Версiя для друку Обговорити в форумi

Щоденно від перонів Одеси-Головної відправляються у широкий світ десятки пасажирських та кур’єрських потягів. І серед них чимало й таких, які доправляють сотні, тисячі пасажирів до Криму, зокрема, до столиці півострова — красеня Сімферополя. І, либонь, мало хто знає, що високому рівню обслуговування пасажирів, своєчасному прибуттю та відправленню потягів насамперше сприяє головна Берегиня вокзалу Лідія Солдатова.
Ми вирішили розповісти нашим читачам про цю неординарну особистість, справжню Берегиню України, хто домігся творчою працею такого злету, що навіть такий поважний гість Південної Пальміри, як генеральний секретар УЄФА Девід Тейлор, котрий нещодавно відвідав Одесу, відгукнувся про її працю так: «Ваш вокзал виглядає ліпше лондонського...».
Ось і звернулися ми до нашого постійного автора, журналіста Едуарда Подільського, до того ж він — земляк Лідії Солдатової, з проханням познайомити усіх читачів «Кримської світлиці» з цією славною людиною. На що він охоче погодився і мав щиро-теплі зустрічі з начальником вокзалу станції Одеса-Головна Лідією Солдатовою, а відтак і народився оцей нарис, який ми пропонуємо нижче. Сподіваємося, що він зацікавить читачів у всіх куточках нашої держави.

Трапляються на житейськім шляху особистості, з якими ніколи раніше не зводила доля, а знаєш їх з розповідей, або маєш нагоду судити про них за результатами ними зробленого, тобто вдаєшся до аналізу їхніх справ у нашій буремній повсякденності. Такі люди зазвичай на виду поміж нас, вони схильні тільки до добротворення, ніколи не маскуються під лицемірною личиною, не ховаються за інших, власне, вони завше є такими, що вміють говорити серцем з людьми.
Все це — незначна преамбула до наступного сюжету про начальника пасажирського вокзалу Одеса-Головна Лідію Солдатову — нещодавно удостоєну високого і цілком заслуженого звання «Почесний залізничник». В силу мого творчого спілкування з людьми і, либонь, спираючись на те, що доволі часто випадає писати про людей магістралі, мій добрий друг шкільної юності, котрий багато років чесно відслужив в органах внутрішніх справ і здебільшого у транспортній міліції на Одеській залізниці — Володимир Павліченко, якось мені порадив: «Ти б знайшов трохи часу і написав про начальника Одеського вокзалу Лідію Володимирівну Солдатову — людина того варта, аби про неї розповісти. До того ж вона настільки скромна, що не так уже часто про неї згадують твої колеги-журналісти... А ще гарний привід написати про неї як про нашу кровну землячку з подільської сторони, адже ця великодушна одеська Берегиня родовим корінням із нашої славетної Жмеринки... А сьогодні вона — гордість Одеси!».
Керівник потужного залізничного терміналу, яким є в Україні та, мабуть, і у світі, вокзал Одеса-Головна. Цілодобово відкриті ворота столиці Південної Пальміри, куди прибувають і відправляються десятки швидких, кур’єрських, приміських потягів з найдальших і у найдальші куточки не тільки України. І за все в найпершому одвіті вона — ця з виду тендітна і справді вельми скромна, але воістину красива душею і зовні, подоляночка Лідія Солдатова — жмеринська мадонна, котра з роками стала Берегинею Одеси.
«— Чия ти, доню?
— Мамина…»
Так завчено щоразу відповідала Ліда зустрічним, які запитували її, куди вона квапиться. А вона з раннього дитинства щонайбільше любила бувати біля мами на залізничному переїзді. Неподалік вокзалу станції Жмеринка чимало років одпрацювала на совість черговою по переїзду її мама Олена Петрівна, а батько — Володимир Григорович — трудився водієм вантажівки. Ота дитяча уява назавше ввібрала в серце стобарвну красу довкола залізничної будки на переїзді. Тут, руками мами, було зіткане строкате море з квітів з ранньої весни і аж допоки холодні передзимки не нагадували про себе. А що вже найбільше мама насівала та насаджувала синіх та жовтих півників, а в літі розкошували стеблисті зористі мальви, котрі висявали, мов з надвечір’ям вогні на залізничних перегонах та стрілках. Ніскільки не дивно, що отой квіткограй із жмеринського дитинства перенесе з любов’ю Лідія і до Одеси. Сьогодні запорукою того є навесні квітування півників, а в літі зористих мальв у рукотворних квітниках, котрі гармонійно повмощувалися в кожному тупиковому заїзді потягів, які прибувають до Одеси на ту чи іншу платформу. Так їй закортіло, аби ці квіти повсякчас, бодай теплої пори року, нагадували їй щоразу про рідну Жмеринку, барвисте розвілля подільської сторони.
