|
"Кримська Свiтлиця" > #20 за 16.05.2003 > Тема ""Білі плями" історії"
#20 за 16.05.2003
«ЗАЛИШАЛОСЯ ОДНЕ —ГОЛОДНА СМЕРТЬ...»
Із спогадів Портянка Анатолія Дмитровича
Із спогадів Портянка Анатолія Дмитровича, 1927 р. народження, який пережив голод 1933 р., 16-річним пішов на фронт, поранений в квітні 1945 р. на Балатоні, в 1946 - 1948 рр. перебував в ГУЛАЗі у Сибіру, в 1953 - 1958 рр. закінчив Кримський педінститут, в 1958 - 1987 рр. працював вчителем української мови та літератури в Сімферополі та Гвардійському. 11 червня 1993 року пішов з життя. Спогади підготувала дружина Ганна Іванівна в пам’ять до 10-річчя з дня його смерті.
Чомусь для мене символом голоду стали нещасні тварини. Два випадки запам’яталися на все життя. Один із далекого 1933-го, коли мені тільки-но виповнилося 6 років, а другий - через 14 років по тому в гулагівському таборі міста Новосибірська.
Була пізня осінь 1933 року. По полях навколо сіл бродило багато коней, худючих - шкіра та кістки. Один з них запам’ятався мені назавжди. Він уже не міг ходити, лежав, витягнувши шию і ноги по землі, його очі болісно були підведені під лоб, зуби вишкірені, глибоко провалені боки з ребрами, які страшно випирали, тяжко підіймались та опускались. Біля коня зібралися хлопчики й дівчатка. Два хлопчики били його хворостинами по ребрах, бажаючи підняти на ноги. Кінь в’яло перебирав ногами в повітрі, бився головою об землю, але піднятися вже не зміг. Милостивіші діти приносили звідкілясь жменьки трави та листя, клали йому до морди, але коник якось дуже сумно дивився на ту їжу, і в оці у нього застигла сльоза. Під вечір кінь здох.
Другий випадок стався, коли я перебував у сталінському таборі в дуже важкому 1947 році. Неподалік від барака йшло кошеня, не йшло, а страшно перевалювалось з боку на бік, деякий час відлежувалось, а потім підіймалося, знову робило декілька кроків і падало. Я взяв його в руки. Воно було невагоме. Клубочок пуху з величезними очима. Від виснаження воно вже не могло навіть нявкати. Мені не було чого йому дати. Я і сам тоді лежав у бараці для слабосильних і ледве переставляв страшно
пухлі ноги. Свою пайку хліба я з’їдав миттєво, тримаючи її в двох долонях і не відриваючи від рота. Скільки я пам’ятаю себе в сім’ї, ми називали хліб з любов’ю - «хлібчик». І зараз у мене болить серце, коли я бачу, як валяються шматки хліба...
Отже - голод 1933 року. До цього дня не знаю, хто був винуватий в масовому знищенні людей голодом. Селян померло значно більше, незважаючи на те, що вони виробляли всі продукти харчування. У них забрали буквально все під мітлу. Втекти із села без документів було неможливо, залишалося одне - голодна смерть. Робітники були у кращому становищі, отримуючи хліб по карточках на працюючих та «їдоків». Моя сім’я в цей час була уже на Донбасі, батько був робітником, тому ми отримували хліб на одного працюючого і трьох «їдоків». «Їдоки» отримували по 300 грамів хліба, скільки давали працюючому я не пам’ятаю.
