Версiя для друку Обговорити в форумi

ЛІТЕРАТУРА

ЯЗИК ЗАМІСТЬ МОВИ
Де ж того євшану взяти,
Того зілля-привороту?..
М. Вороний

Олексій, Петро Великий,
хитра Катерина...
«мудрий» Ленін,
Сталін — «вождь усіх віків»...
зазіхали вічно на Вкраїну,  
ставили тенета хто як вмів.
На маєтки нас ловили
і на срібні гроші,
на посаду, славу, навіть на любов...
та привчали вміло, що чуже —
хороше,
що російська краща з-поміж усіх мов.
Стало тож престижно гаваріть
на русском
/українська мова — то для селюків/.
Хочеш бути паном — добери
той суфікс,
щоб звучало прізвище
глузду перекір.
І Лошак назвався Лошаковим,
з Коваля вродився Ковальов,
а Кушнір чомусь став Кушнарьовим,
та й Личак позичив суфікс ов…
Хоч в російській мові лошаків
не було -
жеребьонком звали недорослого коня,
кузнєци в ковальські міхи дули, 
а кушнірством же займається
скорняк...
Пришивали, мов якийсь
чарівний ґудзик,
суфікси чужі до прізвища свого 
і на пам’ять не в’язали собі вузлик
про знедолений та зраджений народ.
Мусили сини їх, доньки наламатись:
«папєнька» і «мамєнька» — це шик!
А чужинську мову рідною назвати, 
бо ж «прекрасний і магучій»
цей язик.
На мужицьке слово
твердо табу клали,
що пробити саркофаг цей -
марна річ.
Мову — символ Української держави -
бойкотують дружньо -
в душах темна ніч.
Та не можуть розлучитись
/мов дитя при циці/
з панівним становищем
/тож звиклись за віки!/...
Надихають їх до «боротьби»
чужинці –
смикати майстри за душі,
як циркач ляльки…

ДОРОГОЮ ЦІНОЮ

Війна кривавилась,
чорніла вирвами,
горбатилась руїнами осель,
чадила порохом, металом гримала,
печаті смерті ставила на все.
Та згасло пекло.
Земля днями мирними
звесніла, набиралась сил...
Були голодними, а в краще вірили,
тяжкою працею піднялися з руїн.
Безпаспортне село
здавало хліб державі,
усе, що можна взяти від землі,
собі ж лишало мозолі криваві
та про неправду в’язні-думи на чолі.
Щоби заводи, шахти оживити,
людей збирали із усіх кінців.
Зростали хлопці — в армію служити,
а потім — на Донбас,
на ГЕС, без слів...
Дівчатам без вінця
сивіти залишалось,
та «кликав комсомол
на подвиги іти»,
і часом комсомолочкам вдавалось
по щастя вириватись із села в світи.
Нарівні з хлопцями
носилки двигали,
у шахти лізли, зводили мости…
Барвисті мрії про щось гарне мигали
у душах спраглих, наче світлячки.
Збувались мрії — і несли лелеки
у нові сім’ї радість, дзвінкий сміх,
а села рідні вже були далеко,
десь там, в минулому,
в житті сумнім.
В минулому лишалась рідна мова,
що над колискою їх квіткою цвіла,
дітей водили у російську школу,
бо «партія до комунізму всіх вела»...
— Ах, какоє ето імєєт значєніє,
на каком разгаварівать язикє?
На русском разгаварівал Лє-нін!
* * *
Ой калино білоцвіта,
в червонім намисті,
ізганяють тебе з світу
потоки нечисті.
Україно калинова,
пісенна кринице,
гине пісня твоя й мова
в устах самовбивців.
Спонукають воріженьки
тебе забувати  
й на могилу твою жменьки
землі готувати.

Надія ОЛЕМАР.
м. Червоноград Львівської області.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #44 за 30.10.2009 > Тема "Душі криниця"