Версiя для друку Обговорити в форумi

 РОЗДУМИ НАД «ЧОРНИМ ВОРОНОМ» ВАСИЛЯ ШКЛЯРА

 Видатний художник і колекціонер Тарас Лозинський на відкритті своєї ювілейної виставки в Національному музеї сказав, що в Україні нема проблем з книговиданням, а є проблеми з книгокупуванням… Правда, здається, ця сентенція не стосується книги Василя Шкляра «Чорний ворон» («Залишенець»). Тільки що вийшовши, вона відразу ж знайшла свого читача і це коло ширшає.
 Коли вперше прочитав роман Василя Шкляра «Залишенець», прийшов образ, що він його писав, ніби орав поле. Хто це бачив, або й сам орав, то знає, що рало, перевертаючи скибу, виорює з чорної землі то камінець, то валун, а то й черепки горщика, часом глину чи пісок, буває – натрапить на стародавню знахідку, іржавий багнет, годинника чи гроші, що загубили жниварі торік, часом виоре мишаче кубельце, розоре кротовину, розріже хробака, випорпає личинку хруща чи медведки, які орач відрухово затоптує, бо коник не чекає. За ним бредуть кури, видзьобуючи поживу, чи й крадеться котик, мишкуючи. В кінці поля кінь завертає і йде через скибу, ніби вишиває поле низинкою. Тим часом інші швидко садять картоплі, бо повертаючись, плуг прикопає їх у пухку темряву родючості. Отак, власне, у своїй оповіді Шкляр на ходу стрімко вивертає і чавить усіляку потолоч, залишаючи читачеві садити у його ниву свої рефлексії, думки, емоції. Він оре – відкриваючи правду і готуючи ґрунт, а вже що проросте, залежить від нас – ненависть, чи любов. Залежно, яку розсаду виплекала пам’ять нашого роду. І якщо ми гідні бути нацією, то пам’ять вродить урожай любові до цього поля на століття наперед.
 У містиці роману присутні дві ідеї – ідея закопаного скарбу, яка знаходить вираження в тому, що повстанці, які приходять у Чорний Ліс, думають над тим, який тут є скарб і ким захований. Є різні версії. Одні вважають, що це скриня з золотом, інші, що це свячені ножі закопав Гонта, а врешті, вони знаходять символ волі – чорний прапор зі словами «Воля України або смерть». Це швидше символ віри, а не волі.
 Також у творі присутня ще Шевченкова традиція – ідея Великого Льоху, де закопані скарби, клейноди, святині України. Хтозна, чи не веде свій початок ця ідея ще від Кам’яної Могили біля Нікополя, від легендарних Гер, котрих донині не торкнула ще лапа чужинця, ні перса, ні московіта.
 Там, як стверджують археологи, є чи не найбільший у світі льох, таємничі підземні катакомби, засипані і зачаровані… Невідомо, які послання людству вони ховають і передадуть через Україну, які цивілізаційні скарби і якої цивілізації – чи лелегів-пелазгів, трипілля-кукутені, Аратти, скитів-оріїв і паралатів, чи войовничих аріїв, чи, можливо, інших, прадавніх, допотопних цивілізацій, ім’я яким сьогодні - Україна.
 Так само ідея Великого Льоху присутня і в «Берестечку» Ліни Костенко, де в підземеллях стародавнього замку Богдан Хмельницький розмовляє з привидами.
 Так само у Великий Льох Мотронинського монастиря Холодного Яру, як у сакральну вічність в кінці роману відходить отаман Чорний Ворон.
 Глянемо на твір «Залишенець» очима одного з найвидатніших синів і духовних провідників людства Кароля Войтили – святійшого отця Івана-Павла ІІ, з погляду вічності і вселенського розуму.
 «Ми мусимо насамперед… дивитися у суть речей. Лише тоді, зло спричинене фашизмом і комунізмом, може збагатити нас, провадити до добра… «Не дозволь, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло добром» (Рим.12,21) – пише св. Павло.
 «Нації, як окремі індивіди, обдаровані історичною пам’яттю (значить, це дар Божий, а той, хто хоче його знищити, є посібником зла).
 Люди пишуть історію тієї спільноти, до якої належать… Ці історії націй, об’єктивізовані й зафіксовані письмово, є одним із найважливіших елементів культури – елементом, який є вирішальним для ідентифікації нації у вимірах часу.»
 «Чи може історія піти проти течії сумлінь?» - запитує святійший отець себе і відповідає:
 «Свободу всякчас потрібно здобувати, її не можна лише посідати!.. Усім собою платиш за свободу…
 Де ж пролягає межа поколінь – поміж тих, що не доплатили, і тих, яким випало переплачувати?
 Пластом подій історія покриває боротьбу сумлінь.
 Слабким є народ, якщо пристає на свою поразку, якщо забуває, що його послано для чування на слушну годину.
 (З твору Василя Шкляра виразно видно, яку високу ціну за свободу заплатило покоління наших дідів, і як багато недоплатили ми. А якщо так, то або за неї платитимуть наші діти і внуки, або ми її втратимо остаточно).
 Завершуючи, Іван-Павло ІІ звертається до зрілої нації:
  «…Ми підносимо тебе, стародавня земле, як плід любові поколінь, любові, яка переросла ненависть». (Myslac Ojczyzna, Karol Wojtyla, Poezje 1998. Переклад А.Содомори). Силою Божественного Одкровення відлунюють у душі слова Кароля Войтили: «…Есхатологічний вимір каже, що людське життя має сенс, і сенс має також історія народів. Звичайно, окремі люди, а не нації, одержать присуд Божий, але в присуді окремим особам виражений присуд і нації».
 Починається твір словами - «Отамана Веремія ховали у Гунському лісі…» - і закінчується - …востаннє подивився в небо…» - і три крапки. Значить – далі буде.
 Символічним у творі є похорон, з якого він і починається. Адже мова в романі про засіяні кістками, кровію политі 20-ті роки двадцятого століття в серці України на Черкащині. Тоді ховали товаришів-побратимів, синів і батьків, ховали клейноди і прапори, ховали зброю і надію.., бо знали, що у рідній землі вони не зогниють, а проростуть і заколосяться опором, боротьбою, боєм і будуть жнива перемог, нехай і через багато літ.
 Важкий, похмурий і страшний, жорстокий час насильства і смерті усього святого – волі, добра, світла традицій добросердого землероба перед навалою і підступом кочовика-зайди – азійської московитської, татаро-монгольської, хозарської, пролетарської орди - все це найточніше з великою документальною базою відбите у романі. А все ж твір Василя Шкляра засіває надії, плекає віру в добро, будить розум новими думками, а серце і руки до змагу, чину і перемоги. У ньому величезні втрати, яких зазнала Україна, її генофонд і дух нації перетворюються у знакову символіку не втрат і поховання, а весняного засіву, символіку скарбу, закопаного на глибину 5 заступів прапора у гарматній гільзі, на якому слова «Воля України або смерть». Якщо його було відкопано і піднято, якщо під ним кара сягла злочинців, то родиться впевненість, що наступні покоління знову піднімуть його з рідної землі і боротьба триватиме, бо воля вічна, бо воля, то єдиний скарб, даний людині Богом – воля вибору між світлом і темрявою.
 Дія роману розгортається в чітких часо-просторових межах – в Україні з епіцентром Холодного Яру у вируючій бульбіні (коловороті) війни 1919 – 1929 років. Але ті межі розширюються, як і в «Тарасі Бульбі» Гоголя, на захід поза Збруч, та на Донбас, куди відходять на «легалізацію» повстанці, бо під землею шукати не будуть. Має роман і езотеричний, містичний вимір пташиного польоту і 300-річного досвіду крука (чорного ворона). І тут напрошуються алюзії не тільки з гротескною традицією українського лицедійства і містикою Гоголя («Вій»), але й з розгортанням сюжетів українського поетичного кіно 1960-70-х років, представленого іменами світової ваги: режисерів Сергія Параджанова, Юрія Іллєнка, Леоніда Осики, Миколи Мащенка, Івана Миколайчука. Саме тому цей роман вже своєю структурою і точними характеристиками обставин, подій, героїв, описами природи і кінематографічною локалізацією мізансцен проситься на екран у формі серіалу, на зразок польського «Чотири танкісти і пес», російського епічного фентезі «Они сражались за Родину» чи китайського «А зори здесь тихие». І в цьому аспекті йому нема рівних у сучасній українській літературі, окрім, можливо, фантастичних фікшенів і екшенів Кожелянка «Дефіляда в Москві», «Конотоп». На екран у формі кіноновел просяться і окремі оповіді Марії Матіос зі збірника «Нація». Але, на жаль, маємо гіркий досвід, що серіали так званого українського кіно дуже легко епічні фрагменти нашої історії перетворюють на комедію і фарс, за участі Ольги Сумської, Петра Бенюка «Роксолана», за участю Б. Ступки «Мазепа», окрім відносно вдалих патріотичних постановок Олеся Янчука.
 З особистого досвіду ми всі знаємо, яка велика роль матерів у передаванні духовної спадщини. Отже, батьківщина є спадщиною і водночас майновим становищем, зумовленим цією спадщиною; це стосується також землі, території. З цього видно, що в самому понятті Батьківщини закладено глибокий зв’язок між духовним і матеріальним аспектом, між культурою і територією. Територія, силоміць відібрана в нації, стає в деякому сенсі благанням, а навіть криком, зверненим до «духу» самої нації.
 Норвід писав: «Краса існує для того, щоб причарувати до праці, а праця існує для того, щоб ми воскресли». Всі герої роману - від китайця Хуні й Вовкулаки до Фані і Чорного Ворона, причаровані красою, працюють задля цієї краси шаблями до знемоги, до відпадання рук.
 Неймовірної сили образ золотого дитятка вводить Шкляр, а швидше, саме життя у стрімку і бурхливу течію оповіді, і від того вона стає лагідною і хвилюючою. Втеча Тіни і Чорновуса з Веремієвим сином, сином нації за Збруч, поза межі засягу червоного Ірода наводить на паралель з Йосипом і Марією. Син нації – син Божий вже з самого народження приречений бути жертвою за свій люд. «Якже сповнився час, Бог послав свого сина, що народився від жінки… щоб ми прийняли усиновлення.., тому ти вже не раб, а син; а коли син, то спадкоємець завдяки Богові» (Гал. 4, 4-7). І тому, у яких би вигнаннях не був українець і скільки б років і поколінь він не скитався по чужинах, він залишиться духовним спадкоємцем України – батьківської спадщини, якщо проніс у серці каганець духу Батьківщини, віру в неї.
 Поняття патріотизму виразно подає нам Син Божий у своїй четвертій заповіді, яка зобов’язує нас шанувати батька і матір. У патріотизмі закладена саме така постава, адже Батьківщина воістину для кожного є матір’ю.
 Усяка небезпека, що загрожує великому добру Батьківщини, стає нагодою для перевірки цієї любові.
 В романі Василь Шкляр на глибокій документальній базі подає масу свідчень кривавої боротьби між навіки непримиренними силами, свідчень і характеристик з обох боків.
 Цей емпіризм свідчень, поєднаних витонченою літературною майстерністю і досвідом автора, гротескні і влучні психологічні характеристики героїв, як мазки пензля, волею творця витворює монументальну картину, наводить читача на спробу підсумувати досвід того періоду боротьби з творенням нової імперії зла на підвалинах московського тоталітаризму. У своїх розмаїттях, складних аспектах ці свідчення з протилежних сторін часто межують між собою, як погляди на той самий об’єкт під різними кутами. Автор не залишає читачеві вибору бути нейтральним, і він змушений у власній душі робити оцінку викладених подій. Саме тому відбувається постійний напружений зворотній зв’язок навіть не між автором і читачем, а між громадянином й історичними колізіями долі його народу, від першого і до останнього слова роману.
 Формально твір Василя Шкляра споріднює дещо з сучасною постмодерною літературою, але в ньому цілковито відсутній цинізм, який воленс-ноленс вчувається чи не в кожному творі сучасних українських постмодерністів Леся Подеревянського, Юрія Андруховича, Юрія Іздрика, Олеся Ульяненка, Сергія Жадана, Юрія Винничука та інших, а також самолюбування, помітне бажання блиснути власною ерудицією, грою багатослів’я для самої гри і силуваною оригінальністю думки й форми викладу. Та й лайка і матюки у «Чорному Вороні» звучать органічно, бо злітають з язиків тих, кому язик належить, не каляючи української мови.
 Зрештою, це нормально, бо сам Шкляр, без жарту, просто, якось сказав, що він був джмелем на мальвах Іваничука.
 За грубуватою, на перший погляд, і стрімкою манерою викладу Шкляра вчувається тонкий психологізм вишуканого портретиста, допитливий гностик, своєрідний, вдумливий інтерпретатор історії, знавець людської душі, зокрема, жіночої. Сам Василь Шкляр розповідає, що відчути і змалювати жіночі образи допомагає йому дружина, яка є першим читачем, поцінувачем, редактором і критиком його творів від самого початку роботи над ними. І саме у цьому взаєморозумінні є запорука їх успіху.
 
Юрій ВОЛОЩАК.
м. Львів.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #9 за 25.03.2011 > Тема "Урок української"