Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2114)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПРОКИНУВСЯ ВОДЯНИК
Наш╕ традиц╕╖


САВА ╤ ЛАВА
Наш╕ традиц╕╖


«20 ДН╤В У МАР╤УПОЛ╤», ДЖАМАЛА ╤ «КОНОТОПСЬКА В╤ДЬМА»:
Стали в╕дом╕ лауреати Шевченк╕всько╖ прем╕╖…


ПРАВДА ДВО╢СЛОВА
Наш╕ традиц╕╖


ОЧИМА БЕЛЬГ╤ЙСЬКОГО ФОТОГРАФА
На його зн╕мках - чорно-б╕ла пал╕тра Майдану…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #47 за 20.11.2009 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#47 за 20.11.2009
ПОЕТ ЗА СТАНОМ ДУШ╤

ПОЕЗ╤Я

╤ван Чернецький народився на Холмщин╕. За фахом — педагог. За покликанням ╕ родом д╕яльност╕ – л╕тератор, за станом душ╕ – поет. В╕н — автор багатьох зб╕рок поез╕й, прози, гумору, книжок для д╕тей. Лауреат л╕тературно-мистецько╖ прем╕╖ ╕м. Агатангела Кримського. Живе у м╕ст╕ Луцьку.
Ось як говорить про самого поета ╕ про його творч╕сть знаний письменник, багатор╕чний голова Волинсько╖ обласно╖ орган╕зац╕╖ Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни Василь Гей: «╤ван Чернецький – один з тих автор╕в, хто не так щедрий на рядки, стор╕нки ╕ книги, як на почуття, хто не силку╓ться бути поетом, тягнучи себе за чуба на сцену чи на п’╓дестал, а ╓ ним за сутн╕стю натури.
«…Треба мен╕ протоптати п’ять незвичайних дор╕г», «У мр╕ю, в добро, у дорогу далеку в╕рую!», «Гей, дорого дальня, повертай до мами», «…╕ ╓ терп╕ння в сумн╕й су╓т╕ ╕ти невтомно п╕д зорю ранкову». Ц╕ рядки, взят╕ з р╕зних книжок ╤вана Чернецького, — «Заручини» (1969), «Двоколок» (1980), «З╕рниц╕» (1985), «Переклик» (1988), дуже орган╕чн╕ для характеру й дол╕ поета. Спов╕дальн╕сть, максимальна щир╕сть, доброта ╕ гумор гармон╕йно по╓днали в ╤ванов╕ Чернецькому талановитого митця ╕ просто хорошу людину».
╤ як тут не при╓днатися до цих щирих сл╕в мого давнього друга й колеги Василя Гея. Адже ╕ я знайомий з творч╕стю ╤вана Чернецького ще з 1969 року, з часу виходу в св╕т його першо╖ поетично╖ зб╕рки «Заручини». Тод╕ ми разом з ╤ваном як молод╕ поети були учасниками одного з чергових сем╕нар╕в творчо╖ молод╕ в ╤рп╕нському будинку творчост╕ письменник╕в, як╕ часто у т╕ роки проводила Ком╕с╕я по робот╕ з молодими авторами Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни.
Пам’ятаю, як тепло сприймали ми, сем╕наристи, в╕рш╕ волинянина ╤вана Чернецького – вродливого, з пишним чубом молодого чолов╕ка, вдатного на дотепне слово ╕ на розумну репл╕ку, на художньо-виважене, грановане поетичне слово. Хвалили його творч╕сть ╕ кер╕вники сем╕нару – в╕дом╕ письменники ╕ л╕тературн╕ критики. Книжечка «Заручини» й справд╕ заручила назавжди з поез╕╓ю, з л╕тературою ╤вана Чернецького. Його наступн╕ зб╕рки, як╕ ╤ван мен╕ пер╕одично надсилав, схвальн╕ в╕дгуки про них л╕тературно╖ критики засв╕дчили неперес╕чний талант цього неординарного автора.
╤ван Чернецький не раз бував у Криму, про що й св╕дчать його в╕рш╕ на кримську тематику. В╕н щиро перейма╓ться проблемами життя укра╖нц╕в автоном╕╖, нашою р╕дною мовою, культурою, виданням укра╖нських газет та книг ╕ сво╖м поетичним словом, словом громадянина незалежно╖ держави Укра╖ни ста╓ на захист нац╕онально╖ духовност╕. Сьогодн╕ ми хочемо ознайомити читач╕в «Кримсько╖ св╕тлиц╕» з в╕ршами волинського поета ╤вана Чернецького з його книги вибраних поез╕й «Л╕та».

