Версiя для друку Обговорити в форумi

ДЖЕРЕЛА

(Закінчення. Поч. у № 47).

Вчителька: — Правильно, но слушай дальше! Западная Украина в 1940 году, как раз за два месяца перед войной (!!!) вошла в состав Украины советской. Они не жили в Украине, они не были украинцами. Они вступили в сговор с Гитлером и стали расстреливать украинское население. Своих односельчан, деток, всех семьями… Они договорились с Гитлером, что он их не тронет, и они после победы Гитлера и уничтожения всего украинского народа, вот эти украинцы, которых ввели только за месяцы перед Отечественной войной в состав украинского народа, они будут господами на всей Западной Украине, что это будет их территория.
УПА возникла во Вторую мировую войну. УПА – это пособники Гитлера, которые хотели уничтожить твоих прабабушек, прадедушек, расстрелять их, в крематории сжечь. А на месте этой территории жил бы Ганс какой-нибудь и выращивал бы картошку и редиску, и посылал бы её в Германию!
* * *
Я не буду називати прізвища цієї жінки, не назву і школи. Зазначу тільки, що школа ця формально є українською. Тож можете уявити, наскільки відносною є наведена мною статистика. Там ще працювати і працювати…
Мав можливість поспілкуватися з цією вчителькою зблизька, познайомитися з її матір’ю. Остання і не приховує, що є «сталіністкою». Бандерівців не любить тому, що у 1952-1953 роках проживала на Прикарпатті і добре пам’ятає атмосферу страху, в якій жило місцеве населення. Багато чула про звірства УПА, бачила її невинні жертви…
Але ж хто створював ту атмосферу? Хто міг чинити звірства у 1952-1953 роках? Якщо й була десь жменька підпільників, то вони вимушені були сім разів подумати, перш ніж вивісити якусь листівку… Бо кожна акція була пов’язана з великим ризиком, — навіть корисна для української справи. А яка могла б бути користь від звірств? На Прикарпатті навіть дослідник-початківець впевнено скаже, чиїх рук справа — оті всі звірства! Але як у цьому переконати немолоду «сталіністку»?
Слухаючи двох донеччанок, я мимоволі подумав: у якій же демократичній державі ми живемо! Хіба мала б шанс викладати історію в школі вчителька, мама якої привселюдно назвала б себе «бандерівкою»? Тоді, в 1950-ті роки, мала б шанс? Боюся, що разом з матусею відправилася б освоювати регіони з різко континентальним кліматом… А демократична Україна терпляче зносить знущання над своєю багатостраждальною історією. Може, й забагато у неї терпіння? Може, треба діяти жорсткіше?

У ЧОМУ Ж МАЄ БУТИ КОМПРОМІС?

Саме це питання ставить перед українцями професор історії Ярослав Грицак. Знову наведу його думки, висловлені у статті «Дві України»:
«Для створення нової Європи важливу роль відіграв французько-німецький компроміс 1950-х років. Коли Франція і Німеччина нарешті помирилися, це дало початок Європейському Союзу. Я вважаю, що тим, чим у Західній Європі був французько-німецький компроміс, тим у Європі Східній став польсько-український компроміс 1990-х років. Тоді Варшава і Київ згодилися переступити через взаємні образи в минулому заради мирного сусідського співжиття. (…) Я вважаю, що для майбутнього Східної Європи найважливішим і найпотрібнішим є українсько-російський компроміс. Скажімо відверто, найближчими роками він навряд чи можливий: для цього повинні статися важливі зміни і в Києві, і в Москві. Але поки справа дійде до українсько-російського компромісу, доконче потрібен українсько-український компроміс. Без такого українсько-українського компромісу ми далі нікуди не підемо. Ми будемо там, де ми є тепер…».
* * *
На тему «українсько-українського» компромісу ми довго розмовляли з університетськими викладачами Віктором Федоровичем Вовенком і Оленою Валеріївною Тараненко. Відчув, що ці милі, інтелігентні люди погоджуються з тезами львівського професора. Справа лише в технологіях: як зробити ідею компромісу і постійного діалогу популярною?