З отих маминих чергувань, коли часто-густо тут випадало бувати доньці, на все життя запала і любов до залізниці. Дівчинка понад усе любила проводжати в дорогу численні поїзди, які цілодобово гримкотіли повз їхні вікна, втікаючи невідь-куди. У вільні хвилини мама захоплююче розповідала донечці про своїх тата і дідуся, які понад сто років поспіль оддали залізничній службі на Південно-Західній залізниці. Батько Олени Петрівни, потомствений залізничник Петро Карпович Далека, понад півстоліття оддав магістралі, працюючи бригадиром-майстром дистанції станції Жмеринка, успадкувавши любов до справи ще од свого батька, а Лідиного вже прадідуся. А прадідусь Карпо десятки років у заметіль, дощі, шарпкі холодні вітри, дошкульну літню спеку відпрошкував не одну тисячу кілометрів, як колійний обхідник, пильнуючи безпеку для потягів. На пам’яті прадідуся і дідуся воєнні грозоліття, коли здебільшого на фронт ішли поїзди, доправляючи техніку, живу силу, приймали і відправляли шпиталі на колесах із пораненими бійцями… Про все це та інше повідувала мати доньці, а Ліда переймалася серцем до тих розповідей і потому з роками понесла в життя, коли й сама душею вибрала собі за справу – продовжити дорогу дідів-прадідів, батьків… Що не кажи, а справжній поклик серця – це неперебутнє. Вже, сидячи за шкільною партою, Ліда часто бачила себе не просто у привабливій формі залізничника, а мріяла свято продовжити родову династію.

СТЕЖКА ДО УТВЕРДЖЕННЯ

На жаль, коли Ліда була п’ятикласницею, в її долі житейські серпантини так пересоталися, що вона була змушена перебратися з рідної Жмеринки до Одеси. Думалося, що все те буде тимчасове, а воно склалося вже відтепер на все, либонь, життя. Ще вряди-годи й сьогодні бува насниться рідний куточок на Поділлі, часто приходять у сниво розвільні мамині мальви на залізничному переїзді, але щоразу Лідія Володимирівна тішить себе тим, що її служба достоту в снагу і кровним землякам з Вінниччини, де відбігало раннє дитинство, де пробудилося з роками тяжіння до улюбленої справи пращурів.
Отак і не зогледілася, як відмінно скінчила в Одесі середню школу № 90 і подалася здобувати вищу освіту до… Інституту народного господарства, котрий за профілем аж ніяк не поріднювався із магістральним спрямуванням.
— Самій аж ніяк не вірилося, що все оте, сповите серцем з маминих розповідей, враз розвіється і серце потяжіє до іншого, — згадує з усмішкою початок своєї стежки до утвердження Лідія Солдатова, коли ми ведемо розвільну бесіду в її чепурному і так любовно зі смаком справжньої краси обставленому кабінеті, що на другому поверсі адміністрації вокзалу. – Але то буде все, як мені зараз згадується, несерйозно. Бо, штудіючи науки в інституті, я все ж таки бачила себе біля мами в сім’ї залізничників. Вона ж і після Жмеринки трудилася в залізничному осерді, а також на вокзалі Одеса-Головна вже працювали її сестри – Надія та Ганна, мої милі й добрі тітоньки… Обидві вони працювали касирами, щоправда, Надія Петрівна Умрихіна вже пішла на заслужений відпочинок, а от Ганна Петрівна Грицик ще й досі причетна до справи – обслуговує пасажирів, як квитковий касир. Щоденне моє спілкування з ними, а вже надто незабутні жмеринські враження, все ж узяли гору в моїй подальшій долі й ось уже мало не двадцять літ я продовжую добру справу своїх прадідуся, дідуся, мами, її мудрих і славних сестричок…
Тут в Одесі знайшла своє родинне щастя зі славним хлопцем-одеситом Сергієм. Він, випускник Морської академії, залишився красивим не тільки вродою, а й романтичним покликанням, бо чимало років ходив у далекі плавання, вона його терпеливо і блаженно чекала щоразу на морському причалі тепер вже й для неї рідної Одеси. Тим часом і виросла їхня доня-красуня Ірина. Не зогледілися, як і вона скінчила університет, стала юристом. І ось сьогодні вже Лідія та Сергій Солдатови втішаються янголятком-онукою Анастасією. Живуть зі світлою вірою, що діти-онуки підуть далі їхньою стежкою.
А в Лідії Солдатової стежка утвердження все ж таки привела до залізниці. Такий вибір вона зробила на досвітковій порі 1990-х уже минулого сторіччя. Тоді вона вперше сіла за віконечко квиткової каси і розпочалася її служба в залізничній родині. Може, якраз тоді багато чого знову напригадалося зі жмеринської сторінки прожитого, з маминих напуть. І все те поспіль надало їй сили і снаги, а заодно і зібраності. Не дивно, що вже незабаром почерк її роботи запримітили в керівному корпусі Одеської залізниці й Лідію Солдатову було перепроваджено в помічники начальника вокзалу. Згодом вона буде призначена на посаду заступника начальника відділу вокзалів Одеської залізниці. Саме на цих переміщеннях з усією виразністю буде засвідчено її високі організаторські здібності, тяжіння любов’ю до людей і справи. Отак і утверджувалася Лідія Солдатова вже як спадкоємець кращих традицій залізничників, як пагілля від родової династії магістральників. І ось уже п’ять років Лідія Володимирівна очолює трудовий колектив вокзалу Одеса-Головна. А це, зрозуміло, яка важенна ноша, до того ж звалена на таку ніжну і тендітну жінку-красуню, котра стала воістину славною Берегинею столиці південної Пальміри – чарівної Одеси. Від багатьох випадало чути, коли б Лідія Солдатова бодай раз погодилася взяти участь у конкурсі «Міс Одеса», то неодмінно вийшла б переможницею не тільки вельми привабливою зовнішністю, а й високою ерудицією і знанням справи, як потомствений залізничник.
Бездоганності в роботі вона навчилася передовсім у своєї мами, але й чимало навчилася з роками, працюючи під егідою патріарха Одеської залізниці, її багаторічного очільника Іллі Юхимовича Левицького. Колись, а це вже багато років тому, любов до залізниці прийшла до малого Іллюші також через призму любові до магістралі його мами Броніслави Борисівни, а також і батька Юхима Яковича. Мама тих далеких років працювала квитковим касиром станції Одеса. А батько був начальником вантажного господарства станції Одеса-Застава. Свій життєпис на Одеській залізниці Ілля Юхимович сьогодні обраховує від покоління в покоління Левицьких-залізничників не роками, а десятками літ, котрі вже спресовані мало не до двохсот років! Особисто Ілля Юхимович віддав магістралі понад сорок років! А, якщо врахувати, що вже славних три покоління (!) Левицьких відпрацювали на Одеській магістралі, починаючи ще з його діда! Тільки батьки Броніслави Борисівни та Юхима Яковича віддали поспіль залізниці високих і напружених у праці сто літ! До того ж мало не сорок років трудився і дід – родовий корінь династії одеських залізничників Левицьких. Недарма дорогою долі називає Ілля Юхимович свій трудовий шлях, очолюючи сьогодні колектив державної адміністрації Одеської залізниці. Роки крізь роки в серці Іллі Юхимовича напресувалося в бездоганно добросовісній роботі триєдине чуття, на чому він неодноразово наголошує в спілкуванні: «Любити те, що робиш, і гордитися тим, що тобою зроблено для людей…». Вже понад десяток років Ілля Левицький очолює, з невеликою перервою в силу обставин, колектив Одеської магістралі. Сказати, що його щиро шанують і дорожать ним, як очільником багатотисячної родини одеських залізничників, буде скупо і недовершено. Бо ним пишається загалом Укрзалізниця, як вправним керівником і тямущим фахівцем галузі, довершеним людинолюбом, бо користується високою повагою і авторитетом серед громади, почерк його невтомності знаний у багатьох куточках держави, як керівника честі й совісті. От чому, за словами Лідії Солдатової, з таким керівником працюється творчо, розвільно, тяжіє душа до пошуку і щоразу думається про те, що кращого зробити в повсякденні.

