Версiя для друку Обговорити в форумi

35 років тому Ольга Охрімівна та Степан Кирилович Яценки, покинувши материкову Україну, де пройшла значна частка їхнього життя, подалися до Криму визволяти від сімейних негараздів чоловікову сестру, яка мешкала тут у Новопавлівці. Крок цей був, звичайно, ризиковий – на подружжя разом з двома маленькими донечками чекали лише сестрині проблеми, які, зрештою, так і не вдалося розв’язати.
Але причарувала родину мальовнича природа Бахчисарайського району, і в с. Севастянівці відбудували вони стару розвалюху, посадили калину, сад, причепурили двір квітами, завели господарство. Селянам до села не звикати і до праці теж. Тож Ольга Охрімівна і не скаржиться на своє життя, пригадуючи жарти односельців: мовляв, аби могла, вона б і сонце на плечах тримала, лиш би встигнути зробити за день все, до чого рвалися руки. Про одне тільки говорить жінка з неприхованою образою – свою жалюгідну пенсію у 650 гривень, яку заробила за 40 років невтомної праці. Ні, вона не бідує, ще і при здоров’ї у свої сімдесят, і діти хороші – допомагають, але десь глибоко пече образа.
І ось ми проходимо разом з Ольгою Охрімівною її життєвими стежинами, разом з нею заробляємо оту пенсію, щоправда, про неї колись не думалося.
Але одразу ж пригадується і те, як до рідного села Степанівки Ємільчинського району Житомирської області вдерлися фашисти, перетворивши його на одне велике багаття. Татко пішов у партизани, а пізніше – в діючу армію, де зазнав тяжкого поранення і повернувся до села інвалідом. Брат Григорій пройшов через концтабори, а чотирнадцятирічна сестра Катерина працювала в Німеччині на господаря. Пам’ятає Ольга Охрімівна і той час, коли сама була маленькою «партизанкою» – в такий спосіб татко намагався врятувати свою родину, переселивши її до лісу.
Але минав час. Попри і голод, і холод молоде Ольгине життя розцвітало.
І навіть шахта в м. Красний Луч, що на Луганщині, де дівчина пропрацювала три роки, не могла поховати його в темряві і страхові. А саме такою була доля багатьох колег дівчини по роботі.
І тоді, як і тепер, антрацит виблискував людськими сльозами. Якось ховали одразу 32 шахтарів – серед них цілком могла опинитися і Ольга...
Чи не з того часу у неї ота жага допомагати людям, лікувати, рятувати, повертати їх до життя? А можливо, то в ній боліли ще таткові рани, який, з ампутованою до ліктя рукою, намагався столярувати? Обдарованою від природи знахаркою була і Ольгина матуся. Не випадково ж до неї привозили хворих з найближчої лікарні, котрих вона без будь-яких зусиль позбавляла болю.
Втім, місця у медичному інституті для Ольги не знайшлося. Можливо, і сама винна, одержавши трійку, вона більше не пішла на іспити, хоча могла скористатися пільгами. Але мрії не зрадила – вступила до Житомирського медичного училища, де опанувала фах акушерки.
Не найкращий то був час для її колег, які працювали на селі. У 1936 році було запроваджено в дію ідею про колгоспні пологові будинки. Народження дітей поставили «на конвеєр», а єдиним «майстром», «бригадиром» і «директором» цього «виробництва» була акушерка, що не мала навіть з ким порадитися при складних пологах. Які вже там обстеження, який лікар! «Консиліум» можна було провести лише з санітарочкою. Але через отакий колгоспний пологовий будинок за рік проходило понад 70 породіль (аборти були заборонені), а діткам, що підростали, не вистачало навіть місць у школах. Страшні то були часи, але і сьогодні, як на Ольгу Охрімівну, не набагато кращі. Навідуючи село, де колись працювала (а востаннє це було буквально днями), Ольга Яценко дізналася, що у Руднє-Іванівській середній школі на сьогодні навчається всього... троє діток, і, попри грошові виплати молодим матерям, змінювати ситуацію на краще ніхто не поспішає. Взагалі, як на її думку, кримське село живе значно краще. Тут 20 років пропрацювала вона медсестрою в с. Поштовому.
Перебудова порушила звичайний плин життя і співпала з пенсійним віком медсестри. А ще значно змінила звичне оточення в етнічному плані. Із тисячі жителів (а їх приблизно стільки мешкає в Севастянівці), за словами Ольги Охрімівни, слов’ян всього 38. Тож, коли доводиться з кимось прощатися, вже й людину винести з двору допомагають мусульмани. Але простим людям нічого поміж собою ділити – живуть у злагоді попри деякі національні відмінності. Бо і у тих, і в інших є своє, найдорожче, що дісталося від діда-прадіда, і, поважаючи своє, сусіди з повагою ставляться й до того, що зігріває серце, яке б’ється поруч.
Для Ольги Охрімівни це – вишивка. Ще школяркою придивлялася, як вишиває її старша сестра Катерина (так само уважно сьогодні стежать за бабусиними руками оченята її онучок). А руки ці й насправді чарівні. Особливо вражають вишиті ними ікони. «Сама дивуюсь, – зауважує Ольга Охрімівна, – чому так легко мені над ними працюється, нібито хтось допомагає». Але вдома ці ікони не затримуються – починаючи роботу, майстриня вже знає, кому її подарує. Так, вишиті зображення Божої Матері вона подарувала вже усім своїм рідним, лише тому нам пощастило побачити образ і в оселі вишивальниці. Вже сьогодні Ольга Охрімівна готує подарунки своїм онукам до весілля. Дарма, що завчасно, головне, аби не запізнитися. А весільні рушники прикрашає бабуся ще й власноруч виготовленим мереживом.
Намилувавшись чудовими роботами, ми не без здивування розглядаємо те, що має згодом одержати інше життя в руках майстрині – а це звичайна мішковина, якісь неоковирні шматки полотна. Але серед них і ті, що наткала колись власними руками матуся вишивальниці – і це вже фамільні цінності. У чистій, охайній оселі – мов у будинку народного мистецтва.
І хоч, вирушаючи до Севастянівки, я пов’язувала цю поїздку з днем людини похилого віку, передбачаючи море вже давно і добре знайомих проблем, з якими стикаються старенькі, та насамкінець відчула, що мій сценарій розсипався вщент: після обміну люб’язностями та побажаннями усього найкращого зі Степаном Кириловичем він додав: «Лиш би з нею, з моєю бабусею, все було гаразд і вона завжди залишалася зі мною».
Степан Кирилович до виходу на пенсію працював у колгоспі водієм, втіхи під іншим дахом ніколи собі не шукав і відчувалося, він – не з красномовних, тож – зі щирих.
Можливо, саме тому я подумала: «А раптом це і є – щастя?». І чому ми так часто, лицемірячи, бажаємо літнім людям прожити ще сто років і так рідко зичимо їм кохання?

Тамара СОЛОВЕЙ.

На фото О. Носаненка: подружжя Яценків з вишитим образом Божої Матері.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #40 за 02.10.2009 > Тема "Душі криниця"