ДОВГО думав, як назвати матер╕ал про визволення Ки╓ва в╕д н╕мецьких окупант╕в у листопад╕ 1943 року й вир╕шив, що цей заголовок буде найточн╕ший. Писати чергов╕ оди радянськ╕й влад╕ й «талановитим» командирам Червоно╖ арм╕╖, як╕ виграли в╕йну з Н╕меччиною, не збираюся – останн╕м часом бажаючих це робити вдосталь. Хот╕в би вкотре нагадати прихильникам Комун╕стично╖ парт╕╖ та ╖╖ л╕дерам, що в╕йну виграли не Стал╕н ╕ Жуков, а прост╕ люди, як╕ м╕льйонами в╕ддавали сво╓ життя заради Перемоги, ╕нод╕ через елементарн╕ примхи тод╕шн╕х кер╕вник╕в. В╕домо, що зв╕льнення столиц╕ Укра╖ни 1943 року було приурочене до 26-╖ р╕чниц╕ Жовтнево╖ революц╕╖. Аби виконати побажання Стал╕на, тод╕шн╕ во╓начальники загубили сотн╕ тисяч людських житт╕в, але наказ головнокомандувача виконали. Нещодавно представники комун╕ст╕в заре╓стрували в Верховн╕ Рад╕ законопроект про в╕дзначення Жовтнево╖ революц╕╖ на державному р╕вн╕, а цей день у календар╕ зробити вих╕дним ╕, як на мене, дуже ймов╕рно, що за абсурдний документ врешт╕-решт проголосують нардепи б╕льшост╕, адже вони не знають ╕стор╕╖ або п╕д╕грують у розум╕нн╕ ╖╖ п╕вн╕чним сус╕дам. Комун╕сти (верх╕вка яких перебува╓ на утриманн╕ в ол╕гарх╕в) давно нав’язують сусп╕льству брехливу ╕дею про те, що без Жовтнево╖ революц╕╖ не було б сучасно╖ Укра╖ни... У мене при одн╕й т╕льки думц╕ про те, що в нас святкуватимуть день приходу до влади б╕льшовик╕в, як╕ за понад с╕мдесят рок╕в свого панування знищили м╕льйони укра╖нц╕в ╕ н╕коли не визнавали укра╖нсько╖ державност╕, мурашки б╕гають по т╕лу. Та повернемося до зв╕льнення Ки╓ва. Нещодавно на Хрещатику став нев╕льним слухачем радянських п╕сень на во╓нну тематику, що грим╕ли в динам╕ки й, очевидно, за задумом орган╕затор╕в готували киян до чергово╖ р╕чниц╕ зв╕льнення м╕ста в╕д нацист╕в. Згоден, так╕ дати в ╕стор╕╖ народу потр╕бно згадувати, нав╕ть на державному р╕вн╕, от т╕льки не розум╕ю оц╕ рад╕сно-святков╕ формулювання: «Святку╓мо чергову р╕чницю зв╕льнення Ки╓ва», «Столиця в╕дзначила чергову р╕чницю зв╕льнення в╕д нацизму» тощо. Мен╕ вида╓ться, що справедливо було б у вс╕х церквах ╕ соборах м╕ста в╕дправити л╕тург╕ю по невинно загиблих п╕д час зв╕льнення Ки╓ва й в╕дмовитися в╕д ц╕╓╖ комун╕стично╖ тарабарщини. Пов╕домлення про цей день мали б звучати так: «Кияни в черговий раз в╕дали дань загиблим визволителям», «У столиц╕ пройшла молебень по загиблих во╖нах у боях за Ки╖в»... На в╕йн╕ без втрат не бува╓. Але п╕д час зв╕льнення Ки╓ва полягли сотн╕ тисяч людей, яким тод╕шня влада наказала форсувати Дн╕про без збро╖, в╕йськового досв╕ду ╕ знань. Саме тому мова дал╕ п╕де, про моб╕л╕зованих до Червоно╖ арм╕╖ ╕з зв╕льнених населених пункт╕в, прозваних у народ╕ «п╕джачниками», «чорносвитниками», «чорною п╕хотою» через те, що нер╕дко вони йшли в б╕й без в╕йськового обмундирування. Таких людей, як╕ за задумом тод╕шньо╖ влади мали власною кров’ю «змити ганьбу перебування на окупован╕й територ╕╖», було моб╕л╕зовано 300 тисяч – у битв╕ за Дн╕про ╖х загинуло приблизно 250 – 270 тисяч. Загальн╕ ж втрати в ц╕й битв╕ сягнули 380 тис. Моб╕л╕зац╕╓ю таких людей займалися польов╕ в╕йськомати, що складалися, як правило, з╕ взводу солдат╕в ╕ к╕лькох оф╕цер╕в. Забирали вс╕х здатних тримати зброю, нав╕ть 16-17-р╕чних хлопц╕в. Усе проходило начебто на законних п╕дставах, адже напередодн╕ Ставкою Верховного Головнокомандування, наказом в╕д 9 лютого 1942 р. №089, право призивати на в╕йськову службу було надано не т╕льки в╕йськовим радам арм╕╖, а й командирам див╕з╕й, частин у необмежен╕й к╕лькост╕. Найстрашн╕ше те, що б╕льш╕сть ╕з моб╕л╕зованих зовс╕м не мали в╕йськового досв╕ду, не проходили н╕яких навчань, ╕ ╖х без в╕дпов╕дно╖ в╕дразу кидали в б╕й. Зрозум╕ло, що б╕льш╕сть ╕з них гинула у перш╕й же битв╕. Уже згодом п╕сля в╕йни першими спробували привернути увагу сусп╕льства до ц╕╓╖ проблеми тогочасн╕ письменники. У листопад╕ 1943 року Юр╕й Яновський у статт╕ «Шлях в╕йни» вперше вжив словосполучення «чорна п╕хота». Через 23 роки вийшла у св╕т невеличка пов╕сть М╕щенка «Батальйон необмундированих», у як╕й розпов╕далося про моб╕л╕зованих чолов╕к╕в, як╕ загинули восени 1943 року. У 1968 роц╕ Олесь Гончар торкнувся ц╕╓╖ теми в роман╕ «Собор». Не об╕йшли стороною у сво╖х роботах цю проблему Захарченко, Д╕маров, Дмитренко, Астафь╓в, Климов, Ось як, описав цей процес у сво╖й автоб╕ограф╕чн╕й «П╕сн╕ переможця» Григор╕й Климов: «Коли Червона Арм╕я почала виганяти н╕мц╕в з Укра╖ни, то «домос╕д╕в» швиденько збирали, – цим займалися нав╕ть не в╕йськкомати, а сам╕ командири передових частин, – сунули ╖м знову гвинт╕вки в руки ╕, нав╕ть не переодягнувши в шинел╕, в чому були – у першу л╕н╕ю бою! ╥х так ╕ називали – «п╕джачники». Береги Дн╕пра, як весняними кв╕тами, ряб╕ли трупами в р╕знокол╕рному цив╕льному одяз╕». Найб╕льше щойно призваних у лави Червоно╖ арм╕╖ загинуло п╕д час форсування Дн╕пра, коли людям, окр╕м н╕мц╕в приходилося боротися ╕з водневою круговертю. Головний удар по ворогу в ставц╕ було вир╕шено нанести силами 1-го Укра╖нського фронту з Букринського плацдарму, де дуже високий ╕ крутий правий берег Дн╕пра, який до того ж був добре укр╕плений н╕мецькими в╕йськами. Саме цей неприступний плацдарм прийшлося штурмувати необстр╕ляним ╕ беззбройним воякам. Тод╕шн╕ моб╕л╕зац╕╖ ╕ штурми досить яскраво змальову╓ в╕домий укра╖нський письменник-фронтовик Анатол╕й Д╕маров: «Н╕яких медком╕с╕й не було. На фронт забирали кал╕к ╕ хворих. Я вже у 20 рок╕в був ╕нвал╕дом, сл╕пий ╕ глухий в╕д контуз╕╖, все одно взяли. ╤ погнали нас на н╕мецьк╕ кулемети зна╓те з чим? З половинками цеглинок! То другий геноцид проти укра╖нц╕в був. Ми були не обмундирован╕, не озбро╓н╕. Нас гнали ц╕лий день по мороз╕ лютому, й пригнали в м╕стечко, зруйноване дощенту. Видали т╕ половинки цеглин, показали велетенську водойму, скуту кригою, ╕ сказали чекати сигналу – ракети. А коли вона злетить, дружно висипати на кригу й б╕гти на ворога, який зас╕в на протилежному боц╕ за м╕цною огорожею, й... вибивати його зв╕дти нап╕вцеглинами. А в╕н хай дума╓, що то... гранати. Назад повернути н╕хто не м╕г, бо нам показали добре обладнан╕ шанц╕, у яких через кожн╕ три кроки сид╕ли