Версiя для друку Обговорити в форумi

ПАМ’ЯТЬ
8 СІЧНЯ — 75 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА

СПОГАДИ-ЕСЕ ПРО ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА

«Коли б ми гніватись могли,
Які б пожежі засвітили,
Які б кайдани ми розбили,
Якого б ката розп’яли!
Коли б ми гніватись могли...»
Олександр Олесь

Тоді, в середині п’ятдесятих років (уже минулого століття), для всього студентства столичного університету був єдиний навчальний корпус — червоний. Об’ємні високі колони, масивні важкі двері, просторий лункий вестибюль вражали своєю величчю, особливо нас — колгоспно-селянських провінціалів, що пробилися в місто до науки. По простенькому одягу та кепці-восьмиклинці на голові (Довженко якось говорив, що вона принижує гідність людини) відразу було видно — селюк. І як ті вступні іспити складати, коли навіть страшнувато прочиняти двері у храм науки і вперше чути якесь таємниче слово «деканат»? Професори проходять поважно, і всі дуже розумні. А виходиш із університету — прямо тобі в очі проникливо дивиться Тарас Шевченко: «По що прибув сюди? Чи знаєш, по якій землі ходиш?».
Та ми вже дещо знали. Звичайно, не всі, а більшість із нас лишалися в час війни на окупованій території — вибухи, плачі, стогони, похоронки залишили на дитячих душах глибокі відмітини. Пережито голодовку 1947-го. Ну, вмирали люди з голоду на наших очах, але ж не щодня і не так масово, як у 1933-му. Про той жах розповідали батьки. Несусвітні податки, нічні набіги (щоб упіймати господаря вдома) підписувачів на облігації, трудодні, стограми на трудодень... Учителі в школі нам казали відверто: «Не будете вчитися, підете крутити волам хвости». Тож декому з нас удавалося просто тікати з того колгоспного пекла. Ми застали велике горе на нашій землі. І до нього були небайдужі.
Але молодість та вміння радіти бодай невеликому своєму успіху і успіху друзів скрашували наше життя. Студентство як завжди відзначалося веселістю, винахідливістю, дотепністю. Наука наукою, та коли вже другий день ходиш у пошуку рими, а вона до тебе і вві сні не з’являється, коли душу розпирають почуття, а сказати про те в запасі маєш лише кілька слів, то безмежно радий зустрічі з колегою, який тебе розуміє, бо й сам же «шкрябає вірші». Та, врешті, писали всі. Мій однокурсник Василь Діденко був людиною надто безпосередньою — з перших тижнів студентського життя його, здавалося, знав увесь університет. Тож від нього я вперше почув ім’я Василя Симоненка. Зауважу: в той час це ім’я, як і десятки імен інших студентів, звучало буденно, без того магічного змісту, якого воно набере за якихось сім-вісім наступних літ. Тоді улюбленицею читацького загалу була популярна поетеса Тамара Коломієць, яка ще в студентські роки з благословення Михайла Стельмаха видала першу збірку поезій «Проліски» (1956). Ту книгу було відзначено першою премією і золотою медаллю Всесоюзного фестивалю студентів у Москві 1957 року. Широко звучало ім’я емоційного всюдисущого Миколи Сома, мого земляка з Броварщини, який слідом за Тамарою видав першу збірку «Йду на побачення» (1957). Того ж року першою збіркою поезій «Зацвітай, калино» дебютував уже згадуваний Василь Діденко. Ми з ним долали філологічні науки, а Тамара Коломієць, Василь Симоненко, Анатолій Перепадя, Микола Сом, Роберт Третяков ішли двома роками попереду від нас і готувалися до журналістської професії.
То був час нашого наївного, ще напівшколярського світосприймання — майже все, що надруковане, правило нам за істину. Українська література, яка подавалася нам у межах дозволеного, була читана й перечитана. Накидалися студенти на нові збірки поезій М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка. Кожна публікація того чи іншого поета-початківця швидко набирала розголосу, широко обговорювалася і на літературній студії, і просто так. Російська поезія нам почала відкриватися іменами О. Блока, С. Єсеніна. Після тривалих (більш як тридцятирічних) заборон у Москві почали знову видавати твори останнього. Коли траплявся примірник прекрасного лірика серед студентства, на нього накидалися, як голодні на окраєць хліба. Єсенін ішов по руках і після читань та переписувань у зошити швидко був затертий аж до невпізнання. Відповідно образ поета єсенінського типу — одчайдухи-веселуна, влюбливого, хуліганистого, підігрітого винними випарами — знаходив благодатне середовище в молодих, спраглих до новизни, душах. Змагалися, хто більше знає поезій Єсеніна напам’ять.
Із відстані прожитих літ чіткіше видно характери тих чи інших людей, їхні вчинки. Не помічав я, щоб Василь Симоненко засиджувався надмірно в студентській читальні. Він був своїм і в університеті, і в гуртожитку на Солом’янці. Як на мене, то він запам’ятався більше своєю мовчкуватістю. Та коли говорив, то думку подавав у такій словесній обгортці, що, слухаючи його, мимоволі усвідомлював — цей індивідуум щось знає. Про таких у селі говорять: «Мовчить, мовчить, та й скаже...». Знаючи його творчість, можна безпомильно робити висновки, що вже тоді він багато працював над собою, не піддавався галасливій моді — не поспішав із публікаціями. Здається, що він умів дивитися на себе збоку і зважувати: а як на той чи інший вчинок глянули б його найближчі отам, у рідних Біївцях? У непоквапливих рухах і спокійній мові Симоненка вгадувався мудрий сільський дядько, у світобаченні якого завжди присутня народна мораль, дотеп. Ми з ним були стихійно знайомі, як і з багатьма. Та один випадок нас зблизив тісніше.
Було так. До видатних дат студенти-журналісти у коридорі вивішували свою стінну газету під назвою «Слово — зброя» або «Лінотип». Стіннівка вражала розмірами — довжиною в кілька метрів. З такої чергової оказії скупчився цілий гурт бажаючих прочитати факультетські новини. Раптом з’являється модно вдягнена, розфарбована студентка-киянка (тоді по одягу можна було безпомилково визначити походження і соціальний стан людини) з романо-германського відділення зі словами «разрєшітє, разрєшітє» почала нахабно проштовхуватися ближче до газети. Юнак, що стояв поперед мене, якось так зверхньо глянув на те створіння, як на щось нетутешнє, поступився театральним жестом і знущально прорік: «Роз-рі-ша-ю...». Я засміявся, симпатизуючи тому студентові, в якому відразу пізнав Симоненка. Одне одному потиснули руки.
Такими жестами і такою інтонацією в голосі могла володіти людина, яка вміє життєво оцінити, хто перед нею і відповідно прореагувати на присутність незнайомого. Серед нашого брата — прибульців із дальніх і ближніх бездоріжніх чорноземів, були всякі натури: одні, потрапивши у столичне середовище, намагалися відрубати за собою всі путі-дороги, що зв’язували їх із селом, розчинялися в загальній масі городян, зрікалися мови батьків, соромлячися свого походження. Окремі, тримаючи ніс за вітром, відразу ставали комсомольськими ватажками, а там, після закінчення ВНЗ, дивися, вибивалися в партійне чиновництво, на керівні посади. Інші ж (вони потім про себе часто заявляли як творчі особистості) приносили в місто запах поля й городу, мовний колорит, гордість за свій хліборобський родовід, знали «по чому хліб і сіль по чім», дивилися на світ селянськими очима, усвідомлюючи, що народна мораль і розум у будь-якому середовищі мають високу пробу, як і золото серед металів. Забігаючи наперед і цитуючи рядки, написані В. Симоненком буквально кількома роками пізніше (1961 рік):
Щось у мене було і від діда Тараса,
І від прадіда — Сковороди...
безпомильно можна розгадати, що в отій мало помітній часточці «щось» криється отой «закон», зародок, із якого проростає зернина в стебло і потім у колос. Те «щось» у людському єстві є носієм суті в генетичному коді нації.
Микола Сом у передмові «Слово про Василя Симоненка» до збірки «Земне тяжіння» писав: «А Вася Симон (так усі називали його) довго мовчав. До третього чи навіть до четвертого курсу він майже нікому не показував своїх віршів, не поспішав їх друкувати. І це тому, що занадто суворо ставився до них. Перше обговорення віршів В. Симоненка відбулося в літературній студії університету. Думка була одна — народився талановитий поет. Невдовзі Симоненка обрали старостою нашої літературної студії. У той час Василь працював секретарем університетської багатотиражки і охоче популяризував наші поезії. Та свої вірші знову-таки відкладав на потім».
11 квітня 1957 року черговий номер університетської газети, яка називалася «За радянські кадри», вийшов особливим — у вигляді збірника віршів. То була своєрідна антологія, на сторінках якої виступили ми — вісімнадцять молодих поетів. Звичайно, все те поезією назвати не можна, але тексти, ілюстровані нашими портретами, тому виданню надавали солідності — принаймні, нам так думалося. Цей збірничок приурочувався видатним датам, що наближалися: 40-річчю радянської влади та IV Всесвітньому фестивалю молоді та студентів. Передмову до нього під заголовком «Любій юні» написав Володимир Сосюра. Але й тут не було ні віршів Василя Симоненка, ні згадки про нього. І мої перші вірші роком раніше опублікував саме Василь Симоненко в студентській багатотиражці.
Після закінчення навчання (1957 рік) В. Симоненко поїхав працювати до Черкас в редакцію обласної газети. Складалося враження, що його затягла периферійна рутина — його ім’я не з’являлося на сторінках столичної преси, здавалося, що про нього забули уже й близькі студентські друзі. Хіба вряди-годи Василь Діденко передавав мені від нього вітання. Це траплялося тоді, коли з Черкас надходив номер обласної газети, в якому публікувався вірш Діденка, а незабаром Василь одержував і грошовий переказ (гонорар). На радощах він мене запрошував: «Ходімо, Петю, одержимо грошики — прийшли од Васі Симона — і рубонемо від душі. Я пригощаю». Рубонути — студентською мовою означало поїсти: ми жили надголодь, і наші шлунки були завжди готові прийняти щось їстівне...
А то якось, зайшовши в редакцію газети «Молодь України», де тоді працював Борис Олійник, я помітив у нього на столі рукопис кількох віршів В. Симоненка. Один із них називався «Дід умер». Я перебіг очима текст. Подумалося: це означає, що Симоненко не облишив писати вірші. Запам’яталося: «От і все. Поховали старезного діда...». На моє запитання, чи будете публікувати ці поезії, Борис Олійник відповів, що він не проти, але начальство, досить пильно вивчаючи написане, дещо вагається. Невдовзі вірш «Дід умер» (і ще якісь вірші) з’явилися на сторінках «Молоді України».
То були хрущовські часи і кукурудзяна пропаганда набирала шалених обертів: щодня радіо й газети трубили славу польовій царівні — качанистій зеленокосій кукурудзі. Та ж газета «Молодь України» вирішила перевершити всіх (певна річ, за вказівкою зверху) — прославити найкращих кукурудзоводів республіки у віршованій формі, віддаючи під цей опус цілу сторінку своєї житлоплощі. Нас п’ятьох, на той час молодих поетів, покликали в редакцію і запропонували роз’їхатися по відрядженнях у колгоспи, вивчити передові методи вирощування качанистої і написати у «стихах» (у жартівливій вимові цього слова літера «и» звучала широко, по-українськи) про працьовиту комсомольську молодь. Мені випала дорога на Черкащину. Після прибуття треба було завітати в редакцію молодіжної газети, а саме в «Молодь Черкащини», і разом із місцевими журналістами виробити план дій. Київський журналіст Володимир Данилейко дав мені рекомендаційного листа, в якому звертався до свого черкаського друга Петра Жука — працівника цієї ж газети, аби той пригрів мене у своєму помешканні. Так воно й сталося.
Це було глибокої осені — в листопаді 1960 року. У день мого приїзду до Черкас почався дощ — безкінечний, набридливий. Серед працівників «Молоді Черкащини» я знав лише Василя Симоненка, який обіймав посаду завідувача відділу пропаганди (молодіжну газету було відкрито в лютому 1960-го, і Василь облишив роботу в «Черкаській правді»). Після запитань, чого мене прибило до черкаського берега, де влаштувався, що нового в Києві, зокрема в літературному житті, та чи я не голодний, Василь провів мене по тісних кімнатках редакції, перезнайомив із працівниками. Дізнавшись про мету мого приїзду, сказав:
— У цей прекрасний неповторний час пеняй сам на себе — привіз із Києва безпросвітний дощ, тож вирушати в село, як кажуть цензори, «нізззя» (через троє «з»). Дороги розкисли, стахановки-кукурудзниці сидять по хатах, начальство п’є самогон. І взагалі, нічим туди добратися.
На моє німе запитання продовжив: — Не хвилюйся, все буде о’кей. Ось вільний стіл, сідай за нього, ось тобі підшивка найреспектабельнішої парубоцької газети «Молодь Черкащини» — там знайдеш факти, цифри, імена. Ти ж знаєш, що всі ланкові — красуні, ударниці, незаміжні... Решту — домалює твоя власна фантазія. До речі, ти сільський абориген, то знаєш, де і як росте кукурудза. Тут, між іншим, приїжджав один діяч контролювати «фронт робіт» зі збирання кукурудзи, так, прибувши в поле, шукав зерно не в качанах, а на стеблі зверху, у волоті... І уявляєш, цей дебіл учив людей, як треба вирощувати і збирати кукурудзу, бо «партія ждьот»...
За вікнами редакції періщив дощ. На згоду з Василевими міркуваннями і на незаперечне їхнє сприйняття я лише розвів руками і, усміхаючись, процитував рядок із вірша одного на той час відомого графомана: «Як Сталін сказав, так і буде». Обоє розсміялися. Ми були молодими і в спілкуванні, як те повелося ще зі студентських літ, не любили в словах прямолінійності, казенщини; культивувалася фраза образна, об’ємна, часом грайлива, в кількох вимірах, з лукавинкою, дотепна. Василь у такому словесному плетиві був неабиякий мастак-імпровізатор. Із початком обідньої перерви Василь підвівся зі свого стільця (хоча й так час від часу залишав робоче місце — виходив курити):
— Петре, пора нам столи поміняти — письмовий на обідній. Годі наймитувати. Піднімайся. Я тебе поведу в обкомівську їдальню. Там для слуг народу і смачніше, й дешевше.
На порозі редакції він розкрив парасолю, і ми, тиснучись одне до одного, перебіжками дісталися до центральної плоті Черкас. За Василевою перепусткою зайшли до їдальні. Стояли в черзі з тацями в руках. Він, вивчаючи меню, запитав:
— Борщ будемо їсти?
— А який борщ?
— Український.
— А який український?
— Звісно, радянський…
— Тоді по повній мисці.
Ми по-змовницьки перезирнулися, задоволені такою стихійною імпровізацією-пародією на газетний офіціоз, коли слово «радянський» вживалося де треба і де не треба. Нашого діалогу не чув ніхто... Обідали в доброму настрої. Торкаючись кукурудзяної теми, я розповів один випадок, почутий із вуст моєї матері. Вона разом із іншими колгоспницями цілу весну й літо не розгиналися над качанистою.
«Стебла вигналися до неба — піднятою рукою вершка не дістанеш. Не плантація — ліс. По два-три, а то й чотири качани на стеблі, кожен завдовжки в лікоть. Кинулися ламати. І ми в полі зі світання до смеркання, і школярів зривали з уроків. Накриття для зберігання урожаю не вистачало, тож качани горами лежали на токах просто неба. Ніяк у колгоспі не сходилися кінці з кінцями. А тут і зима на носі — ось-ось випадуть сніги. Лишалося незібраними більше п’яти гектарів площі. З району вказівка — за найближчі три дні зібрати врожай до качана і прозвітувати. То наші мудрагелі що: упрягли в трактор важку рейку, зачепивши дротом за два кінці, та й пропрасували решту кукурудзи — за годину-другу врожай зі стеблами лежав на землі, а з ним і невсипуща людська робота за цілий рік. А на другий день ще й приорали. Щоправда, весь той клин ріллі був усіяний жовтогарячими трупиками качанів — у час оранки вилущувалися. Люди кинулися на поле, кому ближче, тому вдалося й по кілька мішків назбирати. А тут і чутка, що з району їде інспекція. Колгоспне начальство поставило сторожів — не підпускати людей на кукурудзище. А вночі випав сніг. Прибули й перевіряльники, виїхали за село, а там — чисте поле — фронт робіт завершено вчасно. На радощах усі добре гульнули».
З їдальні в редакцію верталися в такий самий спосіб — під Василевою парасолею. Я свою чи забув у Києві, чи, швидше за все, у мене її взагалі не було. Жодним чином не натякаю на те, що моя розповідь послужила В. Симоненку темою для написання знаменитого вірша «Некролог кукурудзяному качанові, що згнив на заготпункті».
Я переконаний, що він, маючи надзвичайно чутливу натуру і будучи не байдужим до життя трудівників села («Я таки селянин по крові»), до того ж як професійний журналіст, часто буваючи серед народу, міг чути розповіді набагато «страшніші».

Петро ЗАСЕНКО.
м. Київ. 2003 р.

(Далі буде.)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #2 за 08.01.2010 > Тема "Українці мої..."