Користуючись нагодою, доведу бодай до нашого кримського читача деякі думки Ярослава Грицака. Отже, в чому має полягати компроміс? Історик відповідає:
«У різних речах. Але, передусім, компроміс має полягати у трьох точках. Це питання мови, питання історичної пам’яті й питання вступу до НАТО. Донецьк хоче мати російську мову, не вступати до НАТО і вважати УПА злочинцями. Він може так вважати і вчиняти, це його право. Питання у тому, як кажуть в Одесі, що він «із цього матиме»? Можливо, заради власної вигоди він повинен повністю поступитися в одному пункті, бути згідливішим у іншому, але твердо стояти на третьому. Те саме стосується і Львова. Інакше ми не зрушимо з мертвої точки.
Чим у цих питаннях ми можемо пожертвувати на користь компромісу, в чому можемо погодитися, а з чим не погоджуватимемося? Я вважаю, що жодне з цих питань не є принциповим. Наведу приклад: у 1990-ті роки, при Кучмі, ідея НАТО була популярна. Подивіться опитування: значна частина населення висловлювалася тоді за вступ до НАТО, і навіть Янукович був не проти. Те ж саме – питання про статус російської мови. Ледь не половина України справді хоче, щоб російська мова мала статус другої державної. Це важливо, цього не можна ігнорувати. Але чим готові пожертвувати російськомовні заради статусу своєї мови? Готові вони заради цього згорнути свої антинатовські лозунги або, у крайньому випадку, погодитися на однозначно європейську орієнтацію України?
(…) І останнє – питання історичної пам’яті, яке найбільшої гостроти набуло в питанні про УПА. Для Львова УПА – герої, для Донецька – бандити. Але коли в 2004 році, під час виборчої кампанії, Янукович заявив, що він не дозволить образити ні радянського ветерана у Львові, ні ветерана УПА в Донецьку, абсолютна більшість громадян України і на сході, і на заході підтримали цю тезу. Тобто проблема не в тому, що кажуть, а як кажуть.
Кожне з цих питань підлягає обговоренню. Проблема в тому, що ніхто не хоче обговорювати, тому що у нас нескінченні вибори, а на всіх виборах важливо займати безкомпромісну позицію, бо це дає гарантований електорат…».

РОЗДУМИ ПРО КОЗАЦЬКУ ІДЕЮ

Про те, що є така газета – «Україна козацька», я дізнався років зо три тому від нашого сімферопольського читача з донбаським корінням Володимира Лещенка. Тоді ще здивувався: це ж треба таке! Газета козацька, а виходить у Донецьку… А здавалося б, сам Бог велів їй виходити у традиційно «козацьких» Запоріжжі, Січеславі, Черкасах… Або ж у Києві – адже газета всеукраїнська!
Зрештою, Донецьк то й Донецьк… Аби лише газета була цікавою. Завдяки безконечним нагадуванням Володимира Миколайовича я знав, що їхати у столицю шахтарського краю і не завітати у редакцію «України козацької» було б непростимим гріхом. Тому зайшов туди наступного ж дня після приїзду. Треба сказати, що редакція знаходиться в Державному університеті інформатики і штучного інтелекту, ректором якого є доктор технічних наук Анатолій Шевченко. Він же є і гетьманом Українського реєстрового козацтва. Від декого з донеччан чув зауваження: добрим гетьманом був би однофамілець Кобзаря, якби перевів викладання усіх предметів на українську мову! Але він чомусь не поспішає з цим. І це негативно впливає на його гетьманський імідж та й на імідж усього реєстрового козацтва.
