Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3539)
З потоку життя (6783)
Душі криниця (3655)
Українці мої... (1497)
Резонанс (1564)
Урок української (997)
"Білі плями" історії (1746)
Крим - наш дім (533)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ВЕСЕЛКА
В╕рш╕ нашого дитинства


Р╤ДНА МОВА
З дитинства мо╖ батьки навчали мене любити свою Батьк╕вщину з кв╕тучими садами, безмежними...


В╤РШ╤ НАШОГО ДИТИНСТВА. ╤ван ДРАЧ
Перша зб╕рка поез╕й ╤вана Драча «Соняшник» побачила св╕т 1962 року.


«У КОЖНО╥ ФЕ╥ БУВАЮТЬ ПРИ╢МН╤ МОМЕНТИ...»
В гостях "Джерельця" ╕з сво╖ми поез╕ями Наталка ЯРЕМА, Наталя МАЗУР ╕ Ксенислава КРАПКА


НАЙКРАЩ╤ УКРА╥НСЬК╤ МУЛЬТФ╤ЛЬМИ ВС╤Х ЧАС╤В
6 кв╕тня св╕т в╕дзначив День мультф╕льм╕в. Це свято було засноване 2002 року М╕жнародною...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #44 за 30.10.2009 > Тема ""Джерельце""
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#44 за 30.10.2009
ПОДАВСЯ ╤ ДУБОК У ВИР╤Й

