика… Теми, здавалося б, давн╕, в╕чн╕, але як хвилюють! Думка, душа ╕ серце поета Олеся Луп╕я - у в╕чному невтомному рус╕. Його поез╕я – висока, чиста, зворушлива, н╕жна, сувора ╕ правдива. ╤ тут н╕куди не д╕нешся: поез╕я Олеся Луп╕я - нев╕д’╓мна частинка нашого суворого буття, нашо╖ епохи, д╕тьми яко╖ ми були. Данило КОНОНЕНКО, член Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни. Олесь ЛУП╤Й: «БАТЬК╤ВЩИНО МОЯ – УКРА╥НО, Я ТОБОЮ НАЙБ╤ЛЬШЕ ГОРДЖУСЬ…» * * * Н╕що не може пор╕внятись З тобою, милий краю м╕й, Ти, як чар╕вний Божий напис На ц╕й планет╕ голуб╕й. В╕д Закарпаття аж до Дону, В╕д Придесення по Дунай Ти - образ батьк╕вського дому, Ти - материнський р╕дний край. Усе знайоме, все священне, В╕д д╕да-прад╕да сво╓, Тут праця коп╕тка щоденна Мен╕ при╓мною ста╓. Хл╕бами сповнен╕ долини, Плодами сповнен╕ сади... До тебе завше думка лине, Бо тут мал╕ мо╖ сл╕ди, Тут запах отчо╖ дом╕вки, Де мама в тишин╕ н╕чн╕й, Коли торкалась до гол╕вки, Казала: «Спи, синочку м╕й!» Почу╓ш мову злотолунку, Побудеш в хатньому тепл╕. Тут, як на Божому малюнку, Простори мило╖ земл╕. * * * Р╕дна земле з м╕стами ╕ селами, У житах, у цв╕ту навесн╕, Укра╖нським народом заселена, Над усе дорога ти мен╕. Називаю тебе Батьк╕вщиною, Бо колись п╕д осонням в╕к╕в Ти була золотою вершиною Для мо╖х прад╕д╕в, прабатьк╕в. Називаю тебе Укра╖ною, Як колись л╕тописець назвав, Бо з тобою, святою, ╓диною, Незалежним нарешт╕ я став. * * * Батьк╕вщино моя - Укра╖но, Я тобою найб╕льше горджусь, Ти для мене, як мати ╓дина З княжим ╕менем Ки╖вська Русь. Там тво╓, Укра╖но, кор╕ння, Незнищенне, м╕цне, в╕кове. Нин╕ слави тво╓╖ пром╕ння У нов╕тн╕й держав╕ живе. Ти здолала потвору стосилу ╤ д╕йшла до сво╓╖ мети. Як в часи Ярослава й Данила, Стала в╕льною, гордою ти. Розминайся з╕ злими в╕трами, Хай тоб╕ в╕дкрива╓ться св╕т. ╤ такими цв╕ти кольорами, Що тоб╕ дорог╕ з давн╕х л╕т. * * * О Батьк╕вщино, р╕дна нене, Знов заз╕хають вороги На тво╓ власне, сокровенне, Багат╕ ниви й береги. Для них ти нав╕ть не держава, А просто ласий шмат земл╕, Бо тут колись бенкетували ╥х предки, ненаситн╕, зл╕. Для них ╕ ми не ╓ народом, А т╕льки масою людей, Що скн╕╓ ╕з закритим ротом, Без почутт╕в, думок, ╕дей... Н╕хто про те не хоче знати, Що ти державою була, Ум╕ла господарювати, В усьому кращою була. Та головне, В╕тчизно мила, Що пам’ята╓ кожен з нас Про Ярослава ╕ Данила, Про княжий ╕ козацький час. Тво╖ сини завжди готов╕ ╤ти п╕д майва корогов. Нема сильн╕шо╖ любов╕, Ан╕ж до матер╕ любов. * * * На цих зелених берегах, У л╕снич╕вках, диких пущах, Де панував всесильний страх Та окупант╕в сила злюща, Творилась арм╕я УПА Щодня в смертельному бор╕нн╕. Там не один герой упав, Життя в╕ддавши Укра╖н╕. Там п╕д травою-муравою Пом╕ж деревами лежать ╤ слухають, як р╕дн╕ пущ╕ Про ╖хн╕ подвиги шумлять. ДЕРЖАВА ╤ Держава - це твоя любов До краю, де ти народився, Де Божий св╕т тоб╕ в╕дкрився, Де щастя ти сво╓ знайшов. Держава в кожному ╕з нас, У серц╕, у кровин╕ кожн╕й, ╤ не любить ╖╖ не можна, Вона ╕з нами повсякчас. В╕ддай талант, сво╓ ум╕ння, Забудь про ся╓во клейнод, - Лише служ╕ння Укра╖н╕ Нас об’╓дна╓ у народ. Лише палка любов до не╖ Народить вище почуття, Задля велико╖ ╕де╖ В╕ддати можна ╕ життя. II Твоя держава - це не просто Земля для роздум╕в ╕ мр╕й, То ж почувайся тут не гостем, А будь господарем у н╕й. Люби, шануй свою державу, ╥╖ клейноди, прапор, г╕мн ╤ ╖╖ славу величаву, Вона - тв╕й захист ╕ тв╕й д╕м. А хто пройшов через Сиб╕ри, Того зустр╕нь ╕ поклонись, - За р╕дний край, за нашу в╕ру Вони страждали там колись. Страждали в холод╕ чужини, Терп╕ли злидн╕ як могли, ╤дею в╕льно╖ В╕тчизни, Як ╕м’я Бога, берегли. Люби ╖╖ любов’ю сина, Будуй, твори, обер╕гай, Щоб райдуга золотосиня Щодня в╕нчала р╕дний край. III Колись за тебе гинули в боях, Страждали в Соловках ╕ по Сиб╕рах, Та до останку ╖х тримала в╕ра, Що треба з горд╕стю пройти той шлях, Не зганьбитися перед ворогами, Щоб не подумали, що ми слаб╕, Не годн╕ вистояти в боротьб╕, Що можна збиткуватися над нами. Та, дякуючи ╖м, тепер ти ╓, Державо укра╖нського народу. Сво╓ життя в╕ддавши за свободу, Вони прославили ╕м’я тво╓. Подвижники ╕де╖, с╕вач╕ Не зникли ╕ так просто не пропали, Вони фундаментом для тебе стали, Були ж ╖х тисяч╕ ╕ тисяч╕... Вони з ╕м’ям тво╖м ╕шли до бою ╤, наче мур озбро╓них фортець, Н╕хто не м╕г здолати ╖х сердець. Вони завжди, як зор╕, над тобою. * * * Ще стоять стар╕ фортец╕, ╤ щемлять ╖м давн╕ рани. Запод╕ян╕ у герц╕ ╤з нападником поганим. Де здригались горд╕ мури, Падали в р╕ку криваву... Згинув гетьманський Батурин, Наче лицар, за державу. Ранн╓ сонце огляда╓ Вкрит╕ росами простори, Св╕жий в╕тер розв╕ва╓ Над фортецями прапори. Йдуть, дивуються народи, Як над вежами ру╖ни Грають золотом клейноди Самост╕йно╖ Вкра╖ни. ЛИЦАР
Свою В╕тчизну ти любив, Обер╕гав ╕ будував, Та задля не╖ т╕льки жив, Все найдорожче ╖й в╕ддав. Немов з╕рниця золота, Вона кр╕зь тьму тебе вела, ╤ кожна мить твого життя Для не╖ в╕ддана була. Так день у день, так р╕к у р╕к, Куди б не йшов, що б не робив, Про не╖ думав ц╕лий в╕к ╤ шанував, боготворив. Ти гордо йшов серед хуртеч, Незгасним полум’ям гор╕в, Тримав напоготов╕ меч, Щоб захищать в╕д ворог╕в. Тебе забули... ╤ нехай! Та головне, що ╕з небес Щодня ти бачиш р╕дний край, Який ╕з небуття воскрес. * * * Св╕та╓, ╕ так почина╓ться ранок, ╤ в╕тер вже кличе в дорогу мене, А сад огорта╓ легенький серпанок, Неначе п╕д лаг╕дним пензлем Моне. Легенький серпанок осяяв будинок, Протоптану стежку в глибок╕ яри. Тремтять на трав╕ м╕р╕ади росинок, Ще вищими стали за н╕ч явори. Все в рус╕, бо хоче себе показати, Хай ╕нш╕ побачать: живу ╕ цв╕ту! А ранок на обр╕╖ так заповзято Виштовху╓ кулю тремку золоту. Чийсь голос в╕длуню╓ про порятунок, Чи може так щемно гласять небеса, Що куля та знищить чар╕вний малюнок, ╤ зникне серпанок, як н╕жна роса. * * * Життя трива╓, ожива╓ рад╕сть, ╤ хочеться дивитися на св╕т, Що виклика╓ подив ╕ принадн╕сть, Не думаючи, ск╕льки тоб╕ л╕т. Милу╓шся ╕ т╕шишся безм╕рно, Немов д╕твак, вигуку╓ш слова, ╤ дума╓ш, яка могутня в╕ра У те, що вся довколишн╕сть жива. Весь св╕т одухотвореним зда╓ться, Бо прагне простоти ╕ доброти, ╤ нав╕ть кам╕нь щиро в╕дгукнеться, Якщо до нього об╕звешся ти.
"Кримська Свiтлиця" > #3 за 05.08.2011 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=9175
|