Версiя для друку Обговорити в форумi

Доля сучасного українського поета Дмитра Шупти нерозривно пов’язана з Кримом, де він свого часу працював, керував Сімферопольським літературним об’єднанням «Гроно», здобув тут вищу освіту (1969 р. закінчив Кримський медичний інститут) та видав свої перші поетичні збірки.
А нещодавно, вкотре відвідавши землю Тавриди, де залишилися його родичі, вручив авторові цих рядків поетичну збірку «Сад Рьоандзі» (вірші: хокку і хайку, танка, м. Київ, ВП «Деміур, 2009 р.).
Культурний взаємовплив націй завжди був дієтворчою прикметою їхніх народів. Щодо, приміром, Японії – то українець Василь Єрошенко став класиком-основоположником японської дитячої літератури. Свого часу Катерині Білокур, простій українській мисткині-селянці, японці присвоїли почесне звання академіка станкового декоративного живопису. А я (як поет і літературний критик) запримітив у її вишиванках елементи спільності з малюнками китайського художника древності Ці Бай-ші. Філософське вчення Г. С. Сковороди викладається в Японії з дитсадків до університетських програм. Тому немає нічого дивного, що його земляк, корінний полтавчанин Дмитро Шупта, уподобав собі класичні поетичні японські форми – хокку, хайку і танка та видав ними цікаву збірку поезій, засвідчуючи безперервний зв’язок у мистецьких інтервідносинах слов’янства і Далекого Сходу, як і маємо цей прецедент.
До речі, слухаючи гімн Камбоджі, автор цих рядків органічно відчув поєднаність урочистості гімну СРСР і переливів китайської пентатоніки (п’ятизвуччя).
У різних соціальних рамках, але спільні за історією існування долі японців і українців – про це свідчать поезії з житейськими аналогіями Д. Шупти («Хіросіма й Нагасакі», «В Охотському морі»). Говорячи про атомне бомбардування японських міст, автор далекий від приблизності, слово його – вагоме, ударне:
В замор’ї –
Магадан і Колима,
Травмовані вкраїнськими кістками.
(«В Охотському морі»).
Добрим скерцо позначена поезія «Кімоно», в якій одяг стає не лише національним атрибутом, а й символом широкодушних японців та їхньої країни. Ці ж мотиви, але вже в урочистому дусі, пронизують вірш «Меч самурая», де цей символ постає не лише образом войовничості, а й величчям духу усього життя.
Багатогранні елементи орнаменталістики у творах
Д. Шупти даної збірки напрочуд випукло і благотворно виступають у вигляді як образотворення, так і ритмомелодики:
Наповнився блакитом
моря келих –
В цю мить у нім
купається снага.
Прадавній шлях,
прорубаний у скелях,
Донизу чітко східцями збіга.
(«Сессю. Пейзаж»).
«Рух тіла», «Самотній мандрівець» — то справді ніби художні відбитки на сукні кімоно. На одному подиху написана поезія «Висока межа», де архітектонічну споруду вірша красить, офарблює кожна викінчувальна деталь, як-от:
Об твердь черкнувся метеор
І приском згас у синій ватрі….
Національним взаємопроникненням наснажена поезія Дмитра Шупти «Айни і йомони». Автор ніби стисло переповідає генеалогічний шлях сучасної Японії в історичному аспекті. І добре, що синтез ідеї скраплений не «присовокуплєнієм» Сибіру Єрмаком для московитів, а мирним сонцем України та Країни Вранішнього Сонця:
Там в кожній Айні,
в кожному Йомоні
Живе коріння
древнього Дніпра.
А «Сад Рьоандзі», присвячений завідувачу кафедри японістики Київського університету ім. Т. Г. Шевченка І. П. Бондаренку, що дав назву даній збірці, то достеменно глибоко завуальована форма художнього викладу, що репрезентує собою хвалу рук людських, які можуть створити щось фантастично-невловне.
Будемо відверті: у сірому повсякденні ми звикли до японського слова «банзай» як до варварського вигуку, а насправді – це реліктове японське дерево, котре, як і сакура – один із символів Країни саме Світанкового Сонця, тому й про нього поет мовить своє ваговите слово:
Тобі б таке створить бодай,
Як нижеш ти цих слів коралі.
Бо й хокку схожі на банзай –
Як мить і вічність досконалі.
(«Дерево банзай»).
А елемент фантастичності притаманний і поезії, що є злетом уяви – «Вода в японському садку», де часто-густо започатковані ареали українськості. Недарма твір присвячений Хіно Такао, що працює разом з І. Бондаренком над створенням серії українсько-японських та японсько-українських словників. А скільки незглибимої віри у свою дружню країну, де живуть працелюбні люди. Що творять чудеса, у вірші «Біля джерела»: «Богом нам багатства подаровані Здавна, як і мешканцям Фудзі». І нехай Д. Шупта сповідує Рун-Віру, а Хіно Такао синтоїзм – то лише зовнішні ознаки, бо в кожного народу є лише не тільки своя Фудзі чи Говерла, а й спільнота духу їхнього взаємозближення. Чи не тому на шмуцтитулі збірки ми бачимо малюнок українського козака і японського самурая з чашею, з якої вони, очевидно, збираються випити еліксир дружби, бо зброя їхня (шабля й меч) заховані глибоко в піхвах.
І про це яскраво свідчить велика добірка хокку і хайку «Пелюстки сакури», де, як для нашого європейського літератора – безрим’я вельми повноцінно замінює насиченість глибокої мудрості:
Ні! Недругів нема
У сонмові братерства
Дзвіночків лісових.
А ось – спрямованість тільки вперед (маємо тут римовану форму), незважаючи на примхи долі (і чи тільки?):
Повертати зась –
Вислизає моє щастя,
Як прудкий карась.
Так само щедро послуговується поет і формою танка (цикл «В театрі крони»). Маємо ту ж насиченість образу:
Непевне море
Міражним краєвидом
Втонуло в спокій.
А у глибу колише
На безголов’я бурю.
Свого часу японськими формами віршування цікавився один із наставників
Д. Шупти професор О. І. Губар, про пам’ять якого нещодавно мовив тепле слово в газеті «Літературна Україна» наш спільний друг — поет Данило Кононенко.
Та як би там не було, поетична збірка Дмитра Шупти «Сад Рьоандзі» — аркодужий міст між Говерлою і Фудзіямою.

Федір СТЕПАНОВ, письменник.
м. Сімферополь.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #51 за 18.12.2009 > Тема "Душі криниця"