Кому б і не погодитись з цією критикою? Дійсно, з точки зору львів’янина гетьман, який не бореться із русифікацією, це нонсенс. Але я вже мав нагоду подумати над цим питанням, гортаючи декілька примірників «Вісника козацьких військ України», що видається у Дніпропетровську. Добра половина статей – російською мовою: «Хотинская война», «Вурдалаки живут в названиях» (про вулиці, названі іменами більшовиків: Свердлова, Дзержинського, Косіора, Будьонного тощо), «Служить людям, а не прислуживать властолюбцам», «Казацкий кулеш», «Наше, украинское!», «Кто же писал письмо турецкому султану?», «Покраснел от крови Тихий Дон» і багато інших матеріалів.
Чому ж воно так? Очевидно, місцевий часопис не може не відбивати мовну ситуацію в регіоні. І невідомо, що краще: жменька україномовних козаків, які будуть неспроможні на щось суттєво впливати, чи рух значно масовіший, але двомовний? Тішив себе тим, що у цьому, загалом цікавому, часописі друга половина статей – українською мовою. Якби Україна не здобула незалежності, то не було б і такого… Тож будемо відштовхуватися від реалій, — головне забезпечити позитивну динаміку процесу.
Тому й Анатолія Шевченка я не поспішав звинувачувати у безхребетності і непатріотизмі. Сподівався, що все прояснить знайомство з газетою, її творчим колективом.
На щастя, обійшлося без розчарувань: створюють «Україну козацьку» симпатичні люди, а головне – справжні українські патріоти! За походженням вони донецькі, черкаські, вінницькі тощо. Мовою володіють добре. До речі, в редакції я застав і свого доброго знайомого – редактора «Донеччини» Ігоря Зоца. Тож усі донецькі проблеми можна було обговорювати на належному рівні.
Порадувало й те, що на редакторському столі я помітив декілька примірників «Кримської світлиці», як і у Ігоря Олексійовича Зоца два роки тому. Виявляється, передплачують! Як і просвітяни з деяких районних центрів Донбасу.
Тому так чи інакше ми торкалися публікацій: «Козацька ідея сьогодні», «Хитромудре рейдерство і козацька солідарність» тощо. Світлана Феодосіївна Чорна і заступник редактора Василь Олексійович Гуменюк цікавилися: як зараз справи у ірпінського краєзнавця, подвижника козацької ідеї, Анатолія Зборовського? Чи не потрібна йому юридична допомога?
Подумалося: може, й не така велика сила – козацтво у нинішній Україні, та все ж… це вже не міф. Про яке козацтво могла йти мова, скажімо, у 1980 році? А тепер існують певні структури, існує вже козацька солідарність! «Україна козацька» та деякі інші видання служать своєрідним магнітом, який притягує людей з козацьким «сентиментом».
Звичайно, не без того, що є певна штучність. Козацькі структури виникали у грізний воєнний час, створювалися вони «знизу», а не «згори». Завжди були якісь конкретні справи, звичайно, бойові. Якби ж тоді нинішні інформаційні потужності! Український народ мав би зовсім інший менталітет… Тепер же ситуація зворотна: є певний розрив між словом і ділом, дійсне не завжди встигає за бажаним… Якщо говорити про Українське реєстрове козацтво, то це не мертва структура; його лави постійно зростають, і співробітничати з ним значно конструктивніше, аніж критикувати. Великий обсяг корисних справ – ось найкращий курс і найкращі ліки від традиційних українських болячок (які і в козацькій ідеї трохи проявляються). А ці добрі справи у реєстровиків є.
* * *
Ну, а головне, що є така високоінтелектуальна і демократична газета, як «Україна козацька». Якщо є плюралізм думок, то здорове українське начало все одно домінуватиме! Хай би навіть там козацьких генералів «занесло» кудись не туди…
Скажімо, у замітці «Патріоти навиворіт» наш «світличанський» побратим Володимир Лещенко пише:
«Запровадження редакцією рубрики «Полеміка», без сумніву, є доказом, що в нашій державі є свобода слова. Виявляється, що і серед реєстровиків є особи, яким не подобаються «взгляды» і «убеждения» шанувальників української історії. Патріоти навиворіт вимагають «осудить приверженцев бандеровских взглядов», нагадують про Нюрнберзький процес. Цим спекулювали і комуністи. Вони й сьогодні, користуючись толерантністю української влади, продовжують кликати недалекоглядних до протестів. (…) Якщо Ю. Гілевському не подобаються бандерівці, а я особисто серед них прожив десятки років і знаю їх високу моральність та незламний патріотизм, мені не зрозуміло, і навіть підозріло, чому він став реєстровцем? Козацтво має ретельно дбати про чистоту своїх лав…».