смерш╕вц╕ з нац╕леними нам у спину кулеметами. Мене врятувало лише те, що я вже порох нюхав ╕ б╕г не в першому ряду, а у п’ятому. Ми доб╕гли за метр╕в сто в╕д т╕╓╖ огорож╕, н╕мц╕ нас п╕дпустили. Ви уявля╓те, голий л╕д, нема де сховатися! ╤ як сипонули з кулемет╕в кинджальним вогнем! Хлопц╕ перед╕ мною падали, як п╕дкошен╕, я теж впав ╕ лежав, а солдат перед╕ мною аж крутився в╕д куль, що у нього потрапляли. Весь час на мене наповзав... Пот╕м н╕мц╕ почали стр╕ляти з м╕номет╕в, чули про так╕ м╕ни, як╕ називали «квакушки»? Пада╓, б’╓ться об л╕д, не вибуха, а п╕дскаку╓ вгору метр╕в на 4-5, тод╕ вибуха╓ й осколки ╕дуть вниз. Як мене тими осколками не вбило?.. А пот╕м вибух – ╕ чорна яма, в яку я провалився. Мене сан╕тари так ╕ п╕д╕брали: з намертво затиснутою цеглиною у руках». Ще страшн╕шу картину опису╓ його колега В╕ктор Астафь╓в – очевидець форсування Дн╕пра: «Найстрашн╕шими виявились кулемети. Легк╕ для перенесення скоростр╕льн╕ емкашки з╕ стр╕чкою на п’ятсот патрон╕в. Ус╕ вони були заздалег╕дь пристр╕лян╕ й тепер, неначе з вузьких шийок брандспойт╕в, поливали берег, остр╕в , р╕чку, у як╕й кип╕ло м╕сиво з людей. Стар╕ й молод╕, св╕дом╕ ╕ не св╕дом╕, добровольц╕ й моб╕л╕зован╕ в╕йськкоматами, штрафники ╕ гвард╕йц╕, рос╕яни ╕ не рос╕яни – ус╕ вони кричали одн╕ ╕ т╕ ж слова: «Мамо! Боженку! Боже!» ╕ «Караул!», «Допомож╕ть!»... А кулемети с╕кли та с╕кли, поливали р╕знокольоровими смертельними ц╕вками. Хапаючись одне за одного поранен╕ й т╕, кого ще не зачепили кул╕, в’язками йшли п╕д воду, р╕чка горбилася бульбашками здригалася в╕д людських судорог, п╕нилася червоними борунами». К╕льк╕сть загиблих була такою, що не вс╕х вдавалося нав╕ть похоронити по-людськи: «Густо плавали у вод╕ трупи з видзьобаними очима, що почали розкисати, з обличчями, як╕ п╕нилися, наче намилен╕, були розбит╕ снарядами, м╕нами, зрешечен╕ кулями... Сапери, яких послали витягувати трупи з води ╕ ховати ╖х, не вправлялися з роботою – надто багато було вбито народу... А пот╕м за р╕чкою ж продовжувалося згр╕бання труп╕в, наповнювалися людським м╕сивом все нов╕ й нов╕ ями, проте багатьох ╕ багатьох полеглих на плацдарм╕ так ╕ не вдалося в╕дшукати по балках, похоронити», – писав Астафь╓в. Так╕ величезн╕ жертви неозбро╓ного люду були на сов╕ст╕ радянських во╓нних командир╕в, як╕ зверхньо ставилися до моб╕л╕зованих солдат╕в, не вважаючи ╖хн╓ життя ц╕нним. Показовим у цьому план╕ ╓ висловлювання заступника Верховного головнокомандувача Жукова на зас╕данн╕ перед початком форсування Дн╕пра, св╕дком якого був оф╕цер з особливих доручень командувача 1-м Укра╖нським фронтом Ватут╕на – Юр╕й Коваленко. На запитання командир╕в, у що одягнути 300 тисяч моб╕л╕зованих, Жуков в╕дпов╕в: «Как во что? В чем пришли, в том воевать будут!» Коли ж зайшла мова про озбро╓ння призовник╕в, цин╕зм маршала перейшов ус╕ меж╕: «Автоматическим оружием этих людей не вооружать! У них же за спиной заградотряды! Дай им 300 тысяч автоматов – и из заградотрядов ничего не останется. Они всех перекосят и чкурнут к немцам. Трехлинейку им образца 1891 года!» Але заступник командувача 1-м Укра╖нським фронтом по тилу генерал Кулешов допов╕в, що на складах ╓ т╕льки 100 тисяч трьохл╕н╕йок. Тод╕ командувач Б╕лоруським фронтом генерал Костянтин Рокосовський запропонував послати до Москви в Ставку кур’╓ра, який би допов╕в обставини й попросив допомоги з озбро╓нням та обмундируванням. ╤ тут прозвучала коронна фраза Жукова: «Зачем мы, друзья, здесь головы морочим. Нахрена обмундировывать и вооружать этих хохлов? Все они – предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше придется в Сибирь после войны ссылать». Для Жукова взагал╕ життя солдата н╕чого не важило, головне досягти результату, якою ц╕ною – це вже другорядне. Свою позиц╕ю з цього приводу в╕н ч╕тко висловив п╕д час зустр╕ч╕ з командуючим в╕йськами союзник╕в Ейзенхауером у 1945 роц╕, под╕лившись з╕ сво╖м колегою досв╕дом розм╕новування пол╕в: «Коли ми наштовхувалися на м╕нне поле, то наша п╕хота атакувала його так само, н╕бито його там не було. Втрати, як╕ ми несли в╕д протип╕хотних м╕н, ми вважа╓мо р╕вними т╕льки тим, як╕ б понесли в╕д кулеметного вогню й артилер╕╖, якби н╕мц╕ зам╕сть м╕нних пол╕в вир╕шили захищати цю д╕лянку сильним в╕йськовим з’╓днанням. Проте атакуюча п╕хота не п╕дрива╓ м╕ни протитанков╕. ╤ п╕сля того, як вона проника╓ в глибину м╕нного поля ╕ створю╓ плацдарм, п╕дходять сапери й роблять проходи, через як╕ може пройти наша бойова техн╕ка». Ейзенхауер був шокований таким методом, адже в╕н чудово розум╕в, що чекало американського командира, прояви в╕н таку винах╕длив╕сть, – ганьба, осуд та суд. У 1990-х роках увагу на проблему «чорно╖ п╕хоти» звернули в╕тчизнян╕ науковц╕, одним ╕з перших був доктор ╕сторичних наук Коваль, за його п╕драхунками, в╕йськов╕ моб╕л╕зували на територ╕╖ Укра╖ни близько чверт╕ м╕льйона 16-17-р╕чних хлопц╕в. Нин╕ над ц╕╓ю тематикою працюють досл╕дники Король, Гриневич, Рибченко. ...Хот╕в би завершити словами з╕ щоденника Олександра Довженка: «Я був учора на парад╕ Перемоги… Перед Мавзоле╓м стояло в╕йсько ╕ народ. Маршал Жуков прочитав урочисту й гр╕зну промову Перемоги. Коли згадав в╕н про тих, що впали в боях у величезних незнаних в ╕стор╕╖ к╕лькостях, я зняв з голови вбрання. Оглянувшись, я пом╕тив, шапки б╕льше н╕хто не зняв. Тридцять, якщо не сорок, м╕льйон╕в жертв ╕ геро╖в н╕би провалилися в землю, або й зовс╕м не жили, про них згадали, як про поняття… Перед величчю ╖х пам’ят╕, перед кров’ю ╕ муками не стала площа на кол╕на, не замислилась, не з╕тхнула, не зняла шапки. Мабуть, так ╕ треба. Чи може н╕?» Так, можливо, нам варто замислитися над ц╕╓ю трагед╕╓ю ╕ не святкувати, а в жалоб╕ згадати вс╕х хто пол╕г за столицю, поставити св╕чки в церквах та в╕дправити молебн╕ по загиблимх адже значна ╖х частина й дос╕ не похована за християнськими звичаями, а знайшла в╕чний спок╕й на р╕зних пагорбах та в водах Дн╕пра.
«З НАБЛИЖЕННЯМ НЕБЕЗПЕКИ ДО НЕ╥ ВЕРТАВ ДОБРИЙ НАСТР╤Й»
НА ЗАХИСТ╤ НАШО╥ СТОЛИЦ╤
╤СТОР╤Я УКРА╥НИ В╤Д МАМОНТ╤В ДО СЬОГОДЕННЯ У 501 ФАКТ╤
ДМИТРО ДОНЦОВ - ТВОРЕЦЬ ПОКОЛ╤ННЯ УПА, НАСТУПАЛЬНИЙ ТА БЕЗКОМПРОМ╤СНИЙ
ПОВЕРНУТИ ╤СТОРИЧНУ ПАМ’ЯТЬ
