Версiя для друку Обговорити в форумi

ОБЕРЕЖНО: СЛОВО!

Моя розповідь про Донбас була б неповною, якби я не згадав про Олександра Олександровича Корабльова, доктора філологічних наук, завідувача кафедри теорії літератури і художньої культури Донецького національного університету, редактора інтелектуально-художнього часопису «Дике поле».
А ще він є автором науково-художніх досліджень: «Мастер. Астральный роман» (1996-1997), «Темные воды Дона» (1998), історико-наукових композицій «Донецкая филологическая школа» (1997, 1999, 2000, 2006, 2007), монографії «Поэтика словесного творчества» (2001), навчальних посібників «Ars poеtica А. С. Пушкина» (2007), «Поэты и поэзия Бронзового века» (2007).
Але це ще не все. Перу Олександра Олександровича належить «фундаментальне» дослідження «Те, что у края», надруковане в часописі «Дружба народов». Воно — про український національний характер.
* * *
«Львов. В салон автобуса заходит вуйко с пулеметом:
— Шановні добродії, а чи не підкажете ви мені, котра година?
Все сидят, молчат. Тут негр вскакивает с места:
— Сімнадцять годин, п’ятнадцять хвилин, дядьку!
— Та сиди, синку, сам бачу, що не москаль».
А пулемет-то зачем? – спросите вы. Или не спросите – и так ясно? Без пулемета никак нельзя. Пулемет, чтоб москалей стрелять. Пулемет для настоящего украинца – единственно правильное отношение к русским. Это входит в кодекс его поведения, это показатель его «настоящести».
* * *
Все це з «Дружбы народов» № 7 за 2008 рік. Як бачимо, автор вибрав безпрограшну форму психологічної війни з українцями – анекдоти. Ніби без злоби, ненависті, усім весело, всі сміються… Але й зрозуміло усім, що українці – «глухий кут» цивілізації. Соромно, непрестижно бути українцем! Добре, що є «передовіша» нація, та й дорога туди усім відкрита…
* * *
«Бог сказал украинцу, что даст ему все, что он попросит, но даст в два раза больше соседу. И украинец попросил Бога выбить ему один глаз…»
І це звідти ж, з імперського пропагандистського часопису з дещо цинічною назвою «Дружба народов». Колись він, може, і робив добрі справи, знайомив радянську інтелігенцію з кращими творами народів СРСР. Але тепер у нього, видно, інші завдання:
«У старого бандеровца спрашивают:
— Діду, у тебе патрони є?
— Нема, хлопці.
— Діду, а пістолет є?
— Нема, хлопці.
— А кулемет є?
— А ось чого нема, того нема…».
Як ви думаєте, які емоції викликають ці анекдоти у росіянина, читача «Дружбы народов»? Певно, породжують думку, що непогано б мати велику, боєздатну армію. Ну й ФСБ, звичайно. Куди ж без цього?
* * *
Щось я не чув від львівських старожилів, щоб анекдоти про агресивних бандерівців розповідали у 50-60-ті роки. Хоч, здавалося б, тоді вони були більш актуальними… А ось наприкінці 70-х, у 80-ті, коли вже активно почала формуватися «единая общность – советский народ», вони з’явилися. І поширювалися доволі активно серед військовослужбовців. Мабуть, щоб не втрачали пильності? Часом такі анекдоти навіть подобалися західним українцям. Але ж не заради збереження їхньої ідентичності вони створювалися! З дальнім прицілом усе робилося: звикнуть до таких, підкинемо й інші!
Не думаю, що анекдоти про чукчів складали самі чукчі. А про молдован — молдовани. Але ж смішними вони були для всіх… окрім чукчів і молдован. Тепер для Росії ворогом № 1 є Україна. Тому Олександр Олександрович через все ту ж… прости мене, Господи, «Дружбу народов» відкриває очі багатомільйонній аудиторії:
«…Присмотримся: соломенный бриль, широкие шаровары, длинные обвислые усы, курит люльку, хитровато щурится. Нетороплив, рассудителен, несколько даже философичен. Хороший хозяин. Хата его добротна и опрятна. А там – ну, вы знаете: сало, горилка, борщ, галушки, вареники…
Только не ждите, что он пригласит вас к столу: о его гостеприимстве, конечно, вы тоже наслышаны:
— Куме, заходь у гості.
