Версiя для друку Обговорити в форумi

Нещодавно галицькі пошуковці знайшли унікальний архів Української Повстанської Армії, запакований у два іржаві бідони. Документи належать до 50–х років, коли УПА перебувала в суворій конспірації, тому основний масив документів передавала на Захід або ховала «поглибше» у лісі. Отже, більшість документів ще чекає на своїх відкривачів. Документи ж, захоплені енкаведистами, одразу перекочовували до Москви. У віднайденому архіві — документи, фотографії та підпільні друковані видання. На думку істориків, знайдені папери належали референтурі пропаганди останнього надрайонного проводу ОУН Золочівщини, а зброя — одному з відділів УПА. Крім цього, виявили й артефакти повстанського побуту: казанки, лопати і навіть цигарки. Самі ж пошуки проводили Центр досліджень визвольного руху та Товариство пошуку жертв війни «Пам’ять».
Серед виявлених документів – 26 повстанських фотографій малого формату, а самі матеріали віднайденого архіву становлять близько 500 аркушів із понад 70 різних документів. «Знайдено також невикористані фотоплівки, датовані жовтнем 1952 року — це найпізніші з–поміж знайдених матеріалів, — пояснив речник Центру досліджень визвольного руху Андрій Шевців. — Наявність значних запасів інших витратних матеріалів — паперу друкарського та письмового призначення — свідчить про підготовку тогочасного надрайонного проводу ОУН Золочівщини до тривалої подальшої діяльності». Крім «паперових» скарбів, пошуковці у сховку знайшли 81-міліметровий міномет. Як пояснив директор ЦДВР Руслан Забілий, ця знахідка є підтвердженням того, що повстанці, крім суто стрілецької зброї, для широкомасштабних акцій використовували і важку піхотну. Як кажуть дослідники, унікальність знахідки полягає в тому, що досі вдавалось виявити лише фрагменти стрілецької зброї.
«Хоча в УПА й було розвинуте діловодство, її підпільні архіви вдається віднайти дуже рідко, — каже Руслан Забілий. — Це пов’язано, в першу чергу, із тим, що повстанці не завжди встигали сховати свою документацію від ворога. Ті архіви, які все ж були сховані, в більшості випадків неможливо знайти, адже людей, які їх заховали, вже немає серед живих. Коли ж на архіви натрапляє хтось випадково, нерідко такі знахідки нелегально продають приватним колекціонерам, тоді вони залишаються недоступними для істориків. Віднайдений архів є дуже цінним, оскільки він зберігся недоторканим та цілісним комплексом і має значення не лише історичне, а й музейне».
Зокрема, витратні матеріали — папір, чорнило та фотоматеріали — проливають світло на «внутрішню кухню» роботи пропагандистів збройного підпілля 50–х років: у період, коли боротьба вже йшла на спад. Також багато цікавого можна знайти у виявлених особистих записниках: раніше невідомі шифри та приватні нотатки. Серед «бідонних скарбів» навіть список адрес радянських концентраційних «трудових» таборів. Це свідчить про те, що партизани у 50–х роках підтримували тісні контакти з засланими до Сибіру родичами та братами по зброї.
Фахівці вивчають знайдені документи та ідентифікують речі. Після цього вони поповнять експозицію Меморіалу пам’яті жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонського».
(«Україна молода»).

БІЛЯ ТЮРМИ «ЛОНСЬКОГО»
Лист-звернення до митців, живописців, скульпторів

У Львові мусить постати пам’ятник жертвам більшовицько-енкаведистського терору. Стояти йому тільки біля будинку по вул. Степана Бандери, 1 (колишня Миру) – тюрми «Лонського».
Це жахлива тюрма. У ній загинули тисячі людей. У 1940-1941 рр. там закатували мого батька і брата. Через декілька років після того жахливого 1941 року я сиділа у пивниці цієї катівні і бачила, що хоч стіни були побілені, але кров наших святих мучеників пробивалася через вапно. Там безліч слідчих камер пофарбовані майже на червоно.
Тюрма – це дім смутку. Це грубі, глухі мури, це вікна, забиті дошками, це сходи, стоптані людським горем. Всі стіни і підлоги насичені кров’ю і слізьми. Там панує особливий запах запеченої крові, змішаної з потом, смородом параші та парою лазні, а понад усім – стогін катованих.
На жаль, ще жоден композитор не передав того пекельного крику, що морозив і шматував душу під гуркіт сатанинської машини, що хотіла заглушити цей стогін. Та сильні, потужні акорди нашого болю, навіть беззвучного, мають розбудити обдурений, обкрадений, замучений народ.
Станьте коло муру, перехрестіться і почуйте голоси мучеників – дідів, батьків, братів наших. Прокиньтеся!
Живописці! Намалюйте картину... Скульптори, виліпіть барельєф, створіть мозаїку-картину: гора трупів, збоку – «тройка воєнного трібунала», при зірках і орденах. Лиця їх ситі, тупі, вони пильно стережуть папери – «дєла». Відправлення на етап: група нещасних чоловіків, слідчі з лицями Юди, з великими, сильними ручищами – ланцюгом обкручують арештантів: група молодих жінок, попереду молоденьке, обстрижене дівчатко без руки, поруч жінка з дитятком на руках – кількамісячним хлопчиком у вишиваній сорочечці. Мати (це я) підняла дитину вгору, щоб батько побачив сина. Батько – арештант, простягнув руки, мати хоче відірватися від колони, та собака з фізіономією «великого вождя» і з зіркою на голові, прикладом автомата б’є жінку по спині.
Над головами мучеників НАДІЯ – образ Матері Божої, і ви чуєте шепіт: «Мати Божа, змилосердься, подай силу витримати». Може, мій біль зворушить і дасть натхнення Майстрам на створення пам’ятника – символу болючої пам’яті нашого народу!

Анна ГОШКО-КІТ,
колишній політв’язень.
м. Ходорів Львівської області.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #37 за 11.09.2009 > Тема ""Білі плями" історії"