Мої батьки були дуже економні і запасливі. Поживши досить довго на світі, вони вже знали, що таке голод, який пережили в 1921 році. Ціною страшної економії вони зібрали в мішечки і вузлики потроху пшениці, пшона та цукру. В той тяжкий час газети писали, що спекулянти накопичують велику кількість продуктів, щоб потім перепродавати голодуючим, і на цьому наживаються. Можливо, і були такі, не знаю. Так ось, одного дня в наш сарай, де ми мешкали, нагрянули активісти і реквізували всі наші запаси. Тьотя лаялась і плакала, батько злякано стояв, опустивши голову, ми з сестрою, притулившись одне до одного, широко відкритими очима дивилися на НКВД, яким в той час нас лякали. Але НКВД на вигляд було не страшне і дуже діловите. Повкидали всі наші мішечки з крупами та цукром в один мішок, взяли на плечі і так же швидко зникли, як і з’явилися, залишивши розписку про те, що в громадянина Д. А. Портянка органами міліції реквізовано стільки-то і таких-то продуктів. В чому й розписалися.
Та якось зиму 1933 року пережили. Тьотя приносила баланду, яку називали супом. Її роздавали для голодуючих по столовках. За нею треба було йти рано-рано і простоювати довго-довго в довжелезних чергах. Цей так званий «суп» тьотя приносила в жерстяній банці, щось туди добавляла, довго кип’ятила, а потім давала нам сьорбати його з малюсіньким шматком хліба. Хліб завжди ділив батько, ділив чесно, відповідно до віку і праці кожного. Собі і тьоті (вони працювали) шматочки побільші, а нам - малесенькі.
Якось батьки пішли на роботу і залишили на столі окрайчик хліба. Ми з сестрою відрізали і відрізали від нього по шматочку, допоки не з’їли до крихти. Потім страшно злякалися майбутньої розправи і стали звинувачувати одне одного. Коли прийшли батьки, вину за з’їдений хліб сестра переклала на мене. Батько схопив мене за руку з наміром гарненько провчити. Але я із слабкості і переляку впав, втративши свідомість. Батько не став мене карати, а розплакався від жалю до мене, і я теж гірко заплакав. Ця сцена на все життя врізалась батькові в пам’ять, і він завжди, згадуючи цей випадок, плакав щирими сльозами.
Дуже важко стало весною 1934 року. Сніг ще не зійшов з полів і там збирати було нічого. Переїли вже все - собак, котів, коней, було багато випадків людоїдства. Схудлі матері приходили на вокзали, саджали на відкриті платформи закутаних в ганчір’я дітей і швиденько, не оглядаючись, тікали. Говорили, що цих дітей міліція потім відправляла в дитячі будинки та приюти. Так ті матері намагалися врятувати життя своїх дітей від голодної смерті. Та багато людей не виносили мук голоду і кінчали життя самогубством, причому цілими сім’ями.
Нас Бог милував, не дав нам загинути від цього страшного голоду. Весною ми перебивалися різною зеленню. Об’їдалися квітами акацій, викопували різні корінці, жували стебла суріпки та інших, таких солодких, польових трав. Так ми і дочекалися літа 1934 року, на рідкість урожайного...
Київська міська організація Української народної партії оголосила про збір свідчень очевидців української трагедії - голодомору для створення й видання всеукраїнського мартиролога. Запрошуємо наших читачів надсилати свої спогади-свідчення про голод в Україні до редакції "Кримської світлиці". Саме вони, ці свідчення, й допоможуть остаточно визначитися з оцінкою цієї страшної трагедії у житті нашого народу.
"Кримська Свiтлиця" > #20 за 16.05.2003 > Тема ""Білі плями" історії"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=882
|
«З НАБЛИЖЕННЯМ НЕБЕЗПЕКИ ДО НЕ╥ ВЕРТАВ ДОБРИЙ НАСТР╤Й»
НА ЗАХИСТ╤ НАШО╥ СТОЛИЦ╤
╤СТОР╤Я УКРА╥НИ В╤Д МАМОНТ╤В ДО СЬОГОДЕННЯ У 501 ФАКТ╤
ДМИТРО ДОНЦОВ - ТВОРЕЦЬ ПОКОЛ╤ННЯ УПА, НАСТУПАЛЬНИЙ ТА БЕЗКОМПРОМ╤СНИЙ
ПОВЕРНУТИ ╤СТОРИЧНУ ПАМ’ЯТЬ
