Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2113)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ДМИТРО ДОНЦОВ - ТВОРЕЦЬ ПОКОЛ╤ННЯ УПА, НАСТУПАЛЬНИЙ ТА БЕЗКОМПРОМ╤СНИЙ
Тож за яку Укра╖ну? Вкотре перекону╓мося, що питання, як╕ ставив Дмитро Донцов, сьогодн╕ ╓...


ПОВЕРНУТИ ╤СТОРИЧНУ ПАМ’ЯТЬ
╤сторична пам'ять – головний феномен в╕дтворення ╕стор╕╖ сусп╕льства, кра╖ни, нац╕╖…


ОДЕСЬК╤ ДРУЗ╤ Т.Г. ШЕВЧЕНКА
В Одес╕ на той час мешкали друз╕ Тараса Григоровича, з якими в╕н п╕дтримував пост╕йний...


ПЕРША ЛАСТ╤ВКА УКРА╥НСЬКО╥ ПЕР╤ОДИКИ
Наш календар


ЯН НАГУРСЬКИЙ – ТОЙ, ХТО ПОСТАВ З МЕРТВИХ
П╕лот час╕в Першо╖ св╕тово╖ в╕йни був оголошений загиблим, про що в╕н д╕знався в середин╕ 1950-х...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #38 за 18.09.2009 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#38 за 18.09.2009
М╤Ф ПРО ТЕ, ЩО В╤ДОКРЕМЛЕННЯ УКРА╥НИ «СТАНЕ КАТАСТРОФОЮ ДЛЯ ╥╥ КУЛЬТУРИ»
МИХАЙЛО ЛУК╤НЮК

ОБЕРЕЖНО: М╤ФИ!

В╕д самого «возз’╓днання» великодержавний рос╕йський шов╕н╕ст все поривався «укласти правдиву ╕стор╕ю малоруського народу», аби переконати упертих «малорос╕в», що насправд╕ «Укра╖на» — то «окра╖на держави в минул╕ часи» ╕ що «н╕коли укра╖нського народу не було», силувався «науково» продемонструвати повну «тотожн╕сть великорос╕в з укра╖нцями» та остаточно довести «необх╕дн╕сть великорусько╖ мови як загальнодержавно╖ та л╕тературно╖» (бо «малоруська, як простолюдна, не ма╓ н╕ л╕тератури, ан╕ майбутност╕»), оск╕льки завжди був певен, що саме в╕н «правильн╕ше виража╓» наш╕ потреби. Н╕чого, назагал, не зм╕нилося й у наш час. З т╕╓ю лише в╕дм╕нн╕стю, що нин╕ в╕н намага╓ться зам╕нити огидн╕ ╕мперськ╕ шати на значно приваблив╕шу тогу демократа. ╤ знову вчить «молодших брат╕в», як «жити треба».
 Тож нараз «осяйнуло» й академ╕ка Д. Лихачова, який, перейнявши у М. Горбачова його узвича╓ну дуду, й соб╕ почав страхати укра╖нц╕в: «Якщо Укра╖на в╕дд╕литься, це буде катастрофою для ╖╖ культури» (Коваленко. Грозит ли..., 1992). Отак╕-то ми, виявля╓ться, геть не здатн╕ до створення власно╖ культури. Тим часом мета под╕бних застережень значно масштабн╕ша: пос╕яти в укра╖нському сусп╕льств╕ сумн╕в у тому, що Укра╖на взагал╕ зможе ╕снувати без Рос╕╖, з якою впродовж стол╕ть ╖╖ пов’язували «братн╕» стосунки. А чи, поклавши руку на серце, не жорстка великодержавницька оп╕ка з боку ╕мперських структур призвела до катастроф╕чних насл╕дк╕в як для укра╖нсько╖ культури, так ╕ для укра╖нсько╖ нац╕╖ в ц╕лому?
 Про те, як безжальна рука радянсько╖ цензури заносила в списки «книжок, як╕ належить списати в макулатуру», себто знищити, тисяч╕ видань укра╖нських автор╕в — «приблизно половину вс╕╓╖ друковано╖ продукц╕╖», видано╖ в Укра╖н╕ в XX стол╕тт╕, св╕дчить, зокрема, документально-стисле досл╕дження професора О. Мишанича (1994). ╤ таких нищ╕вних п╕дход╕в зазнала не лише укра╖нська л╕тература — ус╕ складов╕ нац╕онально╖ культури! Про ╖хн╕х творц╕в год╕ й говорити: тисяч╕ ╖х були винищен╕ в енкавеес╕вських кат╕внях та безсл╕дно розпорошен╕ «по тайгах, по тундрах», як занотував у сво╓му «зек╕вському» щоденнику Остап Вишня*. А ск╕льки ╖х взагал╕ не в╕дбулося через те, що, як св╕дчить ╕сторична наука (Зал╕зняк. Нариси.., 1994. — С. 238), лише
«в 30-т╕ рр. знищено близько 80% укра╖нсько╖ ╕нтел╕генц╕╖»...
 Перспектива «злиття братн╕х культур», вс╕ляко нав’язувана кремл╕вською верх╕вкою, завжди непоко╖ла укра╖нську ╕нтел╕генц╕ю, яка — на в╕дм╕ну в╕д високоповажного пана академ╕ка — далекоглядно вбачала в цьому «загрозливе явище» саме для поступу укра╖нсько╖ культури. Так, зокрема, згаданий вже М. Хвильовий, нав╕вши ц╕кавий афоризм н╕мецького ф╕лософа XVII ст. Д. Штрауса про те, що, «можливо, С╕р╕ус ╕ б╕льший за Сонце, але в╕д нього не сп╕╓ наш виноград», дал╕ писав (1995. — С. 732): «Отже, коли рос╕йське мистецтво — велике ╕ могутн╓, то це буквально н╕чого не доказу╓. Навпаки, коли св╕тло з нього приходе до нас, як суз╕р’я Великого Пса, т╕льки за к╕лька великих рок╕в, то нам треба якомога швидше покинути ор╕╓нтац╕ю на нього. Виноград нац╕онального в╕дродження не мириться з тим, хоч ╕ прекрасним, але — в силу багатьох ╕сторичних непорозум╕нь — далеким сонцем...
 Ус╕ ц╕ фрази, що укра╖нська культура мусить розвиватися на баз╕ рос╕йсько╖, що «язык русский — язык Ленина»,.. що на Укра╖н╕ рос╕йська культура ╓ культурою пролетар╕ату (а чому в низових профес╕йних рядах св╕домого укра╖нського пролетар╕ату, як говорить статистика, вдв╕ч╕ б╕льше, н╕ж рос╕ян з ╓вреями разом?), що «треба ╕ти з рос╕янами, як р╕вний з р╕вними», що вс╕ народи-брати ╕ т. д., ╕ т. п. — вс╕ ц╕ фрази ╓ все-таки фрази — не б╕льше, ╕ ╖м м╕сце в арх╕вах...» Та значна частина укра╖нсько╖ ╕нтел╕генц╕╖, яка в часи Хвильового була, на його думку, «не зд╕бна побороти в соб╕ рабську природу», а «п╕вн╕чну культуру завжди обожнювала ╕ тим не давала Укра╖н╕ виявити св╕й нац╕ональний ген╕й», ще й дос╕, на жаль, н╕як не зважиться на вчинок, до якого Хвильовий закликав ще 70 рок╕в тому.
 «Невже маститий академ╕к не зна╓, — диву╓ться в╕домий московський публ╕цист В. Коваленко (Грозит ли... 1992), — що Укра╖на, яка в XVII ╕ перш╕й половин╕ XVIII ст. стояла в культурному в╕дношенн╕ значно вище Рос╕╖, саме в ╕мпер╕╖ перетворилася в жалюг╕дну культурну пров╕нц╕ю?» Так само «не знав» цього — чи робив вигляд — В. Б╓л╕нський, якому не забракло цин╕зму стверджувати (1955. — С. 64), що т╕льки «злившись нав╕ки з однокровною ╖й Рос╕╓ю, Малорос╕я в╕дчинила до себе двер╕ цив╕л╕зац╕╖, осв╕т╕, мистецтву, науц╕, в╕д яких доти нездоланною перешкодою розлучав ╖╖ нап╕вдикий (?!! — М. Л.) побут». ╤ це в той час, коли, як ми мали змогу не раз упевнитися, все було якраз навпаки. Ну, справд╕ — про яке в╕дчинення дверей цив╕л╕зац╕╖ можна вести мову, коли численн╕ ╕ноземц╕, б╕льш╕сть з яких робила сво╖ висновки, спостер╕гаючи життя рос╕ян того часу в сам╕й лише Москв╕, наголошували, що там «нема жодно╖ школи чи ун╕верситету» (Россия XV — XVII, 1986. — С. 236), а «рос╕йський народ... ц╕лком поринув у нев╕гластво, не ма╓ жодно╖ осв╕ченост╕ н╕ в цив╕льних, н╕ в церковних справах», вбачаючи в науках чудовисько, «бо╖ться ╖х, як вогню», до того ж останн╕, тобто науки, «в Москв╕... нав╕ть заборонен╕» (Размышления.., 1996. — Т. 1. — С. 256 — 258). Як наголошував в╕домий рос╕йський ф╕лософ ╕ богослов XIX ст. В. Соловйов (1909. — С. 331), «...притуплений рабством, в╕др╕заний в╕д цив╕л╕зованого св╕ту, рос╕йський народ опустився до грубого варварства, п╕дкресленого дурною ╕ темною нац╕ональною гордовит╕стю...».
 Не кращою виглядала й тогочасна московська «аристократ╕я». ╤ митрополит, ╓пископи, монахи та священики, ╕ княз╕ та бояри, ╕ дяки та п╕ддяч╕ «не знають ╕ не вживають н╕ латини, н╕ ╓врейсько╖, н╕ грецько╖ мов», писав «н╕мець-опричник» Г. Штаден «Про Москву ╤вана Грозного» (Размышления.., 1996. — Т. 1. — С. 255). А що вже казати про науки та л╕тературу! Навпаки ж, зазначав С. Бахрушин (там само. — С. 107), серед ки╖вських феодал╕в ще з час╕в Ки╖всько╖ Рус╕ «розповсюджу╓ться знання ╕ноземних мов: як в╕домо, Всеволод Ярославич волод╕в п’ятьма мовами, ╕ не в╕н один», ╕ вже тод╕ «зах╕дно╓вропейська л╕тература знаходить соб╕ читач╕в серед ки╖всько╖ сп╕льноти».
 А професор Петербурзького ун╕верситету К. Кавел╕н (1897. — С. 619 — 621), анал╕зуючи причини «гаданого назаднього руху» культури у Великорос╕╖, починаючи з XIII ст. (при цьому, п╕дкреслював Костянтин Дмитрович, «в Малорос╕╖... культура ан╕ск╕лечки не зазнала упадку»), наголошував, що на ту пору «культури тут взагал╕ не було, а тому занепасти вона не могла». Тож «уявний занепад полягав лише в тому, що д╕йсна основа життя Великорос╕╖ стала вилазити назовн╕, з-п╕д обманного, наносного, чужого покриття», п╕д яким в╕н розум╕╓ штучне п╕дтримання на нових землях того ж укладу, який панував на Рус╕: ╕ тут «видно т╕ ж ╕нтереси, т╕ ж установи, т╕ ж дружини й м╕ста з ╖х в╕чами, те ж пожвавлене життя». Та згодом цей зв’язок ╕з «материковою» Руссю припиня╓ться ╕ «життя Великорос╕!... переста╓ штучно п╕дтримуватися на однаков╕й висот╕ з останньою й поступово опуска╓ться до одного р╕вня з тими елементами, що склалися на м╕сцях», себто в середовищ╕ угро-ф╕нських племен.
 Це — н╕де правди д╕ти — змушен╕ визнати нав╕ть сучасн╕ автори виразно «шов╕н╕стичного гарту» (терм╕н О. Пономар╕ва), яким здобута Укра╖ною незалежн╕сть як с╕ль в оц╕: «Москва ╕ Петро ╤ дуже високо ставили ки╖вську культуру, р╕вень яко╖ був близьким до ╓вропейсько╖, а розвиток наук у Москв╕ багато в чому визначався Ки╖вською академ╕╓ю» (Анисимова.., 1999. — С. 159).
 А ось думка вже згадувано╖ Е. ╤ль╖но╖ (1990): «Ми, рос╕яни, рос╕йська ╕мперська сила, при╓днали Укра╖ну, ╕ ось уже четверте стол╕ття трима╓мося за не╖, випомповуючи з не╖ вс╕ нац╕ональн╕ ц╕нност╕ укра╖нського народу; розграбували укра╖нську ╕стор╕ю, витоптали, перетворили в пустелю... Протягом стол╕ть ми грабували укра╖нську культуру...».
 Як пов╕домля╓ головний спец╕ал╕ст Нац╕онально╖ ком╕с╕╖ з питань повернення в Укра╖ну культурних ц╕нностей при Каб╕нет╕ М╕н╕стр╕в Укра╖ни Я. Музиченко (2000), «перш╕ скарби з Укра╖ни до Рос╕╖ над╕йшли 1763 року, коли з наказу губернатора Новорос╕╖ О. Мельгунова було пограбовано ск╕фський курган Червона могила (одне ╕з найстар╕ших ск╕фських поховань, розм╕щене в степов╕й зон╕ П╕вн╕чного Причорномор’я, поблизу с. Кучер╕вка К╕ровоградсько╖ област╕. — М. Л.). Це так званий мельгуновський скарб — золота д╕адема, окуття меча, р╕зн╕ прикраси к╕нця VII — початку VI ст. до н. е. Нин╕ коштовност╕ — в Ерм╕таж╕».
 А дал╕ справу випомповування ╕сторичних ╕ культурних ц╕нностей з Укра╖ни було поставлено буквально, як то кажуть, «на конве╓р»: почалися «розкопки ск╕фських курган╕в, давньослов’янських могильник╕в, античних м╕ст-держав П╕вн╕чного Причорномор’я», зокрема Ольв╕╖, Т╕ри, Херсонеса, м╕ст Боспорського царства тощо. А «найц╕нн╕ш╕ знах╕дки з Криму, Ки╖вщини, Черн╕г╕вщини, Полтавщини та ╕нших м╕сцевостей Укра╖ни, — зазнача╓ пан╕ Ярослава, — перевезено до Ерм╕тажу та Рос╕йського музею (Петербург), Збройно╖ палати, ╤сторичного музею (Москва)».
 Так, опинилися в Рос╕╖ «шолом ╕ кольчуга князя Ярослава Всеволодовича, щит ╕ меч Мстислава Володимировича, шабля Володимира Мономаха», клейноди (хоругва, бунчук, булава, печатка з гербом, на якому зображено козака ╕з самопалом, прапори, литаври, кур╕нн╕ значки тощо) В╕йська Запорозького, «прапори (гетьмана Мазепи,.. Данила Апостола, ╤вана Виговського, ╤вана Самойловича, Дем’яна Многогр╕шного), булави (серед них — князя Костянтина Острозького та ╤вана Мазепи)». Там же перебува╓ «переважна б╕льш╕сть укра╖нських рукопис╕в, в╕домих нам лише з╕ шк╕льних п╕дручник╕в: «Остромирове ╢вангел╕╓» (писане у Ки╓в╕ 1056 — 1057 рр. (як зазнача╓ в╕домий рос╕йський палеограф ╕ мовознавець Л. Жуковська — назв. пр. — С. 226 — це «взагал╕ найдавн╕ша слов’янська датована книга». — М. Л.), нин╕ — у Рос╕йськ╕й нац╕ональн╕й б╕бл╕отец╕, Санкт-Петербург), «╤зборник Святослава» (писаний у Ки╓в╕ на пергамент╕ 1073 р., нин╕ в Державн╕й ╕сторичн╕й б╕бл╕отец╕, Москва), «Ки╓во-Печерський патерик» (1462 р., нин╕ у Рос╕йськ╕й державн╕й б╕бл╕отец╕, Москва), «Повчання Сирина» (писане на Волин╕ 1492 р., РДБ, Москва), «╢вангел╕╓ учительне» (писане в Галичин╕ 1660 р., РДБ, Москва), «Л╕топис Сам╕йла Величка» (писаний в с. Жуках на Полтавщин╕ 1720 р., РНБ, Санкт-Петербург), — всього 73 рукописи з XI по XVIII стол╕ття» (там само).
 Дал╕ почали вивозити ц╕л╕ археолог╕чн╕ колекц╕╖: «У музеях Рос╕╖ опинилося ╖х понад 750. Це — найкращ╕ античн╕ матер╕али з розкоп╕в Ольв╕╖ та Березан╕ (на цьому остров╕ знайдено найдавн╕ше грецьке поселення VII ст. до н. е. — М. Л.), ск╕фських курган╕в П╕вдня Укра╖ни, пам’ятки Трип╕льсько╖ культури, доби бронзи, слов’янськ╕ ╕ давньоруськ╕ вироби з ╤зяславля, Любеча, Переяслава, Черн╕гова та ╕н. (Музиченко. Крок.., 1998). Серед цього «╕ншого», зокрема, й славнозв╕сний витв╕р в╕зант╕йських богомаз╕в, викрадений А. Боголюбським. «В╕н, — писав М. Грушевський (1992. — С. 191), — потайки в╕д батька вт╕к з Вишгорода у 1155 р. до Суздаля, забравши з собою палад╕ум будущо╖ Московсько╖ держави — вишгородську ╕кону Божо╖ Матер╕, привезену з В╕зант╕╖ (пот╕м прозвана Володимирською, вона послужила головною святинею, палад╕умом нових пол╕тичних центр╕в Суздальщини — Володимира ╕ п╕зн╕ше — Москви)». Тепер про це вже й не згадують, узвича╓но видаючи ╖╖ за «исконную» рос╕йську. Колекц╕╖, як╕ в╕дправлялися на опрацювання, часто не поверталися (як, скаж╕мо, знаменита моза╖ка «Дмитр╕й Солунський» та ╕нш╕ фрески й моза╖ки висадженого б╕льшовиками 1936 року в пов╕тря Михайл╕вського Золотоверхого монастиря, взят╕ з Державного укра╖нського музею в 1938 р. й передан╕ до Москви на тимчасову виставку, присвячену 750-л╕ттю «Слова о полку ╤горев╕м») або пом╕тно «легшали». Те саме стосу╓ться й «здобич╕» численних етнограф╕чних експедиц╕й, що пост╕йно проводились в Укра╖н╕: т╕льки у санкт-петербурзькому Музе╖ етнограф╕╖ народ╕в СРСР «ос╕ло» «близько 20 тис. експонат╕в — писанки, керам╕ка, одяг, вишивки, ткацтво, народн╕ ╕грашки, предмети хатнього начиння, знаряддя прац╕, фото, кальки наст╕нних розпис╕в...».
 А з початком Першо╖ св╕тово╖ в╕йни настала черга музе╖в: необх╕дн╕сть евакуац╕╖ давала чудовий прив╕д для масового вивезення ц╕нностей з Укра╖ни. Розпочався, пише Я. Музиченко (2000), «прихований грабунок — адже надбання, що, вивозячи, «рятували» в╕д загарбник╕в, н╕хто згодом не повертав... Спец╕альн╕ експерти, як╕ д╕яли у склад╕ рос╕йсько╖ арм╕╖, в╕дбирали мистецьк╕ твори в Галичин╕ й Буковин╕ — повсюдно велась евакуац╕я укра╖нських музе╖в до Рос╕╖... 1915 року вивезено до Петербурзького Ерм╕тажу фонди Терноп╕льського кра╓знавчого музею, до Казан╕ — Музей Ки╖всько╖ духовно╖ академ╕╖, до Москви та Курська — старовинну зброю, гармати колишнього Ки╖вського маг╕страту з Ки╖вського артилер╕йського складу. Також до Рос╕╖ евакуювали Житомирський церковно-╕сторичний та Ки╖вський художньо-промисловий ╕ науковий музе╖, Холмський музей, вивезли церковн╕ дзвони та рел╕кв╕╖ з храм╕в Волин╕ й Под╕лля». Не маючи власних под╕бних культурно-╕сторичних надбань, аз╕йська за сво╓ю суттю деспот╕я у такий спос╕б творила соб╕ «╕м╕дж цив╕л╕зованост╕», а заодно — плекала м╕ф «про перифер╕йн╕сть укра╖нсько╖ культури», як ╕ Укра╖ни, чи то пак Малорос╕╖, в ц╕лому. Так само д╕яла й б╕льшовицька Рос╕я — аж до розпаду СРСР ╕ нав╕ть п╕сля нього. Так, «за 10 дн╕в до Референдуму
1 грудня 1991 року до Москви в╕дправлено 1000 справ колишнього Управл╕ння внутр╕шн╕х в╕йськ по Укра╖н╕ ╕ Молдав╕╖, 30 з-пом╕ж них стосуються ╕стор╕╖ ОУН-УПА».
 В╕дчутно доклали руку до викрадання укра╖нських культурних ц╕нностей ╕ нацисти — цим ц╕леспрямовано займалися сотн╕ експерт╕в спец╕ально створеного «штабу Розенберга». «Втрати лише 21 укра╖нського музею становлять 283 728 одиниць збер╕гання». Втрати Одеського ╕сторико-археолог╕чного музею «становили близько 130 тисяч експонат╕в, майже 40 тисяч експонат╕в втратив С╕мферопольський кра╓знавчий музей, близько 1,5 тисяч╕ — Керченський ╕сторико-археолог╕чний музей... З Ки╓во-Печерсько╖ лаври нацисти вивезли ориг╕нали грамот укра╖нських гетьман╕в, арх╕в ки╖вських митрополит╕в, стародавн╕ рукописи та акти XV — XVIII ст., колекц╕╖ збро╖. З Успенського собору забрали ср╕бн╕ гробниц╕, понад 2000 зразк╕в старовинних тканин ╕ парч╕ з дарчими написами гетьман╕в ╕ цар╕в. З ╕сторичного музею, серед усього ╕ншого, вивезено ун╕кальну колекц╕ю Чернях╕вського могильника з розкопок В. Хвойки, складену з╕ знах╕док б╕льш як 200 поховань. Зникли 4000 з 6000 актових книг XVI — XVIII ст. з Ки╖вського арх╕ву давн╕х акт╕в. З Харк╕вського ╕сторичного музею вивезли 17 автомашин з експонатами, решту спалили» (там само). З╕ Львова... З Херсона... З Черн╕гова... — цьому перел╕ков╕ нема╓ к╕нця!
Тим часом домогтися в╕д законослухняних н╕мц╕в повернути вкрадене було не так уже й складно. Нюрнберзький м╕жнародний трибунал постановив розпочати реституц╕ю культурних ц╕нностей, утрачених п╕д час Друго╖ св╕тово╖ в╕йни, — ╕ вони почали надходити, але, зв╕сно, не в Укра╖ну. «За результатами досл╕джень зах╕дних експерт╕в, ╕з Н╕меччини до Радянського Союзу було вивезено понад 900 тис. твор╕в мистецтва та предмет╕в старовини (процес передач╕ було перервано з початком «холодно╖ в╕йни». — М. Л.)... 500 тис. об’╓кт╕в культурних ц╕нностей були повернут╕ СРСР з американсько╖ зони» (Музиченко. Об’╓днана.., 1998).
╤ хоча значну к╕льк╕сть тих експонат╕в було вивезено свого часу з Укра╖ни, «вони чомусь «зупинилися» у закритих фондах на базах п╕д Москвою та Лен╕нградом» (Шаров, 1999). ╤ не т╕льки там. Вони, наголошу╓ голова згадано╖ Ком╕с╕╖ О. Федорук, виявлен╕ «в музеях Москви, Петербурга, Новгорода, Перм╕...» (1999), а в Б╕лих Стовпах, у рос╕йському Держф╕льмофонд╕, «донин╕ переховуються вих╕дн╕ ф╕льмокоп╕╖ (б╕льше 2000) укра╖нських ф╕льм╕в» (Музиченко, 2000).
Незважаючи на однозначну позиц╕ю ООН (резолюц╕я Генерально╖ Асамбле╖ 1946 року) ╕ ЮНЕСКО (на IX сес╕╖, що в╕дбулася 1996 року в Париж╕, ╖╖ учасник╕в, зокрема, було по╕нформовано «про протизаконн╕ археолог╕чн╕ розкопки, що почаст╕шали останн╕м часом на Кримському п╕востров╕, про граб╕жницьку д╕яльн╕сть деяких рос╕йських археолог╕в ╕ торг╕влю пам’ятками античних культур з Криму на Заход╕...» — див. «Урядовий кур’╓р», 15.10.1996), на декларован╕ впродовж десятил╕ть «братн╕» стосунки м╕ж Укра╖ною й Рос╕╓ю ╕ нав╕ть на п╕дписану кер╕вниками кра╖н СНД 14 лютого 1992 р. в М╕нську «Угоду про повернення культурних та ╕сторичних ц╕нностей кра╖нам ╖хнього походження» (вже 20 травня Держдума РФ, значною м╕рою через р╕зко негативну позиц╕ю в╕домих представник╕в рос╕йсько╖ ╕нтел╕генц╕╖, зокрема й академ╕ка Д. Лихачова, денонсувала п╕дписану Президентом ╢льциним М╕нську угоду), справа, як то кажуть, зависла в точц╕ замерзання. ╤ саме через небажання Рос╕╖ поступитися незаконно привласненими ц╕нностями — як, власне, укра╖нськими, так, до реч╕, ще й кримськотатарськими.
«Чуж╕» ж Сполучен╕ Штати Америки, Швец╕я надсилають пов’язан╕ з ╕стор╕╓ю Укра╖ни пам’ятки. З Канади «над╕йшли старовинн╕ ср╕бн╕ реч╕ — кубки, келихи, полумисок на фрукти, як╕, за твердженням експерт╕в, могли належати родинам Мазепи та Орлика» (Врублевська, 1999). Н╕меччина поверта╓ те, що не встигла передати Союзу: «...напередодн╕ 50-р╕ччя завершення Друго╖ св╕тово╖ в╕йни в Нац╕ональному музе╖ ╕стор╕╖ Укра╖ни в╕дбулося урочисте п╕дписання акта про повернення наш╕й держав╕ науково╖ л╕тератури (понад 700 прим╕рник╕в книг), яку в роки фашистсько╖ окупац╕╖ було вивезено з Ки╓ва до Н╕меччини» (Меланченко, 1995). А недавня «сестра» й дос╕ затято опира╓ться. Ось чим, зокрема, обернулося для Укра╖ни оте «возз’╓днання» з «╓динокровною» Москвою — справжньою катастрофою.
«Якби не сталося так зване «воссо╓д╕н╓н╕╓», — переконана Е. ╤ль╖на, — то... Гоголь писав би р╕дною мовою... Ось до чого доводить рос╕йське великодержавництво». А тим часом ╕ визначний знавець ╓вропейських — зокрема, й рос╕йсько╖ — л╕тератур Г. Брандес ще в 1887 р. зазначав (1911. — С. 164-165), що дуже «мало уваги зверта╓ться на те, що Гоголь був малоросом...».
На п╕дтвердження «малорос╕йства» М. Гоголя чи, скаж╕мо, А. Чехова ╓ чимало тверджень тих, хто досл╕джував ╖хн╓ укра╖нське кор╕ння. Наведу лиш одне, яке, окр╕м ╕ншого, вказу╓ й на укра╖нське кор╕ння ще одного г╕ганта рос╕йсько╖ л╕тератури — Ф. Досто╓вського. Саме дочка останнього, Любов Федор╕вна, зокрема, наголошувала (Демкович-Добрянський, 1993. — С. 156-157): «Поетичн╕ зд╕бност╕ були вже в укра╖нськ╕й родин╕ мого батька, а не були дан╕ щойно через мою мат╕р-москвичку, як припускають л╕тературн╕ приятел╕ Досто╓вського». ╤ дал╕ вона додавала, що, коли Фед╕р Михайлович «у сво╖й молодост╕ писав венец╕анськ╕ романи й ╕сторичн╕ драми, в╕н почав насл╕дувати великого укра╖нського поета Гоголя, якого подивляв ╕з ц╕ло╖ душ╕. У перших творах Досто╓вського ╓ багато ╕з т╕╓╖ укра╖нсько╖ поез╕╖».
