Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4444)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4116)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2110)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1028)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (308)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (202)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
САВА ╤ ЛАВА
Наш╕ традиц╕╖


«20 ДН╤В У МАР╤УПОЛ╤», ДЖАМАЛА ╤ «КОНОТОПСЬКА В╤ДЬМА»:
Стали в╕дом╕ лауреати Шевченк╕всько╖ прем╕╖…


ПРАВДА ДВО╢СЛОВА
Наш╕ традиц╕╖


ОЧИМА БЕЛЬГ╤ЙСЬКОГО ФОТОГРАФА
На його зн╕мках - чорно-б╕ла пал╕тра Майдану…


МИСТЕЦЬКА «ЗДИБАНКА В «НОР╤»
Виставка в╕дбулася без обмежень ╕ упереджень. В╕дб╕р ╕ цензура були в╕дсутн╕…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #3 за 05.08.2011 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#3 за 05.08.2011
ЗАКОХАНИЙ У Р╤ДНИЙ КРАЙ

Поез╕я
 
 Олесь Луп╕й належить до когорти вельми талановитих ╕ ц╕кавих сучасних укра╖нських письменник╕в. В╕н - один ╕з тих, кому п╕д силу майже вс╕ л╕тературн╕ жанри – поез╕я, проза, к╕нодраматург╕я, публ╕цистика, л╕тературознавство...
 Народився Луп╕й Олесь (Олександр) Васильович 28 березня 1938 року в сел╕ Нова Кам’янка Рава-Руського пов╕ту (тепер Жовк╕вського району) на Льв╕вщин╕. У пово╓нн╕ роки його родина зазнала репрес╕й: його батьк╕в разом з ╕ншими 27-ма с╕м’ями односельчан було вивезено до Сиб╕ру. Йому, десятир╕чному хлопчиков╕, дивом вдалося утекти полов╕ючими житами в сус╕дн╓ село до т╕тки в╕д енкаведистсько╖ кул╕. Про т╕ траг╕чн╕ для ╖хньо╖ родини (та х╕ба т╕льки для ╖хньо╖?!) ╕ для нього самого дн╕ Олесь Луп╕й, будучи уже в╕домим письменником, розпов╕сть в автоб╕ограф╕чному роман╕ «До б╕лих ведмед╕в».
 Життя тривало. П╕сля зак╕нчення середньо╖ школи Олесь навчався в Ки╖вському державному ун╕верситет╕ ╕мен╕ Т. Шевченка на факультет╕ журнал╕стики, працював у газетах «Молодь Укра╖ни», «Л╕тературна Укра╖на», у видавництв╕ «Радянський письменник». У 1991-2006 роках працював секретарем Ради, заступником голови Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни. Автор близько двадцяти зб╕рок поез╕й, шести роман╕в, к╕лькох пов╕стей, з-пом╕ж яких «Милява», «Лицар╕ помсти», «Романа», «Гетьманська булава» та багато ╕нших твор╕в.
 З творч╕стю Олеся Луп╕я я ознайомлений ще з часу виходу в св╕т його першо╖ зб╕рки поез╕й «В╕нки юност╕» (1957 р.), котру, ще будучи школярем-дев’ятикласником, придбав у книгарн╕ нашого районного м╕стечка Кам’янка, що на Черкащин╕. В╕рш╕ ц╕╓╖ книжечки полонили мене, юного поета-початк╕вця, сво╓ю щир╕стю, л╕ричн╕стю, любов’ю до р╕дно╖ земл╕, до людей. Його думки ╕ почуття були дуже близьк╕ мен╕, адже ми були обо╓ тод╕, в 1957 роц╕, ще дуже молод╕. Олесю – 19, в╕н був студентом столичного ун╕верситету, мен╕ – 16, я був дев’ятикласником.
 У лютому 1966 року в С╕мферопол╕ проходив сем╕нар творчо╖ молод╕ Кримсько╖ област╕, на який зав╕тали з Ки╓ва тод╕ ще молод╕ поети – Петро Засенко, Юр╕й Сердюк, Анатол╕й Седик ╕ Олесь Луп╕й. Вразила надзвичайна толерантн╕сть цього 28-р╕чного красеня, його щире, приязне ставлення до нас, укра╖нських поет╕в-початк╕вц╕в Криму – Федора Степанова, Дмитра Шупти ╕ автора цих рядк╕в. З Олесем ми в╕дразу ж знайшли сп╕льну мову, бо його в╕рш╕ були мен╕ вельми близьк╕ по духу. Його л╕рика – ╕ громадянська, ╕ пейзажна, й ╕нтимна зачарували мою душу. Та х╕ба лиш мою! Про творч╕сть Олеся Луп╕я згодом схвально в╕дгукувався сам класик нашо╖ л╕тератури Андр╕й Малишко: «З╕ сво╖м ╕менем ╕ кра╓м п╕дводяться люди з поетичних рядк╕в молодо╖ поез╕╖ Олеся Луп╕я. Пригляньтеся уважно до його писань, адже в╕н весь повен тонко╖ акварельно╖ прозорост╕ ╕ того хорошого оптим╕зму, що не цура╓ться гострих граней чи болючих ╕мпульс╕в людсько╖ душ╕. …Над╕йний талант Олеся Луп╕я виведе його на тверду дорогу прац╕ й нових в╕дкритт╕в, до того св╕тла й чистоти, яких в╕н так жагуче прагне у сво╓му житт╕».
 В╕дтод╕, з часу нашого знайомства в Криму, ми й заприятелювали з Олесем Луп╕╓м. Приятелювання згодом переросло в дружбу, яка трива╓ ось уже понад сорок рок╕в. Тако╖ чесно╖, безкорисливо╖, щиро╖, добро╖ серцем ╕ душею людини я б╕льше не зустр╕чав на сво╓му житт╓вому шляху. Дякую Богов╕, що долею мен╕ судилося згодом ще й працювати п╕д кер╕вництвом Олеся Васильовича Луп╕я, коли в╕н з 1991 до 2006 року був секретарем ради, а пот╕м ╕ заступником голови Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни, а я працював спочатку в╕дпов╕дальним секретарем, а згодом ╕ головою Кримсько╖ орган╕зац╕╖ Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни до середини 2005 року.
 Це в╕н, Олесь Луп╕й, очолював нашу укра╖нську делегац╕ю, яка ╖здила на останн╕й з’╖зд письменник╕в СРСР на початку 90-х рок╕в у Москву, до складу яко╖ входили я ╕ кримськотатарський поет Шак╕р Сел╕м.
 Тод╕, на тому Всесоюзному з’╖зд╕, Олесю Луп╕ю було доручено виголосити заяву про вих╕д Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни з╕ складу Сп╕лки письменник╕в СРСР. Скажу в╕дверто, моральна ╕ пол╕тична обстановка на тому з’╖зд╕-розлученн╕ була дуже напружена, ставлення рос╕ян до член╕в нашо╖ делегац╕╖ було вельми прохолодним, якщо не сказати агресивним: вони, певно, здогадувалися, з якою метою ми при╖хали до Москви на цей останн╕й всесоюзний письменницький з’╖зд.
 Ми вс╕ хвилювалися за Олеся, адже в╕н мусив виступити ╕з заявою про «розлучення» наших Сп╕лок. ╤ Олесь Луп╕й, звичайно ж, хвилювався не менше в╕д нас, але виступив як ╕ належить справжньому кер╕вников╕-патр╕отов╕, принципов╕й ╕ порядн╕й людин╕, розставив ус╕ крапки над «╕».
 Про принципов╕сть ╕ порядн╕сть Олеся Луп╕я знаю за його статтею «Собори душ людських», з якою в╕н виступив на захист злободенного на той час роману Олеся Гончара «Собор», за що й поплатився посадою в газет╕ «Л╕тературна Укра╖на».
 Про долю ╕ творч╕сть Олеся Луп╕я можна говорити ╕ писати багато – ╕ про те, як його родину (за прихильн╕сть до УПА) вивозили до Сиб╕ру, ╕ про його твори, присвячен╕ нац╕онально-визвольн╕й боротьб╕ УПА, про незламн╕сть укра╖нського духу, про нескорен╕сть укра╖нсько╖ нац╕╖ в ╕сторичн╕й пов╕ст╕ «Гетьманська булава» та роман╕ «Пад╕ння давньо╖ столиц╕», за як╕ йому 1994 року було присуджено Нац╕ональну прем╕ю ╕мен╕ Т. Г. Шевченка. А роман «Лицар╕ помсти» - про морськ╕ походи запорозьких козак╕в - удосто╓ний прем╕╖ ╕мен╕ Д. Яворницького.
 Хвилююч╕ поеми «Сотня», «Зелене вес╕лля», «Льв╕вський лег╕нь», присвячен╕ нац╕онально-визвольн╕й боротьб╕ во╖н╕в УПА, були написан╕ уже в часи Незалежност╕ Укра╖ни, бо ран╕ше вони й не могли б побачити св╕т. Про ╕стор╕ю ╖хнього написання поет розпов╕в в одному з╕ сво╖х ╕нтерв’ю в газет╕ «Л╕тературна Укра╖на» 27 березня 2008 року: «Я народився на Льв╕вщин╕ ╕ там проминуло мо╓ дитинство до часу вивезення нашо╖ родини до Сиб╕ру. На мо╖х очах в╕дбувалася запекла боротьба справжн╕х захисник╕в укра╖нського народу ╕з загарбниками. Тат╕в брат Михайло Луп╕й – «Кармелюк» був пол╕твиховником сотн╕ Ема, а згодом куреня «Галайда», та ╕ вся наша с╕м’я допомагала повстанцям. Я добре пам’ятаю обличчя вояк╕в УПА, вони часто заходили до нас, ночували, л╕кувалися, вони були для нас як р╕дн╕, наш╕ геро╖, бо захищали людей в╕д н╕мецьких фашист╕в та енкаведист╕в. Мен╕ н╕чого не треба було вигадувати, образи конкретних людей ╕ дос╕ в мо╖й пам’ят╕…»
 Олесь Луп╕й нещодавно перейшов св╕й 70-р╕чний руб╕ж. Для талановитого письменника це пора напружено╖ повсякденно╖ творчо╖ прац╕. Олесь Васильович працю╓ багато ╕ пл╕дно. З-п╕д його пера з’являються нов╕ прозов╕ й поетичн╕ твори. У видавництв╕ «Укра╖нський письменник» побачила св╕т книга вибраних поез╕й, а нещодавно - зб╕рка нових поез╕й «В╕чний рух». У ц╕й зб╕рц╕ поет Олесь Луп╕й не полиша╓ сво╖ традиц╕йн╕ теми – любов до р╕дно╖ укра╖нсько╖ земл╕, до ╖╖ захисник╕в ╕ чесних труд╕вник╕в, ╕сторичне минуле Укра╖ни та ╖╖ сьогодення, пейзажна та ╕нтимна л╕рика… Теми, здавалося б, давн╕, в╕чн╕, але як хвилюють! Думка, душа ╕ серце поета Олеся Луп╕я - у в╕чному невтомному рус╕. Його поез╕я – висока, чиста, зворушлива, н╕жна, сувора ╕ правдива. ╤ тут н╕куди не д╕нешся: поез╕я Олеся Луп╕я - нев╕д’╓мна частинка нашого суворого буття, нашо╖ епохи, д╕тьми яко╖ ми були.
 
Данило КОНОНЕНКО,
 член Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни.
 
 Олесь ЛУП╤Й:
 «БАТЬК╤ВЩИНО МОЯ – УКРА╥НО,
 Я ТОБОЮ НАЙБ╤ЛЬШЕ ГОРДЖУСЬ…»
 
 * * *            
 Н╕що не може пор╕внятись
 З тобою, милий краю м╕й,
 Ти, як чар╕вний Божий напис
 На ц╕й планет╕ голуб╕й.
 
 В╕д Закарпаття аж до Дону,
 В╕д Придесення по Дунай
 Ти - образ батьк╕вського дому,
 Ти - материнський р╕дний край.
 
 Усе знайоме, все священне,
 В╕д д╕да-прад╕да сво╓,
 Тут праця коп╕тка щоденна
 Мен╕ при╓мною ста╓.
 
 Хл╕бами сповнен╕ долини,
 Плодами сповнен╕ сади...
 До тебе завше думка лине,
 Бо тут мал╕ мо╖ сл╕ди,
 
 Тут запах отчо╖ дом╕вки,
 Де мама в тишин╕ н╕чн╕й,
 Коли торкалась до гол╕вки,
 Казала: «Спи, синочку м╕й!»
 
 Почу╓ш мову злотолунку,
 Побудеш в хатньому тепл╕.
 Тут, як на Божому малюнку,
 Простори мило╖ земл╕.
 
 * * *
 Р╕дна земле з м╕стами ╕ селами,
 У житах, у цв╕ту навесн╕,
 Укра╖нським народом заселена,
 Над усе дорога ти мен╕.
 Називаю тебе Батьк╕вщиною,
 Бо колись п╕д осонням в╕к╕в
 Ти була золотою вершиною
 Для мо╖х прад╕д╕в, прабатьк╕в.
 Називаю тебе Укра╖ною,
 Як колись л╕тописець назвав,
 Бо з тобою, святою, ╓диною,
 Незалежним нарешт╕ я став.
 
 * * *
 Батьк╕вщино моя - Укра╖но,
 Я тобою найб╕льше горджусь,
 Ти для мене, як мати ╓дина
 З княжим ╕менем Ки╖вська Русь.
 
 Там тво╓, Укра╖но, кор╕ння,
 Незнищенне, м╕цне, в╕кове.
 Нин╕ слави тво╓╖ пром╕ння
 У нов╕тн╕й держав╕ живе.
 
 Ти здолала потвору стосилу
 ╤ д╕йшла до сво╓╖ мети.
 Як в часи Ярослава й Данила,
 Стала в╕льною, гордою ти.
 
 Розминайся з╕ злими в╕трами,
 Хай тоб╕ в╕дкрива╓ться св╕т.
 ╤ такими цв╕ти кольорами,
 Що тоб╕ дорог╕ з давн╕х л╕т.
 
 * * *
 О Батьк╕вщино, р╕дна нене,
 Знов заз╕хають вороги
 На тво╓ власне, сокровенне,
 Багат╕ ниви й береги.
 Для них ти нав╕ть не держава,
 А просто ласий шмат земл╕,
 Бо тут колись бенкетували
 ╥х предки, ненаситн╕, зл╕.
 Для них ╕ ми не ╓ народом,
 А т╕льки масою людей,
 Що скн╕╓ ╕з закритим ротом,
 Без почутт╕в, думок, ╕дей...
 Н╕хто про те не хоче знати,
 Що ти державою була,
 Ум╕ла господарювати,
 В усьому кращою була.
 Та головне, В╕тчизно мила,
 Що пам’ята╓ кожен з нас
 Про Ярослава ╕ Данила,
 Про княжий ╕ козацький час.
 Тво╖ сини завжди готов╕
 ╤ти п╕д майва корогов.
 Нема сильн╕шо╖ любов╕,
 Ан╕ж до матер╕ любов.
 * * *         
 На цих зелених берегах,
 У л╕снич╕вках, диких пущах,
 Де панував всесильний страх
 Та окупант╕в сила злюща,
 Творилась арм╕я УПА
 Щодня в смертельному бор╕нн╕.
 Там не один герой упав,
 Життя в╕ддавши Укра╖н╕.
 Там п╕д травою-муравою
 Пом╕ж деревами лежать
 ╤ слухають, як р╕дн╕ пущ╕
 Про ╖хн╕ подвиги шумлять.
 
 ДЕРЖАВА
 
 ╤
 Держава - це твоя любов
 До краю, де ти народився,
 Де Божий св╕т тоб╕ в╕дкрився,
 Де щастя ти сво╓ знайшов.
 
 Держава в кожному ╕з нас,
 У серц╕, у кровин╕ кожн╕й,
 ╤ не любить ╖╖ не можна,
 Вона ╕з нами повсякчас.
 
 В╕ддай талант, сво╓ ум╕ння,
 Забудь про ся╓во клейнод, -
 Лише служ╕ння Укра╖н╕
 Нас об’╓дна╓ у народ.
 
 Лише палка любов до не╖
 Народить вище почуття,
 Задля велико╖ ╕де╖
 В╕ддати можна ╕ життя.
 
 II
 Твоя держава - це не просто
 Земля для роздум╕в ╕ мр╕й,
 То ж почувайся тут не гостем,
 А будь господарем у н╕й.
 
 Люби, шануй свою державу,
 ╥╖ клейноди, прапор, г╕мн
 ╤ ╖╖ славу величаву,
 Вона - тв╕й захист ╕ тв╕й д╕м.
 
 А хто пройшов через Сиб╕ри,
 Того зустр╕нь ╕ поклонись, -
 За р╕дний край, за нашу в╕ру
 Вони страждали там колись.
 
 Страждали в холод╕ чужини,
 Терп╕ли злидн╕ як могли,
 ╤дею в╕льно╖ В╕тчизни,
 Як ╕м’я Бога, берегли.
 
 Люби ╖╖ любов’ю сина,
 Будуй, твори, обер╕гай,
 Щоб райдуга золотосиня
 Щодня в╕нчала р╕дний край.
 
 III
 Колись за тебе гинули в боях,
 Страждали в Соловках
  ╕ по Сиб╕рах,
 Та до останку ╖х тримала в╕ра,
 Що треба з горд╕стю
  пройти той шлях,
 
 Не зганьбитися перед ворогами,
 Щоб не подумали, що ми слаб╕,
 Не годн╕ вистояти в боротьб╕,
 Що можна збиткуватися над нами.
 
 Та, дякуючи ╖м, тепер ти ╓,
 Державо укра╖нського народу.
 Сво╓ життя в╕ддавши за свободу,
 Вони прославили ╕м’я тво╓.
 
 Подвижники ╕де╖, с╕вач╕
 Не зникли ╕ так просто  не пропали,
 Вони фундаментом для тебе стали,
 Були ж ╖х тисяч╕ ╕ тисяч╕...
 
 Вони з ╕м’ям тво╖м ╕шли до бою
 ╤, наче мур озбро╓них фортець,
 Н╕хто не м╕г здолати ╖х сердець.
 Вони завжди, як зор╕, над тобою.
 * * *
 Ще стоять стар╕ фортец╕,
 ╤ щемлять ╖м давн╕ рани.
 Запод╕ян╕ у герц╕
 ╤з нападником поганим.
 
 Де здригались горд╕ мури,
 Падали в р╕ку криваву...
 Згинув гетьманський Батурин,
 Наче лицар, за державу.
 
 Ранн╓ сонце огляда╓
 Вкрит╕ росами простори,
 Св╕жий в╕тер розв╕ва╓
 Над фортецями прапори.
 
 Йдуть, дивуються народи,
 Як над вежами ру╖ни
 Грають золотом клейноди
 Самост╕йно╖ Вкра╖ни.
 
 ЛИЦАР

 Свою В╕тчизну ти любив,
 Обер╕гав ╕ будував,
 Та задля не╖ т╕льки жив,
 Все найдорожче ╖й в╕ддав.
 
 Немов з╕рниця золота,
 Вона кр╕зь тьму тебе вела,
 ╤ кожна мить твого життя
 Для не╖ в╕ддана була.
 
 Так день у день, так р╕к у р╕к,
 Куди б не йшов, що б не робив,
 Про не╖ думав ц╕лий в╕к
 ╤ шанував, боготворив.
 
 Ти гордо йшов серед хуртеч,
 Незгасним полум’ям гор╕в,
 Тримав напоготов╕ меч,
 Щоб захищать в╕д ворог╕в.
 
 Тебе забули... ╤ нехай!
 Та головне, що ╕з небес
 Щодня ти бачиш р╕дний край,
 Який ╕з небуття воскрес.
 
 * * *
 Св╕та╓, ╕ так почина╓ться ранок,
 ╤ в╕тер вже кличе в дорогу мене,
 А сад огорта╓ легенький серпанок,
 Неначе п╕д лаг╕дним пензлем Моне.
 
 Легенький серпанок осяяв будинок,
 Протоптану стежку в глибок╕ яри.
 Тремтять на трав╕ м╕р╕ади росинок,
 Ще вищими стали за н╕ч явори.
 
 Все в рус╕, бо хоче себе показати,
 Хай ╕нш╕ побачать: живу ╕ цв╕ту!
 А ранок на обр╕╖ так заповзято
 Виштовху╓ кулю тремку золоту.
 
 Чийсь голос в╕длуню╓ про порятунок,
 Чи може так щемно гласять небеса,
 Що куля та знищить чар╕вний малюнок,
 ╤ зникне серпанок, як н╕жна роса.
 
 * * *          
 Життя трива╓, ожива╓ рад╕сть,
 ╤ хочеться дивитися на св╕т,
 Що виклика╓ подив ╕ принадн╕сть,
 Не думаючи, ск╕льки тоб╕ л╕т.
 Милу╓шся ╕ т╕шишся безм╕рно,
 Немов д╕твак, вигуку╓ш слова,
 ╤ дума╓ш, яка могутня в╕ра
 У те, що вся довколишн╕сть жива.
 Весь св╕т одухотвореним  зда╓ться,
 Бо прагне простоти ╕ доброти,
 ╤ нав╕ть кам╕нь щиро  в╕дгукнеться,
Якщо до нього об╕звешся ти.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #3 за 05.08.2011 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=9175

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков