Версiя для друку Обговорити в форумi

ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ

 Нещодавно Міністерство у справах молоді, сім’ї та спорту проводило історико-етнографічну експедицію на Гуцульщину, у село Яблуницю. Там досі проживає дружина надрайонного провідника ОУН «Зубра» (Кирила Кравчука) зв’язкова «Калинка» — у дівоцтві Василина Крицкалюк.
 Лідер «Студентського братства» Олег Яценко запропонував з’їздити в гори і мені. Адже знає про інтерес «Кримської світлиці» до повстанської теми: власне, саме за це його побратими і поважають нашу газету.
 Не міг відмовитись, адже «Зубр» керував підпіллям на Закарпатті аж до 1952 року, тобто до дня своєї загибелі. У нас багато написано про ОУН-УПА на Волині та в Галичині, а про Закарпаття набагато менше. А тут живий свідок подій – зв’язкова «Калинка»!
 Не без пригод доїхав до Яблуниці; чимало походив на місці, поки знайшов садибу колишньої підпільниці. Адже село велике і дуже розкидане, а нічне освітлення там яке? Лише зоряне небо…
 Василина Юріївна, попереджена Олегом Яценком, уже чекала на мене зі своїм сином Михайлом. А наступного ранку прибув ще Тарас Зомбик з Нового Роздолу, керівник місцевого осередку «Студентського братства». Тарас виявився цікавим хлопцем. Я відразу відніс його до категорії «дітей Майдану», адже саме ця подія дала Україні багато сотень (якщо не тисяч) нових молодіжних активістів. Після знайомства з Олегом Яценком у Києві («Студентське братство» якраз голодувало на знак протесту проти «антикризової коаліції» регіоналів із соціалістами Мороза) Тарас вирішив утворити осередок і у себе на Львівщині. А коли «братчики» їздили до Криму, то разом з ними їздив і Тарас. Тож тепер хлопець у кримських справах розбирається непогано. Ця обставина порадувала мене, а сам факт нашого приїзду порадував «Калинку», — тепер уже Василину Івасишин, адже відсидівши чотири роки у сталінських таборах, вона вийшла заміж за місцевого хлопця і змінила прізвище.
 Ми довго говорили про політику. Переконалися, що Василина Юріївна мислить цілком тверезо, очевидно, це у неї від батька… Юрій Крицкалюк був свідомою людиною, понад усе любив Україну і робив для її щастя все можливе. Саме його позиція і наблизила Василину до епіцентру боротьби — до Української Повстанської Армії. Чотири роки «партизанки», а потім чотири роки таборів… Та й то лише тому, що Сталін помер, а Хрущов узяв курс на демократизацію. А так довелося б сидіти усі 25!
 Багато розпитуємо Василину Юріївну, адже так хочеться уявити ті умови, в яких вона перебувала. Літня гуцулка емоційно розповідає, здається, вона знову почуває себе зв’язковою «Калинкою».
 — У мене такий тато був, що не давав спокійно жити, — допомагай повстанцям і все! От я і носила повідомлення, які ще називали «естафетами». Їх носили від станиці до станиці, кожна зв’язкова знала тільки свій відтинок, далі вже ні… Почала я цим займатися ще під час війни – у 1944 році. З часом пришов і досвід. Навчилася навіть по плотах ходити…
 — Що ви маєте на увазі?
 — «Пліт» — це паркан, загорожа. Хоч і важко, але могла по ньому пройти трохи, щоб сліду не лишати. І все ж, хоч була обережною, на мене хтось доніс. Може, й точних доказів не було, тільки підозри… Але мене заарештували в 1948 році. Тато з мамою плачуть, а я чекаю першого допиту. Не знаючи, що про мене відомо, я вирішила тікати при першій нагоді. Сталося так, що слідчий лишив мене у кабінеті, а сам вийшов. Не довго думаючи, я вистрибнула у вікно і – тікати! Молодою була, тому і вдалося втекти. Далі мені дорога тільки в ліс… Зустрілася з рідними і сказала, щоб чекали на облавників. Адже мене шукатимуть, робитимуть засідки. А до нас партизани з лісу частенько навідувалися, тому я й боялася, щоб через мене не було якоїсь біди. Добре, що у нас пес був такий, що на повстанців не гавкав, лише на емгебістів. Причому, гавкав якось по-особливому, не своїм голосом…
 — Чому? Такий «свідомий» пес?
 — Просто його колись побили облавники, і він так реагував на військову форму. Виходить, що справді пес був надійним, розбирався в людях…
 Відтоді я чотири роки провела в лісі. Познайомилася з Кирилом Кравчуком – «Зубром», який був нашим командиром. Згодом стала його дружиною. Нелегке то життя в горах… Кожної наступної зими у нас був інший бункер – такими були правила конспірації. Бо влітку його могли й побачити, тому з осені підшукували нове місце. До речі, «Зубр» до війни був артистом, дуже добре грав на гітарі. А під час «партизанки» добре навчився підбирати місця для криївок. У цьому не було йому рівних! А там треба було багато що враховувати: і схил, і особливості ґрунту, і віддаль до струмка чи річки… Збройна боротьба за Україну зробила з гітариста доброго партизана!
 — Ви кохали одне одного?
 — Так. У нас і донечка народилася – Одарка… Так хотілося мирного життя, але окупант не давав спокійно жити.
 — Доводилося чути від декого: збройна боротьба УПА не принесла великої користі. Навпаки, під час боротьби гинули найкращі: найсвідоміші, найактивніші, найрозумніші… Або загинули із зброєю в руках, або були вивезені на Сибір, звідки мало хто повернувся. Ви з цим згодні?
 — Жертви були великі, це правда. Але без УПА було б ще гірше! Партизани не давали утворювати колгоспів, а це значить, що не допустили нового голодомору. Активно знищували прислужників, агентів, «стукачів»… Якщо гинули найкращі, то й найгірші відправлялися на той світ… Звичайно, краще було б жити без війни, але ж не ми запрошували окупанта, він сам прийшов!
 Без УПА українці швидше стали б «совіцькими» людьми. Навряд чи зберегли б мову… Було б так, як тепер на Донбасі чи в Білорусі.
 А щодо порядних людей… Дійсно, їх знищувала нова влада, але приклад героїв таки надихав декого! Когось це і пробуджувало! Хоча було багато і таких, хто тримався від УПА подалі, намагаючись зберегти життя: своє і рідних. Вони як були пристосуванцями, так ними й залишилися.
 — Маловивчена тема: кохання і УПА. Тобто відомо тут дуже багато, але якось все не систематизовано… Дівчата закохувалися у повстанців? Чи трималися від них подалі?
 — А це вже кому як серце підказувало… Герої завжди симпатичніші, аніж пристосуванці.
І у них закохувалися, і самі вони могли кохати по-справжньому. Пригадую такий випадок: молодий повстанець постійно носив із собою фотографію коханої. Взагалі-то, це заборонялося, але тут командир, видно, не догледів… Сталося так, що зрадник підсипав у їжу наркоз і хлопця взяли в полон. Звичайно, першим ділом звернули увагу на фотографію. Не склало труднощів знайти ту дівчину. Організовують «очну ставку». Щоб усе було за законом, беруть ще двох дівчат, пропонують «Юрчикові» (таке було псевдо повстанця) впізнати свою кохану. А він і каже слідчим: «Я пішов в УПА, щоб геройськи померти, а не співпрацювати з вами! Нікого не знаю! І нічого вам не скажу!».
 А його кохана не витримала: «Юрчику, кажи, бо уб’ють тебе!». Могла б і промовчати, він же не сказав, що її знає… А так вона сама видала себе. Їй дали 25 років, а хлопця розстріляли… Отже, було кохання в УПА, але кожен випадок піддавався випробуванням. «Зубр» хоч і любив мене, але три рази тримав заряджений пістолет біля моєї голови… Це було тоді, коли з’являлася загроза потрапити в полон.
 — Можете детальніше про це?
 — Вперше це було у 1951 році. Під час облави ми залізли із «Зубром» у гірський потік. Пройшли трохи, щоб вівчарки втратили слід, а потім залізли у глибоку вимоїну, під великий корч. Стоїмо по груди у воді, а чоловік тримає пістолет під моїм підборіддям… Раптом чуємо: «Где же эти бандэры подевались? Как сквозь землю провалились!». А ми стоїмо, боїмося поворухнутися… Коли облавники пішли, я не могла вже переставляти ноги. Без допомоги чоловіка я б не вилізла з потоку. Уявіть, якою крижаною може бути вода, коли ще й сніг не розтав!
 Вдруге подібне було у Космачі. Ми принесли свою донечку Одарку до двоюрідної сестри «Зубра». Самі тієї ж ночі спали на горищі. Якимось дивом (скоріш за все, випадково) саме тоді облавники прочісували село. Зайшли і до цієї хати. І питають: «У вас бандёр не было?». «Не було», — відповідає злякана жінка. А потім, видно, не витримавши важкого погляду енкаведиста, каже: «Хтось мені оце дитинча підкинув…».
 Тоді один з облавників поліз на горище подивитися, чи немає там повстанців. А ми заховалися за сіном, і знову чоловік приставив пістолет до моєї голови… Таке на все життя запам’ятовується! Нашу дитину москалі тоді забрали з собою, я чотири роки не бачила Одарку! І коли мене заарештували восени 1952 року, я не призналася, що маю дитину. Бо так замели б сліди, що я своєї донечки ніколи не знайшла б! А так мені відносно легко вдалося її розшукати після чотирьох років ув’язнення.
 — Ось бачте, чоловік ніби й любив вас, але був готовий обірвати ваше життя…
 — Це зайвий доказ того, що любив! Адже найбільша біда була б, якби я потрапила до рук москалів живою! Тоді такі тортури довелося б перенести… А ще повстанці боялися видати когось із побратимів. До речі, мою двоюрідну сестру її чоловік (теж партизан) саме таким чином і застрелив. А в себе поцілив невдало, жив ще деякий час…
 А було й таке, що повстанець «Карпатський» застрелив свого друга «Черника», коли побачив, що на нього починає діяти наркоз.. Обидва були з нашої боївки.
 — Їх хтось зрадив?
 — Так, це ціла історія. І вона, до речі, проливає світло на те, як підступно могли діяти енкаведисти. Було у нас двоє місцевих хлопців: «Левко» і «Мирон». Обидва із закарпатського селища Ясиня. У «Мирона» була дівчина – вчителька, комсомолка. Усіх їх «Зубр» любив і довіряв їм. Комсомолка дуже допомагала УПА продовольством. Але виявилося, що насправді вона працювала на МГБ. І хлопі теж. Хоча, коли «Зубр» наказав їм убити прислужника нової влади, організатора колгоспу в Ясині, комуніста Огородного, вони це зробили. Уявіть собі, вони виконали цей наказ! Огородного з почестями поховали, а хлопці почали користуватися великою довірою провідника «Зубра». Не виключено, що хтось за них убив колгоспного активіста, але факт той, що «органи» не цінували життя навіть щирих патріотів радянської влади! Для них головне було викрити «банду», відзвітувати про це, отримати нові зірочки…
 Жертвою цих агентів став «Черник», а міг стати ще й «Карпатський». Їм підсипали снодійне, але «Карпатський» їв дуже мало, оскільки свого часу отримав кульове поранення рота, втратив багато зубів. А ось зголоднілий «Черник» накинувся на смачну домашню їжу. Раптом він якось дивно почав себе поводити, ніби відразу сп’янів… Потім почав блювати… Тут «Карпатський» усе зрозумів і автоматною чергою обірвав життя побратима… Сам зміг утекти, оскільки їв мало, і наркоз не встиг на нього подіяти. Партизанив він найдовше з усіх, його вбили тільки в 1953 році. А «Левко» і «Мирон» дожили до незалежності України…
 — Звідки ж вони беруться, зрадники?
 — Люди від природи дуже різні. Ось ми, наприклад, спочатку нагодуємо повстанців, а вже потім, коли щось лишиться, поїмо самі… На партизанів у нас пішло два бички, кінь, дуже багато продуктів. Але наш тато був другий В’ячеслав Чорновіл! Він би й хату свою спалив, якби отримав від повстанців такий наказ. Йому так хотілося зайвий раз переконатися, що хтось воює за Україну. А ось мама вже трохи боялася… Бо це ж завжди повно народу в хаті! Мало того, що всіх годувати доводилося, то ще й ризикували як!
 А ось інші селяни такого патріотизму не мали. Нагодувати «боївку! Не так то й просто… Одна справа, коли віддаєш одне порося з чотирьох, зовсім інше – коли доводиться віддавати останнє. У боївці «Зубра» було
18 чоловік. Хлопці, якщо могли, не заходили до дуже бідних людей. Скажімо, недалеко від нашого бункера (на південних схилах гори Довгої) знаходився присілок Чорна Тиса. Ми ніколи не заходили туди, бо знали, що люди живуть бідно…
 А ось якщо свиню різав заможний селянин, то частину м’яса у нього могли й попросити. А коли не хотів давати, то могли й усе забрати! І тоді такий селянин ставав ворогом… На багатьох молодих людей вже починала діяти пропаганда. Я навіть у таборах це помітила. Був у нас недобрий конвоїр з Верховини – вислужувався, хотів отримати «личку». До речі, непогано до нас ставилися казахи. Був і москвич один довірливий — залишав мені «маруську» (це він так називав свій автомат) і йшов до дівчат. Я ховала його автомат в сіно, поки він там кохався. Це був непоганий хлопець, ніколи не принижував нас.
 — Бачите, і «москалі» бувають різними…
 — Бувають. Здається, у 1945 році до нас приходив по молоко молодий прикордонник. Він розповів, що мати наказувала йому не робити зла повстанцям, якщо є така можливість. І молодий солдат виконував цей материнський наказ. Під час облав і прочісувань лісових масивів він частенько «не помічав» повстанців. Не одне молоде життя зберіг, а може, й своє також. Його мати була релігійною жінкою і не хотіла, щоб син чинив зло людям.
 — Це був росіянин?
 — Або росіянин, або «східняк». Але точно не наш, бо розмовляв російською.
 — Можете пригадати якийсь цікавий випадок з вашого повстанського життя?
 — Досі згадую, як величезний карпатський ведмідь жбурляв у нас каміння…
 — Ще й з цього боку небезпека загрожувала?
 — Наша боївка випадково вийшла на майбутній барліг. Спочатку навіть не зрозуміли, що це ведмідь готується до зими… Вирішили, що хтось тут лежав у засідці. Адже добре було видно сліди чиєїсь діяльності – стягнуті до одного місця гілки, хвоя… Ми фізично відчули присутність якоїсь живої істоти. Навіть приготувалися до бою! І тут раптом бачимо, що з гори на нас котиться каміння… Добре, що своєчасно помітили клишоногого і не стріляли. Цей «вуйко», певно, мав рацію – ми ненароком зайшли у його володіння. Поспішили звідти, аби не заважати ведмедеві. Добре його розуміли, адже й самим щоосені доводилося будувати нову криївку.
 А іншим разом повстанець «Черник» врятував дикого кабана, за яким гнався ведмідь. Вистрілив у клишоногого, а той облишив свою жертву і кинувся на повстанця. Добре, що у «Черника» був автомат, і він випустив довгу чергу у ведмедя… Це його і врятувало, бо одиночним пострілом ведмедя не зупиниш!
 — Ви пробували ведмеже м’ясо? Яке воно на смак?
 — Їсти можна, але не скажу, що дуже смачне. Жорсткувате, все-таки, дичина.
 — Пані Василино, ви так багато і з повагою розповідаєте про свого батька. Що вплинуло на його національну свідомість. Не «Просвіта» часом?
 — «Просвіта» — ви вгадали. А ще він близько знав братів Климпушів, які активно боролися за незалежність Карпатської України. Навіть відбувши покарання в таборах, батько не став обережнішим, часто говорив з людьми на політичні теми. Ми просили його не ризикувати, але він лише роздратовано кидав нам: «Ну, що ж, нехай знову посадять. А я все одно говоритиму людям про Україну!».
 Видно, тато був добрим психологом і знав, кому що можна говорити, а кому ні.
 — А коли вас засудили на 25 років, ви вірили, що повернетеся?
— Чомусь вірила. Просто боялася повернутися старою і немічною… Боялася, що не знайду свою доньку. У таборах було дуже важко, але саме там і була справжня Україна! І хлопці підібралися героїчні, і дівчата теж. У таборах українців усі поважали, бо знали, що ми боролися за волю.
 — Ви змогли б тепер знайти ваш старий бункер на південному схилі гори Довгої?
 — У 1956 році, коли вийшла з таборів, ще змогла б. І сам бункер, і місце, де було закопано архів. Наш повстанський архів, хлопці, досі у горах! Ніхто його не видав, енкаведисти про нього не знали! Але боюся, що тепер я його вже не знайду. Тоді там був молодий смерековий ліс, а тепер він уже старий. А може, й зрубали його…
 — А великим був архів?
 — Великим! Два алюмінієвих бідони, доверху наповнені документацією та повстанською літературою.
 — От якби знайти…
 — Спробуйте, хлопці. Поки архів лежить у сирій землі, він зберігає багато таємниць. Але якщо його вдасться знайти, він багато розповість про діяльність ОУН на Закарпатті та про збройну боротьбу УПА на Гуцульщині.
* * *
 Після розмови усі ми вийшли надвір, щоб погрітися на сонці. Потрібен був час, аби знову відчути, що навколо спокійне мирне життя і мирні, давно освоєні туристами гори… Василина Юріївна перехопила мій погляд і сказала:
 — Милуєтеся горами? Звідси усі головні карпатські вершини видно: Говерлу, Петрос, Близницю, Хом’як, Синяк, Добошанку…
І що цікаво – влітку гори ніби віддаляються. Може, через те, що небо часто буває захмареним? Через ранкові тумани? А зараз, восени, коли небо прозоре, всі вершини ніби наближаються до нашого обійстя. Гарні у нас гори, але так багато горя вони бачили…
* * *
 Додому ми поверталися через Яблуницький перевал – там зупинка автобуса. Олег Яценко показував нам місце поховання чотирнадцяти закарпатських січовиків, які боролися за незалежність Карпатської України 60 років тому. А ще ми побачили великий дерев’яний хрест з розп’яттям, на якому була табличка з написом: «Господи! Спаси і сохрани рідні Карпати і Твій народ». Трохи нижче: «Поставив генерал-майор Олекса Турок».
 …Подумалося чомусь: боровся тут колись за справедливість отаман опришків Олекса Довбуш. Під час війни намагався організувати спротив ворогові радянський підпільник Олекса Борканюк. І лише тепер серед гуцулів з’явилися свої генерали. Добрий знак! Може, й справді, ці гори віднині лише для туризму, а не для «партизанки»?

 Сергій ЛАЩЕНКО.
с. Яблуниця – Львів.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #41 за 09.10.2009 > Тема ""Білі плями" історії"