Версiя для друку Обговорити в форумi

КРИМСЬКИЙ МАЙДАН

Чим розвиненіше суспільство, тим більше в ньому різних професій, і тим складніше стати фахівцем у будь-якій з них. Адже для цього потрібні і певні знання, і певні навички, і певні здібності. Не кожен може бути фермером, лікарем, вченим… А президентом?
На вчителя вчать у педагогічних ВНЗ, на лікаря – в медінститутах, на офіцера – у військових училищах. А де вчать на президента?
В Україні таких ВНЗ немає. І навіть у Конституції питання якостей кандидата обійдено увагою. Отож і виходить, що бажаючих — багато, а достойних — мало. Бо мати недоторканність і владу над усією країною і жодної юридичної відповідальності – занадто спокуслива річ. Як же не помилитись і зробити правильний вибір, адже від нього залежатиме наше майбутнє життя протягом п’яти, а то і більше років?
Вирішення цього відповідального питання покладено на плечі електорату. А що він знає про того чи іншого кандидата у президенти? Лише обіцянки та панегірики, розрекламовані в приватних ЗМІ. А це дуже неповна інформація, бо стосується не суті претендента, а яскравості обгортки, в яку його пакують. У кого яскравіша, за того й віддають голоси. За роки колоніалізму, коли не людина, а партія була «розумом епохи», в народу відібрали не тільки рідну мову, а й рідну пам’ять, здатність мислити і аналітично сприймати інформацію. Тому між лікарем і шарлатаном перевагу надають останньому. Що може пообіцяти лікар: гіркі пігулки, болючу операцію, тривалий і важкий шлях до одужання? А шарлатан це зробить легко і миттєво. Правда, тільки на словах. Але усвідомлення цього прийде занадто пізно, вже коли шарлатан отримає своє і повернути все назад буде неможливо.
Придивіться уважніше до тих, хто має сьогодні найвищий рейтинг, тобто до тих, кого народ згоден призначити своїм Президентом. Що вони обіцяють?
Програму «…построенную на обращениях наших соотечественников – ваших предложениях и пожеланиях». Тобто не науково розраховану і всебічно виважену стратегію розвитку країни, а збірник популістських гасел. Хочете безсмертя? (А чи знайдеться хоч один, хто хотів би померти). Наше вам безсмертя. А те, що це в принципі неможливо, їх не обходить. Їм аби до влади дорватись.
Цитую тези тієї програми:
— «беззаботное детство».
Звучить привабливо, але що вкладається в це поняття? Невже ви вірите, що з обранням цього кандидата Президентом, сотні тисяч безпритульних дітей отримають сім’ю, чи їхні здеградовані тати й мами з алкоголіків та бомжів стануть духовно розвиненими особистостями; а в селах з’являться художні студії, спортивні комплекси, тисячі різних гуртків і клубів, коли не вистачає навіть звичайних вчителів?
— «учитель, врач, работник культуры, военнослужащий, милиционер – работники бюджетной сферы – получат ключи от квартир…».
А що заважає роздати ці ключі сьогодні, якщо вони у вас є. А якщо нема, то що ви обіцяєте роздавати?
— «доступное и качественное образование…».
Ну хто ж з виборців проти цього. Та намагаючись сподобатись і наобіцяти виконання якомога більшої кількості бажань, обіцяльники суперечать вже самі собі. Адже обіцяти «отказ от системы обязательного внешнего тестирования», вони тим самим перекривають чесний (без хабарів) і доступний талановитій молоді шлях до знань.
І тут же, вже забувши, що пообіцяли скасувати тестування, обіцяють забезпечити «право выбора языка при сдаче внешнего тестирования».
— «бесплатная медицинская помощь».
Хотілось би, дуже хотілось би. Але ж вже давно всім відомо, що безплатний сир лише в мишоловках. А за все інше потрібно платити. І не так важливо кому: громадянину чи державі, були б гроші. А де їх взяти? Як зробити, щоб працівник отримував зарплату, за яку міг би задовольнити свої основні потреби, зокрема і медичні, про це чомусь мовчимо.
Та й «пожелания», які вони обіцяють задовольнити, вибирають чомусь не першорядні. Навряд чи знайдеться хтось з громадян, хто хотів би, щоб добиваючись справедливості у суді, потрібно було засівати його мільйонами доларів, кому хотілось би годувати ненаситну бюрократію, яка мов той павук-глитай опутала своєю павутиною трудівника і висмоктує з нього останні краплі крові; хотілось би, щоб всі були рівні перед законом, а не ділили суспільство на недоторканних та ізгоїв, і щоб злодії, які пограбували Україну, повернули народу його здобутки. Та про це чомусь ні слова. Натомість як панацею від усіх бід нам пропонують запровадити «второй язык». Але якщо це й справді панацея, то чому лише «второй», а не третій, четвертий… сточотирнадцятий; адже в Україні проживає більше сотні національних меншин? Очевидно, не потреби національних меншин тому причина. А розрахунок у них простий: за роки гулагів і голодоморів майже половина нашого населення була насильно позбавлена рідної мови і зрусифікована. Тож і сьогодні ще багато українців розмовляють російською, і не знаючи державної мови України, відчувають певний моральний дискомфорт. Є й кілька мільйонів етнічних росіян, для яких українська не є рідною і вони б не проти, щоб їхня мова була державною. Спекулюючи на цих почуттях, кандидати замість того, щоб допомогти цим людям оволодіти державною і стати єдиним цілим з українським суспільством, пропонують шарлатанство, яке хоч і не допоможе людям, зате підвищить власний рейтинг претендентів на посаду Президента.
Ну, запровадимо ми другу, російську мову, державною.
І що зміниться? Чи з’явиться від цього знання української в зрусифікованих етнічних українців, чи стануть громадяни України краще розуміти одне одного? Ні. Хто як говорив, так і говоритиме. Тільки тепер вже ніхто і не прагнутиме взаєморозуміння, посилаючись на державність своєї мови. Україна автоматично розпадеться на дві чужі одна одній частини. А враховуючи, що всі рівні перед законом, то такого ж визнання своїх мов захочуть й інші етнічні представники. І в нас з’явиться і третя, і четверта, і сточотирнадцята державна мови. Ви заходите в магазин, – а там розуміють лише китайську; ви в аптеку – а там розмовляють німецькою; ви на роботу – а начальник спілкується лише арабською; ви до суду – а вас і там не розуміють, бо суддя — росіянин. То як же жити в такому суспільстві (я вже не кажу про етнічних українців, вони взагалі почуватимуться ізгоями в рідній державі)? І чи суспільство то буде, чи вавилонське стовпотворіння? Кому від цього буде краще: країні, єдність якої хоч і не снарядами, а тільки мовою, але зруйнують; росіянам, яких незнання загальнодержавної ізолює від українського суспільства; українцям, які рідну матір вважатимуть мачухою і не розумітимуть своїх єдинокровних братів і сестер. Чи, може, кандидату, який як отой ескулап-шарлатан, наобіцявши манни небесної, видурить голоси у виборців і пролізе таки до владного крісла? Можливо. Але наскільки здоровим і повноцінним буде те щастя (згадайте хоча б Чаушеску)?
Для взаєморозуміння в суспільстві достатньо однієї мови, для утвердження самобутності – всі. Тому Україна й гарантує кожному право на його рідну мову. Будь ласка, користуйтеся. Тільки не нав’язуй її всьому світу, не витісняй нею інші. Бо то вже буде не прояв національної самобутності, а злочинне посягання на чужу. Посягання на право українського народу мати, як і всі інші народи, свою власну державу і свою рідну мову. То ненормально, коли етнічний українець в Україні розмовляє російською мовою, а рідну українську називає чужою, коли цурається свого народу і видає себе за росіянина. Жити так – це значить жити неправдою. І це не просто безневинні блукання в лабіринтах олжі. Це шлях у ніщо. Шлях, який не дозволяє стати вільною людиною, нещасливцю стати щасливцем. Шлях, який відчужує члена української спільноти від рідного народу, протиставляє їх одне одному. Все, що робитиме Україна для народу, цьому громадянину здаватиметься чужим, все, до чого прагнутиме він сам, сприйматиметься як чуже українським суспільством. І виявиться, що їхні зусилля на розбудову кращого майбутнього спрямовано не спільно, а супроти одне одного. І майже два десятиліття напруженої розбудови незалежної держави всього лиш самопоборююче сліпе топтання на одному місці.
Тож варто б критичніше сприймати солодкі обіцянки таких піклувальників. Це зменшило б відсоток ймовірності бути ошуканим. Хоча, звичайно, повністю не унеможливило б їх. Бо поки влада не буде нести юридичної відповідальності перед народом і не буде підконтрольною йому протягом всього часу функціонування, то буде не вибір і не народовладдя, а ошуканство і гра в рулетку.

Павло СУЩЕНКО.
с. Олександрівка, Красногвардійський р-н, АР Крим.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #51 за 18.12.2009 > Тема "Резонанс"