Версiя для друку Обговорити в форумi

У 1953 році закінчила середню школу на Дніпропетровщині. Складала в цей рік випускні іспити з 11 предметів. Вчилася добре.
А в той час вчителів на селах було мало. Не вистачало.
І тоді міський комітет комсомолу звернувся до випускників з проханням поїхати працювати вчителями на село – у кого до яких предметів були здібності.
Більшість моїх однокласників погодилися. Дівчата викладали мови (українську, російську, іноземні), хлопці – фізику, а я – арифметику (математику) в 5-7-х класах. Мені дісталося село за 35 кілометрів від міста. Жила на квартирі. Додому їздила рідко. У селі була семирічна школа. Щоб доїхати до своєї роботи, треба було добиратися попуткою 25 км, а далі пішки 10 км.
На зріст я височенька, дебеленька, бо займалася спортом, була членом стрілецького гуртка, з довгими косами і бантиками в них, які потім директор школи заборонив носити.
– Ти вже вчителька, а не школярка.
Зустріли мене вчителі з повагою, і перше, що запитали – чи до війни я працювала у школі? (Мабуть, це був гумор).
Особливих труднощів не відчувала в роботі, бо в родині – всі вчителі. Дід – вчитель математики, а мама і тітки – теж вчителі.
Школою була сільська хата. Класи були прохідні. Зошити перевіряла разом із вчителькою української мови. Коли було холодно взимку, то на печі у неї. Топили мало, бо не було чим.
Був у мене такий випадок восени. Хлопчик у 5-му класі був дуже «непосидючий» – я аж мусила запропонувати вийти з класу. Уявіть собі, що йому треба було пройти до виходу через прохідний клас, де вела урок секретар партійної організації школи. Я гадала, що на цьому закінчився мій педагогічний шлях. Але вона нічого нікому не розповіла. Мабуть, все розуміла.
З того часу я багато читала педагогічних роздумів, творів. І з них черпала собі знання. Особливо звертала увагу на роботу з «непосидючими». І полюбила цю цікаву професію вчителя і «непосидючих» на всі 50 років.
Одержую першу зарплату. Тримаю міцно в руці і йду мимо крамниці.
Велика черга. Запитую:
– Чому така черга? Що привезли?
– Тканину, – відповідають.
І тут чую кричить жінка:
– Пропустіть вчительку без черги!
Люди розступилися, пропустили. Заходжу до крамниці, а там справді тканина («штапель» називалася). Купую на плаття мамі і собі. Порадили купити на ліжко покривало (тюлеве). Я його зберігаю і понині. Це свідчення першої зарплати.
Дуже любила школу, дітей, у яких горіли очі, коли щось цікаве розповідаєш. А розповідала дуже багато. Цю любов до дітей пронесла через все життя.
Крім вчителювання, була обрана секретарем комсомольської організації колгоспу. Крокувала в гумових чоботях полями, щоб дізнатися про виконання робіт: скільки посіяно, скошено і т. ін.
Випускала «Бойовий листок». Ще вчила сільських жінок читати – це називалося «лікнеп». В одній із хат збиралися ввечері жінки і починали вчитися читати. Проводила з ними бесіди за матеріалами газет, співала з ними українських пісень.
Був такий цікавий випадок взимку. Одного разу поверталася з дому в село. Треба знову пройти 10 км, а снігу було багато, замело дорогу, лише невеличка протоптана стежка. Та ось бачу на стежці сидить вовк. А тоді траплялося, що вовки нападали на людей. Кругом нікого. Думаю: «Кінець». І тут промайнула думка: заспівати. Навкруги тихо. Почала співати тихих ліричних пісень і помаленьку наближатися до вовка. А коли залишилося кілька метрів, я заговорила лагідним до нього голосом. Він, мабуть, заслухався і пропустив мене.
Село полюбила на все життя і людей совісних, порядних, добрих, роботящих. І з тих пір я була вчителькою.
І жодного разу не було, щоб мені не хотілося йти до школи. Завжди йшла як на свято. Іще б пішла, та старість прийшла.

Тетяна ЗАГОРЕВСЬКА, вчителька зі стажем 50 років.
м. Павлоград, Дніпропетровська область.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #40 за 02.10.2009 > Тема "Українці мої..."