Версiя для друку Обговорити в форумi

ЛІТЕРАТУРА

Історико-топонімічний словник «Порожистий Дніпро» професора Запорізького національного університету Віктора Чабаненка одразу ж, як тільки вийшов у світ, став у нагоді вченим-гуманітаріям, інженерам-водникам, судноплавцям, краєзнавцям, письменникам, журналістам, учителям, студентам та учням старших класів середньоосвітніх шкіл. Про це свідчать широкі відгуки в засобах масової інформації, попит на це унікальне науково-популярне видання енциклопедичного типу. Усі, хто цікавиться історією козацтва та рідного краю, висловлять свою вдячність автору, Запоріжжю й Запорізькому національному університету за лінгвістичні, історичні, географічні, археологічні, топографічні, фольклористичні та інші відомості про затоплені топооб’єкти порожистої ділянки Дніпра: населені пункти, пороги, забори, скелі, острови, урочища.
 Ім’я заслуженого діяча науки і техніки України, академіка Академії наук вищої школи Віктора Чабаненка широко відоме не тільки в Україні, а й далеко за її межами. Його книги є навіть у фондах бібліотеки Конгресу Сполучених Штатів Америки. Сотні випускників та аспірантів доктора філологічних наук, професора, завідувача кафедри загального мовознавства Запорізького національного університету працюють на ниві освіти. У нього близько тисячі різних наукових статей та публікацій із мовознавства. Він — лауреат премії імені Павла Чубинського, Якова Новицького та Дмитра Яворницького, член Національної спілки письменників України, почесний голова обласної організації Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Т. Г. Шевченка.
Серед визначних робіт ученого — збірки легенд і переказів Нижньої Наддніпрянщини («Савур-могила», «Сестра орлів», «Січова скарбниця»), історико-топонімічний словник «Великий Луг Запорозький», «Словник говірок Нижньої Наддніпрянщини» (чотири томи), «Фразеологічний словник говірок Нижньої Наддніпрянщини», «Стилістика експресивних засобів української мови». Віктор Чабаненко упорядкував антологію «Січовий Парнас. Поетичні твори вихованців Запорізького державного університету». А ще він — автор кількох сотень статей до енциклопедії «Українського козацтва» та понад тисячі наукових і публіцистичних статей.
Видав поетичні збірки: «Собор душі твоєї», «В гостях у юності твоєї», «У вічному двобої», «Ораторія», «Суголосся»...
Та чи найзначущі з його активного й продуктивного доробку книги «Українська атлантида», «Нариси з козакознавства».
У передмові до історико-топонімічного словника «Порожистий Дніпро» Віктор Чабаненко пише: «Навесні 1932 року у зв’язку із завершенням будівництва Дніпрогесу утворилося штучне озеро (водоймище) площею близько 33 тисяч гектарів і глибиною близько 20 (у верхів’ї) до 60 (біля греблі) метрів. Це озеро затопило русло Дніпра і його долину на протязі від Запоріжжя (урочища Кічкас) до передмість Дніпропетровська. Під водою опинилися сотні топооб’єктів, а серед них – і всесвітньо відомі Дніпрові (Дніпровські) пороги».
 Виникнення порогів, як гадають вчені, відноситься до третього періоду кайнозойської ери, а точніше – до т. зв. Пліоценової епохи (400-230 тисяч років тому), коли бурхливі річкові потоки з півночі пробили собі дорогу через гранітні й гнейсові виходи Українського кристалічного щита.
Перші писемні згадки про Дніпрові пороги датуються початком нашої ери, а їхній детальний опис у середині X століття зробив візантійський імператор Константин Багрянородний (твір «Про управління імперією»). Цей опис цікавий тим, що в ньому подаються паралельні назви порогів – «слов’янські», «руські» (тобто староукраїнські) і «варязькі», «скандинавські» (тут же бо проходив знаменитий шлях «із варягів у греки»). Такі паралелі незаперечно свідчать про глибоке українське етимологічне коріння, що його мають назви згаданих топооб’єктів.
Віктор Чабаненко у словнику подає відомості не лише про пороги, а й про інші 500 топооб’єктів.
Не кожному з нас випала доля чи то нагода знати бодай хоч трохи про Дніпро, хоч і живемо на його берегах. Дніпро – велика, головна ріка України. Бере початок на Валдайській височині (Смоленська) і впадає в Дніпровський лиман Чорного моря. Довжиною 2285 кілометрів, площа басейну — 503 тисячі квадратних кілометрів. Порожиста ділянка – від Січеслава (Дніпропетровська) до Запоріжжя, — має довжину більше 60-и кілометрів, ширина річища тут у різних місцях була різною – від 40 метрів до кілометра. Впродовж цієї ділянки в Дніпро впадають річки: з правого боку – Мокра Сура; з лівого – Ворона, Осокорівка і Вільнянка. Її перетинають гранітні відроги Карпат у вигляді 9-и порогів (Кодак, Лоханський, Сурський, Дзвонець, Ненаситець, Вовнига, Будило, Лишній і Вільний), багатьох забор і каменів. Береги майже всі скелясті. По руслу – кілька десятків малих і великих островів. У 1932 році після спорудження Дніпрогесу вода на ділянці піднялася на десятки метрів. Утворилося водосховище площею близько 33 тисячі гектарів; середня глибина – 20, а максимальна – 60 метрів. Затоплена унікальна екосистема, опинилися на дні незліченні пам’ятки світового значення, символи української історії.
Навряд чи знайдеться на земній кулі ріка, що мала б стільки назв (варіантів і паралелей), як їх має центральна водна артерія нашої Батьківщини. Таке явище пояснюється тим, що Дніпро відіграв винятково важливу роль у житті численних племен і народів, у розвиткові цілого ряду цивілізацій. Українці, крім Дніпро, вживали і вживають Дніпр, Дніпер, Дніп, Ніпро, Ніпр, Славут, Славута, Славутець, Славутиця, Славутич. Літературно-нормативною, стилістично нейтральною тепер є форма Дніпро, походження якої досі остаточно не з’ясовано. Багато вчених думають по-різному. Так, скажімо, П. Безсонов припускав, що в її основі лежить санскритський корінь «дун» (на позначення ріки взагалі) і спільноарійське слово «апер» («козел»); звідси Дніпро (первісно Дунапер чи Данапер) – це «ріка диких козлів» або «ріка диких кіз». М. Надєждін вважав, що даний гідронім походить від уже згадуваного санскритського кореня «дун» («дън») і давньогрецького «боріс» («поріс» або «пріс»), тобто «північний вітер»; отже, Дніпро (первісно Дунаборіс, Дунапоріс, Дунапріс) слід розуміти як «ріка північного вітру» чи просто «ріка півночі», «північна річка». М. Нікольський виводив етимологію нашої назви зі скитських слів «дон» ріка і «прх» («бризка», «піна»); таким чином, Дніпро (первісно Донпрх) означає «ріка бризків» або «ріка, що піниться». За П. Шафариком, назва української ріки складається із санскритського «дан» або «дон» («ріка») та фракійського чи готського «паріс» або «перес» («потік», «течія»); виходить, що Дніпро (первісно Данапріс, Данперес, Донпаріс, Донперес) треба перекладати як «ріка-потік» або «вода-течія». На думку Д. Іловайського, у слові Дніпро (первісно Данапраг або Данапер), окрім скитського «дан» чи «дана», заховане слов’янське «праг» («поріг») або «Перун» (ім’я божества); значить, Дніпро можна тлумачити як «порожиста ріка» чи «Перунова ріка». До цієї думки схиляється Д. Яворницький. В. Абаєв у гідронімі Дніпро вбачає поєднання двох скитських мовних елементів, а саме: «дан» («ріка») та «апр» («глибокий»); тоді Дніпро (первісно Данапр) означає «глибока ріка», або «водяна глиба». Версію В. Абаєва підтримував А. Білецький. Оригінальну гіпотезу висунув О. Трубачов. За його припущенням, компонент іранського походження «дан» («ріка») давні слов’яни (праукраїнці) Середньої й Нижньої Наддніпрянщини запозичили через фракійців у формі «дун». Компонент же «іпр» семантично пов’язаний із назвою лівої притоки ріки Тетерева Ібр. Отже, Дніпро (первісно Дуніпр<Дунібр) – це «ріка біля Ібру», подібно до того, як Дністер (первісно Дуністер) – це «ріка біля Істру» (Істр – стара назва Дунаю). В. Шаян доводить, що в основі гідроніма лежать два протослов’янські (праіндоєвропейські) корені: «дану» («течія») і «пр» чи «пер» («перемагати»). Отже, первісним значенням назви Дніпро могли бути «Ріка-переможець» або «Поборник рік» чи «Володар рік». За О. Братком-Кутинським, першопочатково формою назви Дніпро була Данапріс, тобто вона утворилася з двох праукраїнських слів «Дана» (ім’я богині води) і «прісно» («вічно», «завжди»).
Варіант Дніпр у сучасній літературній українській мові має дещо архаїчний і стилістично забарвлений відтінок. Він уживається здебільшого у поетичних, публіцистичних та інших експресивно насичених текстах. Форми Дніп, Дніпер, Ніпр, Ніпро трапляються в розмовному (говірковому) мовленні. Цікаво, що, наприклад, у говірках Запорізької області варіант Ніпро і Дніпро виступають як іменники середнього роду («Ніпро замерзло», «широке Дніпро»). Назви Славут, Славута, Славутець, Славутиця, Славутич тепер осмислюються як похідні від прикметника «славутний» (тобто «славетний»), відзначаються емоційно-експресивним забарвленням і тому функціонують переважно у високостильовому мовленні. Але може бути й таке, що вони є найдавнішими, власне українськими назвами Дніпра, які етимологічно пов’язані з праслов’янським коренем слав-/слов— у значенні «текти» («плисти»). З ранньоукраїнських писемних джерел до нас дійшли форми Дьнепрь, Дънерь, Непрь, Днепръ, Днъпръ, Днъпьръ. У казках та билинах давньокиївського періоду на позначення Дніпра вживалися назви Ріка-Славута, Змія-Дівиця та Змій-Горинич.
Є підстави твердити, що на Дніпрі, зокрема на відстані від лиману до острова Хортиці в V столітті до нашої ери побував «батько історії» старогрецький учений Геродот, який нашу ріку називав Борисфеном чи Бористеном (від «Бореос» — Борей і «стена» — потоки), тобто «протокою Борея» або «північною протокою».
Запорожці називали Дніпро Козацьким Шляхом і прославили його в численних думах, легендах, переказах та піснях. Узагалі, ставлення до нього було в січовиків мірилом найвищого патріотизму. Порожисту його ділянку (береги, балки, байраки, острови) вони облюбовували як затишну місцевість для своїх зимівників і рибальських станів. Одного разу, дізнаємося із переказів, братчики за щось розгнівалися на свою старшину й почали погрожувати, що покинуть Січ. Тоді кошовий звернувся до них із такою промовою: «І ви, панове молодці, залишите Січ?!... І ви покинете Дніпро?!... Та чи є ще інший який Дніпро?!... Та ви ж як риба без води, не зможете бути без Дніпра! Та й де ж ви знайдете нову отаку славну ріку, щоб вона вам так служила, щоб вас так кохала? Та чи ви знаєте, хлопці, що наш старий Дніпро – це прямий шлях і в Татарський Крим, і в Натолію, і в Румилію, і на сам Царгород, який у нечестивих руках? Ніхто вас не сміє і не може затримувати. Але ви самі утримайтесь і схаменіться... Та куди ж вас нечиста сила несе? Христос із вами!». Коли козаки почули схвильовані слова проводаря про Дніпро, вони відразу ж утихомирилися, а потім заплакали й відмовилися від свого наміру.
Цікаві дослідження й відомості подає Віктор Чабаненко про пороги, зокрема про найбільший. Ненаситець. П’ятий поріг після Дзвонецького. За даними Д. Яворницького, має протяжність з правого боку Дніпра 1150, а з лівого – 499 сажнів, падіння води – 2,78 сажня. Найбільший і найнебезпечніший з усіх Дніпрових порогів. Перші документальні відомості про поріг знаходимо в праці візантійського імператора Константина Багрянородного «Про управління імперією» (946–953 рр.). Автор пише, що варяги називають його Айфаром (Аеіфором), а слов’яни – Ненаситем (Неяситем). Останню (слов’янську, українську) назву він пояснює тим, що в скелях порога «гніздяться баби-птиці», тобто по-тутешньому неяситі. Далі імператор додає: «У цьому порозі пристають до берега (ті, що пливуть Дніпром); виборні люди висаджуються, ідуть сторожувати; стоять на сторожі, зважаючи на печенігів; інші ж, захопивши з човна свої речі, ведуть рабів своїх у кайданах 6000 кроків уперед, поки перейдуть поріг. Потім одні тягнуть човни, інші несуть на плечах вантаж, поки поминуть поріг. Минувши, спускають човни в ріку й, поклавши в них речі, сідають та пливуть ізнову».
Подорожуючи місцями козацької слави влітку-восени 1843 року, біля Ненаситця побував Т. Г. Шевченко. Його тут зустрічав столітній рибалка із села Вовниг Улас Сербиченко. На цей епізод із життя кобзаря свого часу звернув увагу Олесь Гончар, про що дізнаємося з його щоденникового запису від 21 лютого 1990 року: «Шевченко восени 1843 р. відвідав дніпровські пороги, слухав грізне ревіння Ненаситця (його чути за тридцять верст довкіл). Залежно від погоди (це і я чув) поріг то шумить, то виє, реве, стогне... Чи не звідти і вродився Тарасів рядок: «Реве та стогне Дніпр широкий»? Тільки це ж писалося раніше?». Звичайно, пишучи в 1837 році «Причинну», Шевченко не міг ще бути під враженням реву Ненаситця, а ось коли він 1845 року написав «Заповіт», то вже мав добру уяву про цей рев. Дозволю собі припустити, що в тексті

 Як умру, то поховайте
 Мене на могилі,
 Серед степу широкого,
 На Вкраїні милій,
 Щоб лани широкополі,
 І Дніпро, і кручі
 Було видно, було чути
 Як реве ревучий

 oстаннє слово – це не що інше, як друга назва Ненаситця (Ревучий). Із моїм припущенням можуть не погодитися шевченкознавці, але в мене є один досить вагомий аргумент на свою користь. Річ у тім, що поет дуже часто власні назви (особливо географічні) писав з малої букви. Щоб у цьому переконатися, досить переглянути його автографи. До того ж, просторові й рельєфні реалії природи (могила-курган, степ широкий, Дніпрові кручі, лани широкополі), згадані Шевченком, – це вказівки на Нижню Наддніпрянщину (Надпоріжжя).
 Ненаситець (Ревучий) як символ бунтівливого, волелюбного українського духу (за що його й затоплено ворогами Вітчизни) надихав не тільки Т. Шевченка, а й багатьох інших майстрів поетичного слова. Серед усіх творів, присвячених могутньому порогу, найзначнішими, найпоказовішими, є вірші Олекси Ющенка «Ненаситець», опублікований 1988 року в збірці «Барвінкова сивина», і триптих Олесі Омельченко (родом із села Військового) «Балада про Ненаситець», опублікований у газеті «Літературна Україна» за
7 лютого 2002 року.
 Історико-топонімічний словник Віктора Чабаненка має ще чимало історичних знахідок та легенд, цікавих фактів, які допоможуть краще взнати наше коріння, свій край і незалежну Україну.

В’ячеслав ДРИГАЙЛО,
заслужений журналіст України.
м. Запоріжжя.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #44 за 30.10.2009 > Тема "З потоку життя"