* * *
А ось що пише читач із Сімферополя, який підписався Русланом: «Я живу в Криму і бачу, як дехто ставиться тут до української культури, мови, як тут політизують нашу історію, перекручують її. На жаль, частіше на півострові можна побачити російських козаків з Козацького союзу Криму, з інших проросійських організацій і тих, хто приїжджає сюди з Росії, нерідко з нагаями, холодною зброєю. А де ж українське козацтво Криму? Чому ті козаки – патріоти України, які тут діють, дозволяють зайдам насміхатися над українським словом, нашою історією, нехтувати нашими законами, встановлювати на нашій землі свої пам’ятники?
Українське козацтво у Криму вкрай потрібне. Адже хто ще зможе захистити українські національні інтереси?».
* * *
Привертає увагу стаття Євгена Фомінова з Макіївки «Кубанське козацтво – гілка Війська Запорозького». Виявляється, автор сам кубанець, народився в Усть-Лабинську. Але пам’ятає, що його предки по материнській лінії походять з Київщини.
Тепер Євген Фомінов є генерал-майором УРК, тому його спогади мають особливу цінність: «…Я пам’ятаю перекази своїх земляків, як окремі козаки з мого хутора їздили до Москви, до самого Будьонного, якого особисто знали, з проханням дозволити їм мати коня. Дозвіл на це отримували не всі, а тільки ті, які мали особливі революційні заслуги».
А якщо хтось не мав таких заслуг? І про це автор пише відверто: «За два роки з Кубані було депортовано до Сибіру 52 тисячі козацького населення (…) Насильницька русифікація, що супроводжувалася терором, призвела до переслідування і репресій усіх, хто стояв біля витоків національно-культурного відродження на Кубані. Протягом 30-х років ХХ ст. тут загинуло півтори тисячі представників української інтелігенції. Масово засилалися до концтаборів викладачі та студенти українських курсів і кафедр…».
Уявіть собі, це пише мешканець не Самбора чи Дрогобича, а донбаської Макіївки! То чи потрібна така газета на сході України? Думаю, що так. «Україна козацька» цілеспрямовано збирає докупи патріотів з усіх регіонів нашої держави. Про це і назви статей говорять: «Шириться «Поліське коло» — про козаків Чернігова. Або: «Козацька доба назавжди в пам’яті закарпатців». Уявляєте, наскільки потрібні такі статті у часи активізації політичного «русинізму»? Зі статті дізнаємося про надзвичайно цікаві речі. Виявляється, в 1677 році п’ять тисяч українських козаків перейшли Карпати (!) і взяли участь у антигабсбурзькому повстанні куруців під керівництвом Імре Текелі.
А ось стаття «Мудрість карпатського мольфара». Про того самого Михайла Нечая, який у 1989 році розганяв хмари під час пісенного фестивалю «Червона Рута». Є і фото: «Нащадок козацьких характерників Михайло Нечай».
І це чудово, що газета акцентує, що всі ми з одного кореня – козацького!
* * *
Але годі звинувачувати газету в якомусь вузьколобому націоналізмі. Очевидно, «Україна козацька» озвучує стратегію і тактику Українського реєстрового козацтва, а вона полягає в тому, щоб під козацькими прапорами зібрати усе лояльне до України, усіх тих, хто любить наш край.
Звернув увагу, що «Звернення реєстрових козаків до громадян України» (січень 2009 року) надруковане чотирма мовами: українською, російською, англійською і… кримськотатарською. Не знаю, наскільки популярною виявиться козацька ідея серед корінного населення Криму, але якщо бажаючі влитися до лав УРК будуть, то вони зможуть перечитати текст звернення рідною мовою: «Джедвель казакларнынъ халкъкъа мураджаты…» і так далі.
Мало того, з газети я дізнався про утворення Грецької Азовської козацької дивізії! Отаманом її став Василь Якименко, агроном за освітою, колишній спецназівець. Щодня отаман і його помічники працюють з головами сільських рад і керівниками грецьких товариств, яких у Приазов’ї майже 60. Ідея привертати до себе всіх є, загалом, непоганою. Головне, щоб був результат, щоб не ігнорувалася українська мова, щоб враховувалися інтереси держави.
Видно, реєстрове козацтво не спить, працює, тому й отримує час від часу ось такі обнадійливі листи:
«Нещодавно дізнався, що в Україні до цього часу живуть козацькі традиції й козацтво відроджується. Незважаючи на те, що живу за тисячі кілометрів від Києва, хотів би бути українським козаком. Вступ до лав козацької організації допоможе мені краще вивчити історію та культуру вашої країни, зрозуміти таємниці незламного українського духу, долучитися до відродження лицарства».
Вгадайте, хто написав цього листа? Не вгадаєте ніколи! Ці рядки належать нащадкові древнього самурайського роду, баронові Йошіхіко Окабе. А баронський титул надавався лише вихідцям із заможних самурайських кланів, та й то за великі заслуги перед імператором. Таких родин у Японії небагато… Тому вдвічі приємніше читати ось ці рядки Йошіхіко Окабе:
«Україна і Японія, де я проживаю, мають багато спільного. Згадаймо лише про лицарські ордени самураїв і козаків, які мали унікальну історію, власний кодекс честі, були непохитними в досягненні мети, понад усе в житті славили волю, честь, інтереси громади, країни».
Як бачимо, певні інформаційні, дипломатичні досягнення у реєстрового козацтва є. І в тому, що газета «Україна козацька» створюється і виходить у Донецьку, є чималий позитив. Чим ближче до «лінії фронту», тим краще. Козацька ідея – один з факторів, які можуть сприяти утвердженню державницьких настроїв на цих теренах. Знову ж таки, при умові, що мовне питання не ігноруватиметься, не відсуватиметься на другий план. Багато хто з козаків це розуміє. Ось що пише генерал-хорунжий Василь Яценко:
«Найцікавішими у газеті вважаю рубрики «Мова – основа нації», «Великі українці», історичні матеріали. Стосовно теми, яку я хотів би побачити на шпальтах газети, — сучасне козацтво й питання об’єднання козацьких організацій. Адже моя мрія – єдине українське козацтво…».
А ось лист Геннадія Підлубного з Донецька: «Уперше я познайомився з газетою «Україна козацька» випадково – побачив у кіоску та придбав, адже тема козацтва мені цікава. Такий рух, як козацтво, сьогодні необхідний, наче повітря, нашому суспільству. Ідея, якою жили наші пращури багато століть, сьогодні може об’єднати націю.
Як читач особливу увагу приділяю рубриці «Мова – основа нації». Я дуже шанобливо ставлюся до української мови й дуже хотів би спілкуватися нею, але, на жаль, моє коло спілкування обмежується лише російськомовними людьми. Так, телебачення сьогодні дозволяє чути українську мову, але ніщо не зрівняється із живим спілкуванням…».
Геннадій вступив до лав Українського реєстрового козацтва. Будемо сподіватися, що знайде в цій організації те, що шукав. І завойований козацькою ідеєю Донбас згодом стане терпимішим до живого українського слова.
* * *
А ми з творчим колективом газети домовилися про тісну співпрацю. У нелегких умовах ми створюємо інформаційний продукт, але й залежить від нас багато. Яким був би Південний Схід без таких острівців українського духу, як «Кримська світлиця» і «Україна козацька»? Тішить думка, що людям усе це потрібно.

Сергій ЛАЩЕНКО.
Донецьк – Львів.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #48 за 27.11.2009 > Тема "З потоку життя"