— Та в тебе ж злий собака.
— Отож».
* * *
Свого часу я побував у багатьох експедиціях, об’їздив Росію вздовж і впоперек. Добре засвоїв: якщо не хочеш бути голодним – просися на квартиру до українців. Все одно, до яких: розкуркулених, депортованих, «бандерівців», чи до колишніх комсомольців-романтиків, які вирвалися з України, щоб будувати Братськ… Головне, щоб були українцями, або хоча б родом з України. І, що цікаво, точнісінько такої ж думки були й етнічні росіяни, які їздили разом з нами! Щось не дуже вони поспішали до своїх…
Але що з того? Життя життям, а анекдоти анекдотами. Вони свою справу робили. Державної ваги справу! Але на яку державу працює Олександр Олександрович тепер? Певно ж, не на українську… Дивіться, з яким захватом пише:
«Птица – тройка, несущаяся так, что все другие народы сторонятся от ее полета, это триединый русский народ, осознавший всемирность своей исторической миссии. Именно всемирность отличает национальную идею от националистических симулякров. «Люби все другие народы как свой собственный», — так, по-христиански Владимир Соловьев (родственник, между прочим, Григория Сковороды) выражал принцип мирного сосуществования народов.
— Так-то оно так, — скажет в ответ на эти умозаключения и всемирно-исторические перспективы джентльмен в соломенной шляпе, раскуривая трубку и хитро усмехаясь. – Але трішечки і не так…
Он мудр и спокоен, вокруг него мирно жужжат пчелы, и ласковое украинское солнце сияет, как истина, на вычищенном стволе его пулемета…».
* * *
…Читаю оце філософські роздуми Олександра Олександровича і уявляю його: неголеного, змарнілого, у старенькій гімнастерці… Сидить у сирій землянці десь на півночі Сумської області (щоб у випадку чого тут же дременути у рідну Брянщину) і друкує на старій друкарській машинці свої опуси. Боєць невидимого фронту… Штірліц з університетською освітою… Інтелектуальний наш, філологічний… Якщо рація не підведе, то вже завтра в Центрі читатимуть його твориво. Як там: «Алекс – Юстасу»? А потім надрукують в «Дружбе народов».
Але ж дійсність набагато трагічніша! Професора вивчила Україна, вона ж його і годує, зарплату регулярно виплачує! У нього ж студенти, — чималенька аудиторія… А ми, наївні, чекаємо, що Донецький національний університет скоро випускатиме патріотів України. Радіємо, що викладати почали українською мовою. Мабуть, рано радіємо. Бо корабльови серед нас – і зброя у них хоч і анекдоти, але досить ефективна. А ми їм — комфорт, а ми їм — демократію… Хай би спробував Олександр Олександрович критикувати російський характер, живучи в Росії. Певно, недовго очолював би свою кафедру… А у нас можна. Ми ж — найдемократичніші!
Але думаю, що з демократією ми часом перегинаємо палицю. На українофобів вона поширюватись не повинна. Навіть якщо йдеться про Донбас.

Сергій ЛАЩЕНКО.

АНЕКДОТОТВОРЧІСТЬ

Нещодавно прочитав статтю «Те, что у края», опубліковану в журналі «Дружба народов», № 7 за 2008 р. (автор – Олександр Корабльов, доктор філологічних наук, завідувач кафедри теорії літератури і художньої культури Донецького національного університету). Вражає у ній рівень аналізу важливих подій української історії та культури. Маючи вільний час «завдяки» тотальному карантину, зробив для себе відповідні коментарі, які пропоную читачам «КС».
