Версiя для друку Обговорити в форумi

ВЕСНА В КРИМУ

Ізнов загули в першоцвітах джмелі,
А бджоли збирають меди благочинно.
І так мені любо на кримській землі,
У райськім куточку твоїм, Україно!
Хрещатий барвінок вихлюпує синь
На море і небо, річки тихоплинні.
Як світло отут, де степів широчінь,
Де сонцем освячена кожна стеблина!
Я тут не родився, та все тут моє:
Криниця й калина під вікнами хати.
Заснуть соловейко ніяк не дає,
Щебече й щебече на радість багатий.
Розквітлих садів неземна білизна
(Це свято ніхто вже змінити не в силі).
Весна у Криму. І на серці весна,
І жайвори в небі такі легкокрилі!
* * *
В молодому літечку молоді громи
Відчайдушно вдарили
в землю копитьми.
Скрикнув сизий селезень
в річці на воді,
Стрепенулись коники вороні й гніді.
Клекоти лелечі над дітьми в гнізді.
Жаль, що ми з тобою вже немолоді.
В червні у квітучім квітнемо і ми.
В молодому літечку вдарили громи.
* * *
Як із води, школярочки ростуть,
А хлопці так поволі, мов крізь камінь.
Дівчатка – ніби яблуньки в цвіту,
Аж хочеться торкнутися руками.
Запліток веселкові кольори
Освітлюють такі натхненні лиця!
Либонь, сам Бог із ними говорив,
Як посилав до школоньки учиться.
Вони ростимуть, щоб там не було,
Дочки й сини моєї України!
Лиш поможи їм стати на крило,
Вкраїно мила, в нелегкі години!

БАЛАДА ПРО ЗАБУТИЙ ЧОВНИК
Валерію Тарасову

Жив собі човник –
Веселий, мов птах.
Легко йому ходилось!
Жити самому, на всіх вітрах
Долею, видно, судилось.
Та за душею – не помисли злі
(Серце добром нагріте!)
Діток возив по ясній Сулі,
Тішився теплому літу.
А коли прийшла осіння сльота,
Хмари зробились чорними,
Діти покинули в очеретах
Бідного човника.
Доброго слова ніхто не сказав…
Як він чекав того слова!
З весел поволі стікала сльоза
Та й закипіла… з любові.

НА БАШТАНІ
Данилові Кононенку

На тоненьких, на шнурочках,
Поки день ще не погас,
Гарбузові сини й дочки
Ловлять сонце про запас.
Того сонця золотого –
Хоч у пригорщі горни!
Не наллються, бач, без нього
Медом дині й кавуни.
А стемніє – будуть спати –
Сни солодкі й чарівні!
І насняться їм хлоп’ята,
Й сторож в хатці курені.
ПРИТЧА ПРО СМІХ
Його вигнали з класу
Ще тоді, як біля школи
Клени розгубили червінці.
Діти принесли їх на урок
І так звабно сміялись,
Що й вчительці захотілось.
Аж рипнули двері – директор:
«Смієтесь?!»
І сміху не стало.
І побрів він туди.
Де його чекали.
А сюди вже ніколи
Й не потикався.

ПЕСИМІСТИЧНЕ
Мій Боже милий, як-то мало
Святих людей на світі стало.
Тарас ШЕВЧЕНКО.

А їх і справді дуже мало,
Як і колись, людей святих.
Чи зникли десь, чи повмирали
Й Господь послав не тих, не тих.
Вони, мов гаддя, розплодились,
Як на городі бур’яни.
Отим панам, либонь, й не снились
Оці зажерливі пани.
І білі, й сині, і червоні –
У всіх одна-єдина суть:
Гребти під себе лиш мільйони –
І не соромлячись гребуть.
Добро народне цуплять потай,
Хороми зводять он які!
Вони для нас тепер – панота,
А ми, виходить, кріпаки.
Якого треба ще закона,
Що зваричів-хапуг зляка?
Мо’ не чекать нам Вашингтона.
А – Гонту чи Залізняка?

СУЄТА
Жарт

Примхлива і зухвала дама
Не відпуска ані на мить.
А совісті, вважай, ні грама,
Хоча й без неї не прожить.
І те, і се… Десяте, соте…
Отак від рання до смерка.
Дрібниці – нібито робота,
А та, що справжня, почека.
– Коли відпустиш мене, дамо?
Невже в тобі усенька суть?
– Тоді, коли вперед ногами
Тебе із хати понесуть.
Василь ЛАТАНСЬКИЙ.
с. Пруди Совєтського району.

***
Кохане місто, хто ти – прима?
Чи ти повія в грубім гримі?
Твоє відкрите надто декольте,
та кожен день з тобою – це святе.
Як шкода – тільки днів тих світлих
стає щораз скупіший відлік.
І не тому, що ти завжди – для всіх,
в тісному колі чужоземних свит.
Бо восени, коли навмисно
зірвуть вітри твоє намисто,
дощем огорне голі плечі шаль
і щезне врешті-решт чванливий чвал,
тоді ти вся моя, о Ялто,
дарований Всевишнім янгол!..
А я? Тебе чекаючи – прости –
не вийду з лабіринту суєти.
Мій шепіт в хорі падолисту
не чуєш ти, кохане місто.
Та знай, що лише Ти і Спас,
кому помолюсь я у смертний час.

Світлана КОЧЕРГА.
м. Ялта.

КРИМСЬКИЙ СТЕП
 
Остуджений, як молоко, вітрами,
Усім негодам щирий і відкритий,
Хиткий і невідчутний під ногами
Простягся степ і упірнув в блакиті.
Дощі – у нього душу забирали
Віки – з очей криниці поробили,
Калюжі сонць – вологим пилом стали
І суховії видули всі сили.
І він лежить, безкраїй і безмежний,
Так, наче кінь, поранений стрілою.
І студить вітер очі обережно,
Щоб більш не наливалися журбою.
 
В’ячеслав ГУК.
м. Саки.

У СУДАЦЬКІЙ ФОРТЕЦІ

Казковий плин фортечних стін
Постав переді мною.
І я, новітній пілігрим,
Торкаюсь їх рукою.
На стінах – речники епох
Володарів колишніх –
Не взяв ні час, ні сірий мох
Слова бундючно-пишні.
О, скільки їх отут було,
Пришельців сановитих!
Червоне й досі в башт чоло –
Сліди жорстоких битов.
Тут тавр з хазаром обнялись
В бою смертельнім цупко.
Тут римський меч і ханський спис
Залишили зарубки.
Новий тевтонець марив теж
Уярмити Тавріду.
Від нього – й праху не збереш,
Розвіявся без сліду.
Така вже доля ворогів
Була, і є, і буде:
Хто волю задушить хотів,
На смерть себе осудить.
 
Федір СТЕПАНОВ.
м. Сімферополь.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #37 за 11.09.2009 > Тема "Душі криниця"