Версiя для друку Обговорити в форумi

Ми просто йшли, у нас нема
зерна неправди за собою.
Тарас Шевченко.

9 листопада, у понеділок, в День української писемності і мови, своє п’ятнадцятиріччя святкуватиме українська телепрограма ДТРК «Крим» «Рідна хата» і весь її колектив на чолі з ідейним натхненником та ведучим Олександром Польченком, з театральною студією Алли Петрової «Світанок», і, безперечно, з усіма героями та глядачами, які були поряд усі ці роки. Напередодні свята нам вдалося поспілкуватися з Олександром Польченком та згадати, як і з чого усе починалося...
«Початок «росте» від назви, — пояснює на початку нашої розмови пан Олександр. – Це вже сьогодні на листопад 2009 року програма обросла: є й «Млин», і дитяча програма «Чарівний кужелик», і «Рідна хата +». А тоді, 1994 року в інформаційному просторі Криму була тільки радіопрограма Віктора Хоменка, а згодом Валентини Самар «Два кольори» і все... Та ще театральна студія «Світанок» із учнів 33 школи, у якій ми відкрили перший український клас. Більш нічого... Чому «Рідна хата»? — на цьому питанні театральний актор, якому судилося стати журналістом, поглядом ніби повернувся в минуле, та за мить продовжував, — Був такий поет Орест Корсовецький. Та от, коли мусувалося питання бути чи не бути українській газеті у Криму і вже, здається, схилялися до того, що все ж таки бути, бо ми стали незалежними... Але постало питання: як допустити, щоб українці мали своє слово? Того ніхто не знав: ні місцева влада, ні Київ. А Орест якось нам з Аллою розповів, що в архівах є інформація, про газету із назвою «Рідна хата», яку українці видавали тут, у Криму, у період ще царської Росії. І нам ця назва запала у пам’ять. Вона ж не пришита білими нитками до Криму, а була тут історично. Ми запропонували українцям-активістам відновити її. Згадую, що розповіли багатьом, але не було остаточного офіційного рішення бути чи не бути газеті...
І тоді ми вирішили зробити її самотужки, щоб підштовхнути і владу, і самих українців до дій. За допомогою львівських друзів у травні 1992 року з’явилася газета «Рідна хата». Якраз перед Днем пам’яті жертв депортації кримськотатарського народу нам зі Львова надіслали перші 999 примірників, а більше ж не можна, бо вона не була зареєстрована, — посміхається Олександр і я розумію, що ні про яку забобонність не може бути й мови, бо робили свою справу і не звертали уваги на дрібниці. – За кілька місяців було зроблено другий номер «Рідної хати», а у січні почала виходити єдина україномовна газета на півострові — «Кримська світлиця». Справу було зроблено! А назва «Рідна хата» відпала, але ми не забули про неї.
«Знаєте, — продовжував розмірковувати ґазда «Рідної хати», — ми інколи говоримо, що нічого не змінюється, насправді змінюється, але не завжди так, як би нам того хотілося. Тоді були складні часи: час Мішкова; час, коли батьки могли відмовитися від того, аби їхні діти вивчали українську мову в школах, і більше того, їх підбурювали писати заяви на це; час, коли сепаратисти мріяли про референдум від’єднання Криму від України... А ми робили своє.
Пішли на ДТРК «Крим», генеральним директором тоді був п. Астахов. Чесно кажучи, я не знаю, як він нас прийняв... Ми прийшли і сказали, що хочемо відкрити дитячу передачу. Пояснювали, що українці все-таки повинні мати своє слово, інформаційне поле, розповідали, що уже є українські класи...».
І Олександр, і його дружина Алла розуміли, що публіцистичну передачу, а тим паче з політичним ухилом, їм ніхто робити не дозволить, саме тому «Рідна хата» народжувалася як дитяча передача, а уже потім зростала, змінювала формат, тематику – все поступово. Перше питання, яке поставили тоді акторам, так це де вони візьмуть україномовних дітей. На що почули від них у відповідь, що це не повинно їх турбувати. Головне, аби дали спробувати. І на диво обом – Польченку і Петровій – Астахов дав дозвіл на створення української дитячої передачі «Рідна хата».
«Згадуючи всіх генеральних після нього, — розповів пан Олександр, — я зрозумів, що не так страшні пани, як підпанки... Всі негаразди, які були з програмою, єдиною україномовною на той період на ДТРК, були пов’язані не з генеральними директорами, а з підпанками. Але не будемо про це.
Оскільки це дитяча програма, то ми вирішили, що її не повинні вести ніякі там діти Панаси чи тьоті Валі. Це мають робити діти. У мене є архів, де я на першій програмі 9 листопада 1994 року роблю виступ, у якому порівнюю наших дітей з першого українського класу 33 школи із квіткою саксіфрагою, яка крізь скелі пробивається своїм хистом: саме вони пробили освітянський камінь, то й камінь інформаційного поля пробивати їм. Сказав «Вперед!» і 30 хвилин прямого ефіру вели учні
