Версiя для друку Обговорити в форумi

СТАН НАЦІОНАЛЬНО-ПАТРІОТИЧНОЇ СВІДОМОСТІ ДОНЕЧЧИНИ: ЕТИЧНО-ПСИХОЛОГІЧНА НЕБЕЗПЕКА

Надзвичайно турбує нинішній стан духовності населення Донбасу, особливо молоді. За весь час незалежності України кравчуко-кучмівсько-бандитськозалежний клан нічого не робив для відродження патріотичності, духовності, національної свідомості народу України. Через економічне зубожіння населення, зниження рівня навчання, через теле-радіо-пресо-зомбування і «обробку» населення політінформаторами УПЦ кдб-московського патріархату (що неможливо в державі, яка себе поважає) робили з людей рабів — «електорат» для підтримки своєї влади. Чим гірше життя народу України, чим менше знають правду, тим легше управляти несвідомими масами. Недарма на величному пам’ятнику більшовицькому агітатору Артему, який і досі височить над Святогір’ям, викарбовано: «Вид неорганизованных масс приводит меня в неистовство!»... Символи тоталітарного режиму — пам’ятники катам українського народу бовваніють в усіх містах і містечках області, вулиці названі на честь ворогів України таких, як Ленін, Постишев, Артем та інших... Під різними приводами в містах нічого не змінюється. Керівні особи бояться образити людей старшого покоління, а чи не головнішим є морально-етично-психологічний стан підростаючого покоління — нашого майбутнього? Їм жити в цій країні! А в якому оточенні вони ростуть?..
Сфера культури в малих містах на Донеччині знищена повністю. Обладнання парків зрізано на металобрухт, клуби спалені і розібрані, бібліотеки майже не працюють, відсутній доступ до правдивої інформації. З українськими виданнями йде боротьба, в продажу тільки містечкова і «жовта» преса, від центральної планомірно позбавились. Навіть від газети Верховної Ради «Голос України». Державну пресу люди не передплачують, поштові скриньки в під’їздах поламані. Майже повністю порушена дротова радіомережа — 1-й Національний канал, який потужно несе державну неупереджену духовну інформацію. Самовіддано, професійно, творчо працює колектив Донецького національного радіоканалу, але, на жаль, слухачів дуже мало, адже радіо познімали, хто — з економії, а хто — з «нелюбові» до державної мови і всього українського. Але це ще й засіб оповіщення цивільної оборони!.. Усім відомий техногенний стан в країні. А керівники «Укртелекому» кажуть: «Где линия «упала», не поднимаем!». І продовжують відмикати дротовий зв’язок одиноким пенсіонерам, інвалідам...
А з радіоприймачів звідусюди лунають «шансоно-попсони», особливо в міському транспорті, прилучаючи до чужої низькопробної «тюремної культури», брудної політичної пропаганди, особливо молодь.
Натомість за «чиїсь» великі кошти до кожної квартири підведене кабельне телебачення, яке транслює безліч ворожих до України каналів сусідньої країни, які продовжують «зомбувати» населення, а такі канали, як «Культура» і «Дискавері» не ретранслюють. 1-й Національний — єдиний, який 9 березня транслював нагородження лауреатів Шевченківської премії. Присвячений цій події концерт не показав, і це не вперше...
Все це робиться з метою «одебілювання» народу. До того ж низький рівень життя, коли люди кажуть: — «Нам лишь бы было на столе...», «Лишь бы не было войны», «Аби не було голоду», — досі сушать сухарі і запасають сірники та сіль, як робила і моя мати, що пережила голодомори і репресії, уже живучи на Донеччині. Страх вкарбували в гени моєї нації і моєї родини.
Але ж відомо, що народ, який не має національної гідності, ніколи не матиме хліба. Так відбувається, коли людина не знає свого коріння, не має національної платформи, не знає історії свого народу і рідного краю, не має справжньої віри. У результаті не буде і людської гідності. З такими людьми можна робити що завгодно — посилати обдурену «біомасу» куди накажуть або заплатять. І чим більше «нагинають» такий народ, тим більше він «захищає» своїх «хазяїв», бо не має можливості підвищувати свій інтелектуальний рівень. Людям не до того — вони вірять своєму «хазяїну», так легше — бути як всі, та і зусиль докладати не треба. А звідси не тільки «сміття» в головах і на язиці, а й навкруги — в під’їздах, дворах. Останнім часом дійшло до того, що виносять пакети зі сміттям і кладуть вздовж доріг якими ходять, мабуть, з великої зневаги до землі, на якій живуть.
І ось так, дивлячись на цей спотворений «краєвид», підростають діти. Як це відіб’ється на їхньому психологічному стані у майбутньому, неважко здогадатись. Та нарікати на когось буде вже пізно.
Але так в Україні було не завжди. Навіть іноземці у всі віки були захоплені культурними традиціями українського народу, його доброю вдачею, працьовитістю, духовністю, талановитістю, красою.
Після всіх поневірянь — розкуркулення, голоду, війни, вже живучи на Донеччині, моя бабуся посипала доріжки у садочку піском, підбілювала по одному рівню деревця, а мати не дозволяла навіть обгортку від цукерки кинути не тільки у дворі, а й за двором, і вже зовсім хвора і сліпа день починала з підмітання подвір’я. Вони дуже любили кожен куточок своєї землі і так привчали й нас. І двері в українських оселях не зачинялись, бо красти — то гріх. І п’яних не було — бо сором, і матюків не було. Висока культура і духовність нашого народу є і в тому, що батьків називали на Ви. А які пісні співали, які візерунки вишивали українські дівчата! А кожен парубок, окрім того, що був найкращим хліборобом, знався ще і на якомусь ремеслі — шевця, бондаря, столяра...
Особливо шкода молоді нашого регіону, а також Криму, Севастополя... Вони багато втратили, коли не змогли бути причетними до початку відродження нації під час «жовтогарячої революції» та вибору українського Президента В. Ющенка. Мало того, їх труїли неправдою, агресією, злом. І зараз скрізь чути нісенітниці про «куплений Майдан» та інше... Вони не знають, що не все продається. Але годі дивуватись, бо такий «світогляд» мають їхні вчителі, директори шкіл, технікумів, вищих навчальних закладів і представники влади та правопорядку, вони чекають «реваншу», адже в каламутній воді «рибка краще ловиться».
На все життя врізалася в пам’ять картина, коли під час 2-го туру президентських виборів у нашому місті студентів возили для «каруселі» по виборчих дільницях, а потім випускали з-під замка, і вони йшли один за одним «на воровское дело», якось зсутулившись, мабуть, відчуваючи приниження своєї гідності. Отакий «урок» на все життя від учителів, щоб знали, що все дозволено, а таких речей, як руїни духовні і реальні навкруги, вже не помічали.
У моєму місті руїни на кожному кроці. В руїнах моя школа, де вчителі нас вчили думати і робити висновки, а перша вчителька казала: «Вчіть українську мову, вона ще буде вам потрібна». Поряд — руїни лікарні, вечірня школа без даху і вікон, далі купа сміття на місці профілакторію шахти, кольорові залишки дірявих стін будинку культури, який спалили, а потім розвалили, а поряд діюча школа, схожа на буцегарню. Серед житлових п’ятиповерхівок, що біля лісу, в якому риють «копанки», вирубують ліс — залишки конструкцій від нового дитячого садка «Лісова казка», який належав великій шахті «Прогрес», біло-голубі «прапори» панелей на руїнах гуртожитків, підприємств, недобудовані будинки для робітників, закинутий «парк культури» без атракціонів і колеса огляду, які зрізали на метал, мабуть, щоб згори ніхто не зміг побачити цього погрому.
Натомість зупинки облаштовують в комплексі з кіосками для продажу тютюнових виробів, за якими транспорту на дорозі не видно. Як все це діє на психіку підростаючого покоління, яке кожен день дивиться на таку дисгармонію, ніхто не вивчає, і чого чекати далі? Чи це не війна на своїй території зі своїм народом, приниження всіма неймовірними засобами, вбивство гідності українського народу, його майбутнього?..
Адже і зараз керують містом ті, хто ще недавно навчали: «Бейте «оранжевых», будет вам и бензин, и оправдательная «ксива»...», у бронежилетах зганяли молодь з інститутів і шкіл на мітинги, фальсифікували вибори, прослуховували телефони, залякували людей, як мою подругу Віру, «гебістськими» методами... Тому обов’язково потрібна люстрація! Людей такого штибу давно треба замінити високоморальними, національно свідомими, молодими патріотичними кадрами. Адже людей такої формації обдурити, залякати чи підкупити неможливо.
Щоб держава мала правдивих, чесних, працьовитих, відповідальних і національно свідомих, ідейних, щирих українських патріотів, високодуховну молодь, треба допомогти тим, у кого є гаряче бажання прислужитися Україні, об’єднатися в громадські організації, щоб вони мали можливість спілкуватись з молоддю та їхніми вчителями, допомогли їм розібратися в інформації, яка служить на користь країні. Терміново відновити розповсюдження преси з Києва, яку потрібно рекламувати, бо навіть вчителі української мови не знають, що є такі всеукраїнські видання, як «Слово Просвіти» і саме товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка, газети «Шлях перемоги», «Нація і Держава», «Україна молода», «Наша віра», «Кримська світлиця» з чудовими додатками (для дітей «Джерельце», для молоді — «Будьмо!») та інші патріотичні видання. Таких вчителів потрібно самих вчити. Адже коли людина перестає читати, то перестає й мислити, що і потрібно нашим недругам. Обов’язково треба повсюди відкрити курси для вчителів і молоді з вивчення державної мови, історії та культури України. Для цього залучити національно свідомих патріотів країни, що буде і для них підтримкою, бо їм надзвичайно важко жити і боротись з невіглаством в асимільованому середовищі. Багато з них хворіють. Торік передчасно померла моя подруга Надія, з якою ми були на Майдані. Обидва її сини загинули від наркотиків, які розповсюджені на Донеччині і в нашому місті їх легко дістати. У Севастополі помер наш знайомий — син відомого вченого-хлібороба В. Дідусь. Наказав поховати його в улюбленій вишиванці. Померла моя мати Софія, яка дуже багато пережила на своєму віку. У мого чоловіка, талановитого художника, в п’ятдесят років стався другий інфаркт. Мене неодноразово намагалися звільнити з роботи, де я працюю чверть віку, за політичними мотивами. Важко!..
На державному рівні потрібна підтримка і навіть захист національно свідомих громадян, що живуть в асимільованих містах. Такі люди, особливо в наших регіонах, повинні бути на вагу золота, бо їх тут, на жаль, небагато, а знання їхні можуть стати на сторожі багатьох молодих душ. Серед цих людей багато творчих особистостей, які через слово, образотворче мистецтво, музику можуть прищепити молоді любов до рідного краю. Є серед них і вчителі, яких відсторонили від улюбленої роботи за «українськість»! А в небагатьох «українських школах» панує російська мова, а поза школою і поготів.
Щоб перешкодити пануванню чужинської ідеології, на державному рівні необхідно терміново знайти не такі вже й великі кошти для відновлення дротової радіомережі по всіх областях, містах і селах так, щоб у кожній оселі, в кожному кабінеті службовця слухали 1-й Національний радіоканал, який — єдиний потужно несе якісну державну духовну просвітницьку інформацію.
Адже ті, кому вигідний морок у країні, найбільше бояться нашої української самосвідомості, культури, почуття гідності, нашої єдності, самостійності, впевненості, бо тоді виявиться, що це ми є справжніми володарями своєї Країни і вже нікому ніколи не дозволимо розводити на своїй багатостраждальній святій Землі бридку каламуть, в якій зайди «ловлять рибу» і «полюють» на душі наших дітей.
А ті, кому подобається жити «на дурничку», нехай не радіють і пам’ятають, що «Риба і зайці приведуть в старці» (народна мудрість).
Роде мій красний,
роде мій прекрасний!
Не цураймося, признаваймося!
Бо багацько нас є!
Українці! Шануймося! Ми того варті!

Ольга ГРУШКО.
м. Торез Донецької області.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #49 за 04.12.2009 > Тема "Ми єсть народ?"