Серед брат╕в-дуб╕в та б╕локорих сестер-бер╕зок р╕с юний дуб. Точн╕ше, нав╕ть не дуб, а такий соб╕ Дубок. Чи не тому, що був наймолодшим серед ус╕х сво╖х родич╕в, дуже полюбляв ус╕ляк╕ захоплююч╕ розпов╕д╕ про далек╕ св╕ти. Щороку з нетерп╕нням чекав настання весни, коли все навколо розкв╕тне, земля вкри╓ться р╕знобарвним пухнастим килимом, а з теплих кра╖в повернуться на батьк╕вщину пернат╕. Й чи не вс╕ пташечки, знемагаючи в╕д перевтоми, чомусь обирали соб╕ для перепочинку наймолодшого Дубка. Може, ще й тому, що н╕хто з його р╕дн╕ так уважно, як в╕н, не вслухався в хвилююч╕ розпов╕д╕ про тривал╕ перельоти та небуденн╕ пригоди на тому нелегкому шляху. Затамувавши подих, Дубок жад╕бно ловив кожне слово, прагнучи почути в╕дпов╕д╕ на сво╖ численн╕ запитання. А вноч╕ йому марилося море, велетенськ╕ корабл╕, яких в╕н н╕коли не бачив, але про як╕ ст╕льки ц╕кавого щойно наслухався.
Щоразу, коли птахи в╕дл╕тали у вир╕й, в╕н засмучено проводжав ╖х помахом уже майже голих в╕т. В╕дтак ще б╕льше заглиблювався в себе. Якось так замр╕явся про незахмарене ясне сонце над безкра╖м морем, що, озирнувшись мимох╕ть довкола й н╕чого не побачивши, кр╕м куп з╕в’ялого листя на земл╕ й зап╕зн╕лих д╕тей вир╕ю в неб╕, не утримався в╕д докору мат╕нц╕-земл╕, на як╕й р╕с:
– Лишенько! Як же тут марудно! От якби ти, землице, стала п╕ском, а поряд ще й море захлюпот╕ло, ото був би рай!
До глибини душ╕ обурилася Земля:
– Що ж, рушай до моря та до п╕ску. Не хочеться марно тебе б╕льше й годувати.
Юний Дубок хот╕в перепитати, як це в╕н може рушити, якщо в нього н╕ крил, як у птах╕в, н╕ к╕нц╕вок, як у тварин. Та якраз у ту мить раптом в╕дчув, як став напрочуд легким. А його кор╕ння якась незнана сила буквально виштовхнула з ╜рунту на поверхню. Дубок аж затанцював ╕з радост╕. Гопака, либонь, ушкварив би, якби в╕дав, як той танцю╓ться.
– Курли, курли, – нагадали про ос╕нь журавл╕, котр╕ в╕дл╕тали, мабуть, останн╕ми, замикаючи собою небо на особливий, журавлиний ключ.
– Еге, пора й соб╕ в мандри. Нумо, мерщ╕й за ними, бо ж самому й дороги до моря не знайти, – заквапився юний Дубок.
Зробив крок, другий. Прискорив ходу. Незчувся, як поб╕г. Наче все життя б╕гав.
Видовище з видовищ! Б╕г, кор╕нням, немов ногами, переступаючи. Ледь-ледь наперед нахилившись. Вражен╕ перехож╕, машини, мoв перед червоним сигналом св╕тлофора, зупинялися. Такого ще н╕де й н╕коли не було. Неймов╕рно! Може, ввижа╓ться?
 Дякувати дол╕, що хоч той шлях не через велик╕ мiста пролягав. Щоправда, й так випробувань вистачало. Зливи пер╕щили, в╕тров╕╖ мало не до земл╕ хилили, незчисленне кам╕ння за корен╕ ч╕плялося. Проте з чacoм дощ╕ й в╕триська почали вщухати. Проте дедал╕ нестерпн╕ше доп╕кало сонце. У таку спеку наймоторн╕ш╕ й то не дуже швидко переставлятимуть ноги. Ледве волочив сво╓ спрагле кор╕ння Дубок. Аж тут... Достоту казкове видиво постало перед очима. Безмежна водна гладь. Синя-синя. Як же хороше! Далеб╕, й до цього можна звикнути.
 Де ж прилаштуватися? Може, он там? Ск╕льки погляд сягне в далеч╕нь, – усе море й море. Навпроти – розк╕шн╕ в╕чнозелен╕ пальми. Чи ж р╕вня ╖м др╕бнолист╕ бер╕зки та осички?
Пальми ж на несм╕ливе Дубкове прив╕тання нав╕ть не озвалися. Лише гордовито в╕двернулися. Дубок спершу не дуже й опечалився. Почав моститися на проживання. Спробував заглибитися в ╜рунт, та кор╕ння лише дряпнуло тверду поверхню. Довелося добряче напружитися, перш н╕ж сяк-так закр╕пився.
 – Нарешт╕ заживу як сл╕д. В╕дпочину, вкоренюся назавжди, – вт╕шав себе Дубок, мимовол╕ задивляючись на б╕лосн╕жн╕ в╕трила, як╕ магн╕том притягували до себе, аж поки не подален╕ли за обр╕й. День чи два новосел Дубок безтурботно насолоджувався новим кра╓видом. Аж поки найпихат╕ш╕ з пальм не взялися за нього:
 – Чого це ти такий обскубаний? Жодного зеленого листочка на тоб╕… Може, н╕коли ╕ не було? – залепетали навпереб╕й.
 Виклично реготали, хапаючись за боки. Й раптом стало Дубков╕ не по соб╕. Не пальми, звичайно, в усьому винн╕. А р╕ч у тому, що Дубок дедал╕ част╕ше згадував сво╖х брат╕в та сестер. Ввижався наснажливий гом╕н гаю та лунк╕ солов’╖н╕ трел╕ в ньому. А якими ╕грами там розважалися л╕тньо╖ ноч╕! Бувало, М╕сяць, лукаво усм╕хнувшись, плавно гойднеться й почне пустотливо спускатися все нижче ╕ нижче, аж поки не досягне густих деревних крон ╕ не схова╓ться в них. А з╕рки повинн╕ були вгадати, де ж той М╕сяць-парубок прича╖вся. Одного разу в╕н у кропив╕ принишк. До само╖ полуноч╕ зор╕ не могли в╕дшукати його. Жарт, см╕х, загальн╕ веселощ╕…
 Тут же, в чужому приморському кра╖, день у день одна й та ж п╕сня – сумовита мелод╕я моря.
 – Спершу вс╕м звикати важко, – намагався не впадати у в╕дчай Дубок. – Згодом таки знайду соб╕ друз╕в, небайдужих сп╕врозмовник╕в. ╤ жити стане в╕драдн╕ше.
Виглядав-виглядав Дубок тих друз╕в, та н╕ в╕н ╖х, н╕ вони його не знайшли. З сус╕дами ж не порозум╕вся. Наче й одн╕╓ю мовою говорили, але так, що не второпа╓ш одне одного. Та й за сн╕гами ╕ нав╕ть за хурделицею невдовз╕ скучив Дубок.
 А котрогось ранку йому так щемливо намарився до болю р╕дний край, що несила вже дал╕ терп╕ти. Хитнувся в один б╕к, хитнувся в другий, – от ╕ висмикнув ╕з земл╕ всеньке сво╓ кор╕ння, яке так ╕ не встигло врости в чужину. Чимдуж помчав зворотним шляхом. Не одну перепону подолав, поки повернувся на сво╓ старе, роками обжите м╕сце. Низько вклонився р╕дн╕й земл╕:
 – Вибач, мен╕, молодому-зеленому… За те, що подався св╕т за оч╕, тебе зневаживши. А ти ж така тепла, пухка, запашна… Н╕де в св╕т╕ тако╖ нема. Вибач за все...
Земля лише щиро всм╕хнулась. Т╕╓╖ ж мит╕ Дубок в╕дчув, як до нього, виснаженого далекими переходами, повертаються сили. В╕дтепер в╕н буде таким же дужим, як ╕ ран╕ше.
 Незабаром ╕ перший сн╕г випав, увесь гай укривши ковдрою. Он уже й хурделиця зимову колискову деревам засп╕вала. Й заплющив у солодкому сн╕ оч╕ Дубок аж до само╖ весни. Напровесн╕ ж, ледь прокинувшись, побачив б╕ля себе крих╕тного зеленого паросточка. «З мого кореня вибився!», — невимовно зрад╕в. Сво╖м зм╕цн╕лим в╕ттям затуляв його в╕д в╕тру та спеки, в╕д злив та граду. Коли сонце лаг╕дно й н╕жно всм╕хнулося, п╕дв╕в г╕лки вище, аби паростку б╕льше тепла д╕сталося. Вечорами опов╕дав йому про свою прикру подорож та про щастя н╕коли не розлучатися з теплом ╕ ласкою р╕дно╖ земл╕-мат╕нки.

Леся Л╕берда.
м. Житомир.

ПРО АВТОРА
 Леся Л╕берда народилась 1974 року в Житомир╕. З 1992 до 1997 р. навчалась у Харк╕вському державному педагог╕чному ун╕верситет╕ ╕мен╕ Г. С. Сковороди на художньо-граф╕чному факультет╕. П╕сля зак╕нчення працювала у м╕ському центр╕ науково-техн╕чно╖ творчост╕ м. Житомира кер╕вником студ╕╖ „Художн╓ конструювання”. А з 2003 року викладала так╕ дисципл╕ни, як «Рисунок», «Живопис» у Житомирському технолог╕чному коледж╕ на в╕дд╕ленн╕ дизайну. Друкувалась у пер╕одичних виданнях, пише казки та новели. Мр╕╓ видати зб╕рку сво╖х казок.

ЗОЛОТА ОС╤НЬ

Мен╕ подоба╓ться ос╕нь. Але не п╕зня, коли с╕ро ╕ холодно. Я люблю так звану золоту ос╕нь, «бабине л╕то». Вже нема л╕тньо╖ спеки, але ще тепло ╕ вдень, ╕ ввечер╕. Ясне, високе, син╓ небо. Яскраве жовте, багряне, червоне листя на деревах, кущах ╕ п╕д ногами. ╤деш по килиму з листя, воно загадково шурхотить, н╕би промовля╓ до тебе. Птах╕в вже не чутно, вони в╕длет╕ли в тепл╕ кра╖. Тиша сто╖ть така, що аж у вухах дзвенить.
╤ ста╓ якось сумно на душ╕. Але цей смуток легкий ╕ прозорий, наче серпанок. Йдеш, замислившись, подумки п╕дбива╓ш п╕дсумки л╕та, готу╓шся до зими. Листя, нагр╕те сонцем, пахне якось особливо. Восени у мене теж, як ╕ у природи, тихий, спок╕йний, трохи сумний настр╕й. Але мен╕ це подоба╓ться. Я люблю в такий сонячний, теплий день поблукати по килиму з листя. Слухаю його шелест ╕ намагаюсь здогадатись, що воно наш╕пту╓ — чи спогади про л╕то, чи мр╕╖ про в╕дпочинок взимку.
Ганна МАЛЯРОВА,
учениця 6-го класу Земляничненсько╖ ЗОШ Б╕лог╕рського району.


ПРИСЛ╤В’Я ТА ПРИКАЗКИ ПРО ОС╤НЬ
* * *
Як вересн╕╓, то дощик с╕╓.
* * *
Як листя жовт╕╓, то поле смутн╕╓.
* * *
В ос╕нн╕й час с╕м погод у нас: с╕╓, в╕╓, крутить, мутить, прип╕ка╓ й полива╓.
* * *
Жовтень як не з дощем, то з╕ сн╕гом.
* * *
Жовтень хоч ╕ холодний, але листопад ╕ його перехолодить.
* * *
Ос╕нь каже: «Бери, бо як зима прийде, хоч ╕ схочеш узяти, то не в╕зьмеш!».

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #44 за 30.10.2009 > Тема ""Джерельце""


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=8011

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков