Версiя для друку Обговорити в форумi

МАНДРУЄМО ЗІ «СВІТЛИЦЕЮ»

Виїхавши увечері з Києва, о четвертій ранку вже була на станції Здолбунів. Такої пори я ще зазвичай сплю в своїй київській “хрущовці“. А тут, із годинку посидівши на вокзалі, завдала заплічника на рамена та й вирушила на автостанцію: хотілося якнайшвидше потрапити до Дерманя. Тим часом устигла завважити на вокзальній стіні пам’ятну дошку про те, що тут у 1918-1920 роках перебували Симон Петлюра та Євген Коновалець.
Маршрутка до Дерманя не забарилася (ось тут і перше відкриття: виявляється, назва Дермань – не жіночого, а чоловічого роду). Ранній ранок, спасенна тиша. Милуюся білими пасмугами туману, які перетикою перекривають асфальтівку. Волого дихає напоєна волинська земля. Саме так уявляла типові волинські краєвиди: пагорби, купи дерев, простір і воля.
Дермань – таки особливе українське село. Тут народилися Улас Самчук, який назвав Дермань “царинею українських сіл“ та унікальний перекладач із давньогрецької Борис Тен (псевдонім Миколи Васильовича Хомичевського). Тут свого часу друкар Іван Федоров був управителем знаменитого Дерманського монастиря – перед тим, як розпочати друк Острозької Біблії. Тут завершив життя Мелетій Смотрицький (1578-1634) — ієрарх, церковний діяч, письменник-полеміст, проповідник, видатний філолог, автор зокрема граматики церковнослов’янської мови, що стала основою знань про цю мову. Ревний захисник православ’я, він, зрештою, став відкрито підтримувати унію. Нині історія розставила певні акценти: виявилося, що саме греко-католицька церква найбільше зберегла особливості українського християнства. Тож таки даремно черниці Дерманського монастиря (Московського патріархату) зірвали меморіальну таблицю на честь М. Смотрицького зі стіни стародавньої брами.
Дерманський монастир був заснований князем Костянтином Острозьким у 1602 р. Сюди ж була перенесена частина друкарні з Острога, якою опікувався Дем’ян Наливайко, брат Северина Наливайка. До 20-х років ХХ ст. тут існувала церковно-учительська школа, у 30-х роках перетворена на українську приватну гімназію.
Дерманський монастир по-своєму відображає історію України. Колись він був чоловічим, нині – жіночий. Досить упорядкований, розбудовується. Однак відразу відчувається: тут панує дух російського православ’я... Забігаючи наперед, скажу: була вражена, як обсаджена волинська земля московським патріархатом, що історично триває з далеких сторіч і донині.
Через дорогу – Дерманська гімназія, яка зустрічає стилізованим тризубом і факелом на п’єдесталі. Вони постали тут з нагоди 675-річчя першої письмової згадки про Дермань (1322 р.).
У гімназії відкрито музей Уласа Самчука та Бориса Тена. А зовсім поряд – будинок, у якому народився Борис Тен. Про це нагадує меморіальна дошка, встановлена ще за радянських часів. Я випадково угледіла її, а згодом стала розпитувати теперішнього господаря дому Івана Шевчука. Приємно, коли сільський чоловік знає історію придбаного колись будинку й пишається славетним земляком. Давно помітила: серед тих, яких називають простими людьми, зустрічаються такі, котрі пристрасно цікавляться місциною, де випало жити, знають якісь подробиці незгірш, ніж професійні краєзнавці; та, на жаль, трапляється більшість таких, які цілковито байдужі — здвигнуть плечами та й годі.
Неспішно міряю шлях по Дерманю Другому – рухаюся до Дерманя Першого: там має бути хутір “Плугаки“.
…Про цього чоловіка та його хутір довідалася з одного видання. Як не гайнути, будучи неподалік? Втім, я ж без попередження. Нічого, хоч одним оком гляну – вирішила.
І, поки йшла повз старий цегляний млин, поля, – вже мала розкіш для очей.
Впізнаю садибу Миколи Огородника за добротними ворітьми з вирізаним хрестом і тином (чи плотом) із ліски. Сфотографувала пана Миколу, майстра соломоплетіння, при воротях. “Мали б стояти в червоних чоботях!“ — сміюся. “А всі наші гості роззуваються й заходять у двір босими!“ – відказав господар. І тут же розповів, що садиба його — чарівна: когось може і не впустити. А вже кого впускає – з тим чиняться дивні речі: хтось починає плакати від зворушення, хтось – сміється, мов дитина, а дехто стає навдивовижу щедрим, вкидаючи до цебра у сінях хатини вміст своїх гаманців.
Патріархальним затишком і особливим магнетизмом таки віє від усього: від пасіки біля хати (там є навіть столітній вулик), городчика з цілющим зіллям, квітника і навіть від недобудованої клуні, яку самотужки хоче поставити Микола Огородник. Основа – та сама гнучка лоза. Він узагалі вважає: на такому традиційному обійсті господар має звести усе тільки своїми руками. На запитання, хто допомагає, чоловік відповідає: “У мене два наймити — права та ліва рука“.  
Змайструвати якусь річ традиційного українського побуту для такого чоловіка не проблема. Проблема – в часі. А кошти? Кошти найбільше потрібні для його музею старожитностей.
А що ж це я досі про саму хату не розповіла? Має поважний вік – до двох сотень років. Класичний зруб. Особливий тип волинського житла – хата з причепою, дерев’яною прибудовою до північної стіни. Саме там і в коморі – колекція старожитностей Миколи Огородника. Жорна, праники, гребені, різні лопати, дерев’яний плуг, зрубна сокира – колись основний інструмент у будівництві жител. Колекціонер має особливий інтерес до виробів із соломи: ось рійниця, конусоподібне з ручечкою пристосування для знімання бджолиного рою з дерева, вошаток, на який клали вимішане на хлібину тісто, щоб підійшло, декоративно-сакральні солом’яні павуки, що прикрашали стелю, та чимало інших екзотичних нині речей. Усього багатства не перелічити. Усе це фактично зібране однією людиною, яка хоче поділитися своїм багатством із усіма, кого цікавить історія побуту волинського селянина. Зрозуміло, що без підтримки й сприяння відповідних фондів та інституцій Микола Огородник не потягне такої справи. Найбільше розуміння знаходить цей ентузіаст то в польської фундації ім. Стефана Баторія, то в американському фонді USAID, посівши друге місце у конкурсі “На кращу модель мобілізації внутрішніх резервів місцевих громад“. Треба назвати й українську Фундацію імені князів-благодійників Острозьких. Немало сприяв свого часу Василь Червоній, котрий, зокрема, допоміг придбати дерев’яні ваги ХІХ століття та унікального воза.
Цей драбинчастий військовий віз стоїть нині на обійсті Огородників. Виготовлений він на Рівненщині 1944 року, останніми його власниками були бійці УПА. Опинився він ще у воєнну пору на Житомирщині, де в селі Катеринівка Ємільчинського району його залишили на ремонт (зламалося колесо). Так він і застряг там, аж поки не опинився у Миколи Огородника.
Сюди, на хутір Плугаки, потрапляють ті, хто хотів би зцілитися тишею і старовиною. Наївна, я чомусь думала, що в пана Миколи односельці негайно переймуть досвід відновлення старовини. Бо ж такі красиві плоти з лози! Аж ні, “внутрішні ресурси місцевих громад“ спрямовані на елементарне виживання. Та тут було б важливо змінити мислення! Приміром, можна було б організувати справжній осередок зеленого туризму, а для цього цікаво було б відтворити таки хутір, а не лише одне обійстя.

Людмила ТАРАН.

На світлинах: Микола Огородник.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #36 за 04.09.2009 > Тема "Душі криниця"