Версiя для друку Обговорити в форумi

Постаті
 
АКАДЕМІКУ, ЛІТЕРАТУРОЗНАВЦЮ, КРИТИКУ, ЛАУРЕАТУ ШЕВЧЕНКІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ, ГЕРОЮ УКРАЇНИ, «СВІТЛИЧАНИНУ» ІВАНУ МИХАЙЛОВИЧУ ДЗЮБІ ВИПОВНИЛОСЯ 80 ЛІТ!
 На одній зі своїх книг, переданій для редакційної бібліотеки років сім тому, Іван Михайлович залишив ось такі слова: «Героїчній редакції «Кримської світлиці» - ваш читач І. Дзюба».
 Цей лаконічний, але такий значущий для нас, "світличан", автограф став найвищою оцінкою наших кримських газетних старань долучитися до великої справи з духовної розбудови України, де у перших лавах - Іван Дзюба. Він належить до покоління переслідуваних і репресованих за часів радянської влади носіїв української культури. Його викривальна гострополемічна праця “Інтернаціоналізм чи русифікація”, таємно вивезена у рукописі за межі Радянського Союзу в 60-х роках минулого століття, схвилювала не лише українських патріотів, але й світову громадськість. Серед багатьох інших цей твір презентовано у Музеї української звитяги Національного університету «Києво-Могилянська академія» на виставці «Талант і Доля», присвяченій 80-літтю з дня народження Івана Дзюби. А нещодавно побачила світ нова книга - «Нагнітання мороку: від чорносотенців початку ХХ ст. до українофобів початку XXI ст.» Поштовхом до її написання стала антиукраїнська пропаганда, надто помітна нині в суспільстві. А ще річ у тім, зазначає автор у передмові, що серед чорносотенців, зокрема й серед їхніх ідеологів та провідників, дуже значний відсоток становили наші рідні малороси...
 В останньому розділі книги – «Русифікація вчора, сьогодні... і завтра?» йдеться про тривання й посилення процесів дезінтеграції України, її розукраїнення. Історія немов випробовує нас на здатність бути собою. А відтак і спроможність бути в ній – в історії, - застерігає Іван Дзюба.
 На порталі «Українське життя в Севастополi» за адресою http://ukrlife.org/main/evshan/dzyuba.html з дозволу правовласника, яким є Видавничий дім "Києво-Могилянська академія", викладено книгу Івана Дзюби «Нагнітання мороку: від чорносотенців ХХ ст. до українофобів початку ХХІ ст.».
 Пропонуємо увазі читачів уривок з останнього розділу цієї книги. І зичимо ювіляру усією нашою відновленою «Світлицею» натхнення і сил для нових книг - духовних оберегів України!
 
 РУСИФІКАЦІЯ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

 РУСИФІКАЦІЯ ВЧОРА, СЬОГОДНІ... І ЗАВТРА?
 (Ким і як воно «історично складалося», ким і як «історично складається»)
 
 Проголошення державної незалежності України дало тільки початок процесам державотворення. Вони були ускладнені не останньою чергою глибиною зрусифікованості значної частини українського населення. Радянська політика русифікації була набагато ефективнішою, ніж у Російській імперії. «Обрусение» царських часів майже не зачепило селянство або зачепило його лише поверхово, і селянство залишалося в перспективі невичерпним джерелом національних сил. Натомість за радянських часів селянство зазнало небувалого вимордовування; традиційне село змінило своє обличчя, воно втратило роль гаранта національного життя, тоді як місто, основний ареал сучасної націєтворчості, в Україні таким не стало.
 Навальна індустріалізація та урбанізація в ХХ ст. супроводжувалися не лише стихійною міграцією великих мас населення, а й завезенням партійних кадрів з пролетарських центрів Росії, широким залученням фахівців-технократів, цілеспрямованою зміною етнічного складу окремих регіонів, що засвідчує динаміка демографічних змін за даними переписів населення. Водночас усе робилося для того, щоб економіка України критично залежала від централізованих схем розвитку продуктивних сил і не могла набути самодостатнього характеру в жодній із своїх галузей.
 Російська імперія була деспотичною, але не тоталітарною державою. У своїй національній політиці вона вдавалася до репресій, але масовий терор не входив у її державницький ресурс (за винятком доби становлення імперії – акцій Петра I та Катерини II). Не мав він і безмежних можливостей контролю над поведінкою особистості чи груп людей, засобів постійного ідеологічного та психологічного тиску, пропагандистського маніпулювання свідомістю народу. В усьому цьому, а також у системності, гнучкості й підступності, науково-теоретичному забезпеченні, прогностичності й здатності до превентивних заходів радянська національна політика стояла набагато «вище» за царсько-імперську. Але вона перевищувала її і спектром «позитивних» стимулів. Адже не йшлося про образливі і дискримінаційні гасла русифікації чи «обрусения» – офіційно йшлося про взаємозближення і взаємозбагачення, про благородні інтернаціоналістські почуття, про історичний вихід з простору одвічної міжнаціональної ворожнечі в простір спільного будівництва світу злагоди і доброго майбуття. Це обіцялося як приклад усьому людству! І ця магія діяла часом невідпорно. Нарешті, відчуття належності до єдиного (хоч і багатонаціонального: нації ще не скасовувалися, а тільки «зближувалися»!) – «єдиного радянського народу» з його роллю у світовій історії, впливом на світові події, відчуття життя в «одній шостій світу» з її природними і культурними багатствами, – все це могло давати і багатьом давало своєрідне усвідомлення значущості або передчуття простору для самореалізації, стимулювало відмову від національної ідентичності на користь загальнорадянської.
 Тобто, радянський проект великодержавності як нібито багатонаціональної пропонував ідеали світової міри. В цьому була його сила. Але – парадоксальним чином – у цьому була і одна з причин (хоч, може, й не головна) його краху: коли ставав очевиднішим великий історичний обман.
 Проте до того часу він устиг своє зробити: ідеали залишилися у сфері риторики, а реальністю стали, з одного боку, досягнутий високий рівень русифікації в межах інтенсивно створюваного «єдиного радянського народу», але з іншого боку – нагромадження – під видимо спокійною поверхнею контрольованої публічності – грізних проблем суспільно-політичного, соціального, національного, мовно-культурного характеру.
 Вони залишилися у спадок державам, що стали наступниками СРСР.
 Державно незалежна Україна не позбулася багатьох аспектів колишньої колоніальної залежності – як у вимірах економіки та політики, так і особливо у вимірах самоусвідомлення та «ментальності». У значної частини населення, попри загальне невдоволення радянською системою, залишилася радянська ідентичність. А у сфері культури і мови «здобутки» напівколоніального становища не тільки збереглися майже повністю, а й у дечому примножуються. Якщо наприкінці 80-х та на початку 90-х років у атмосфері піднесення національного руху та ейфорії від здобуття державної незалежності відчутно був зріс інтерес до української мови навіть з боку російськомовних, вона здобувала престижність, і володіння нею уявлялося перспективним, то невдовзі глибока економічна криза, господарський нелад, політична нестабільність, масове зубожіння людності призвели до компрометації української ідеї, а це болісним чином позначилося і на ставленні до української культури та мови як носія національності. Привабливість її в очах обивателя зменшилася, натомість почали оживати глибоко укорінені упередження минулих часів. Ще не забулося гасло «Коммунизм говорит по-русски», як на зміну йому прийшло гасло «Бизнес говорит по-русски», що повторює славнозвісну, столітньої давності тезу П. Б. Струве: «Капитализм говорит по-русски». Грабіжницько-мафіозний «ринок», мотивований лише бажанням якомога швидшого і якомога більшого зиску в будь-який спосіб (та ще за умов державно-податкового і державно-хабарницького здирства) напропале експлуатує історично спотворену культурно-мовну ситуацію і далі відштовхує, «відторгає» українську мову й культуру, активно діє проти них (а тим самим – хоч і не тільки тим – і проти України).
 Це діється не лише в політичному житті, а й на побутовому рівні, зокрема в свідомості «продвинутого» обивателя, нині озброєного комп’ютером та інтернетом, які зовсім не гарантують від дурості. Політичну свободу, свободу слова обиватель розуміє і використовує по-своєму, відчуваючи підтримку, а то й спрямовування від політичних сил неукраїнської орієнтації. У науковому збірнику «Contemporary Ukraine оn the Cultural Map of Europe» (2009, Нью-Йорк) є стаття дослідника, присвячена інтернетним атакам нібито на «галичанський діалект», а насправді на українську мову взагалі (Michael Moser. The Galician Variant of the Ukrainian Language and Anti-Ukrainian Discours in Contemporari Internet Sour ces). Автор наводить численні абсолютно дикунські висловлювання про українську мову (аж до такого: «Українська мова – это не язык, это крики животных (мычанье, гавканье, хрюканье, карканье) – жидопольского быдла из Галичины» – с. 330), в яких очевидною є політична спрямованість ненависті до всього українського – пряма пов’язаність із російським шовінізмом. Це вже щось більше, ніж просто декультуризація суспільства.
 Особливо великий внесок у деукраїнізацію та культурне пониження суспільства робить телебачення, що в Україні фактично, за винятком одного-двох каналів, контролюється проросійськи налаштованими телемагнатами. Навіть на державному НТКУ (Національна телекомпанія України) «з’явилося багато двомовних та російськомовних проектів, частину яких «доброзичливці-благодійники» «дарують» НТКУ за копійки. Але відомо, що безплатний сир буває лише у мишоловці. І в ідеологічне промивання мізків українців охоче вкладають гроші ті, хто бачить Україну в «єдіном русском міре»1.
 За звітністю ж 98% програм НТКУ – «україномовні». «Очевидно, за тим принципом, що коли хоч одне слово ведучий сказав українською, – це україномовна програма»2.
 Після помітного піднесення в перші роки незалежності, українськомовна преса нині практично витіснена з суспільного побуту. Ось деякі дані станом на 2008 рік. «Найбільший наклад (а отже, й розповсюдження) в Україні мають дві російськомовні газети – “Факты” (1,1 млн, за іншими оцінками – 600 тисяч) і “Сегодня” (700 тисяч, за іншими оцінками – 500 тисяч). Ці газети не тільки утримують читачів у спільному з Росією інформаційно-культурному просторі, а й постійно, як, наприклад, газета “Сегодня”, публікують матеріали, що дискредитують українську культуру»3. До першої четвірки найтиражніших газет, що видаються в Україні, входить лише одна україномовна – «Сільські вісті» (тираж 200 тисяч), читацьку аудиторію якої складають переважно сільські жителі. До цього слід додати, що в більшості великих міст Сходу і Півдня України, не кажучи вже про Крим, знайти українську газету у вільному продажу практично неможливо. Водночас Україна заповнена клонами російських газет: «Комсомольская правда в Украине», «Московский комсомолец в Украине», відповідні варіанти газет «Известия», «Труд» та ін., десятками журналів популярного та розважального характеру, що виходять величезними накладами. Небагата українська періодика скласти їм конкуренцію не може.
 «Товсті» літературні журнали – традиційна арена гуманітарної думки – ледве животіють, виходять вони «здвоєними» числами, а їхній тираж катастрофічно впав. Тут треба сказати, що українські видання, у тому числі україномовні газети, через фінансову скруту фактично не платять гонорарів, а це відбивається на їхніх можливостях залучати автуру, не кажучи про те, що з відповідних причин журналістський корпус російських видань потужніший (хоч і складається з українських журналістів, які змушені шукати краще оплачуваної роботи).
 Український кінематограф практично знищений. Телебачення опинилося в руках магнатів, далеких від розуміння національно-культурних чи загальнопросвітницьких потреб, і стало потужним засобом русифікації та пропаганди вульгарних смаків і відчуження від реальних проблем українського життя. Багаторічні зусилля інтелігенції та відповідальної частини політикуму добитися створення незалежного громадського телебачення досі не дали результату.
 Українське книгодрукування в занепаді, і хоч за останні роки вийшло багато цікавих і цінних видань, як оригінальних, так і перекладних, їхні тиражі мізерні, а через параліч книготоргівлі й ті не завжди доходять до читача.
 «…У 1990 році в Україні було видано понад 170 млн примірників книжок, або 3,27 книги на душу населення, які одночасно реалізувались у понад 4000 книгарень. Натомість у 2005 році було видано 54 млн примірників, або 1,15 книги на душу населення. Але реалізувати цей обсяг книжок українські видавці мали можливість вже в 400 книжкових магазинах. Тобто, якщо кількість книжок за накладом зменшилася у 3,14 раза, то кількість книгарень – майже в 11 разів. Це є свідченням деградації інфраструктури, яка мусила б забезпечити популяризацію та просування національної книги до споживача»4. Трагічний парадокс: за роки незалежності столиця України втратила 70 книгарень, а «на цьому “цвинтарі” української книги виросли банки, ресторани, салони мобільного зв’язку, магазини одягу, салони краси»5. Тут можна додати, що багато з наявних книгарень у містах Сходу й Півдня взагалі відмовляються замовляти українські книжки, посилаючись на брак попиту, хоч насправді такий попит є, як засвідчує виїзний продаж самих видавництв.
 І як не погодитися зі словами президента Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів Олександра Афоніна: «…Значною мірою кризові явища, від яких нині так жорстоко потерпають економіка країни, її культурна, соціальна сфери та наука, є наслідком фактичного нехтування усіма без винятку вищими керівниками упродовж усіх двадцяти років незалежності книгою як головним стратегічним інструментом творення людини, нації, держави»6.
 
1 Самченко Валентина. Хто тут Національний? // Україна Молода. – 11–12 лютого 2011. – С. 3.
 2 Там само.
 3 Масенко Лариса. Нариси соціолінгвістики. – К., 2010. – С. 151.
 4 Експертна доповідь «Україна в 2006 році: внутрішнє і зовнішнє становище та перспективи розвитку». – К., 2007.
 5 День. – 23 лютого 2011. – С. 1.
6 Там само. – С. 2.
 
(Продовженняу наступному номері).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #1 за 29.07.2011 > Тема ""Білі плями" історії"