«Типичные украинцы живут известно где – в анекдотах’’. Це серйозна заявка на нову методологію в народознавстві світового масштабу. Бо ж українці, як будь-який інший народ, не є унікальним настільки, щоб висувати якісь теорії лише «під них». Тому, за логікою автора, типові чукчі, молдавани, євреї, естонці, грузини і взагалі всі інородці живуть саме в анекдотах. Справді, поширені в радянський та й у пострадянський час анекдоти демонструють багатство відповідних сюжетів. З тим, що є народ-виняток, для якого завузькі рамки анекдоту – це росіяни, які, треба думати, широтою своєї душі, працьовитістю, розумом, всебічними талантами стоять значно вище від усіх інородців (як узагальнено висловлювався Ф. Достоєвський, усяких там «жидишек» і «полячишек»). Нова методологія дає можливість швидко й однозначно розставити усі народи за рангом. Очевидно, найвище стоять ті народи, які налічують найбільше анекдототворців і анекдотоносіїв, а також мають найбільше засобів масової інформації для поширення анекдотів, причому якомога принизливіших для сусідів і в основі своїй лицемірних і блюзнірських. Спосіб самовивищення за рахунок приниження інших дуже заманливий, не потребує особливих зусиль і важкої праці. У цьому контексті нова методологія потребує уточнення: «Типичные в имперско-шовинистичекском сознании инородцы живут известно где – в анекдотах». Тут усе чітко і на своєму місці.
Є перспективи поширення «анекдотичної методології» в масштабах Євросоюзу та й усього світу. Для цього досить видати масовими тиражами (бажано, за рахунок фондів ООН чи того ж Євросоюзу) збірники анекдотів німців — про французів і французів — про німців, євреїв — про арабів і арабів — про євреїв, білих — про чорношкірих і... — комбінацій сотні. Головне, відібрати найдошкульніші та найпринизливіші. Тоді можна забути про толерантність і прощення, до яких народи пройшли довгий шлях. Пересваривши їх усіх, можна буде такий «мировой пожар» роздмухати! Щоправда, чомусь у цивілізованому світі не в пошані ксенофобія (у Штатах можна мати неприємності за саме вживання слова «негр»), але це їхні проблеми – їм не зрозуміти, що таке «особая гордость».
Тепер щодо анекдотів про дядька з кулеметом. Їх творцями і розповсюджувачами переважно були люди, пов’язані з військовою службою. Відомо, що майже кожен командир, знайомлячись із новобранцями, призваними на військову службу із Західної України, не оминав своєрідно пожартувати: «Прибули зі своїми автоматами?». У цьому запитанні виявлялось не тільки почуття специфічного гумору, але й наслідки багаторічної політико-виховної роботи. Очевидно, політпрацівники у війську змушені були якось коментувати той масовий опір, який чинився радянській владі на Західній Україні ще багато років після війни. Не могли ж вони привідкрити правду, хоча б натякаючи на «недоліки» радянської влади. (Це Олександр Довженко дозволив собі у щоденнику, веденому не для чужого ока, під датою 2 липня 1942 р. записати таке: «Ах, коли б вистачило мені сили й часу, написав би я роман про визволення Західної України... Про цю трагедію написати б роман на тисячі три градусів температури і вилити в нього увесь свій біль, усю тугу... Це могло б вийти величезне полотно, голос тисячоліття, всесвітній крик, новий «Кобзар» у прозі. Настільна книга мільйонів, що не втратили вміння плакати»). Найпростіше і найвигідніше було усе пояснювати ненавистю до «москалів», тупою впертістю, невдячністю, патологічним бажанням мати зброю і проти когось її застосувати. Таке ж зміщення акцентів і підміну понять застосовують і сьогоднішні розповсюджувачі відповідних анекдотів. Бо дуже хочеться дегероїзувати, спримітизувати боротьбу за незалежність від жахливої тиранії російської системи влади (як царської, так і радянської) зведенням її до вигаданої зоологічної ненависті до «москалів», повністю замовчуючи факти, що в УПА були росіяни та представники інших народів. Вражає своїм фарисейством намагання представити українців Галичини ксенофобами всупереч чисельним фактам історії їхнього співжиття із поляками, євреями, німцями, вірменами. Підкреслимо, високий рівень толерантності виявлявся у спілкуванні не лише із «єдиновірними» і «єдинокровними» (за класифікацією народів, яку так полюбляють російські «слов’янофіли»). Відомо, що для усієї Галичини типовим було спільне відзначення релігійних свят, зсунутих у часі через використання різних календарів, коли, наприклад, польські родини спочатку гостили на Різдво своїх сусідів-українців, а через два тижні ставали у них бажаними гостями. Звичайно, мали негативний вплив наслідки політики польської влади у міжвоєнні роки, зокрема насаджування польських колоністів із наданням їм особливих економічних пільг на теренах Волині, де були добрі ґрунти, із одночасним брутальним позбавленням землі і засобів для існування українців.
І все ж хід історії показав, що значно важливішим виявився дух толерантності, прагнення до взаєморозуміння – саме Польща однією із перших держав визнала незалежність України, надає їй морально-політичної підтримки (якою є підтримка держави «єдиновірних» і «єдинокровних», див., наприклад, випуски новин московських телеканалів).
До речі, єврейські погроми – явище, типове для Росії, а не для Галичини. Тому й не дивним є той внесок, що його зробили євреї у боротьбу УПА.
Ще один поширений персонаж анекдотів певного ґатунку — скупий українець. Чому і звідки це? Адже мандрівники-іноземці, які в середні віки відвідували Україну, незмінно відзначали гостинність і доброту українців. Звичайною практикою в українських селах було залишати незамкненими оселі, коли господарі відлучались, наприклад, на роботу в поле. Ситуація почала змінюватись із появою на теренах України гарнізонів російського війська, особливо у XVIII сторіччі – ті брали все, що «погано лежало». Не ставало більше поціновувачів гостинності українців із запровадженням кріпацтва – форми російського рабства, коли людина стала товаром, а не просто була зобов’язана відпрацювати певну кількість днів на господаря (як це було, наприклад, у Франції і то протягом значно меншого періоду часу, ніж кріпацтво-рабство у Росії). Ну, а ХХ століття взагалі стало макабричним для українців, коли три організовані чужою владою голодомори позбавили життя чи не половини найпрацездатніших селян. А тепер прохання до читачів — самостійно оцінити рівень цинізму і моральної глухоти укладачів і розповсюджувачів анекдотів про вгодованого українця, що наминає сало і морить голодом трьох негрів. («Едут в поезде три негра и украинец. Украинец достает сало, помидоры и начинает смачно есть. Негры смотрят на него голодными глазами. Тогда украинец им говорит: «Звиняйте, хлопці, бананів нема»).
Показовий вибір анекдототворцями типажу українця. З наукових джерел відомо, що образ низькорослого опецькуватого добродія, фізіономія якого не поміщається «в кадр», не є типовим для українців. Можна також згадати, яким уявлявся збірний образ українця відомому російському художнику Тропініну, чи скільки різних типів українців відтворив Рєпін у відомих «Запорожцях...». Практично жодного товстуна не знаходимо на прижиттєвих портретах українських гетьманів. Тоді ж чому експлуатується саме такий типаж? Частково тому, що товстунів традиційно частіше висміюють чи то в середовищі школярів, чи політиків. Але є ще одна причина, пов’язана із впливом на підсвідомість — показуючи на екранах телевізорів анекдотичного українця добре вгодованим, навіюють сумнів: «Чи такий колись голодував?».
Чимало інших висловлювань рівня найпримітивніших анекдотів розсипано на сторінках статті. Декілька з них стосуються української мови. Виявляється, «популярным в лингвистических дискуссиях» є анекдот, у якому фігурує Сталін, який зауваживши, що в російській та українській мовах багато спільних слів, дивується з наміру видати словник української мови. Можна собі уявити фаховий рівень згаданих дискутантів. Адже справжнім філологам добре відомо, що навіть у мовах віддалених можна назбирати багато спільнокореневих слів, як і те, що, наприклад, у мовах італійській та іспанській відсоток таких слів перевищує той, що властивий українській та російській. Тим не менше щось не чутно, щоб італійці чи іспанці називали одне одного «братнім єдиновірним романським народом».
А ось лірично-меланхолійний пасаж: «Казалось бы, какое дивное могло быть сочетание: один язык – «великий и могучий», другой – «певучий», «соловьиный», «калиновый». Думаєте, тут натяк на те, що на заваді «сочетания» були вікові гоніння і заборони української мови російськими властями усіх кольорів і відтінків? Зовсім ні! Виявляється, це «насильственная украинизация» добиває «великий и могучий». (До речі, про вищенаведені епітети: якщо українську мову визнано однією з трьох наймелодійніших мов світу, поряд із французькою та перською, міжнародним журі на конкурсі мов, що відбувся у Парижі в 1930-х роках, то «великий и могучий» є таким за самоооцінкою — аякже, в Росії з її культом сили усе має бути саме таким).
