Версiя для друку Обговорити в форумi

ЛІТЕРАТУРА
Микола Братан – автор багатьох поетичних та прозових книг, лауреат літературної премії імені Андрія Малишка. Протягом трьох останніх десятиліть був незмінним головою Херсонської письменницької організації. Заслужений діяч мистецтв України. Часто бував у Криму, присвятив йому немало віршів. Тут, у сімферопольському видавництві вийшло друком чимало його книг, тут, в Криму, у нього є багато друзів і знайомих, шанувальників поетичного слова. Микола Братан – поет з гумором і легкою іронією, вдатний на різні дотепи, дошкульні епіграми, влучні експромти.
До речі, вже видав аж три збірки цього ексклюзивного жанру. «Кримська світлиця» вже не раз публікувала і поетичні добірки, і уривки з драматичних поем поета-херсонця, а сьогодні ми хочемо познайомити наших читачів з новими творами Миколи Братана.

Данило КОНОНЕНКО, редактор відділу літератури «Кримської світлиці».

НІЧНІ РОЗДУМИ

Хай на землі дешевшим стане хліб
Й хоч трішечки дорожчою людина.
Р. Гамзатов

Під новоріччя в подумах не спалось,
Згадав щемкі гамзатовські рядки.
Якби ж направду так воно і сталось,
У нас, на жаль, сьогодні – навпаки.
Ото лише і втіхи: «Нас багато»,
Ми терпеливі, як ти нас не гни.
Допомагаєм хлібному магнату
По зав’язку набити гамани.
Крізь терни шлях в міжзір’я вік верстати?
Тож можна так і душу скалічить.
Коли ж простолюд житиме у статках?
Коли ж «людина» гордо зазвучить?
Не до зірок – добратися б до влади,
Комусь нема крутішої мети.
Скликають знову люд на барикади,
Які давно б годилося знести.
Всяк за свою воює половину,
У протиборстві жалості не зна.
І лиш слова, мов квіти з пластиліну,
Про те, що Україна в нас одна.
А як гучить: «Мій дорогий народе!».
І нам його святині не чужі.
Та Боже правий, хто, скажи, їх родить,
Отих, що обертаються в бомжів.
Живем, одначе! Базарюєм браво,
Куди не йди – торговиця бурлить.
І це уже не диво, їй же право,
У бутику – професора уздріть.
Невже вам, ситим, преспокійно спиться,
За все дорожча – власна благодать?
Тарасів голос чую: «Схаменіться!»
А далі можна і не цитувать.
Ну, ось і високосний в двері стука,
Як зазвичай, дванадцята проб’є.
Народе мій, у радощах і муках!
Зневіра є, але ж: і віра є!!

СПОМИНОК ДІТЕЙ ВІЙНИ

Відбивались, відходили наші,
І під гуркіт гірких канонад
Смакотою гречаної каші
Пригощав нас кирпатий солдат.
Був руденький, мав очі-блавати,
А в очах тих – привіття само.
– Ми повернемось, вірте, хлоп’ята,
Ми ще гречки ось так поїмо…
По-дитячи ту віру сприймали,
Наших душ не діткнулась журба.
Чим солдату віддячити мали?
Казаночок помити хіба.
І пішов він од нашої хати
У походи – в життя, чи в загин.
Нам лишилось чекати, чекати,
Доки справді повернеться він.
Таж настав-таки день повороту,
Справжнім святом було для душі:
Зустрічали ми нашу піхоту,
Наших дужих ставних гармашів.
Наче повінь, що нечисть змиває,
Рідне військо омило село.
Присмутилися ми, пам’ятаю,
Що солдата того не було.
Може, інші путі йому слались
З-поміж тих, що вели на Берлін.
На визвольників ми любувались,
На привітних і добрих, як він.
І один з них у кухоньці нашій
Прикликав дітлахів до стола,
Тільки замість гречаної каші
Закордонна тушонка була.

СЕМЕНІВСЬКЕ ШОСЕ

Стелилась тут баюриста ґрунтівка,
Яку верстали коні і воли.
У бездоріжжя – мучилися ж стільки -
Шофери емтеесівські кляли.
Я відав теж, як загрузали авта,
Коли земля розгасне повесні.
Півторатонки, мушу вам сказати,
Доводилось штовхати і мені.
Той клопіт мій забути можна б досі,
Як я, хлоп’я, мотора виручав.
А батько мій стократ по цій дорозі
В близькі й далекі рейси вирушав.
Коли було – не пригадаю точно,
Але не в помаранчеві літа,
Вдягла вона асфальтову сорочку,
Доріженька, по суті ж бо, свята.
Її минуле не судімо строго,
Поміж земних доріг така одна.
Веде мене до отчого порога
Не автобан, а скромниця – вона.
На ній згадаю радощі колишні
І потамую нинішні жалі.
Таж батьків МАЗ в полях
 не будить тиші,
Родинні не воркочуть «Жигулі».
А я не вірю. Я шукаю сліду,
Що замели минулих літ вітри
І він мені воскресне, як приїду,
Бодай і з-під асфальтної кори.
Свята святих живе в душі нетлінно,
В запомин відкотилося не все.
Через моє життя струмує, плине
Дорога ця – Семенівське шосе.

СТРИМАНОМУ ПОБРАТИМОВІ АЛІМУ ХЕНФЕНОВУ

Аліме, друже, любий мій черкесе,
Радію ревно: скільки зим і літ!
Таки долинув на нову адресу
З Кавказу новочасного привіт.
І, як писав Сосюра, серце тенька,
Ще є на світі білому дива.
Живе твоя республіка маленька,
Та і моя держава ще жива.
Хай знають злих ідей апологети,
Потвердив нині ти без зайвих слів,
Що наша дружба, стриманий поете,
Їй-право, ще не списана в архів.
Живуть, не змеркли
 степові долини,
Де в добрій згоді простували ми,
Де в час воєнний матері Вкраїни
Тебе вітали віщими слізьми.
І там, в підгір’ї – дотепер ввижаю,
Як в зблисках сонця закипає Псиж, -
Твоїм краянцям я добра бажаю
В годину міждержавних роздоріж.
Байдужістю ж бо ми не пройнялися,
Хотілось би крізь імли прояснить,
Чи ходять поїзди Москва – Тбілісі,
Чи й досі ще Ічкерія горить.
Не маю, друже, сув’язей із тими,
Хто в старшинстві хвалив себе без меж,
Таж ти, мій старший братику Аліме,
Немов гора, над ними постаєш.
Міняються часи, як і адреси,
Та в нас вони – у кожного своя.
Тож, прошу: запиши мене в черкеси,
Назватись хочу стриманим і я.

З ПРАІСТОРИЧНИМ ПРИВІТОМ

В Києві у парку ботанічнім
Диво дивне можете уздріть
З привітанням прапраісторичним
Зеленаву м’якотілу віть.
Це ж яка у ній живлюща сила -
Крізь тисячоліття долина:
З австралійських далей долетіла
Юрського періоду сосна.
Нині лиш в таємних скелях знана
У розкошах з ливнів і тепла,
Ще як там просторилась Гондвана,
Вже тоді красуня ця росла.
Що й казати, матінка-природа
Навіть в час руйнацій подивля,
Так-от із глибин людського роду
Донесе подібне щось Земля.
Тож невже новітніх днів нікчема
Трепету від того не зазна?!
Будить нас, друковані та вчені,
Юрського періоду сосна.

ПАМ’ЯТІ І. О. МОЗГОВОГО

Нема куточка в Таврії такого,
Де б Вам хвала і досі не жила.
Ми кажемо: «Епоха Мозгового»,
Це справді так, була вона, була!
Ви не лише красиво говорили,
Хоч цінували слово непусте.
Ви діяли, трудилися, творили,
В народі шанували Вас за те.
Вогнем, яким спахнули в комсомолі,
Ви щедро поділялися з людьми,
На фермі появлялися чи в полі,
Де й ми були не зайвими гістьми.
Пригадується літо урожайне
І як тоді сподобалося Вам:
Ми в затінку гарячого комбайна
Читали ревно вірші жниварям.
Сьогодні ж бо не може буть секрету:
Не в пошанівку хліборобський труд.
І не потрібні стали ми, поети,
Як той комбайн, порізаний на брухт.
А владу ж, бач, демократичну маєм,
І є в нас губернатор про запас
Та степовик донині запевняє:
Не вистача в державних справах Вас.
Нема куточка в Таврії такого,
Де б Вам хвала і досі не жила.
Це справді так: «Епоха Мозгового»
В непам’ять з плином літ не відійшла.

НЕЗРИМІ НИТІ

Вот мы с тобой и развенчаны
В. Соколов

Ось і фінал. Обірвалися ниті незримі,
Все, що між нами давніше було й не було.
Лиш в спогаданнях
 з туманної юності зрине
Птаха, що в леті спада
 на підбите крило.
Болем щемливим озвалося
 в серці незбутнє,
Як то юнацька сльоза
 необорна пекла.
Мрілося: разом іти у безхмарне
майбутнє,
Тільки ж розлука сильніша
 за мрії була.
Пережилось, перемучилось,
 переболіло,
Доля врізнобіч стежини-шляхи
 розвела.
Ось і фінал. І у птахи зліковано
крила.
Мабуть, то інша, не ця, бистролетна
 була.
Ниті незримі пов’язано ревно
 журбою.
Не накажу розболілій душі: не боли.
Як не мудруй, не розрадить її,
 що з тобою
Звінчані ми у розтоках життя
 не були.

м. Херсон.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #40 за 02.10.2009 > Тема "Душі криниця"