Данило КОНОНЕНКО,
редактор в╕дд╕лу л╕тератури «Кримсько╖ св╕тлиц╕».

╤ВАН ЧЕРНЕЦЬКИЙ
«ГЕЙ, ДОРОГО ДАЛЬНЯ, ПОВЕРТАЙ ДО МАМИ...»

РОЗМОВА З МОРЕМ

Я дивився в даль безкраю,
прислухавсь, як плеще море.
Хвиля хвилю доганя╓,
аж зап╕нились в╕д змори.
╤ тод╕ спитав я:
«Море, ти завжди таке сердите?
Чи якесь у тебе горе,
чи тебе тривожить
в╕тер?»
А воно в╕дпов╕да╓:
«З в╕тром друз╕ ми
ласкав╕.
В╕н на берег виклада╓
мо╖ хвил╕ кучеряв╕».
«Кучеряв╕ тво╖ хвил╕,
неспок╕йне,
гр╕зне море,
лиш одному в╕тру
й мил╕,
людям же приносять
горе».
«Розбива╓м тих
об скел╕, —
хвил╕ мовили похмур╕, —
хто вт╕ка╓ до осел╕,
хто бо╖ться дуже бур╕».
╤ розкрило море см╕ле
свою загадку нехитру.
Перед тим воно безсиле,
Хто йде в бурю проти в╕тру.

ДУМА ПЕРЕД ПАМ’ЯТНИКОМ КОБЗАРЕВ╤

Ти в╕д першого подиху
жив Укра╖ною
та садами вишневими,
та червоними маками.
╤ оплакував долю ╖╖ Катериною,
╕ за кривду в╕дплачував гайдамаками.
Ти в╕д першого подиху
жив чистоправдою
та руками шорсткими
козацькими, грубими.
А була свята правда
порубана зайдою
╕ лукаво прилизана лизогубами.
Ти в╕д погляду першого
дихав свободою
та п╕снями журливими,
та дзв╕нкими бандурами,
╕ мужицькою п╕снею
вольною, гордою
тво╖ думи пливли
над царями похмурими.
Ти в╕д першого кроку
до кроку останнього
снив Дн╕пром ╕ ланами
широкополими.
...Йшов, Кобзарю, до тебе я
з досв╕та раннього
доторкнутися дум тво╖х
нервами голими.
На розмову до тебе йшов —
ось вони, весни т╕,
╕з щасливою мат╕р’ю, сином,
достатками...
Будеш ти в Укра╖н╕,
у ц╕лому Всесв╕т╕
жити в╕чно сво╖ми
й мо╖ми нащадками.

БАЛАДА ПРО УКРА╥НСЬК╤ ОЧ╤
(Роксолана)

П╕сля гостя незваного
р╕дна дом╕вка — ру╖на
╕ тужляве безсоння
з вечора ╕ до рана.
Запеклося ╕м’я тво╓
в серц╕ у батька
 ╕ в Батьк╕вщини,
як у ворога стала ти
св╕тлою Роксоланою.
╤ купалася в пестощах,
в розкошах ╕ багатств╕,
не вп╕знавши й не знавши н╕коли
д╕вочого щастя.
Серед многих найперша
в падишаховому палац╕,
чом в об╕ймах на задушила його ти, в╕дступнице Насте?
Чи красою сво╓ю
затьмарила розум до сказу,
чи сп’янила султана
жагучо-м╕цною любов’ю,
т╕льки Порта Османська
не чула жорстоких наказ╕в
залити степи Укра╖ни
д╕вочими сл╕зьми ╕ кров’ю.
╤ рад╕сний острах
приходив у сни ж╕ноч╕,
шеп╕т хвиль чорноморських
вчувався так часто над ранок.
«Сел╕ме, м╕й сину,
дала я тоб╕ сво╖ оч╕!..»
З чим у серц╕ погасла ти, Роксолано?