Читаємо далі: «Известный донецкий диссидент Иван Дзюба еще в 60-е годы поставил вопрос: «Интернационализм или русификация?». Сейчас на него можно было бы ответить «Интернационализм и русификация». Русификация, наверное-таки, была, хотя и незаметная, ненасильственная, естественная». Ось так! Все йшло так мило-гармонійно, а якщо й були якісь відхилення від ідеалу, то непомітні, якісь віртуальні. Звичайно, якщо заплющити очі, то й колода стає непомітною, а ще й якщо відгородитися від реальних фактів, то й вийде подібна писанина. Відомо, що достатньо було, щоб у якомусь селі чи містечку із майже стовідсотковим українським населенням з’явились одна-дві неукраїнські сім’ї, як починався процес переведення викладання в місцевій школі на російську мову. Нагадаємо спогад І. Дзюби про те, як вразив відомого російського письменника Віктора Некрасова висновок, що можна усе життя прожити будь-де в УРСР, обходячись без української мови. Способів русифікації, як брутальних, так і витончених, було безліч (достатньо ще раз прочитати книгу І. Дзюби чи інші фахові видання уже останніх років).
І слово «сейчас» не змінює одного із головних висновків, зроблених майже 50 років тому І. Дзюбою: фразеологія інтернаціоналізму використовувалась як ширма русифікації.
Повернемось до народознавчих новацій. «Западный украинец» – понятие очень собирательное, его составляют вуйки, бойки, лемки, гуцулы, русины, а также полищуки, литвины, дулебы, бужане, волыняне, галичи и другие этносы...». Для лікнепу: діалектне слово «вуйко» означає дядька по лінії матері, воно також використовується при шанобливому звертанні до старшого за віком чоловіка. Анекдотичність наведеного твердження близька до анекдотичності такого: «Русских составляют тещи, поморы, сибиряки... и другие этносы».
Далі: «Характер западного украинца формировался под воздействием разных имперских культур – польско-литовской, австро-венгерской, российской, советской... Всякое напоминание о Российской или иной какой империи вызывает у сознательного украинца негодование». Тут, як кажуть, «империя империи рознь». Особливо різними були умови національного життя українців Галичини, яка 1772 р. (як і Буковина 1774 р.) потрапила до складу Австрії, і українців Наддніпрянщини під кормигою російських царів. Якщо завдяки політиці королеви Марії Терезії (1717-1780) було скасоване кріпацтво (1773 р.), зменшено привілеї магнатів, зрівняно в правах українських греко-католиків з католиками, відкрито українську духовну семінарію у Відні (1774 р.), то майже у той самий час Катерина II руйнує Запорозьку Січ (1775 р.), здійснює жорстоке закріпачення українських селян, веде до занепаду українське шкільництво. І в подальшому, упродовж наступних майже 150 років, практично щороку разючі відмінності в реаліях національного життя українців в обох імперіях лише наростали. Наприклад, з одного боку – відкриття українських гімназій (першою була Академічна гімназія у Львові – з 1867 р. тут викладання українською мовою проводилось у 1-4-х класах, а з 1874 року — в усіх інших) і боротьба за відкриття окремого університету у Львові з українською мовою викладання (в існуючому від 1661 р. Львівському університеті ще 1787 р. було введено викладання українською мовою у так званому «Studium Ruthenum», а з 1818 р. – у народних школах), з іншого – додаткові жорсткі утиски української мови на підставі Валуєвського циркуляра (1863 р.) та Емського указу (1876 р.). До речі, завдяки постійному тиску на австрійські власті впливових представників українських наукових і громадських кіл, 29 листопада 1912 р. уряд у Відні оголосив проект заснування українського університету у Львові, згідно з яким його відкриття призначалося на початок 1916 р. Думаєте, в чомусь тут сприяв «єдиновірний» царський уряд? Якби ж то! Навпаки, російський посол у Відні зробив у червні 1914 р. демарш, заявляючи міністрові закордонних справ Австро-Угорщини, що заснування українського державного університету в Галичині уряд Росії буде вважати ворожим кроком проти себе та за можливий «casus belli» (причину війни). Не більше й не менше!
Важливим був досвід, якого набували галичани й буковинці в Австро-Угорщині, бачачи, як поступово доростають до самостійного державного життя інші народи – чехи, словаки, хорвати. Саме цей досвід, разом із згаданими значно сприятливішими умовами для національного життя, обумовлювали різницю у рівні національної свідомості західних українців і наддніпрянців. Щоправда, після Першої світової війни, за декілька років самостійного державного життя, наддніпрянці стрімко надолужували прогаяне. А далі проявила себе більшовицька Росія, розстрілявши українське відродження.
Отже, не відповідає дійсності оцінка, ніби у свідомого українця викликає обурення згадка про Австро-Угорську імперію. Як і вигадкою є твердження, що в цій державі українці могли досягти хіба що «посад» кучера чи куховарки, тоді як українці в Російській імперії мали сприятливі умови для отримання високих чинів. Так, є приклади, коли українці в Росії успішно просувались по службі, однак для цього, як правило, треба було забути чи, принаймні, не афішувати своє українство. В Австро-Угорщині, де народи, що входили до її складу, були визнані офіційно, ситуація була іншою. Приклад: вирішальними у прийнятті згаданої урядової ухвали про відкриття українського університету у Львові були наполегливі, майже десятирічні зусилля професорів-українців Івана Пулюя (фізик, електротехнік) та Івана Горбачевського (біохімік), які працювали в Празі й свого часу були там ректорами двох вищих навчальних закладів. Незважаючи на їхню виразну позицію патріотів-українців, один із них згодом став міністром охорони здоров’я та санітарії, а другому запропонували посаду міністра освіти, від якого
І. Пулюй відмовився за станом здоров’я. Знаходили українці розуміння своїх прагнень і в середовищі впливових осіб Австро-Угорщини. Тут найяскравіший приклад – архікнязь Вільгельм Габсбурґ (1895-1951), який прибрав ім’я Василь Вишиваний, боровся за українську незалежність, був полковником Українських січових стрільців, автором збірки поезій українською мовою «Минають дні». У 1948 р. схоплений у Відні радянськими спецслужбами, помер на засланні.
А що нам пропонується для розуміння Сходу України? «Восточные украинцы – совсем иной тип общности, этническая принадлежность здесь мало кого интересует. Здесь уживаются беглецы и беженцы всех времен и народов. Сюда съезжались на зароботки зеки и пролетарии, а уезжали, как только представлялась возможность, поеты, музыканты, художники».
Спочатку одне уточнення: етнічна належність, як правило, мало кого цікавить у кримінальних середовищах усього світу (основне – показати себе у «ділі») – тут справжній інтернаціонал. Поряд із вказаними процесами «сьезжания» и «уезжания» слід пам’ятати не менш відчутний і вкрай неприродний – вивільнення великих територій від корінного українського населення під час голодоморів і репресій. Є питання щодо акцентування на кримінальному минулому частини мешканців цього краю. Як відомо, перші переселенці до Австралії також мали суттєві проблеми із дотриманням законів у своїх країнах, однак щось не чутно, щоб тепер їхніх нащадків привчали цим гордитися. Навпаки, вони подолали відповідні комплекси, їхню країну шанує світове співтовариство. У цьому контексті якось дисонує й педалювання на словосполученні «дике поле». (Хоча зрозуміло: чим більше дикості і менше прилучення до загальнолюдської і національної культури, тим легше маніпулювати свідомістю). Тож радує усе, що сприяє позбавленню «кримінальних» штампів мешканців Донбасу, вияву їх творчого потенціалу, наприклад, у балеті В. Писарєва, розвитку науки, спорту та ін.
