Версiя для друку Обговорити в форумi

В Україні сьогодні спостерігається ситуація, коли процес національного відродження плавно переходить у процес етно-національного виживання. Крим і, зокрема, Севастополь - чи не найяскравіший тому приклад. Національно-культурні товариства міста об’єднані в Асоціацію, котра покликана вищеназвані проблеми регулювати, ніби-то й намагається це робити, але так незграбно і нефахово, що мимохіть їх, ці проблеми, і примножує.
Історія зі створенням національно-культурного товариства з вивчення української культури представ-никами інших національностей, особами, далекими від цієї культури, як ми вже й повідомляли в одному з номерів, викликала зауваження присутньої при цьому голови Союзу українок Богдани Процак. Бо якщо людина каже: “Мне так приятно, когда меня зовут “хохлушечкой”, - і береться знайомити інших з  українською культурою, то в етнічного українця, окрім оскоми, виникає ще й бажання віднайти на адекватну роль пропагандиста, скажімо, російської культури, того, хто охоче іменував би себе «кацапочкою».
І реакція, здавалося б, мала бути з перспективою врахувань таких зауважень. Та сталося зовсім навпаки. Голова Асоціації національно-культурних товариств В. Мілодан створює  так звану “согласительную комиссию” з членів Асоціації. Сам пише туди скаргу на Б. Процак, бере таку ж скаргу від ображеної  “хохлушечки”, пані Полянської, та ще пані Жакич, котра в єдиній своїй особі представляє товариство сербів. Три заяви - і “согласительная комиссия” запрацювала на повну потужність. Викликали “винуватицю” і… позбавили її права відвідувати засідання Асоціації. А позаяк в тій Асоціації українських культурних товариств більше немає (думається, не зовсім зручно для звітів), то вирок було пом’якшено. Мовляв, нехай приходять з Союзу українок, але хтось інший, тільки не  голова товариства.
А інкримінували пані Процак нечемне поводження геть з усіма, і все на тлі національних інтересів. Колись у Сімферополі – який сором! - вона зауважила на професорську пропозицію  далі вже писати спільну російсько-українську історію, що такого не може бути, бо є окремо історія Росії й історія України. А прибувши до столиці, була щиро здивована, що чує скрізь російську, і відповідно відреагувала. Ще дуже дратує голову “согласительной комиссии” Вольдемара Давидовича Дерінга, що Богдана Михайлівна й до нього, етнічного німця, якось заговорила не російською, а українською. І вирішив тоді він її провчити: взяв та й відповів німецькою. А хай знає! (І не думається вельмишановному панові, що не в Німеччині, а в Україні до нього звернулися державною мовою. І тут вже годі й говорити, що нечемно зневажати мову країни, у якій живеш).
Тут вже і я зауважу, що пані Процак з’являється  усюди в елегантному одязі від знаних майстринь, в якому вишукане вкраплення національних елементів, мабуть, також муляє неукраїнське око.
А ще, напевне, дратує, що носяться з нею, як з писаною торбою.  Запрошують на всілякі заходи. Мер міста її чемно вітає,  вона – почесний член української “Просвіти”, почесний член  Союзу українок України. Ще й зараз подали документи з відділу у справах молоді держадміністрації на нагородження від Кабміну за постійне опікування “Пластом”. Чи ж не забагато для однієї? Ану як не буде з’являтись в Асоціації, то, може, й стане непомітнішою?
Як тут не навести уривочок з байки Б. Грасіана “Хвалько”:
“…Зібралися всі птахи і вступили у змову проти павича: “Нам би лише добитися, - сказала ворона,- аби він не зміг більше козиряти своїм проклятим хвостом. Тоді краса його швидко змарніє. Бо чого ніхто не бачить, те й не існує”.
Читаймо, панове, байки, в них глибока мудрість…

м. Севастополь.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #20 за 16.05.2003 > Тема "Резонанс"