У сво╖й об’╓мист╕й монограф╕╖, присвячен╕й досл╕дженню л╕тературного стилю Гоголя, професор Гельсингфорського ун╕верситету Й. Мандельштам (1902. — С. 208-222) зверта╓ увагу ще на одне явище, «яке дос╕ не привертало до себе уваги, однак ма╓ величезне значення» ╕ яке, на його думку, мусить в╕дчути кожний «знайомий з малоруською мовою ╕ водночас чутливий до рос╕йсько╖ мови», а саме: «Гоголь перекладав свою р╕дну мову на рос╕йську, а не прямо по-рос╕йськи писав». Дал╕ автор наводить величезну к╕льк╕сть приклад╕в з твор╕в Гоголя, як╕ п╕дтверджують це. ╤ не лише з «Тараса Бульби» чи «Вечор╕в на хутор╕...», як можна було б оч╕кувати, а й з «Рев╕зора», «Мертвих душ», лист╕в письменника. ╤ все це, на переконання досл╕дника, наст╕льки незаперечно «св╕дчить про ╕нший х╕д думок», що будь-кому, хто «хоч тр╕шки знайомий з малорос╕йською» ╕ хто «добре зна╓ цю мову або зовс╕м не зна╓ ╖╖, а т╕льки чутливий до загальнорос╕йсько╖ мови, стане ясно, що тут говорить малорос╕йська душа» великого рос╕йського письменника. «Що це переклад з малорос╕йсько╖, ясно для всякого», — наголошу╓ Й. Мандельштам.
Ба б╕льше — «у багатьох випадках» Гоголь, «думаючи (вид╕лено Й. М. — М. Л.) р╕дною сво╓ю мовою, й не намагався перекладати слова на рос╕йську, полишаючи ╖х у сво╓му природному стан╕».
╤ коли в Гоголя не виникало «необх╕дност╕» писати рос╕йською мовою, тод╕ «малоруська мова переважала, як б╕льш слухняне йому знаряддя думки». А «думка Гоголя, — зазначав В. Ключевський (1990. — С. 434), — ц╕лковито малорос╕йська думка...». Досить дивна, погодьтеся, метаморфоза для визнаного фундатора «рос╕йсько╖ л╕тературно╖ мови», якою, як зазнача╓ Й. Мандельштам, «не писав ╕ Пушк╕н»...
Та, зрештою, достатньо звернути увагу лишень на те, як в╕н писав — бодай цього не може заперечити н╕хто — про Рос╕ю, на яку Гоголь завжди, за висловом С. Короненко (2000), «дивиться укра╖нськими очима», ╕ як — про Укра╖ну, аби впевнитися, що, перебуваючи в чуж╕й його серцю, байдужо-холодн╕й столиц╕, в╕н ус╕╓ю душею линув до мило╖ серцю Укра╖ни. На думку фах╕вц╕в (Н╕кола╓в, 1984. — С. 6), «час створення «Вечор╕в...» — найщаслив╕ший у житт╕ Гоголя». Можна лише здогадуватись, яко╖ сили, яко╖ емоц╕йно╖ напруги сягала зумовлена цим бол╕сним роздво╓нням душ╕ ╕ т╕ла, душевного стану ╕ реального буття внутр╕шня драма Гоголя, що, зрештою, ╕ призвело до такого траг╕чного ф╕налу.
Маститий академ╕к навряд чи под╕ляв ц╕ погляди щодо нищ╕вно╖ в╕йни, яку вела рос╕йська ╕мпер╕я (в тому числ╕ й б╕льшовицький ╖╖ р╕зновид) супроти укра╖нського народу, його мови, культури, ╕стор╕╖, хоч це й загальнов╕домо. Так само неприпустимим ╓ для нього й саме лиш припущення про те, що безжально гноблена укра╖нська культура не менш варт╕сна, ан╕ж культура ╖╖ гнобител╕в.
А ось далекий попередник Д. Лихачова, д╕йсний член Петербурзько╖ Академ╕╖ наук, професор ф╕лолог╕╖ Ф. Корш не т╕льки знав це, але й не соромився визнавати, що «малорос╕йська культура свого часу стояла наст╕льки вище великорусько╖, що в XVII ст. вчен╕ виписувалися до Москви з Укра╖ни (ця суто ╕мперська звичка «виписувати» все краще з Укра╖ни збереглася аж до повного розвалу СРСР. — М. Л.). Ми, пануюче плем’я, все це забули або, точн╕ше, вол╕╓мо забувати» (Животко, 1936. — С. 11). Ото вже, справд╕, як в око вл╕пив!
На ╕нш╕й особливост╕ укра╖нсько╖ культури наголошував у згадуван╕й уже статт╕ академ╕к В. Вернадський (1996), який, зокрема, саме ╖╖ вважав «╓дино справжньою,.. здатною проникнути в народн╕ маси значно глибше й ширше, н╕ж та «общерусская культура», ╕менем яко╖ оперують вороги укра╖нського руху». Отже, справд╕, т╕льки з укра╖нсько╖, а не рос╕йсько╖ — хай ╕ «велико╖», ╕ нав╕ть «братньо╖» — культури зможе визр╕ти «виноград нац╕онального в╕дродження» Укра╖ни. Саме розум╕ння цього й доводило до шаленства рос╕йського шов╕н╕ста (в яку б добу в╕н не жив ╕ якою б личиною не прикривався), змушуючи вдаватися до найбрутальн╕ших антиукра╖нських заход╕в. Так, Указом Сенату Рос╕йсько╖ ╕мпер╕╖ 1908 р. «укра╖номовна культура ╕ осв╕тня д╕яльн╕сть оголошен╕ шк╕дливими (не допомогло нав╕ть те, що ╖х так високо ц╕нував сам Петро ╤... — М. Л.)», «бо можуть викликати насл╕дки, що загрожують спокою ╕ безпец╕» (Зал╕зняк. Укра╖на.., 1994. — С. 115). Ц╕лком под╕бно ставилася до всього укра╖нського ╕ радянська ╕мпер╕я.  Нин╕ важко однозначно сказати, чи був Хвильовий переконаний у можливост╕ юридично╖ незалежност╕ Укра╖ни, але у важливост╕, необх╕дност╕ духовно╖ незалежност╕ в╕д Рос╕╖ — безперечно. На противагу йому, ми, дом╕гшись нарешт╕ першо╖, схоже, ще не вповн╕ сьогодн╕ усв╕домлю╓мо необх╕дн╕сть друго╖. А ╕мперська ╕деолог╕я п╕вн╕чного «брата» безупинно й вельми усп╕шно — досить подивитися на стан нашого ╕нформац╕йного простору, що вже став жертвою рос╕йськомовно╖ експанс╕╖, — проводить пол╕тику, спрямовану якщо не на повну л╕кв╕дац╕ю, то бодай на значне обмеження нашо╖ духовно╖ незалежност╕.
╤ то — неспроста. В╕дзначаючи «духовн╕ та культурн╕ в╕дм╕нност╕ укра╖нського й рос╕йського народ╕в», П. Голубенко (1993. — С. 64-68) слушно наголошував: позаяк Укра╖на «не ма╓ природних географ╕чних кордон╕в з Рос╕╓ю ╕ довгий час не мала державно-пол╕тичних», то «╓диним кордоном, що в╕дд╕ля╓ Укра╖ну в╕д Рос╕╖, ╓ в╕дм╕нност╕ двох нац╕ональних тип╕в, двох культур». Тож не дивно, що у сус╕дн╕й ╕мпер╕╖ й нин╕ ще не перевелися бажаюч╕ позбутися цього надзвичайно подразливого для великодержавницько╖ св╕домост╕ водод╕лу.
«Сьогодн╕, — зазнача╓ академ╕к ╤. Дзюба (2000), — нав╕ть деяк╕ видатн╕ д╕яч╕ рос╕йсько╖ культури не соромляться говорити про «культурний ╕мпер╕ал╕зм» у позитивному, нормативному план╕ — як, мовляв, ╕сторичну м╕с╕ю рос╕йсько╖ культури». Що й казати, знайома п╕сня. А що ж, власне, ми? Мусимо «протистояти такому (вид╕лено ╤. Д. — М. Л.) ╖╖ розум╕нню, ╕накше, — наголошу╓ ╤ван Михайлович, — втратимо себе». Саме це, вочевидь, ╕ мають на мет╕ войовнич╕ апологети по╓днання в Укра╖н╕ двох «братн╕х» культур — рос╕йсько╖ та укра╖нсько╖ — ╕з ц╕лком передбачуваними насл╕дками для останньо╖...
*До реч╕, про 10-р╕чне ув’язнення в╕домого укра╖нського гумориста на рос╕йськ╕й П╕вноч╕, яким йому зам╕нили попередн╓ засудження до розстр╕лу, звинувативши у «приналежност╕ до укра╖нсько╖ контрреволюц╕йно╖ орган╕зац╕╖, яка намагалася повалити Радянську владу збройним шляхом» (...З порога смерт╕, 1991. — С. 102-103), ан╕ словом не обмовилися не лише перше та друге видання «Укра╖нсько╖ Радянсько╖ Енциклопед╕╖», а й нав╕ть «горбачовське» видання величезного «УРЕС».

***

╤кона Вишгородсько╖ Божо╖ Матер╕, «по-братськи» поцуплена князем Боголюбським 1155 р. (нин╕ Владимирська Богомат╕р). Так починалася «славна» ╕стор╕я майбутньо╖ Рос╕╖...

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #38 за 18.09.2009 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=7802

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков