Версiя для друку Обговорити в форумi

Гумористичне оповідання

Тепер я точно знаю, що мою дружину Бог створив не з адамового ребра! Коли б із ребра – дурощів у неї було б наполовину менше. Вона чоловіка шанувала б і дотримувалася б біблійних заповідей. Якось каже:
— Дай мені, будь ласка, двадцять п’ять гривень.
— Нащо?
— Новий журнал хочу передплатити.
— Який ще в біса журнал?
— «Жінка-бізнесмен».
Відразу уявив собі цих тигриць американського бізнесу! Читав я про них: як тільки-но чоловік заробить мільярд — вона його тут же лишає і перебирає справу до своїх рук. Але гроші дружині дав. Де не пропадали мої двадцять п’ять гривень! Нехай передплачує свій журнал, хай читає. Нехай знає, в який бік гнуть земну вісь чужі дружини.
Передплатила. Отримала перший номер. Чисто жіночий журнал. На обкладинці – голий чоловік в сандаліях, із золотим шоломом на голові і крильцями на ногах. Погортав я цю жіночу творчість. Там самі мільйонерші. Їхні вілли, літаки, собаки і коханці. І жодної голої красуні! Читати нічого.
Дружина від початку до кінця проштудіювала і до мене:
— Любий, ти не міг би дати мені ще сто гривень?
— Навіщо?
— Хочу записатися на курси для жінок «Як стати мільйонером».
Уявляю собі це жіноче зборисько. Зберуться і почнуть нам, чоловікам, кісточки перемивати. І жодна ж слова доброго про нас не скаже… Але гроші дав. Нехай іде, нехай вчиться копійку заробляти.
Ех, мабуть, не даремно кажуть, що наш мужик мудрий по шкоді. Знав би, на що підуть мої кревні, копійки не дав би!
Приходжу якось з роботи, сидить моя люба у вітальні, наспівує: «Мільйон, мільйон, мільйон пурпурових троянд…» і уважно роздивляється меблі. Зрозуміло. Гряде генеральна перестановка. В неї такі вибрики трапляються раз на квартал.
— Любий, — каже ніжно, — нам на курсах сказали, що коли хочеш розпочати власну справу, потрібен невеликий початковий капітал…
Знаю я цей «початковий капітал»! З нього й пішли всі американські гангстери.
— І скільки це умовних одиниць?
Вона мило зітхає і, зупинивши погляд на моєму улюбленому дивані, додає:
— Приблизно… немало.
Скільки саме складає оте «немало» я зрозумів, повернувшись з відрядження. Заходжу до вітальні, а там – пусто-пустісінько. Ні меблевої стінки, ні килима, ні телевізора. Від мого дивана тільки ум’ятина на підлозі лишилась, можна подумати, що за моєї відсутності у нас Змій Горинич відпочивав.
Весь «початковий капітал» пішов на придбання цятки. Пам’ятаєте, якось із Лондона аукціон показували. «Сотбі» називається. Картину там продавали: квадрат, весь чорний, а в середині цятка біла. За цю цятку один божевільний мільйон у. о. відвалив!
Так ось, ми також купили цятку, яка називається яткою. На центральному ринку. Ятка залізна: коробка, прилавок і «козирок» вгорі, щоб не капало.
У суботу дружина повантажила мене до великого красивого автобуса. «Піжон» називається, і ми поїхали до Одеси. Там у них теж є центральний ринок – «Привоз». Як я второпав, це той самий, куди Костя привозив шаланди, повні кефалі. Кажуть, кефаль, тоді коштувала копійку за штуку…
Купили ми сумки в смужку. Напхали їх різнокольоровим тюлем. Волочу я це добро і міркую: «моїй милій-ненаглядній цього мотлоху вистачить рівно на півроку».
Які там півроку! За тиждень усе розпродала. Тепер я щосуботи мотаюсь до Одеси й назад.
Настала осінь. Дружина ліктями орудувати почала: не вписуються її габарити в ятку, тісно їй. Вона в мене жінка ефектна, бачу: не рятує її торговий куточок.
Вечорами сидимо ми на кухні, п’ємо чай, дивимось телевізор. Маленький такий телевізор, сусід нам його на смітнику знайшов. Я дивлюся футбол, а дружина позиркує на сервант, де у нас японський столовий сервіз на дванадцять персон. Дивиться і ледь чутно наспівує: «Мільйон, мільйон, мільйон пурпурових троянд»…
Поки я в черговий раз їздив до Одеси, кухня спорожніла. Дружина купила одноразовий небиткий посуд і зелену азійську клейонку. На ній по краях – тополі. А в середині – фрукти й овочі різні. Обідаємо тепер, сидячи на клейонці. Як на природі…
Уже місяць ми плаваємо у власній ятці серед тюлевих хмарин. На «Привоз» тепер мотаюсь двічі на тиждень. Дружина наполягала, щоб я звільнився з роботи та щоб не дуже бурчав, присвоїла звання експедитора. Навіть зарплату призначила. Таку… ніби вона є, а насправді її немає. Як наші закони.
Зиму перебули без меблів. Повертаємось якось із ринку із солідною виручкою, дружина відразу пішла порожні кімнати оглядати. «Ага, — зрадів я, — значить, намічаються нові меблі! Диван і телевізор я виберу сам».
І як це я не розчув про «мільйон пурпурових троянд». Випливає моя лебідка й каже:
— Як ви гадаєте, пане експедиторе…
Ач! На «ви» й «пане». Це вам не абищо! Значить, вона ще вважає мене за главу сім’ї!
— Чи не пора нам завести власний магазин?
На мене ледь гикавка не напала. Власний магазин їй подавай!
— Чи ти не здуріла, — кажу, — досі не зрозуміла, що у нас на сто гривень прибутку – сто п’ятдесят податків! Хочеш з мене бомжа зробити?
Сміється. Я із шкури пнуся, а вона сміється. Сміється й каже:
— Якби наші державні мужі хоч раз побували на наших курсах, уважно послухали, — вони тої ж миті відмінили б ці податки. А так вони в мене отримають… Аж нічогісінько не отримають!
— Антиконституційний ти елемент, — кажу я їй, — не болить в тебе душа за державу.
— Ті, в яких дуже боліла, — відповідає вона, — давно вже мільйонерами стали!
Повертаюся я з Одеси, а будинку вже нема. Взагалі-то він є, але нас там нема. Господарі нові. Виявляється, ми зі своїм одноразовим небитким посудом і клейонкою переїхали у тимчасове помешкання до сусіда. До того самого, який нам телевізор подарував.
Зате тепер у нас є свій магазин. На «Привоз» мотаюсь вже тричі на тиждень. Щоб не дуже бурчав, дружина призначила мене «заступником генерального директора». І зарплату виділила пристойну. Коли випадає вільна від роботи хвилина, читаю газети. Все про ринкову економіку і капіталізм… Який капіталізм! Це ж справжнісіньке рабство! Робочий день починається в мене о п’ятій ранку, а закінчується о восьмій вечора. Про зарплату я вже мовчу: дружина видає мені її і тут же забирає. Каже, «на розвиток виробничих стосунків». На що натякає, не зрозумію… Про трудову відпустку і тринадцяту зарплату навіть слова не мовлю. На пиво й на цигарки зубами виривати доводиться! А ми ще американських олігархів ганьбимо. Та вони нашим жінкам не годні у слід ступити!
Гадаєте, моя на магазині заспокоїлась? Овва! Певно, на тих курсах, за сто гривень, пружину їй так накрутили… Кредит в ощадбанку взяла. Ремонт у підвалі затіяла. Обладнання завезла: відкриває майстерню з пошиття занавісок і гардин.
Викликає мене до кабінету і наказує, що з завтрашнього дня я повинен їздити до Одеси п’ять разів на тиждень. Я не втримався, вибухнув:
— Експлуататор ти! – репетую. – Рабовласник! Сама покатайся по цій «пральній дошці»!
Грюкнув дверима і вийшов. Думав, злякається, вибачення попросить. Де тобі! «ГАЗель» пригнала з авторинку. Сама за кермом. Навіть цього навчили на тих курсах. Усе наперед передбачили, наволоч…
Найняла водія, а мене з «генерального заступника» перевела на посаду сторожа. Ходжу я тепер з рушницею напереваги навколо магазину, дивлюся на місяць, на зірки, на вікно в її офісі. Подружки до неї прийшли. Теж курсистки. Сидять, шампанським забавляються, гімн свій співають: «Мільйон, мільйон, мільйон пурпурових троянд». Дійшли до мене чутки, що вони втрьох супермаркет відкрити хочуть… Від цих буржуйок чого завгодно чекати можна… Не даремно диктор, який про погоду розповідає, сказав учора, що клімат на планеті міняється, що земна вісь не в той бік схилятися почала…
Ось я і міркую: якщо вони завтра відкриють цей свій супермаркет, яку посаду дружина мені запропонує?

Переклад Данила КОНОНЕНКА.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #36 за 04.09.2009 > Тема "Смішного!"