Є у статті рядки, від яких світлішає на душі: «Люби все другие народы как свой собственный» – так, по-христиански, Владимир Соловьев выражал принцип мирного сосуществования народов». Але зовсім поряд, ніби під впливом гоголівського чорта, автор виводить таке: «Птица-тройка, несущаяся так, что все другие народы сторонятся от ее полета, это триединый русский народ, осознавший всемирность своей исторической миссии. Именно всемирность отличает национальную идею от националистических симуляков». Оце масштаб! Зібратися триєдино в один кулак, щоб інші й писнути не посміли! (А як же з любов’ю до всіх народів, запитаєте? — Причому тут любов, коли є сила). Виявляється, національна ідея може бути лише у тих, хто претендує панувати у всесвітньому масштабі. І немає тіні збентеження від того, що декілька десятків народів, чисельність кожного з яких разів у сто менша від чисельності народу-гегемона, як і в стільки ж разів менші площі їхніх держав, почуваються не менш щасливими, ніж ті, що вперто приписують собі «историческую миссию». Пригадується, як Альберт Ейнштейн у статті, присвяченій ювілею видатного голландського фізика Генріха Антона Лоренца, як певну ознаку його шляхетності відзначив той факт, що ювіляр належав до народу надто малочисельного для того, щоб робити великі дурниці. Якщо ж не допускати до свідомості думку про майже неперервний ланцюг злочинів проти інших народів (десятки яких стерті з лиця Землі), якими супроводжувалось «освоєння» нових територій, то можна ще довго перебувати у стані маніакального блаженства від усвідомлення своєї «величі».
А що там за рознарядкою світить українцям? «Когда политики сетуют на отсутствие национальной идеи, это должно заставить задуматься: а может ее и вовсе нет? Придумать идею нельзя». Отож, затямте: придумати ідею не можна, з нею лише народжуються, причому тільки богообрані. Те, що деякі політики мають проблеми з формулюванням національної ідеї, не дивина, оскільки часто в них виникають проблеми навіть при формулюванні елементарних думок. Очевидно, далеко не все з того, що «проходили» в школі, засвоювалось на «задовільно». Якби в штаті помічників таких політиків був хоча б один сучасний старшокласник, він підказав би, що на початку XX століття (точніше, 1905 р.) Іван Франко написав поему «Мойсей», у пролозі якої є надзвичайно глибокі, вистраждані слова, що спонукали до болючих роздумів усі покоління українців XX ст. І не лише до роздумів, а й до жертовної боротьби за втілення ось такої національної ідеї: «Засяяти в народів вольних колі». Так просто. Розкрити свої творчі можливості й цим бути цікавим іншим народам, поважати їхнє право бути вільними. Без дикої «тройки», якої жахаються інші народи, і без інших «всесвітніх» дурниць.
…Карантин завершується. Є надія, що інфікованих (і не лише вірусом грипу) ставатиме все менше.

Роман Пляцко,
доктор фізико-математичних наук.
м. Львів.

***

ПОВЧАНЬ НЕ ПОТРЕБУЄМО!

Наш «старший брат» розгнівався на нас,
Що ми його належно не шануєм,
Що ми, мовляв, у цей непевний час
Із ним, великомудрим, ворогуєм…
Не визнаю обвинувачень цих
Необ’єктивних, безпідставних і крутих.
Чого це нам, скажіть, ворогувати?
Ми хочем з ним стосунки добрі мати,
Його завжди запрошувать до хати,
Щоб хлібом, салом пригощать як брата,
Але не старшого, а рівного до нас.
Це ми йому у той розлучний час
Свою потужну зброю віддали,
(Ми, мабуть, недоумками були)
Повірили в його слова нещирі.
Що з нами житиме у дружбі він і в мирі.
Він обіцяв, що буде все «о’кей»,
Як у порядних і довірливих людей.
Тепер повчає нас, як маєм жити:
Із ким дружити нам чи не дружити,
До кого в гості нам ходить чи не ходити…
Великі плани на майбутнє в нас сьогодні.
Ми чесні, справедливі, благородні,
Буваєм, часом, аж занадто обережні…
Якщо ми нині справді незалежні –
Повчань його не потребуєм, ні,
Ані тепер, ні на майбутні дні.

Григорій ПОНОМАРЕНКО, ветеран педагогічної праці, інвалід війни.
м. Донецьк.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #1 за 01.01.2010 > Тема "Резонанс"