5 класу. Звичайно, оглядаючись назад, я розумію, що це була проба пера... Потім будуть і дитяче ток-шоу, і окремо передачі для малесеньких з мультиками і для більш дорослих діток. Якщо задуматися, — на хвилину зупинив свою розповідь журналіст, — то багато з того, що ми робили тоді в нашій програмі, не робилося ніде в Україні: про дітей-ведучих тоді навіть ніхто не мріяв, а у нас були; ток-шоу дитячих не було, а у нас за рік після запуску «Рідної хати» з’явилося. Воно було у форматі етно-шоу, усе було побудовано на прислів’ях, приказках, легендах, національних традиціях. Все робилося для того, аби заповнити ті ніші, яких не вистачало дітям у школі і поза нею.
Але спочатку цих 13 дітей, як 13 апостолів: Євген Мартиненко, Оля Левкович, Дмитро Сторчоус, Христинка Токар, Аліна Трофименко і їхні однокласники. На тій першій «Рідній хаті» ми говорили про наше, українське коріння, про те, що дерево і коріння лише тоді буде сильним, коли його живити.
Ми працювали не тільки заради цих дітей, і вони не тільки заради себе працювали, все у той час робилося задля того, аби відкривалися українські класи, а про школи ми лише мріяли».
Згадував «хатянин» і про те, як Олеся Іванова, донька Валентини Самар, одного разу зімпровізувала у прямому ефірі: розповіла, що бабця влітку на канікулах навчила читати молитву «Отче наш» і вона видала її у прямому ефірі. Після цього Олександра викликали і намагалися пояснити, що так не можна робити. А він запитав, за що вони його лають, за те, що бабуся вчить дитину молитися, вчить добру?
«Перша молитва «Отче наш» українською мовою прозвучала у нашій програмі з вуст маленької дитини. Це сьогодні уже церква проводить на ТБ «Що? Де? Коли?», а тоді... Одне слово – «не можна!», — згадує актор. — Якби ми тоді задумувалися над тим, що можна, а що не можна, то щоб мали сьогодні? Кажу ми, бо це я і Алла Петрова. Вона готувала дітей тут, у «Світанку», а я виводив їх в ефір. Уявіть собі, перед Новим роком (коли уже півроку нема підручників для українських класів) п’ятикласниця Оля Левкович іде до тодішнього міністра освіти А. Солодченка, звичайно я і оператор з камерою, і ставить питання дяді-міністру: чому нема підручників, коли будуть, чи правда, що доукомплектовують українські класи тими дітьми, які не встигають у навчанні, щоб рівень українських класів зробити нижчим, чому таке ставлення до українських класів? І він змушений був відповідати. Все було у передачі, а не тільки гуморески чи традиції.
Не знаю, чи вдалося нам щось з мистецької точки зору створити на ТБ, але у тому, що класи відкривалися активніше, мабуть є маленька заслуга і програми «Рідна хата». За 15 років в ефірі я жодного разу не дозволив собі змінити мовний режим. Я розумію, де я працюю і для чого я це роблю — для мене це не просто продовження того, що не вдалося в театрі, у кадрі я продовжую робити те, що роблять наші діти, я не можу цього порушити. Все змінюється, але повільно, тому відмовлятися в нас у Криму від утвердження того, що українська мова і культура престижні, ще рано. А щодо «Рідної хати» — вона росте, розвивається, вона є і вона жива! Оце рідна хата, оце рідний дім, а оце рідний Крим: нам говорять про багатонаціональність, то це як? Не знаю жодної, крім одної, чи знаю свою і знаю мову сусіда? Думаю, що тільки так Крим буде рідною хатою для кожного, а все інше, то політика».
Можна було б ще довго говорити про «Рідну хату», про тих людей, які її створюють, і це не тільки Олександр Польченко, Алла Петрова і вихованці «Світанку», це ще й перший режисер Юрій Хропаченко, і Тамара Карташова, незмінний режисер ось уже 14 років, і оператори, і гості, і навіть опоненти – одним словом усі ті, без кого у «Рідній хаті» не звучали б дитячий сміх і правда життя. Можна було б поговорити про плани на майбутнє, але для чого – ми їх побачимо і допоможемо їм зреалізуватися.
Єдине, чого хочеться побажати напередодні ювілею, нехай, можливо, і не дуже великого, але значного для українства в Криму, так це того, аби здійснилося все те, чого ювіляри бажають собі і нам із вами: не зупинятися! Не сходити зі свого шляху! Не відступатися від свого і тоді перемога буде за нами! Піднімати свій рівень! І щоб це був рівень не менше, ніж рівень Віри Роїк. Полюбити себе! Адже Бог все бачить, він любить і карає, але ж карає за те, що ми не вірні своїй матері, собі. Пам’ятати про те, що це Богом дане — бути українцем! Якщо ми не любимо свою культуру, свою мову, свої газети, своє телебачення, радіо — українське, то хто може повірити, що ми будемо любити сусіднє. Лише, коли ми не будемо забувати, хто ми є, то лише тоді ми по-шевченківськи будемо і сусіда поважати, і себе цінувати! А двері «Рідної хати» завжди відкриті для усіх. Хай тільки говорять, тільки не мовчать, бо це найстрашніше...
В своїй хаті — своя правда,
і сила, і воля...
Тарас Шевченко.

Катерина КРИВОРУЧЕНКО.
Фото О. НОСАНЕНКА.

Індекс «Кримської світлиці» у каталозі видань України — 90269. Вартість передплати на один місяць — 7 грн. 97 коп., на рік (з урахуванням усіх поштових витрат) — 99 грн. 54 коп.
Закликаємо доброчинників і меценатів посприяти в організації пільгової передплати «КС»!
Конт. тел.: (0652) 51-13-24.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #45 за 06.11.2009 > Тема "Душі криниця"