Версiя для друку Обговорити в форумi

Історія і сучасність
 
  Перш, ніж розповідати про Лесю Лісовську, треба нагадати читачам про її батька, Юрія Городянина-Лісовського. Народився він на Полтавщині 14 січня 1898 року в родині офіцера російської армії, мати ж походила зі старовинного шляхетського роду.  Не дивлячись на таке походження, юнакові  згодом довелося зі зброєю в руках  боротися за волю України. Тепер ця легенднарна особистість більш відома під літературним псевдонімом Юрій Горліс-Горський. Мабуть, усі чули про роман «Холодний Яр», у якому автор розповідає про боротьбу українських повстанців з більшовицькою владою. Розповідає детально і правдиво, адже й сам воював.
 Після розгрому Холодноярської республіки Юрій деякий час живе у Львові, а в 1922 році знову повертається в Радянську Україну як зв’язковий  уряду УНР. В 1924 році відважному підпільнику навіть вдається проникнути в апарат ГПУ  і завдяки цьому провалити не одну спецоперацію чекістів. Потім арешт і 8 років ув’язнення. Вдаючи з себе божевільного, Юрій потрапляє до психлікарні, звідки йому вдається втекти у квітні 1932 року. Потім нелегальний перехід кордону і життя у Львові  де, нарешті, з’являється можливість писати. Однак, коли «сурми заграли», і зажевріла надія вибороти волю бодай на теренах Закарпатської України,  романтик і воїн разом з побратимами вирушає туди. Після поразки повстання деякий час вчителює у гірському селі, а потім через Румунію і Югославію переїздить до Франції. Планує переїзд до Канади – якби так сталося, то, можливо, Юрій Горліс-Горський реалізувався б не лише як чудовий, але й надзвичайно плодовитий український письменник. Такій талановитій людині була під силу і кар’єра політичного  діяча. Однак, почалася Друга світова війна, і саме в ній Юрій побачив шанс на визволення України. Знову побував у дорогих серцю місцях, роздав місцевим селянам 44 примірники своєї книги «Холодний Яр»; їх,  до-речі, співробітники КГБ шукали і вилучали до середини 60-х років…
 Після війни Горліс-Горський опинився в Німеччині; на той час він уже був одружений з Галиною Таращук. А 15 вересня 1946 року у них народилася донечка Леся, про яку й розповідаємо. Не судилося Юрію виховувати свою дитину, хіба що раз чи два потримав крихітку на руках… Може, оце дитинча і було останнім везінням у житті Юрія, бо згодом, за нез’ясованих обставин  він загинув.
 *   *   *
 …Коли наприкінці квітня мені сказали, що Леся Лісовська перебуває у Львові, я спочатку не повірив. Це ж треба - донька самого Горліса-Горського! Відразу поділився новиною з письменницею, нашою читачкою, авторкою надрукованого в «КС» оповідання «Архангел Гавриїл з Холодного Яру», Анастасією Гумницькою. Зустрічали доньку легендарного повстанця разом, підключилися й подруги пані Анастасії. Треба сказати, що жодної ознаки «зоряної хвороби» у пані Лесі ми не виявили - вона виявилася простою, комунікабельною, відвертою людиною, певно ж, і батько був таким. Леся Лісовська багато розповідала про себе. Попри те, що виростала і виховувалася в США, у відносно спокійному, без революцій і потрясінь західному світі, гени Горліса-Горського таки проявилися в ній. Надто вже сильним був потяг до мандрівок і переїздів! Після закінчення університету в Каліфорнії,  разом з 5-річною донечкою Лялею поїхала до Європи, аби побачити Францію, Швейцарію, Німеччину, Австрію, Бельгію, Голландію, Іспанію… Намилувавшись досхочу  красою Італії, відпливли на кораблі до берегів Африки. Географія подорожей жодною мірою не свідчить про багатство нащадків Горліса-Горського. Грошей якраз було обмаль, подорожували переважно автостопом… Ось і цього разу їх вистачило тільки на білет до Тунісу, проте, хіба їхній тато і дідусь не викручувався з гірших ситуацій? Допомогла  гостинність арабів: вони не лише готові були прихистити дивну американку з дитиною, а ще й сварилися між собою за право надати притулок. Так що, про мусульман пані Леся найкращої думки, а особливо їй сподобалися марокканці.
 Розповідаю ці подробиці тому, що надто цікавою видається паралель: Юрій Горліс-Горський і його єдина донька Леся Лісовська. Хоч її вихованням займався вітчим - відомий український діяч діаспори Василь Гришко - все ж, батьківські гени виявилися сильнішими. І вітчим, коли сердився, сам не раз про це говорив. А Юрія він знав особисто, тож було що порівнювати…
 Довше, ніж в інших країнах, Леся Лісовська прожила в Англії - там у неї народилося ще дві доньки. Саме ця обставина і заставила «згорнути» подорожі. І з одним, і з другим чоловіком  розлучилася - надто різні менталітети. Повернулася до Америки, тринадцять років прожила в штаті Флорида, після чого продала свій невеличкий будинок (аби не зв’язував руки) і знову вирушила у світи. Побачила Австралію, Таїланд, Південну Корею, а головне Непал - у цій екзотичній країні їй хотілося побувати чи не найбільше! 
 Розпитую пані Лесю про враження від мандрівок, від країн і народів. Ось точка зору доньки письменника:
 - Все пізнається в порівнянні. Голландці мені здалися найкращими з європейців! Вони відкриті, добрі, всі володіють англійською, з ними легко спілкуватися. Голландія - країна дуже високої культури, яка народжує  художників і поетів… Нічого поганого не хочу сказати про німців, але до голландців їм далеко. До того ж, голландці шляхетні навіть на державному рівні - багато допомагають бідним країнам. Я зустрічала їх навіть в Непалі, вони працюють там безплатно, вчать дітей англійської, а дорослим допомагають організувати свій бізнес. Дуже мені подобаються ірландці - вони відкриті і товариські, тоді як їхні найближчі сусіди англійці дуже замкнуті. Про арабів я вже розповідала, вони зовсім не схожі на тих терористів, якими їх виставляють деякі засоби масової інформації. Цікавою країною є Таїланд; інколи його називають «країною усмішок», мабуть, через звичку таїландців посміхатися. Вони буддисти за віровизнанням, а тому завжди спокійні і усміхнені. По-своєму цікаві корейці, але тибетців я б назвала кращими з кращих! До Непалу я їхала спеціально, адже в цій країні багато біженців з Тибету.
 Китай силою зброї завоював цю прекрасну гірську країну і тепер прагне асимілювати тибетців, знищити їхню самобутню культуру. Про це я знала ще в Америці, але розповіді тибетських біженців мене просто приголомшили! Виявляється, китайська влада знищила десятки, сотні монастирів, репресувала або знищила фізично велику кількість монахів - дивно, що світ про це нічого не знає…
 Навіть лояльним тибетцям непросто знайти роботу на Батьківщині (перевага надається етнічним китайцям), а ще вони не мають права працювати в школах, їхня мова заборонена, триває насильницька китаїзація… Це гірше, ніж в Білорусії, бо китайський комуністичний режим навіть асимілювати не може без насильства. Тепер школи з тибетською мовою викладання є тільки в Індії та в Непалі.
 Я пройнялася таким співчуттям до волелюбних тибетців, що вирішила зробити все від мене залежне, аби хоч трохи допомогти їм. Почала безкоштовно (добре, що залишалися гроші від проданого будинку) викладати в школі англійську мову. Вважала, що це допоможе молодим патріотам в боротьбі, адже важливо інформувати світ про стан справ на їхній Батьківщині.
 Непал мені дуже сподобався. Дивовижно гарна природа, непальці - добрі люди. Але тибетці здалися мені кращими, ріднішими. Може, через те, що втратили найдорожче - землю предків? Думаю, що й батько їм симпатизував би… Звичайно, хотілося б побачити сам Тибет. Я не могла мріяти про підкорення найвищої вершини світу- Джомолунгми, але таки вирушила у тривалу гірську мандрівку на конях. Це було непросто, зате бачила здаля і Джомолунгму, і вражаючої краси «восьмитисячник» - гору Анапурну. Ці вершини є одночасно і непальськими, і тибетськими, кордон проходить саме через них… Тому можу сказати, що все-таки побачила омріяну країну! Після Гімалаїв, до речі, Карпати здаються зовсім невисокими, та все ж є місця на Гуцульщині, які мені дуже сподобалися. Тішить думка, що я, можливо, бачила ті ж гори, що й батько, коли воював на Закарпатті. В останні роки мене все більше і більше тягнуло в Україну, і коли я, нарешті, переїхала сюди, то понад два місяці жила на Холодноярщині, в тих місцях, які описав у книзі батько. Таке враження, що це найрідніша для мене земля…
 Я дуже вдячна київському письменнику Роману Ковалю за популяризацію батькової спадщини, за те, що пише правду про ті події. Інтерес до Холодного Яру збільшується, деякі автори намагаються глибше дослідити попередню історію цього краю. Рада, що газети «Незборима нація» та «Україна козацька» роблять вагомий внесок у цю справу - маю на увазі  статті Романа Коваля та Антона Бобиря. Я мрію про переклад «Холодного Яру» англійською мовою, тоді його зможуть читати громадяни українського походження в США, Канаді, Великобританії, Австралії, тощо. А ще мрію про відкриття у Львові кафе «Холодний Яр», щоб там могли збиратися шанувальники історії, дослідники визвольних змагань.
 Це місце символізувало б єдність Західної і Центральної України, бо саме незнищенний  повстанський дух нас об’єднує.
 
Сергій ЛАЩЕНКО.

На фото (зліва направо): Ляля Лісовська, внучка Ю. Горліса-Горського; Анастасія Гумницька, авторка оповідання, надрукованого в «КС»; Леся Лісовська, дочка Ю. Горліса-Горського.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #50 за 10.12.2010 > Тема ""Білі плями" історії"