КРІЗЬ СЕРЦЕ ІДУТЬ ПОЇЗДИ

Судячи з того, що можна бачити сьогодні на вокзалі, колектив якого підпорядкований під безпосереднє очільництво Лідії Солдатової, одразу можна зробити висновок – тут є справжній господар, тут високий рівень трудової дисципліни, всі працюють у злагодженому ритмі, кожен – з високою відповідальністю за довірену ділянку роботи. Може, все це іде від доброго і відкритого серця, серця керівної Берегині цього багатосотенного трудового колективу. Я б сказав вище – колишньої жмеринської мадонни, котра підкорила Одесу і стала її Берегинею, бо щоденно сюди їдуть тисячі людей, котрим дають раду одеські залізничники, зокрема, вона в одвіті за найвищий порядок у воротах Одеси.
Який власний почерк роботи Солдатової, яку особисто мені випадало чимало разів бачити поміж людей? Насамперед, склалося враження, що це тип керівника далеко не кабінетного стилю. Лідія Володимирівна звикла працювати з людьми віч-на-віч, а не послуговуючись підлеглими, мовляв, «поклич», «нехай зайде», «знайдіть»… Вона йде до людей, щоб на місці розібратися в ситуації, знайти можливість її вирішення, дати пораду, практично допомогти людині… Це в неї прижилося в споді серця від мами, добрих тіточок, старших колег. Її можна бачити в гурті пасажирів, котрим потрібно терміново виїхати з Одеси, а місць на цей маршрут немає, а ось Лідія Володимирівна вже веде розмову з нарядом правоохоронців тієї чи іншої платформи, до яких прибувають і од яких відходять поїзди… Вона — серед людей, коли вже й додому час іти, а люди кличуть…
Якось випало бути свідком: кудись квапилася Лідія Володимирівна і щойно вийшла з робочого кабінету, а їй назустріч жінка в сльозах… І Лідія Володимирівна відразу ж запросила збентежену пасажирку до кабінету, вважаючи за найнагальнішу справу таку ситуацію, коли йдеться про якусь болючу людську проблему. До того ж ця чуйна і порядна жінка щоразу думає про тих, хто оточує її в буднях повсякденної праці, дбаючи про людей щирими і практичними справами.
Справедливо ж кажуть, що можна навіть не бачити людини, але за зробленим нею доволі виразно можна судити, хто цю важливу справу робить, який у людини навіть характер, уподобання. Мені, не одеситу, випало бачити Одеський залізничний термінал не один десяток літ і до того ж по декілька разів на рік. Я бачив, як усе тут разюче змінювалося на краще і вже надто за очільництва Лідії Володимирівни. Спостерігав, як тривала масштабна реконструкція овальної зали – передпокою терміналу, яке громаддя робіт тут виконувалося. І тоді думалося, коли ж цьому буде результативне завершення? І випадало часто-густо серед реставраторів помічати і її – Лідію Солдатову. Вона переймалася всякою «дрібницею», дошукувалась найоптимальніших варіантів, щоби процес робіт прискорити, бо ж все це створювало великі незручності для пасажирів, але й дбала, щоб була висока якість зробленого на втіху людям, котрі щоденно приїздять до Одеси з усього світу. І вокзал щоразу залишається першою візитівкою славетної чорноморської перлини – столиці Південної Пальміри.
За роки, відколи хазяйнує Лідія Солдатова, як же усе разюче змінилося на вокзалі! На усе впало світло ошатності, привабливості, до того ж, не втративши основної архітектурної цінності терміналу як унікальної пам’ятки архітектури.
Залишаючись натурою світлою й доброзичливою і водночас досить скромною за своєю природою, Лідія Володимирівна прагне щонайперше вловлювати тяжіння людські до чогось вищого та респектабельнішого. І тому кожен з нас почувається на вокзалі розвільно, тут ніколи, навіть найгарячішої пори року, не відчуваєш зайвої напруги, не гнітить тебе дискомфорт, що дається часто взнаки на деяких інших вокзальних терміналах. Тут чітко налагоджено реалізацію проїзної документації, винаходяться можливості якомога ретельніше задовольнити запити пасажирів, чітко і злагоджено працює просто-таки казковий сервісний центр… До вподоби людям, що віднедавна вже безпосередньо на вокзалі працюють і каси попереднього продажу квитків… Щоразу пасажирський потік чемно і доступно живить потрібною інформацією служба довідок, на своєму робочому місці багато в чому сприяє пасажирам черговий помічник начальника вокзалу. Ретельно і заздалегідь ведеться трансляція оголошень, до того ж виразно, доступно, по кілька разів, уже не кажучи, що сприяють пасажирам уникнути зайвої метушні світлові інформаційні табло, котрі висвітлюють оперативно інформацію.
Ввічливі і добросовісні, вельми терплячі до кожного пасажира працівники і приміських кас, чемні, уважні, щоразу вислухають, допоможуть довідкою. Тому-то все більше можна чути на вокзалі від пасажирів слова: «Дякую», «Сердечно вдячний…», «Ви дуже люб’язні, скрізь би такі були люди…».
І знову ж думається, у першу чергу, про неї – добру і порядну, вимогливу до себе та підлеглих жінку, істинну Берегиню Одеси, яка залишається в усьому скромною і люблячою, а заодно вимагає порядності від кожного у ввіреному їй колективі. Сьогодні панує на вокзалі й прилеглій до нього території бездоганна чистота з ранку до вечора, тішить затишок і ошатність. Останнім часом з ділової волі Лідії Солдатової ліквідовано стихійну торгівлю біля посадкових платформ, немає громаддя різного роду торговельних наметів… Приємно вражає, що навіть тупики, до яких прибувають потяги, як уже згадувалося вище в сюжеті, естетично висаджені квітами її рідного подільського краю – півниками, мальвами… І це також є своєрідною прикметною ознакою душі й серця Лідії Володимирівни. Тепер мені достеменно відомо, що вона — вельми тонка натура і щиро закохана в живий світ природи, зачарована квітами, навіть її кабінет – зелена оаза…
А ще Лідія Солдатова дуже любить музику, поезію. Миле подружжя — Лідія і Сергій Солдатови не пропускають нагоди побувати на гастрольних концертах, а також на прем’єрах в одеських театрах… Як тут не додати, що не хлібом єдиним живе родина Солдатових. А Лідія — істинна Берегиня і роду! Власне, судячи з того, як вона дбайливо ставиться до своїх службових обов’язків і щиро любить людей, — неважко констатувати, що це витончена натура, яка зазвичай уміє спершу серцем говорити зі світом. Про таких людей кажуть, що вони пишуть своє життя одразу начисто, без чернеток, без щонайменшого озирання на те, що ось це можна зробити завтра, коли це вимагає вирішення негайно, без відкладання на потім. От якраз звідси й ота невеличка одержимість у всьому, коли за справу взялася ця ділова і щиросердна жінка – Лідія Солдатова, що навчилася відповідати честю і совістю перед людьми за довірену їй справу. На її грудях у дні свят та інших торжеств достойно її праці сяють високі винагороди держави – медаль «Залізнична слава» ІІІ ступеня, орден Княгині Ольги ІІІ ступеня, це опріч високого звання «Почесний залізничник»! Бо в неї воістину кожен день прожитий «без коректур», як пише Поетка нашої доби Ліна Костенко, від якої багато чого вловлюється і проглядається крізь призму зробленого і в природі характеру героїні мого скупого сюжету. Бо ж спромігся викласти лише окремі миттєвості її неспокійного буття, цієї красивої жмеринської мадонни – істинної берегині Одеси, котра знайшла гармонію в розбуреному житейському морі.
* * *
Наважився було вже на крапку, але пригадалося почуте якось від колеги Лідії Солдатової, а це була інженер з підготовки кадрів пасажирського вокзалу Одеса-Головна Алла Георгіївна Лопата, до слова, також представниця династії залізничників, котрі віддали одеській магістралі добру сотню літ. Так ось, від цієї чарівної жінки випало почути все найкраще про стиль і методи роботи з людьми Лідії Солдатової, з котрою звела її доля.
— Скажу без нотки лицемірства і зайвої похвали, що взірцем справжнього керівника великого колективу для мене залишається начальник Одеського вокзалу Лідія Володимирівна Солдатова! – щиро констатувала Алла Лопата, котра добре знає толк справі, якій віддає щоденно наснагу душі й серця.
… Крізь серце проходять потяги в таких людей, які повністю себе присвятили воістину благородній, романтичній, але й дуже нелегкій справі – служити віддано і добросовісно залізниці. Серед таких непогамовних і вона – Лідія Солдатова, — жмеринська мадонна, котру тяжіння серця зробило берегинею Одеси і, либонь, уже назавше, на все життя…

Едуард ПОДІЛЬСЬКИЙ,
журналіст.
м. Жмеринка – Одеса.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #39 за 25.09.2009 > Тема "Українці мої..."