Версiя для друку Обговорити в форумi

Серед братів-дубів та білокорих сестер-берізок ріс юний дуб. Точніше, навіть не дуб, а такий собі Дубок. Чи не тому, що був наймолодшим серед усіх своїх родичів, дуже полюбляв усілякі захоплюючі розповіді про далекі світи. Щороку з нетерпінням чекав настання весни, коли все навколо розквітне, земля вкриється різнобарвним пухнастим килимом, а з теплих країв повернуться на батьківщину пернаті. Й чи не всі пташечки, знемагаючи від перевтоми, чомусь обирали собі для перепочинку наймолодшого Дубка. Може, ще й тому, що ніхто з його рідні так уважно, як він, не вслухався в хвилюючі розповіді про тривалі перельоти та небуденні пригоди на тому нелегкому шляху. Затамувавши подих, Дубок жадібно ловив кожне слово, прагнучи почути відповіді на свої численні запитання. А вночі йому марилося море, велетенські кораблі, яких він ніколи не бачив, але про які стільки цікавого щойно наслухався.
Щоразу, коли птахи відлітали у вирій, він засмучено проводжав їх помахом уже майже голих віт. Відтак ще більше заглиблювався в себе. Якось так замріявся про незахмарене ясне сонце над безкраїм морем, що, озирнувшись мимохіть довкола й нічого не побачивши, крім куп зів’ялого листя на землі й запізнілих дітей вирію в небі, не утримався від докору матінці-землі, на якій ріс:
– Лишенько! Як же тут марудно! От якби ти, землице, стала піском, а поряд ще й море захлюпотіло, ото був би рай!
До глибини душі обурилася Земля:
– Що ж, рушай до моря та до піску. Не хочеться марно тебе більше й годувати.
Юний Дубок хотів перепитати, як це він може рушити, якщо в нього ні крил, як у птахів, ні кінцівок, як у тварин. Та якраз у ту мить раптом відчув, як став напрочуд легким. А його коріння якась незнана сила буквально виштовхнула з ґрунту на поверхню. Дубок аж затанцював із радості. Гопака, либонь, ушкварив би, якби відав, як той танцюється.
– Курли, курли, – нагадали про осінь журавлі, котрі відлітали, мабуть, останніми, замикаючи собою небо на особливий, журавлиний ключ.
– Еге, пора й собі в мандри. Нумо, мерщій за ними, бо ж самому й дороги до моря не знайти, – заквапився юний Дубок.
Зробив крок, другий. Прискорив ходу. Незчувся, як побіг. Наче все життя бігав.
Видовище з видовищ! Біг, корінням, немов ногами, переступаючи. Ледь-ледь наперед нахилившись. Вражені перехожі, машини, мoв перед червоним сигналом світлофора, зупинялися. Такого ще ніде й ніколи не було. Неймовірно! Може, ввижається?
 Дякувати долі, що хоч той шлях не через великі мiста пролягав. Щоправда, й так випробувань вистачало. Зливи періщили, вітровії мало не до землі хилили, незчисленне каміння за корені чіплялося. Проте з чacoм дощі й вітриська почали вщухати. Проте дедалі нестерпніше допікало сонце. У таку спеку наймоторніші й то не дуже швидко переставлятимуть ноги. Ледве волочив своє спрагле коріння Дубок. Аж тут... Достоту казкове видиво постало перед очима. Безмежна водна гладь. Синя-синя. Як же хороше! Далебі, й до цього можна звикнути.
 Де ж прилаштуватися? Може, он там? Скільки погляд сягне в далечінь, – усе море й море. Навпроти – розкішні вічнозелені пальми. Чи ж рівня їм дрібнолисті берізки та осички?
Пальми ж на несміливе Дубкове привітання навіть не озвалися. Лише гордовито відвернулися. Дубок спершу не дуже й опечалився. Почав моститися на проживання. Спробував заглибитися в ґрунт, та коріння лише дряпнуло тверду поверхню. Довелося добряче напружитися, перш ніж сяк-так закріпився.
 – Нарешті заживу як слід. Відпочину, вкоренюся назавжди, – втішав себе Дубок, мимоволі задивляючись на білосніжні вітрила, які магнітом притягували до себе, аж поки не подаленіли за обрій. День чи два новосел Дубок безтурботно насолоджувався новим краєвидом. Аж поки найпихатіші з пальм не взялися за нього:
 – Чого це ти такий обскубаний? Жодного зеленого листочка на тобі… Може, ніколи і не було? – залепетали навперебій.
 Виклично реготали, хапаючись за боки. Й раптом стало Дубкові не по собі. Не пальми, звичайно, в усьому винні. А річ у тому, що Дубок дедалі частіше згадував своїх братів та сестер. Ввижався наснажливий гомін гаю та лункі солов’їні трелі в ньому. А якими іграми там розважалися літньої ночі! Бувало, Місяць, лукаво усміхнувшись, плавно гойднеться й почне пустотливо спускатися все нижче і нижче, аж поки не досягне густих деревних крон і не сховається в них. А зірки повинні були вгадати, де ж той Місяць-парубок причаївся. Одного разу він у кропиві принишк. До самої полуночі зорі не могли відшукати його. Жарт, сміх, загальні веселощі…
 Тут же, в чужому приморському краї, день у день одна й та ж пісня – сумовита мелодія моря.
 – Спершу всім звикати важко, – намагався не впадати у відчай Дубок. – Згодом таки знайду собі друзів, небайдужих співрозмовників. І жити стане відрадніше.
Виглядав-виглядав Дубок тих друзів, та ні він їх, ні вони його не знайшли. З сусідами ж не порозумівся. Наче й однією мовою говорили, але так, що не второпаєш одне одного. Та й за снігами і навіть за хурделицею невдовзі скучив Дубок.
 А котрогось ранку йому так щемливо намарився до болю рідний край, що несила вже далі терпіти. Хитнувся в один бік, хитнувся в другий, – от і висмикнув із землі всеньке своє коріння, яке так і не встигло врости в чужину. Чимдуж помчав зворотним шляхом. Не одну перепону подолав, поки повернувся на своє старе, роками обжите місце. Низько вклонився рідній землі:
 – Вибач, мені, молодому-зеленому… За те, що подався світ за очі, тебе зневаживши. А ти ж така тепла, пухка, запашна… Ніде в світі такої нема. Вибач за все...
Земля лише щиро всміхнулась. Тієї ж миті Дубок відчув, як до нього, виснаженого далекими переходами, повертаються сили. Відтепер він буде таким же дужим, як і раніше.
 Незабаром і перший сніг випав, увесь гай укривши ковдрою. Он уже й хурделиця зимову колискову деревам заспівала. Й заплющив у солодкому сні очі Дубок аж до самої весни. Напровесні ж, ледь прокинувшись, побачив біля себе крихітного зеленого паросточка. «З мого кореня вибився!», — невимовно зрадів. Своїм зміцнілим віттям затуляв його від вітру та спеки, від злив та граду. Коли сонце лагідно й ніжно всміхнулося, підвів гілки вище, аби паростку більше тепла дісталося. Вечорами оповідав йому про свою прикру подорож та про щастя ніколи не розлучатися з теплом і ласкою рідної землі-матінки.

Леся Ліберда.
м. Житомир.

ПРО АВТОРА
 Леся Ліберда народилась 1974 року в Житомирі. З 1992 до 1997 р. навчалась у Харківському державному педагогічному університеті імені Г. С. Сковороди на художньо-графічному факультеті. Після закінчення працювала у міському центрі науково-технічної творчості м. Житомира керівником студії „Художнє конструювання”. А з 2003 року викладала такі дисципліни, як «Рисунок», «Живопис» у Житомирському технологічному коледжі на відділенні дизайну. Друкувалась у періодичних виданнях, пише казки та новели. Мріє видати збірку своїх казок.

ЗОЛОТА ОСІНЬ

Мені подобається осінь. Але не пізня, коли сіро і холодно. Я люблю так звану золоту осінь, «бабине літо». Вже нема літньої спеки, але ще тепло і вдень, і ввечері. Ясне, високе, синє небо. Яскраве жовте, багряне, червоне листя на деревах, кущах і під ногами. Ідеш по килиму з листя, воно загадково шурхотить, ніби промовляє до тебе. Птахів вже не чутно, вони відлетіли в теплі краї. Тиша стоїть така, що аж у вухах дзвенить.
І стає якось сумно на душі. Але цей смуток легкий і прозорий, наче серпанок. Йдеш, замислившись, подумки підбиваєш підсумки літа, готуєшся до зими. Листя, нагріте сонцем, пахне якось особливо. Восени у мене теж, як і у природи, тихий, спокійний, трохи сумний настрій. Але мені це подобається. Я люблю в такий сонячний, теплий день поблукати по килиму з листя. Слухаю його шелест і намагаюсь здогадатись, що воно нашіптує — чи спогади про літо, чи мрії про відпочинок взимку.
Ганна МАЛЯРОВА,
учениця 6-го класу Земляничненської ЗОШ Білогірського району.

ПРИСЛІВ’Я ТА ПРИКАЗКИ ПРО ОСІНЬ
* * *
Як вересніє, то дощик сіє.
* * *
Як листя жовтіє, то поле смутніє.
* * *
В осінній час сім погод у нас: сіє, віє, крутить, мутить, припікає й поливає.
* * *
Жовтень як не з дощем, то зі снігом.
* * *
Жовтень хоч і холодний, але листопад і його перехолодить.
* * *
Осінь каже: «Бери, бо як зима прийде, хоч і схочеш узяти, то не візьмеш!».

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #44 за 30.10.2009 > Тема ""Джерельце""