СМЕРТЬ ╤ВАНА С╤РКА

Вмиратиме ╤ван С╕рко у чист╕м пол╕,
хоругви слави схилить думна С╕ч.
╤ скотиться сльоза пекуча дол╕
конев╕ бойовому з в╕ч.
Замр╕╓ться на мить ╤ван С╕рко
в чеканн╕,
п╕д╕йме вгору стиснутий кулак
╕ голосом, немов на спов╕данн╕,
востанн╓ прорече козацтву так:
«П╕ду я в пекло за безм╕рну кару –
братам по кров╕ голови рубав.
Та збусурманен╕ брати — то яничари,
то мати зганьблена ╕ сльози, ╕ журба...
Не осоромив шаблю я у битвах,
за волю й в╕ру йшов судьб╕ навстр╕ч.
Сини мо╖! Молюсь вам, товариство!
Мо╖ ж гр╕хи в╕дмолить мати С╕ч...»
Коли в очах його
нав╕ки св╕тло смеркне
╕ рад╕сть кине бусурмана в дрож,
раптово битись перестане серце
╕ на степи полл╓ться сивий дощ.

УПАВ СОЛДАТ

Задихалося л╕то в╕д спеки,
╕ сив╕ли в╕д спраги лани.
В с╕р╕м неб╕ кружляли лелеки,
а земля — в димовищ╕ в╕йни.
╤ солдату на пол╕ бою
в груди в’╖лися кул╕ зл╕.
╤ солдат в╕д смертельного болю
тис в руц╕ чорну грудку земл╕...
Впав солдат.
Достигало жито.
В╕тер в╕стку доносив здаля,
що не вмре, що пов╕к буде жити
мати во╖на — р╕дна земля.

ДЯДЬКО ЛЕВ З╤ СКУЛИНА НА ХРЕЩАТИКУ

Скаж╕ть мен╕, це Ки╖в чи Тамбов?
Ах, вибачте,
вже сам побачив — Ки╖в.
Повзе Хрещатиком
дн╕провська воля, мов пов╕я,
╕ на крамницях вив╕ски
на вимов╕ хохлов.
Скаж╕ть, а де тут Укра╖на нездоланна?
— Ти що, осл╕п? Чи не здур╕в, бува?
У пол╕ спина з╕гнута,
а серце й голова
у булав╕ Хмельницького Богдана.
Скаж╕ть, а я?
Хто ж я тут, добр╕ люди?
Я ж н╕би ╓. Я ж н╕би в себе тута.
— Ти — раб! Ти — хлоп-холоп,
╕ ним ти доти будеш,
док╕ль тв╕й дух тремтить
у рабських путах!

МАМИНА КОСА

Ой, чого калина в╕ти похилила,
чи багато кв╕ту, чи важка роса?
Ой, чого так рано мама посив╕ла?
А була ж у не╖ золота коса.
Мамине безсоння, мамин╕ тривоги
простелила доля у незнану даль.
За ворота вийде, стане край дороги,
в коси запл╕та╓ сивини печаль.
Стеляться тумани долами-лугами,
стеляться тумани на глибок╕ сни.
Гей, дорого дальня,
повертай до мами,
буде в ╖╖ косах менше сивини.
* * *
Картоплю викопано.
Можна й по гриби.
Стоять Маневицьк╕ л╕си,
мов хмарочоси.
Боровики там — вище похвальби,
а вже лисичок... хоч клади в покоси.
Аби лиш не задумалось дощу,
та в╕тер небо вичистив до блиску.
По л╕с╕ наблукавшись досхочу,
ми поласу╓м бульбою ╕з приску.
Отож руша╓м у досв╕тн╕й час,
якраз л╕си туманом теплим топлять.
Та от ловлюсь на думц╕ кожен раз:
гриби грибами,
а найперш — картопля...
* * *
Усе н╕кчемне, куце, безголове
благословенна пам’ять обмина,
а зостаються славн╕ ╕мена,
╖х слово ╕ д╕яння пам’яткове.
╤ зоста╓шся ти, моя любове,
твоя неопалима купина.
╤ хай святиться в╕чна та╖на
сльози тво╓╖ ╕ твойого серця.

ЩО Ж ВИ, ДЯДЬКУ...

Що ж ви, дядьку, ╕з парт╕╖ вийшли
у таку у важку годину?
Мислите, родич з Америки вишле
за це вам автомашину?
Хто ж вас, дядьку, тягнув за вуха
прямо з райкому до церкви?
Певне, намовили хлопц╕ ╕з Руху.
Чи, може, здають вже нерви?
Ось ви, дядьку, в╕дважний доп╕ру,
а йшли у колгосп п╕д дулом.
Ну, хай було — п╕всела до Сиб╕ру,
але ж немало й вернулось.
Ось ви, дядьку, доводите вперто,
н╕би ус╕ ми щось винн╕.
Ну, хай не ма╓те вдосталь шкарпеток,
а в кого ╖х вдосталь нин╕?
Як же тепер честь ╕ сов╕сть епохи?
Як же — керманич над╕йний?
Е-е, вас як, дядьку, послухати трохи,
то ви й не були парт╕йним.

СПАЛАХИ

* * *
Ступи в Сиваш раненько-рано
╕ ти побачиш кр╕зь в╕ки:
не с╕ль, а сльози полонянок
везуть додому чумаки.
* * *
Тихо-тихо с╕╓ться понова
на поля ╕ на га╖ зимов╕.
Тихо, тихо! Не крич╕ть, панове!
Признаються пошепки в любов╕.
* * *
А земля моя така мала-велика!
Чую в Луцьку, як на досв╕тку в ╕мл╕
п╕ють п╕вн╕ голосист╕ в Кукур╕ках,
у далекому пол╕ському сел╕.
* * *
При кам╕н╕ висп╕вали канти.
При комун╕ висм╕яли Канта.
Любота! Нагулюй сало! Спи!
* * *
До комун╕зму чимдуж
чимчикувати готов╕.
Дорога у вирвах калюж,
дорога в калюжах кров╕.
* * *
Усе мина╓, зм╕ню╓ться, никне...
Нетл╕нна — правда, нерозм╕нна — суть.
Якби ус╕м колола правда оч╕,
то ск╕льки вже ходило би сл╕пц╕в.
* * *
Кажуть, що п╕сля людини
наймудр╕ше створ╕ння — пес.
Але дозвольте!
Чому ╕з усього живого
найчаст╕ше божевол╕ють люди
╕ казяться пси?
* * *
Та ж╕нка ╕з довгим червоним носом,
що б╕ля собору сидить, як на варт╕...
Щоразу рука ╖╖, мов шлагбаум.
Коли вона чула востанн╓ «мамо»?
* * *
С╕но кошу ╕ рубаю дрова,
на пасовисько жену корову
╕ од в╕тр╕в не ховаюсь в кущ╕.
Блукав я св╕тами, бував за морями,
одначе лише у мо╓╖ мами
найкращ╕ вареники ╕ борщ╕.
* * *
Почати писати не п╕зно й завтра,
аби лиш писалося потом ╕ кров’ю,
ненавистю ╕ любов’ю.
* * *
Хай хто що говорить,
роздуму╓, пише,
хай з неба зрива╓ г╕рлянди з╕рок,
а наше життя, мабуть,
стало смутн╕ше –
так мало у м╕ст╕ ваг╕тних ж╕нок.
* * *
Сам соб╕ бажаю жити довго,
сам соб╕ щодня життя гроблю.
Так мене щовечора ╓ много,
сам себе щоранку не люблю.
* * *
Не зароста╓ бур’яном бедламу
та стежка, що веде тебе до храму.
Ти лицарем ╓си, якщо всякчасно
у кожн╕й ж╕нц╕ бачиш даму й маму.
* * *
Ти лицарем ╓си, якщо всякчасно
в тво╓му серц╕ полум’я не гасне.
Якщо гориш ти полум’ям любов╕,
тод╕ тво╓ життя завжди прекрасне.
* * *
Горить у серц╕ полум’я любов╕,
запалене у праведному слов╕.
Хто в╕ру╓ в уста мо╖ нелжив╕,
пребудьте вс╕ щаслив╕ та здоров╕!
* * *
Хто в╕ру╓ в уста мо╖ нелжив╕?
— Не в╕римо! — кричать ж╕нки вродлив╕.
— А я йому вже 33, як в╕рю,
╕ вс╕ мо╖ л╕та були щаслив╕.
* * *
╤ в дол╕ ╓ припливи ╕ в╕дпливи.
Нещасний вчора,
нин╕ ти щасливий.
Не переймайсь,
що завтра стане зимно.
На те ж ╕ ос╕нь, щоб шум╕ли зливи.
* * *
Не переймайсь,
що завтра стане зимно,
б╕дою в╕д б╕ди об землю гримни!
Уважно зважуй пройден╕ дороги,
не все у вчора суть старорежимне.
* * *
Уважно зважуй пройден╕ дороги.
Хай втомою налит╕ будуть ноги,
Все, що да╓ться легко, зважуй трич╕ –
то найкоротший шлях до перемоги.
* * *
Все, що да╓ться легко, зважуй трич╕,
дивися правд╕-мат╕нц╕ у в╕ч╕.
Якщо козак ╓си, спов╕дуй правду,
бо т╕льки правд╕ в╕рили на С╕ч╕.
* * *
На гривастих рисаках при╖хала
в б╕лому кожус╕ б╕ла в╕хола.
Змучилась, напевне, бо чому так
тяжко п╕д в╕кном у мене дихала.
* * *
Стар╕ю, браття! ╤ то кожну днину, став забуватись.
Блуд якийсь вчепився.
Он вчора з другом розпили пляшчину,
то зам╕сть дому до куми попл╕вся.
* * *
Ну й чуднувата буфетниця Пр╕ся,
вчора мене довела аж до зла.
Мало того, що я в не╖ напився,
то ще ╕ правильно здачу дала.
* * *
Та вчити ж ╖х треба!
╤ це було б справедливо.
╤ в нас на робот╕ таке саме стерво ╓.
Мало того, що на пиво
говорить в╕н п╕во,
то зна╓ш на борщ як говорить в╕н?
П╓рво╓.

Ж╤НКА

...А хто ж тод╕ от╕ ж╕нки й д╕вчата,
що посп╕шають вечорами в клуб?
Це ж обпери, звари ╕ приголуб,
бо ти дружина ╕ сестра, ╕ мати.
╤ ти не ма╓ш права забувати
день ╕менин ╕ наш веселий шлюб...
╤ нав╕ть коли стану я не люб,
тримайсь мене завжди, як свято дати.
Кохана мамо, сестронько, дружино!
В час радост╕ чи у важку годину
з ╕м’ям тво╖м руша╓мо в св╕ти.
Натхненнице, пораднице несм╕ла,
прости нам, Ж╕нко, нашу дужу силу
й сво╓ю чистотою освяти.
* * *
Ще повза╓м, хоча л╕тати мали б,
н╕як не можем звестися з кол╕н,
такий затятий та живучий в╕н,
той раб, що лобом чистить п’╓дестали.
Хто ж нам розчистить
на шляху завали,
чи знов ╕ти до когось на покл╕н,
чи брати знов на триста л╕т розг╕н,
щоб т╕льки зачитать Ун╕версали?..
Вставай, козаче! Випростай кол╕на,
вдихни свободи в молодецьку грудь!
Вже наша мати розгина╓ спину
╕ з юних душ ст╕ка╓ каламуть,
╕ вже на труд народжу╓ться днина,
╕ тихо усм╕ха╓ться майбуть.

НЕ ПЛАЧУ

Не ремствую, не плачу, не ридаю,
не солодко, але й не до сльози.
В╕д Чорногузки до Д╕нця й Дунаю
поставлено мене на терези.
Хто ж нин╕ я, ╕ ким я буду пр╕сно?
О доленько, не обд╕ли добром!
Так лаг╕дно, так н╕жно серце тисне
високе небо над святим Дн╕пром.
Так у степу урочисто ╕ чисто,
де в далину веде Чумацький шлях,
й колоситься пшениця золотиста,
╕ льон блакиттю небо застеля.
Здавалося б, рад╕й у добру пору,
мужай на труд ╕ в п╕сню хорош╕й!
Чому ж тод╕ до розпачу, до змори
отак г╕ркотно й тоскно на душ╕?
╤ ким я об╕крадений сьогодн╕?
Ну, що ж, вернусь
хоч подумки, бува,
у те село, у т╕ л╕та голодн╕,
де я в чужих садах босякував.
Де сивий дядько з города Херсона
на «З╕нгер╕» обши╓ п╕всела
за пуд картопл╕. ╤ сльоза солона,
його сльоза чомусь мене пекла.
Де наша мати, молода солдатка,
п╕д дулом п╕столета йде в колгосп,
╕ не да╓ заснути чорна гадка,
чи вивезуть в Сиб╕р ╕ще кого.
Де буде рай у «братньому союз╕»,
не думай т╕льки, але в╕р у це.
Де на гранати юнаки безвус╕
лягають, щоб не здатися живцем...
Н╕, досить, бо ╕ в спогадах сив╕ю,
не знаю, де хвала, а де хула.
Прощай нав╕ки, матушко Рос╕╓,
ти мачухою довго нам була.
А в Луцьку, у Луганську,
в Севастопол╕ сп╕вають по-вкра╖нськи солов’╖.
Хай л╕пше буду т╕льки на картопл╕,
але господарем у хат╕ у сво╖й.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #47 за 20.11.2009 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=8105

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков