Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2114)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПРОКИНУВСЯ ВОДЯНИК
Наш╕ традиц╕╖


САВА ╤ ЛАВА
Наш╕ традиц╕╖


«20 ДН╤В У МАР╤УПОЛ╤», ДЖАМАЛА ╤ «КОНОТОПСЬКА В╤ДЬМА»:
Стали в╕дом╕ лауреати Шевченк╕всько╖ прем╕╖…


ПРАВДА ДВО╢СЛОВА
Наш╕ традиц╕╖


ОЧИМА БЕЛЬГ╤ЙСЬКОГО ФОТОГРАФА
На його зн╕мках - чорно-б╕ла пал╕тра Майдану…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #41 за 09.10.2009 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#41 за 09.10.2009
МОСКОВСЬКИЙ ЧАС
ВАСИЛЬ МАРСЮК

ПОЕТ ╤ ЧАС

До читач╕в

П╕д час мого двор╕чного стац╕онарного навчання (1975 — 1977 рр.) на Вищих л╕тературних курсах при Московському л╕тературному ╕нститут╕ я виношував задум написати поему про сво╖х товариш╕в по навчанню, про ╖хню творч╕сть, про тод╕шн╕ настро╖ письменства. Мо╖ дружн╕ стосунки з л╕тераторами р╕зних нац╕ональностей, в╕ку ╕ естетичних уподобань давали мен╕ багатий матер╕ал для творчих роздум╕в. Але поема у класичному стил╕ мен╕ все не давалася, а писалися т╕льки окрем╕ в╕рш╕. Надрукувати ╖х, за окремими винятками, тод╕ та й п╕зн╕ше я не м╕г через цензуру. А коли тепер я з╕брав сво╖ тод╕шн╕ в╕рш╕ докупи ╕ вн╕с деяк╕ доповнення, то побачив, що вони складають сво╓р╕дну поему. Уривок ╕з не╖ я пропоную читачам глибоко шановано╖ мною «Кримсько╖ св╕тлиц╕», яка небайдужа до проблем, порушених у мо╓му твор╕.

ВАСИЛЬ МАРСЮК

МОСКОВСЬКИЙ ЧАС
УРИВОК З ПОЕМИ

ПРИЛ╤Т
Ти знов несеш мене, крилатий коню,
над морем вогнеплинно╖ Москви!
Аеродром п╕дставить нам долоню,
осв╕тить нас в╕д н╕г до голови.
Я прилечу, на електричку сяду,
а пот╕м у метро – вперед – вперед! –
╕ вийду б╕ля Пушк╕нського саду,
де височ╕╓ бронзовий поет.
Оце вже я в Москв╕. М╕сця знайом╕:
Тверський бульвар, будинок 25.
Зл╕та╓ться з ус╕х аеродром╕в,
збира╓ться уся студентська рать.
Я ще не мав одразу ст╕льки друз╕в.
— Салям, салям, куначе м╕й казах!
— Агов! Добридень, сябре з Б╕лорус╕!
— Буряте-брате, як здолав св╕й шлях?
Чи вс╕ вже ╓? А чи нема кого ще?
О, ск╕льки мов з╕йшлося водночас!
Когось привабить, може,
Красна площа,
мен╕ ж мил╕ше, де сто╖ть Тарас.
Шляхи епох… ╤ в╕дчуття огрому
над морем вогнеплинно╖ Москви.
╤ знов прожектори аеродрому
оглянуть нас в╕д н╕г до голови.   
1976 р.

ПОРТРЕТ ╤З ВИШИВАНКОЮ
Микол╕ Яновському,
письменнику з ╤вано-Франк╕вська

Що це за дивак у вишиванц╕
заявивсь в московський ╕нститут?!
Йду, знайомлюсь. Ми з ним – новобранц╕,
нам два роки терти ст╕ни тут.
Вже не юн╕ ╕ життям потерт╕,
козаки без друз╕в ╕ р╕дн╕,
Укра╖ну люблячи до смерт╕,
ми не розслаблялись в чужин╕.
Як це? Укра╖нц╕ – ╕ без л╕рики?
Без об╕йм╕в п’яних ╕ журби?
Ми жили насправд╕, як розв╕дники,
в пошуках свято╖ боротьби.
Всякого було, гуцуле-брате,
не було лиш зради ╕ образ.
Ти л╕тав думками у Карпати,
снивсь мен╕ задимлений Донбас.
Ми були як береги Дн╕пров╕,
в наших думах Ки╖в майор╕в.
Ми дали приют Мельничуков╕,
що вертав з тюремних табор╕в.
╤ не раз ми Лучуку годили,
аж з╕ Львова ╖хав – теж не гра!
╤ сам╕ пров╕дати ходили
на засланн╕ Шелеста Петра.
Т╕льки до колишнього вельмож╕
нас не допустили вартов╕.
А яке ╕ще геройство можна
учинити в мачус╕ Москв╕?
Нас не покал╕чив дух ╕мпер╕╖,
лиш загартував, немов багнет.
Ось такий з тобою в нас портрет,
побратиме по студентськ╕й кел╕╖!
1980 р.

P. S.
Та безсилим виявився гарт
вдома вже, де побут вдарив з тилу.
Р╕дний тв╕й ╤вано-Франкоград
зв╕в тебе завчасно у могилу.
Може, вже хоч потойб╕чний св╕т
щаслив╕шу дасть тоб╕ ут╕ху:
серед райських друз╕в ╕ коб╕т*
ти напишеш там найкращу книгу.
12.08.2009 р.
* Коб╕та (полон╕зм) – молода легковажна ж╕нка.

ЦДЛ*

Що це ви, друзяки, невесел╕
сто╖те в буфет╕ в Цедеел╕?
Подадуть тут завжди досхочу
╕ коньяк, ╕ рибу чавичу.
Дорогий, ви кажете, товар?
Не жур╕ться: маю гонорар!
╤ не гр╕х нам взяти по чарчин╕,
вс╕вшись на Парнас╕, на вершин╕,
де сну╓ столичний авангард,
де Шкляревський гра╓ у б╕льярд,
де зустр╕ти можна розвеселу,
то сумну нап╕втатарку Беллу,
де ╖╖ колишн╕й чолов╕к
в ресторан╕ чмокатися звик
(мова йде, звичайно, про ╢вген╕я
╢втушенка – ╕з апломбом ген╕я),
де Каплан – ╕кра на бород╕ –
демонстру╓ зуби золот╕,
де Юрко Денисов – наш студент –
тут щоноч╕ треться, як агент.
О, шпик╕в-агент╕в у столиц╕,
як кондуктор╕в на зал╕зниц╕.
Щось не так скажи, або ступни –
враз тоб╕ пришиють три вини.
Раз ╕ я з Юрком попав до суду,
вс╕х подробиць згадувать не буду:
за газету, з╕рвану у сквер╕,
усм╕хались нам тюремн╕ двер╕.
Зв╕сно, сумно нам, товариш╕:
на Парнас╕ правлять торгаш╕,
хоч на сцен╕, хоч у ресторан╕
вс╕ м╕сця захоплен╕ заран╕,
всюди шеп╕т, шеп╕т, як ╕ржа:
«Я – т╕б╓, а ти – м╕н╓, ╕ ш-ша!»
Ну, а нам, простим пров╕нц╕алам,
нин╕ у куточку м╕сця мало.
Вже чита╓ голосно сонет
по-башкирськи скромний наш Давлет,
а завжди усм╕хнений Зо╖дзе
ц╕луватись до буфетниць л╕зе,
нав╕ть обережний Карч╕к’ян
п╕дн╕ма╓ тост за ╢реван.
Ми уже розкут╕ ╕ весел╕,
час порозважатись в Цедеел╕.
Хай розтане весь м╕й гонорар –
але нас почу╓ цей базар!
1976 р.

*ЦДЛ – Центральний д╕м л╕тератор╕в.

АЛТАЙСЬКИЙ ЗЕМЛЯК

Микол╕ Черкасову,
рос╕йському поету.

Ск╕льки вже л╕т у розлуц╕ минуло,
я ж пам’ятаю усе, що ╕ як.
Коля Черкасов ╕з Барнаула,
зв╕сно, по кров╕ – черкаський козак.
Статний, чорнявий, правда, безвусий —
в╕н приглядався до мене здаля,
все щось вагався, ховатися мусив,
що Укра╖на – це р╕дна земля.
Врешт╕ прорвало холодну загату,
╕ задзвен╕в пом╕ж нами ручай.
Добре у в╕ч╕ дивитися брату,
нав╕ть мовчати, смакуючи чай.
Як там живеться тоб╕ в Барнаул╕,
друже з Алтаю, що сниться мен╕?
Я би по╖хав туди не на гул╕ –
батько м╕й мучивсь у т╕й сторон╕.
Десь в╕н лежить без хреста, без могили —
стал╕нське пекло боялось хрест╕в.
Д╕д тв╕й був висланий, кажеш, з╕ См╕ли?
Слава Творцев╕ – хоч кор╕нь пустив!
Смерч прокотився по нашому полю,
витоптав, випалив щедрий наш лан…
Нас, наче зернят, м╕й друже по болю,
в л╕гво сво╓ закотив ураган.
Схоче – й розтопче нас на асфальт╕,
схоче – ╕ звабить парадн╕стю клумб.
Хто виростав у принижен╕й хат╕ –
в нетрях столичних пливе, як Колумб.
Ти не кажи, що я згущую т╕н╕ –
стиснута воля вс╕ зашморги рве.
╥дь, поживи на свят╕й Укра╖н╕!
╥дь! Чи почу╓ш там слово живе?
Год╕, облишмо ц╕ траурн╕ сценки!
Доля у вс╕х тут ╕шла косяка.
Чи не гукнути нам Толю Гриценка –
з Дону поета ╕ земляка?!
Хай в╕н заводить, а ми п╕дсп╕ва╓м
щось про вдову, що визбиру╓ льон…
Нас уже тр╕о, а гурт прибува╓,
а у Москв╕ нас таких ╕з м╕льйон.
Хто серед ноч╕ збере вс╕х у коло?
Хай би з╕гр╕ли сир╕тство сво╓!
Бачиш: св╕та╓, м╕й друже Миколо.
Ми ще не спали, а день наста╓.
1977 р.

ВЕЧЕРЯ В ГЕНЕРАЛА

Балашов* – москвич, русак, одначе
родом з Мар╕уполя – земляк,
запросив якось мене на дачу
баличка по╖сти п╕д коньяк.
Ще взяли Яновського Миколу –
козаку розв╕ятись не гр╕х.
В П╕дмосков’╖, в л╕с╕ ще н╕коли
я не переступав такий пор╕г.
Гарна ж╕нка грала на роял╕,
ще гарн╕ша дарувала сп╕в,
╕нш╕ вальсували у танцзал╕,
доки п╕двеч╕рок не посп╕в.
Все було: заст╕лля, тости, жарти
╕ ч╕пка увага до хохл╕в,
як годиться, мирно грали в карти,
доки генерал не захмел╕в.
«Ты вот, друг Микола, из Галиции,
значит, из бандеровских краёв…
Я тогда служил, считай, в милиции,
крепко чистил ваш
бандитский Львов…»
Аж неловко стало Балашову,
╕ хоча в╕н друзям сп╕вчував
╕ зав╕в про Власова розмову,
генерал нас дал╕ л╕нчував:
«Вот в Москве мы кормим вас и учим,
но известен мне ваш подлый брат:
вы презрели наш язык могучий,
завтра уж возьмёте автомат…»
╤ тод╕ з Миколою, невдячн╕,
вийшли ми в п╕вн╕чну темноту,
де з╕рки св╕тилися коньячн╕
╕ стовбичив м╕сяць на посту.
Кинули ми вина ╕ ковбаси,
╕ веселу зграйку молодиць,
навмання п╕шли шукати трасу
серед дач, немов серед гробниць.
Аж п╕д ранок до Москви добрались,
в кел╕ях забились… Та вв╕ сн╕
все того ж я бачив генерала
в Ки╓в╕ на б╕лому кон╕.

1977 р.

P. S.
Я ╕ дос╕ вдячний Балашову:
в╕н мою книженц╕ю худу
видав у Москв╕. Але я знову
з ним до генерала не п╕ду.
Хай в╕н золотий або ср╕бляний,
нафтовий, чи ╕нший чинодрал,
хай в╕н нав╕ть добрий, коли п’яний,
але в╕н – московський генерал!
Нащо йти мен╕ в далек╕ дал╕,
щоб посмакувати на дурняк?
Нин╕ ст╕льки жирних генерал╕в
╕ на Укра╖н╕ п’ють коньяк!
В арм╕╖ я був простим солдатом
╕ пером здобути звань не встиг –
╕ тому см╕юсь, коли пихато
бидло йде в погонах золотих.
16.08.2009 р.
* Балашов Едуард, рос╕йський поет, видавець.

ДИКТАНТ З РОС╤ЙСЬКО╥

Ж╕нка з п╕дмосковного Чертанова
нам рос╕йську лексику читала,
викладала вм╕ло, без нудьги,
мов пекла до свята пироги.
╤ братва студентська без дубця
споживала страву фах╕вця.
Я також з учн╕вським ╕нтересом
смакував чужим дел╕катесом,
хоч моя найкраща смакота –
паляниця наша золота.
А мо╖ брати-великороси
сиплять, сиплять вчительц╕ вопросы,
обрус╕ла чудь ╕ кострома
теж на сем╕нар╕ не др╕ма,
╕ помор Л╕чут╕н, мов за трьох,
сипле д╕алектний св╕й горох
(в╕н не знав, що б╕льш╕сть того плоду
впало з укра╖нського городу,
рознесли його лих╕ в╕три
╕ густ╕ тюремн╕ табори).
╤ не дивно. На таких просторах
гра╓ д╕алектне ц╕ле море,
кожне слово ма╓ вар╕ант…
Але ось ми пишемо диктант,
пишемо ц╕л╕с╕ньку годину.
Уяв╕ть соб╕ таку картину:
вже не юн╕ чукча ╕ чуваш,
╕ узбек, ╕ я, спов╕дник ваш,
Балашов, Денисов, Б╓локрилов
╕ старенький драматург Анк╕лов
(вс╕ з’явились на важливе д╕ло)
томляться над комами й тире –
текст такий ╕ Даль не розбере!
(Зв╕сно, Даля – мовного знавця –
я назвав для красного сл╕вця).
А тепер, колеги, трохи вижд╕ть,
що нам скаже вчителька за тиждень.
А вона сказала (вс╕ мовчать):
«Т╕льки двом поставила я «п’ять» —
Марсюку й Яновському Микол╕».
Нас як громом вдарило у пол╕,
як почули зам╕сть похвали:
«Что же это?! Лучшие – хохлы?!
Нам остались двойки и колы?
Так зачем вам, братцы, ваша мова?»
╤ п╕шла-по╖хала розмова
про велику Русь, де св╕й талант
Гоголь наш розкрив, немов атлант…
Ну, а нам, за Гоголя не кращим,
нащо так комизитися? Нащо?
╤ найб╕льше гарячивсь помор –
аж почервон╕в, як мухомор.
Мабуть, ╕з архангельських бол╕т
в╕н найдал╕ бачить божий св╕т.
╤ проза╖к начебто писучий,
╕ шалено любить св╕й могучий…
Жаль, що я ╕ справд╕ не атлант –
ех, такий би влаштував диктант!

1977-1987 рр.

СЬОМЕ НЕБО

По Москв╕ розгулялись зав╕╖,
салюту╓ сн╕гами зима…
А в поет╕в гостюють пов╕╖,
кращих Муз на сьогодн╕ нема.
Безталанн╕ з╕йшлись молодиц╕,
розгубивши в дороз╕ муж╕в.
Не красун╕, але яснолиц╕ –
вихор в╕холи ╖х закружив.
╤ поети сьогодн╕ весел╕,
зносять вина ╕ варять плов,
про далек╕ забувши осел╕,
де родинний вогонь захолов.
Що я злого скажу про тебе,
╕нститутський притулок-готель?
Сьомий поверх – як сьоме небо,
коридор – безк╕нечний тунель.
Вже не юн╕ п╕шли ми до школи
пити мудр╕сть з московських джерел.
Чаювали у мене монголи,
╕ Микола-гуцул, ╕ карел.
Набридали студентськ╕ парти –
заглядали гуртом у шинок.
Та н╕чого життя не варте
без поез╕╖ ╕ ж╕нок!
У поет╕в прив╕льн╕ звички,
кожний сам соб╕ ген╕й ╕ туз.
Безталанн╕ весел╕ москвички
в них гостюють плеядою Муз.

19.07.2009 р.

СИБ╤РСЬКА МУЗА
Ал╕тету Немтушк╕ну

Евенк╕йський хлопець Ал╕тет
визна╓ лиш св╕й авторитет.
╤ декан, ╕ ректор ╕нституту –
то для нього лиш «маленьк╕ люди».
«Я – великий!» — в╕н товче сво╓,
як добряче, правда, п╕д╕п’╓.
Ну, а п’╓ завжди, як ма╓ гр╕ш,
а нема – то п’╓, як ╕ ран╕ш.
Ох, трудну поет обрав мандр╕вку,
у столиц╕ топчучи брук╕вку!.
А свою к╕мнату в╕н без дум
скоро перетворю╓ на чум:
╓ тут роги лося, й вовча шкура,
╕ мисливський н╕ж — така натура.
Та чого натура п’╓ так г╕рко,
втративши кермо ╕ всяку м╕рку?
Плута╓ ╕ час, ╕ паралел╕,
в коридор╕ диба, як в тунел╕…
Невеселий, бачите, сюжет
евенк╕йський нам подав поет.
Я не раз ходив у ректорат
з друзями гуртом, як адвокат,
рятувати брата Ал╕тета,
зовс╕м непоганого поета.
В╕н, бувало, п╕сню заведе
про далек╕ ст╕йбища, про те,
як пурга сн╕гами ╖х заносить,
як вовки в людей поживи просять,
як вогонь охоплю╓ тайгу…
Слухають колеги – н╕ гу-гу!
Та урвався в ректора терпець –
у Сиб╕р вернувся наш сп╕вець.
Як живеться голов╕ немудр╕й
десь в тайз╕ безмежн╕й, чи у тундр╕?
Чи було найважче у Москв╕
ц╕й мал╕й – велик╕й голов╕?
╤ коли тепер у злу погоду
в╕╓ люта в╕хола з╕ Сходу,
«Я – великий!» — чу╓ться мен╕,
«Я – великий!» — десь у далин╕.
Знаю я: це стогне Ал╕тет,
племен╕ маленького поет.
Дав би Бог йому п╕днятись згодом
з╕ сво╖м знекровленим народом!

1977-2009 рр.

НАД КАР’╢РОМ

В п╕дмосковному давньому м╕ст╕
над кар’╓ром, де брали п╕сок,
я знайшов укра╖нське об╕йстя –
там трудився самотн╕й д╕док.
Вже хатина сповита утомою,
т╕льки сливи кругом, як с╕м’я.
Д╕д озвавсь найчист╕шою мовою,
наче мати озвалась моя.
В╕н н╕чого, зда╓ться, не чу╓,
пильний погляд, м╕цненька рука.
Внук, бува╓, у д╕да ночу╓,
╕ пров╕ду╓ часом дочка.
У минуле зачинен╕ двер╕:
в╕н – священик,
в тридцятих – тюрма,
дивом вижив, ос╕в у кар’╓р╕ –
в Укра╖ну дороги нема.
У дочки доля теж норовиста
(муж пиячив, пиячив ╕ зник).
Кличе батька до себе в м╕сто,
але в╕н до кар’╓ру звик.
Унизу там св╕тл╕╓ озерце,
мов осколок старого Дн╕пра.
Як згада╓ – аж тьохка╓ серце…
╤ похована близько стара.
Он темн╕╓ над урвищем хрестик,
лиш недавно поставив – боявсь.
Ще собаку рудого пестить –
╕ бродягам до саду – зась!
В╕╓ холодом п╕сля зливи.
Дальн╕й потяг в дорогу гука…
О, як╕ тут солодк╕ сливи!
А яка тут вода г╕рка!

21.03.1977 р.

УЗБЕЦЬКА ДИНЯ
 Т. ╤браг╕мову

Узбек Тимур, вернувшись в ╕нститут,
прив╕з ╕з дому диню, мабуть, з пуд,
оплетену-заплетену, мов кошик.
В таких випадках д╕ють без запрошень –
з╕йшлись колеги зразу – н╕де с╕сти –
серед зими духмяну диню ╖сти,
а може, нав╕ть келишок вина…
Але вечеря вийшла в нас сумна –
я розкажу в скороченому план╕.
Тимур╕в брат служив в Афган╕стан╕
в╕йськовим буд╕вельником (стройбат).
Як раптом група наших же солдат
у горах з╜валтувала двох афганок.
Всю н╕ч гроза грим╕ла. А п╕д ранок
був вир╕заний сонний весь заг╕н,
п╕шов ╕ брат Тимура п╕д загин –
тепер його наметове м╕стечко
дов╕ку в неб╕ спатиме безпечно…
По скибц╕ дин╕ з’╖ли ми, а плов,
як б╕лий сн╕г, заметом захолов.
Посп╕вчували другов╕ за брата:
така вже прикра доля у солдата
╕ в мирний час, не т╕льки на в╕йн╕,
а ще в так╕й сувор╕й сторон╕.
Не знали ми, що через пару рок╕в
в Афган посунуть танков╕ потоки
радянських визволител╕в. Тод╕
вже р╕ки кров╕ потечуть руд╕.
Це буде завтра. А в Москв╕ сьогодн╕,
вже на узбецьку диню не голодн╕,
в к╕мнат╕ тепл╕й посеред зими
сво╖ скорботи спогадали ми
та й роз╕йшлися по сво╖х к╕мнатах.
Хоч диню з’╖ли, а не вийшло свята.
До свята нам ще треба дорости.
У в╕кна нам, як кобра, з висоти
Останк╕нська дивилась телевежа,
найвища в св╕т╕, раз вона належить
держав╕, теж найб╕льш╕й на земл╕.
А ми у н╕й – як гвинтики мал╕.
А м╕сяць у гало, мов у корзин╕,
св╕тив, як пам’ять по узбецьк╕й дин╕.
1977-2009 рр.

Л╤ТЕРАТУРНИЙ МЕТР

М╓жиров* — столичний в╕ршомаз –
поетичний курс веде у нас.
Ув╕йшовши в роль поета-сноба
╕ п╕дв╕вши оч╕ аж п╕д лоба,
в╕н жу╓ св╕й в╕рш, як бутерброд:
«Коммунисты, вперёд!
Коммунисты, вперёд!»
Перед ним ╕ справд╕ комун╕сти,
що зум╕ли в парт╕ю прол╕зти
╕ за цю дов╕ру пропускну
платять ╖й пост╕йно данину
╕з сво╖х худеньких гонорар╕в.
…Отже, сидимо на сем╕нар╕.
Кожний з нас чита╓ щось сво╓,
що для нього найдорожчим ╓.
Прочитав я також алегор╕ю,
в╕рш-присвяту нашому Григор╕ю,
мудрому Грицьку Сковород╕.
╤ п╕шли питаннячка тод╕:
«Разве ваш он? Ведь писал по-русски,
да и мир в него церковный, узкий!»
Я в б╕бл╕отеку враз поб╕г
(а вона якраз – через пор╕г),
став колегам «Сад п╕сень» читати,
став ламати в ╖хн╕х душах ╜рати,
висв╕тив всю душу до к╕нця –
ось такого ма╓мо сп╕вця!
Усм╕хнувся М╓жиров ╓хидно:
«Любите его вы – это видно.
С ваших слов, он – просто коммунист.
Ваш поэт, конечно, сердцем чист,
но ведь коммунист – такое слово!..
Хоч мен╕ враз од╕брало мову,
видавив усм╕хнений м╕й рот:
— Коммунисты, вперёд!
Знову я п╕ду в б╕бл╕отеку,
продивлюся, мов крим╕нал╕ст,
пишуть що, наприклад, про Сенеку:
може, був це справжн╕й комун╕ст?
1976 р.

P. S.
Рок╕в через десять у журнал╕
М╓жиров явив нам благодать:
«Многое мы людям задолжали –
пеплом надо пейсы посыпать!»
╤ такий блаженний в╕н ╕ чистий –
за ус╕х чист╕ший комун╕ст╕в.
Уявляю, як в╕н знов п╕д лоба
оч╕ закотивши з видом сноба,
в╕рш новий жу╓, як бутерброд:
«Антикоммунисты, вперёд!».
10.09.2009 р.

*М╓жиров Олександр – рос╕йський поет, викладач Л╕тературного ╕нституту.

ЛИПА ШАЛЯП╤НА

У Юрка Денисова* на дач╕
жовта липа ╕ без в╕тру плаче.
А кругом така глибока синь
╕ легка ос╕ння волос╕нь.
Жовте листя скапу╓ на домик,
невеликий, мов
книжковий томик,
а у ньому – л╕жко та книжки,
та кожух, та ще як╕сь горшки…
А чого так плаче жовта липа?
Тут була Шаляп╕на садиба
╕ так╕ звучали голоси
серед п╕дмосковно╖ краси.
В╕д т╕╓╖ розкош╕ – н╕ сл╕ду…
Десь крикливо
п’янствують сус╕ди.
Де палац, але╖? Де фонтан?
Лиш озерце вкуту╓ туман.
Об╕йшли з Юрком
ми всю округу,
розвели багаття серед лугу,
на вогн╕ насмажили сальця,
пом’янули славного сп╕вця.
А над нами саме в цю хвилину
журавлиний клин на Укра╖ну
линув наймил╕шою ╕з трас,
де, можливо, згадують ╕ нас.

1977 р.

*Денисов Юр╕й – рос╕йський поет, москвич, перекладач твор╕в укра╖нських поет╕в.

ДОНЧАК

Васил╕й Б╕локрилов –
розхристана душа,
Васил╕й Б╕локрилов –
з козацького коша.
Як гаряче в╕н хвалить
прив╕лля на Дону!
Але Москва не любить
козацьку давнину.
Василь усе гуторить
про степ, про стремено,
в╕н завжди ними марить,
╕ завжди п’╓ вино.
Вино – воно не злочин,
а д╕ло молоде.
В╕д Васьки Б╕локрила
гуртожиток гуде.
Коли в╕н спить ╕ пише –
для вс╕х для нас секрет.
Хтось каже: Васька – Раз╕н, хтось ╕нший: в╕н поет.
Сказав я в оч╕ тезц╕ –
гаряч╕й голов╕:
— Шукав ти в╕тра в пол╕,
а блудиш у Москв╕.
Вона – корчма для тебе,
де рай, н╕яких б╕д.
Василю, виглянь з не╖ – оглянь довкола св╕т!
Ось зразу за порогом,
слизьким в╕д п╕дошов,
поклав на плаху шию
в╕дважний Пугачов.
А тут у П╕дмосков’╖
наш Дорошенко гнув
свою гетьманську спину,
допоки не заснув.
(О, ск╕льки душ козацьких приспав московський хм╕ль!)
╤ тут же п╕д Москвою
тужив старий Шам╕ль.
Тут прокляли Мазепу,
Петлюру ╕ Махна.
П╕всв╕том зв╕дси правив
червоний Сатана.
Я все, бач, про великих.
А хто з тобою ми?
Ми в╕льн╕ д╕ти степу –
не блазн╕ ╕з корчми!
Ти виплеснутий Доном,
я скупаний в Дн╕пр╕,
у наших душах стогнуть
незряч╕ кобзар╕…
Ну, друже, по останн╕й –
╕ плюньмо на шинок!
Гайда, гайда додому,
до жал╕бниць ж╕нок!

1977-2009 рр.

ВЕСНЯНИЙ НАСТР╤Й

Дощ ╕з П╕вдня нечутно бризка╓,
вит╕сня╓ з Москви холоди.
╤ ключ╕ журавлин╕ рискою
креслять небо ╕зв╕дти сюди.
Затужила душа за дружиною,
заскучала за р╕дним дитям.
Легко стати тупою машиною,
вдовольнившись тутешн╕м життям.
Метушлива ╕ сита столиця.
Стоп-сигнали. Авто ╕ авто…
Люди – т╕н╕. Безлик╕ лиця.
Хто ╖х зна╓ ╕ гр╕╓ хто?
Хто з них любить мою Укра╖ну
╕ заплатить за все, за все?
Хто з них прийде, коли загину,
╕ хоч в╕ть полину принесе?
Н╕, не хочу загробно╖ ласки,
бо й живому мен╕ чужа!
Чим пок╕рна печаль поразки -
краще гостра усм╕шка ножа.
Дощ ╕з П╕вдня нечутно бризка╓.
Що ж – ╕ вдома ╓ море б╕ди.
А ключ╕ журавлин╕ рискою
креслять небо ╕зв╕дти сюди.
11.04.1976 р.

ДРУЖБА
Туленди Нурмухамедову

Сус╕д по к╕мнатах веселий казах
в╕трами ╕ сонцем
до серця пропах.
За ча╓м, за пловом,
над паром шурпи
не раз ми сид╕ли,
аж пр╕ли чуби.
Бували у нас галушки ╕ сальце…
Та що це, братове,
я т╕льки про це?!
Розмови ╕з другом вели ми не раз
про землю, про волю,
що славив Тарас.
╤ друг мене кликав
пров╕дати край,
де плакав Тарас
╕ журився Абай.
Вже в землю казахську
п╕шов Туленди,
а я ╕ще й дос╕ не з’╖здив туди.

1987 р.

ЛЮБОВ ЯКУТА

Честю курсу нашого, напевно,
був Тарасов Сава, сам якут –
як н╕хто, писав конспекти ревно
╕ щодня приходив в ╕нститут.
Невеличкий, чистий,
в окулярах,
з усм╕хом на сх╕дному виду –
в╕н ран╕ше вс╕х ╕шов на пари
╕ с╕дав у першому ряду.
В╕н не знав компан╕й ╕ гор╕лки,
готував на кухн╕ т╕льки чай.
Кажуть, не було у нього ж╕нки —
тут же закохався у д╕вча.
Ну, д╕вча –
сказав я дуже скромно –
це була лошичка хоч куди,
Ботагоз* — студенточка
проворна…
╤ набрався Сава наш б╕ди.
Ботагоз ходила в ресторани,
розпустивши косу аж до п’ят,
друз╕в грошовитих ╕ романи
тасувала, мов колоду карт.
Скромний Сава
на свою стипенд╕ю
╖й гостинц╕ зр╕дка теж носив,
а казашка грала з ним комед╕ю,
манячи мережею коси.
Б╕дний, б╕дний
наш якуте Саво,
як нам жаль тво╓╖ голови!
Ботагоз-красуню за неславу
вислали з ганьбою ╕з Москви.
Наш колега став ╕ще тих╕ший,
н╕бито занурений в г╕пноз.
Кажуть, в╕н п╕сн╕
ночами пише
про найкращу в св╕т╕ Ботагоз.
О, поети, щасн╕ ╕ нещасн╕,
вкинь вас в пекло,
у найглибший бруд –
ви, напевно, знайдете ╕ тут
оч╕ й коси, як любов,
прекрасн╕!
Я не знаю, де тепер якут
з укра╖нським пр╕звищем
Тарасов,
та коли згадаю ╕нститут,
╕ його любов згадаю зразу.
Трута ця палила ╕ мене,
╕ одне я знаю без дискус╕й:
б╕дн╕ ви, якщо вас обмине
найсолодша ╕з ус╕х ╕люз╕й!

1977-2009 рр.
*Ботагоз – ╕м’я, означа╓: верблюж╕ оч╕.

МОНГОЛЬСЬКИЙ МОТИВ

Сандага, потомственний арат*,
у Москв╕ вкуша╓ виноград
св╕тово╖ творчо╖ науки.
Та сьогодн╕ зранку в нього муки
гострого похм╕лля.
Все болить.
Що тепер монголов╕ робить?
Чи не заварити чаю з с╕ллю
╕ чайком в╕дзначити нед╕лю?
Може, за п╕вл╕трою п╕ти?
Аква в╕та зв╕льнить в╕д б╕ди.
Так-то так. Та у Москв╕ за нею
зараз черга, як до Мавзолею…
Може, л╕ки у сус╕д╕в ╓,
бо не кожний з них щоденно п’╓.
Може, у Зо╖дзе ╓ г╕рка?
Може, завалялась в Марсюка?
Аз╕ат в задум╕ морщить лоба.
Ох ╕ б╕дна, б╕дна ця ╢вропа!
Сам шайтан його сюди зан╕с.
В себе вдома пив би в╕н кумис,
споглядав би з юрти коней, к╕з…
╤ згадав страждалець юну киз**
Ботагоз (верблюж╕ в не╖ оч╕),
котра гостювала до п╕вноч╕
вчора у казаха Туленди,
де гула веч╕рка хоч куди!
╤ п╕шов, хитаючись, туди
Сандага предовгим коридором
╕, мабуть, повернеться не скоро.
Я посп╕вчував йому усл╕д:
пропада╓ сивий м╕й сус╕д.
1976 р.

P. S.
Невелике ще одне сказання
про колегу розпов╕сти сл╕д:
я його прост╕ опов╕дання,
переклавши, випустив у св╕т.
╤ тод╕ таку винагороду
Сандага вручив мен╕ у дар:
╕з скарбниц╕
батьк╕вського роду –
ср╕бний сухе-баторський
долар***.
Часом, як дивлюсь на ту монету,
ожива╓ в пам’ят╕ мен╕:
степова печаль в очах поета,
голова у ср╕бн╕й сивин╕…

03.08.2009 р.
*Арат (монгольське) – кочовий пастух.
**Киз (тюркське) – д╕вчина.
***Сухе-Батор – кер╕вник Монгол╕╖ в 1921-1923 роках, коли грошовою одиницею був долар.

ДИЗЕРТИРСТВО

Я хоч тепер признаюсь щиро,
що був я зл╕сним дизертиром.
Напевно, в бер╕╖вський час
я довго б десь телята пас,
де ╖х Макар давно пасе…
Але детальн╕ше про все.
Я не п╕шов до Мавзолею –
нехай зр╕вня╓ться з землею
з гран╕ту витесаний гроб,
де пранцюватий людофоб
лежить, як символ комун╕зму.
Я не п╕шов туди – я слизнув,
коли нас стро╓м привели,
щоб ми дивились, як воли,
на це опудало по форм╕.
Так жабенят у хлороформ╕
демонстрували вчител╕
нам ще у школ╕. А в Кремл╕
уже огидн╕ ц╕ забави.
╤ я п╕шов ловити гави.
Зайшов би у «Большой театр»,
та взять квиток –
потр╕бний блат,
або валюта ╕ноземна,
а це для мене справа темна,
бо я безгр╕шний в╕льнодум.
Отож ╕ду в священний ГУМ*,
де в╕чн╕ т╕снява ╕ шум,
де галере╖, галере╖,
а в них шикуються плебе╖,
яким до гузна мавзоле╖,
а роздобути треба крам,
зайнявши чергу тут ╕ там,
╕, може, десь всм╕хнеться доля,
як козаков╕ серед поля.
Як може, вдасться ╕ мен╕
купити чоботи жон╕
╕ од╕слати у Черкаси…
Щаслив╕ люди-папуаси –
не треба одягу! За цей
╖м Богом даний прив╕лей
нехай ╕ ходять в Мавзолей!

1976-2009 рр.
*ГУМ (рос.) – Государственный универсальный магазин.

П╤ДМОСКОВНИЙ В’ЯЗЕНЬ

Волоколамськ. Де Лама
широченька
на поворот╕ берег п╕дмива,
сто╖ть стара могила
Дорошенка*,
лежить його
гетьманська голова.
Е, н╕! Була гетьманською
на вол╕,
на Укра╖н╕ у козацьк╕м пол╕,
де степ широкий,
де Дн╕пров╕ води…
Лежить тут в’язень
в чин╕ во╓води.
Не зм╕г на Укра╖н╕ дати лад –
╕ тут московський
одягнув халат.
Хоча нащадки
вибились у графи,
але вже без козацько╖ в╕дваги.
Жили тут у палац╕, у кремл╕,
╕ серед них розкв╕тла Натал╕,
яку прославив Пушк╕н, як царицю…
Ходив я т╕ хороми подивиться —
╕ земляка-художника зустр╕в,
що юним тут ос╕в ╕ постар╕в.
Ми гончаровськ╕ кинули палати
╕ до низько╖ вирушили хати,
де всюди дерев’яна простота
╕ простодушна ж╕нка молода
(«Он у меня не курить и не пьёть,
он здеся как святой какой живьёть!»).
Так, так, земляк –
простий соб╕ любитель,
але в картинах вся його обитель.
Серед ус╕х портрет╕в ╕ Тарас
все поглядав
╕з острахом на нас:
чи не прийшли
здаватись у полон,
щоб личку
нам пришили на погон?
Я обдививсь малярство
хорошенько
(господар поряд –
як екскурсовод),
спитав його:
«А де тут Дорошенко?»
— Я не пишу портрет╕в во╓вод!
Вертався я вже поноч╕,
не рано,
коли з╕рками вс╕ялася вись,
б╕ля могили все-таки гетьмана
╕з земляком, як браття,
обнялись.
Прощай, земляче!
Прощавай, козаче!
«За тобою, Морозенку,
вся Вкра╖на плаче…».

1977-1990 рр.
*Дорошенко Петро, гетьман Правобережно╖ Укра╖ни (1665-1676), п╕сля кап╕туляц╕╖ перед рос╕йськими в╕йськами доживав в╕ку тут.

КОРЯЦЬК╤ АРТИСТИ
Володимиру Коянто, коряцькому рос╕йськомовному письменнику

В к╕мнату Коянто
прибилися гост╕ –
землячки з Камчатки –
ж╕ночий ансамбль,
ще юн╕ артистки,
метк╕, малоросл╕,
на╖вн╕, як д╕ти –
дивитися жаль.
Дов╕рлив╕ оч╕, розпущен╕ коси
гойдались у ритм╕
простеньких п╕сень.
З╕рвались легеньк╕ з-за столу,
як кози –
╕ ну танцювати
«Качки» ╕ «Тюлень».
Ех, жаль, що не мав я
фотоапарата,
щоб з ними обнявшись,
ув╕чнити мить.
За п╕вн╕ч по╖хали в тем╕нь
д╕вчата.
╤ згадка весела –
аж серце щемить.
На сцен╕ московськ╕й
кого розважала
ця зграйка маленьких
камчатських д╕вчат?
Чиновники, мабуть, як кон╕,
╕ржали,
коли споглядали
танок каченят.
Чи╖ прикрашали вони юв╕ле╖?
Для чого долали
невим╕рну путь?
А в них же удома –
н╕ школи сво╓╖,
н╕ р╕дного слова в еф╕р╕ не чуть.
Ось я сп╕вчуваю
маленьким чужинцям,
сумую, печалюсь,
що доля така…
А завтра при╖дуть в Москву
укра╖нц╕
╕ вдарять на сцен╕ свого гопака.
1976 р.

УКРА╥НСЬКИЙ ДЕСАНТ

Прибула велика делегац╕я
з Укра╖ни – поетичний цех.
Веч╕р в Цедеел╕ без овац╕╖
прокотивсь округлий, як яйце.
В╕дстр╕лялись хлопц╕,
як солдати,
славлячи рос╕йського меча.
Славили також лауреата –
лен╕нця Бориса ╤лл╕ча.
Сам в╕н славив теж чужу отчизну,
до сердець шукаючи ключа.
В╕ктор Ж. зав╕в на сцен╕ п╕сню
на слова того же ╤лл╕ча.
А зв╕ту╓ ж наче Укра╖на…
╤ чого вона така чужа?
Ось «по сходах зб╕гла»
Ж. ╤рина –
аж повесел╕шала душа!
Та й по тому.
Правди – й на коп╕йку.
А ╖╖ заждався я – хоч вий!
Наче п╕онер╕в на л╕н╕йку
вишикував строгий ланковий.
Що тепер напишеш
на чужин╕?
Правду скажеш – кара не мине.
Заблукала Муза в Укра╖н╕,
довго не нав╕ду╓ мене.
21.03.1977 р.

(Зак╕нчення у наступному номер╕).

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #41 за 09.10.2009 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=7910

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков