Версiя для друку Обговорити в форумi

Вперше про цього чудового лісівника я почув від нашої читачки з Київщини. Відтоді провідав Івана Михайловича Семціва двічі. І щоразу думав про те, як він нагадує кримчанина Ахтема Алієва! Така ж любов до землі, дерев, квітів, таке ж добре ставлення до людей. Такі люди є окрасою планети, спілкуючись з ними, ніби підзаряджаєш свої «енергетичні батарейки». Починаєш мимоволі думати: якою гарною була б наша земля, якби всі люди мислили як українець Іван Семців, як кримський татарин Ахтем Алієв!
А що для цього треба? Часом якась дрібничка може підштовхнути людину до того чи іншого кроку, вплинути на вибір професії. Ахтем Алієв у семирічному віці побачив кущ шипшини і відразу закохався у цю красу! А згодом здобув освіту агронома…
Іван Семців народився в селі Гостів на Прикарпатті. Село оточене лісами, це і вплинуло на вибір професії. Не кожен хлопчина, що виріс у лісовому селі, стає лісником. Тут ще й душу треба мати відповідно налаштовану! Таку, як у Ахтема Алієва, або у Петра Сороки. Пам’ятаєте уривок з повісті «Мій ліс» (КС» від 17 квітня 2009 року)? Іван Михайлович читав його і оцінив майже так, як наш Данило Кононенко у своїй передмові: «Такі твори треба читати, бо вони сповнюють душу красою. (…) Чужа краса неспроможна так хвилювати і дивувати, як та, до якої відчуваєш кровну прив’язаність. Тільки батьківщина здатна викликати сльозу розчулення, підняти в душі теплу хвилю неперебутнього захоплення і тільки любов допомагає щодня відкривати щось нове…».
Може, через це і повернувся до Криму Ахтем Алієв з далекого Узбекистану? Та ще й у неприхильному до татар 1974 році, коли такі «перші ластівки» найчастіше не приживалися…
Відслуживши в армії, у 1975 році розпочав свою лісову «кар’єру» на Прикарпатті Іван Семців. Недаремно слово «кар’єра» я взяв у лапки. Насправді, вона Івана Михайловича не цікавила. На виробництві пройшов усі стадії професійного вдосконалення – від робітника-лісокультурника, маркувальника до лісничого. А коли пропонували посади головного лісничого і директора лісгоспу, то відмовлявся. Адже це переважно чиновницька робота, а хотілося бути ближче до рідного лісу…
До речі, оцей потяг до роботи проявився з самого початку. Коли йому запропонували вибір: близько від дому, малий трудовий колектив і невеликі обсяги робіт, чи: великий колектив і багато роботи (та ще й 30 кілометрів від дому!) то Іван Михайлович вибрав останнє. Винаймав за власний кошт квартиру, зате постійно відчував свою потрібність… І дуже швидко зростав професійно.
Вчитися було в кого: його лісничий Євстахій Теодорович Кріль був лісівником від Бога! Кожну ділянку свого лісу (мовою фахівців – «таксаційний виділ») він знав як свої п’ять пальців! І не лише в загальних рисах, але й середню висоту насадження знав, діаметр, повноту, породний склад… Мало того; пам’ятав усі показники за останні три десятиліття! Адже ліс росте, показники змінюються, і оцю динаміку Євстахій Теодорович вловлював, а тому був неперевершеним фахівцем. Він завжди знав, що лісу потрібно сьогодні, що буде потрібно завтра, а що – через десять років.
Працювати під керівництвом такої людини означало постійно підвищувати свій фаховий рівень. Саме Євстахій Кріль почав активно випробовувати на прикарпатській землі сибірський кедр, горіх маньчжурський, бархат амурський тощо.
А Іван Михайлович у цей час активно працював у розсаднику, почав займатися щепленням різних лісових порід. Спочатку так – для себе, для душі… Згодом відчув, що набирається досвіду; відтоді з’явилося і усвідомлення: варто усі ці знання комусь передавати. Адже вони не передаються автоматично від батька до сина. Кожна людина все повинна починати спочатку. Отже, потрібна книга!
Іван Семців почав збирати матеріали, систематизувати свій досвід, здобутий у розсаднику та у своєму саду. Уявляєте, скільки всього назбиралося за 30 років?
І, нарешті, у 2007 році вийшла його перша книга «Щеплення плодових та декоративних порід» (видавництво «Гостинець», Івано-Франківськ). Максималістська установка лісничого: «гріх забрати із собою накопичений досвід, не залишивши його людям» дала, нарешті, свої плоди.
І тепер можна дещо зацитувати з книги:
«Римський імператор Діоклетіан заради садівництва зрікся престолу. Ассірійська цариця Семіраміда підкорила багато земель і народів, славилася своєю войовничістю, але в історію увійшла як творець «сьомого дива світу» – висячих садів.
В Україні садівництво бере свій початок ще з часів Київської Русі. Відтоді до наших часів дожили такі сорти, як Антонівка, Книш, Глек, Опішнянська та інші…».
А ще автор попереджає читача: «пристрасть до щеплення, що прокинулася у будь-чиєму серці, невиліковна – вона до кінця днів…».
Всю книгу не процитуєш, і навіть зміст не переповіси, хіба що вибірково, як то кажуть – «пуктиром»: «Підщепи та їх особливості», «Клонові підщепи груші та айви», «Підщепи сливи», «Підщепи абрикоса», «Підщепи персика», «Підщепи ягідних культур», «Щеплення брунькою. Підготовчі роботи», «Окулірування перевернутим вічком», «Окулірування трубкою (дудкою)», «Окулірування щитком в торець гілки», «Щеплення свердлінням (по Вінтеру)», «Щеплення «в мішок» (за С. Білоусом)», «Щеплення підставкою за В. Баточенком», «Щеплення кактусів», «Особливості оздоровчих щеплень», «Дерево – сад», «Сад на пеньку», «Щеплення цінних форм і сортів декоративних рослин».
Зауважте, книгу написав не садівник, а лісівник, тож я уявляю, наскільки Івану Михайловичу довелося працювати над собою, «розсуваючи горизонти»…
*  *  *
Проте не забував лісничий з Отинії і про свою основну роботу – створення нових лісонасаджень. Щороку його лісництво садить 12-15 гектарів лісу. На розсаднику площею 3,0 га вирощується 113 тис. сіянців дуба, ялиці, модрини, дугласії, ясена, бука, тощо.
А ще у лісівництві вирощується понад 70 видів та форм різних туй, ялівців, кипарисів, листяних декоративних дерев.
Учень пішов далі свого учителя, і це закономірно. За два дні я побачив багато… Іван Михайлович не пошкодував пального, і ми подивилися давні посадки над Дністром. Тепер це вже добрий ліс, а колись же селяни не хотіли посадок! Отинійський лісничий пояснює це так:
– Часто селяни пасли на придністровських схилах худобу, тому й не хотіли віддавати їх під ліс. А тепер вони вдячні нам, лісівникам, адже за три десятиліття суттєво змінився мікроклімат! Причому, в кращий бік. А щодо пасовищ, то тепер багато земель звільнилося, до того ж, люди не тримають стільки худоби? як в минулі роки…
*  *  *
Говорили ми з Іван Михайловичем не лише про ліс і екологію. Заторкнули й тему депортації. Лісничий співчуває кримським татарам, адже знає, як вивозили національно свідомих людей з його наддністрянського краю. І його мама відсиділа в сталінських таборах 8 років за те, що належала до юнацької сітки ОУН. Реабілітували її тільки в 1990 році…
– Депортація з рідних місць – це велике лихо, – ділиться роздумами Іван Михайлович. – Але вона здружує людей! У нас тут поряд є два села: Жуків і Жукотин. Мешканців першого під час війни виселяли, тут довго стояв фронт… А жукотинців не чіпали. Мушу сказати, що жуківчани, які повернулися до рідних обійсть, це дружні, роботящі, приємні у спілкуванні люди. Як їм не було важко, але ліс вони ніколи не крали, все намагалися зробити офіційно. А жукотинці — інші… Ахтем Алієв настраждався у вигнанні, тому він добре знав, що таке депортація. Тому й підбирав, і зберігав німецькі пам’ятники… Видно, співчував і виселеним німцям. Це Людина з великої літери! Слава Богу, що такі люди є, прикро, що їх, все ж, небагато… Якби їх було хоч трохи більше, то поволі змінювалося б усе суспільство.
Мені приємно було дізнатися, що Ахтем Алієв агітував односельчан за українську мову, пропагує єдину на півострові україномовну газету… Я лише географічно віддалений від Криму, але всі добрі справи, ідеї, які народжуються в Криму, вони ж і мене стосуються! І кримські татари нам не чужі люди. Знаєте, колись я побував у Криму із студентським будзагоном. Тоді ми жили у Білогірському районі, там я, до речі, займався щепленням груші. За дивним збігом обставин, через 30 років я знову опинився в тих краях у зв’язку з весіллям сина.
Тепер у мене є родичі у Феодосії! Обіцяють приїхати до нас, на Прикарпаття. А в наступному році, можливо, і я поїду до Криму. Якщо Бог дасть, то познайомлюся з Ахтемом Алієвим! Він дуже близький мені по духу…
*  *  *
Тут, мабуть, варто зазначити, що Іван Семців, як і його духовний побратим з Криму, багато чого дарує людям. З його допомогою озеленюють дитячі садки, школи, сільські та селищні ради, церкви і монастирі.
Того ж дня ми відвідали православний Спасо-Преображенський монастир в Угорниках, помолилися за здоров’я Ахтема Алієва – мусульманина, який рятував християнські пам’ятники… Думаю, молитва була дуже доречною, адже Ахтем-ага поволі втрачає зір… А так хотілося б, щоб він здійснив задумане – посадив «трояндовий хрест» через усю Україну!
А ще мені хотілося б, щоб ці двоє людей познайомились. У них так багато спільного! В обох було нелегке дитинство, доводилося багато працювати. Мають уявлення про репресії радянської влади. Навіть зовні трохи схожі – міцні, кремезні… Ахтем Алієв серйозно займався гімнастикою, а Іван Семців – важкою атлетикою. А головне – люблять землю, дерева, квіти, – і не тільки люблять, але й примножують ці багатства! Якби наша держава бодай трохи переймалася формуванням позитивних тенденцій в суспільстві, то у неї знайшлися б кошти і на радіопередачі, і на документальні фільми про таких людей. Вони були б дуже повчальними для молоді.

Сергій ЛАЩЕНКО.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #42 за 16.10.2009 > Тема "Українці мої..."